Варіант 1

1. Виникнення педагогіки та етапи її розвитку.

«Педагогіка» - слово грецького походження, буквально воно перекладається як «дітонародження», «детовожденіе» або мистецтво виховання. [2] У Росії цеслово з'явилося разом з педагогічним, історичним і філософським спадщиною античної цивілізації та педагогічними цінностями Візантії та інших країн. Настільки велике спадщина була сприйнята східними слов'янами одночасно з їх прилученням до християнського світу. Росіяни книжники, що знали грецьку мову, читали праці античних мислителів в оригіналі і внесли в ужиток нові слова - «педагог» і «педагогіка».  Розвиток педагогіки охоплює такі стадії:

Народна педагогіка → духовна педагогіка → світська педагогіка 

1. Народна педагогіка

Уперше цей термін запровадив український педагог Олександр Духнович (1803-1900 рр.).

Народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

У 60-ті роки ХХ ст. у педагогічну науку запроваджено термін “етнопедагогіка” – галузь педагогіки, яка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей конкретного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

Важливими складовими народної педагогіки є:

- родинна педагогіка;- педагогічна деонтологія;- педагогіка народного календаря.

Своєрідним феноменом народної педагогіки є козацька педагогіка – знання і досвід формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво-вираженою національною свідомістю, твердою волею і характером.

2. Духовна педагогіка

Духовна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання особистості засобами релігії.

3. Світська педагогіка

Особливість світської педагогіки полягає у науковому погляді на проблему навчання і виховання дітей, відповідному аналізі педагогічної практики, обґрунтуванні раціональних форм і методів її вдосконалення.

Педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного процесу, і як мистецтво, що потребує творчого натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Знання педагогічної науки автоматично не забезпечує успіху викладацької діяльності. Для цього викладач, майстер виробничого навчання має не лише глибоко засвоїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педагогічного процесу. Тому педагогічна практика ґрунтується не тільки на науці про виховання, а й на творчому натхненні, мистецтві вчителя.

Джерелами розвитку педагогіки є:- педагогічна спадщина минулого;- сучасні педагогічні дослідження;- передовий педагогічний досвід.

2. Становлення дидактики як галузі педагогічної науки.

Дидактика (грец. “didaktikus” — навчаю) — галузь педагогіки, що розробляє теорію навчання та освіти.

   Вважається, що першим почав використовувати цей термін німецький педагог Вольфганг Ратке (1571 —1635), який тлумачив дидактику як наукову дисципліну, що досліджує теоретичні та методичні засади навчання. Статус науки дидактика отримала завдяки працям чеського педагога Я.-А. Коменського, який у книзі “Велика дидактика” (1632) виклав основні принципи навчання і форми його організації. Він автор існуючої класно-урочної системи, поділу учнів на класи, навчального часу — на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденних занять — на 45-хвилинні уроки і 10—20-хвилинні перерви. Ним були започатковані предметна система викладання за певними програмами і підручниками, екзамени наприкінці року. Таке поняття зберігалося до початку XIX ст., коли Йоган Фрідріх Гербарт (1776 - 1841), відомий німецький педагог і філософ, розробив теоретичні основи дидактики, зробивши ЇЇ внутрішньо ціліс­ною і несуперечливою теорією виховуючого навчання, підпорядкова­ною педагогіці. Враховуючи роль, яку И.Гербарт і його послідовники відводили процесу оволодіння навчальним матеріалом, найважливі­шим завданням дидактики, у відповідності з гербартіанською концеп­цією, повинен був стати аналіз дій учителя, спрямованих на ознайом­лення учнів з новим матеріалом.

Таке розуміння предмету і завдань дидактики не влаштовувало прихильників різноманітних варіантів так званого "нового вихован­ня", жвава педагогічна діяльність яких розгорнулася на рубежі XIX і XX ст. Найвизначніші представники цього напряму, зокрема амери­канський вчений Джон Дьюї (1859 - 1952), відводили учням більш активну роль у процесі навчання у порівнянні з гербартіанцями. У цьому зв'язку вони відмовилися від гербартської концепції "передачі знань", що передбачала переважно збагачення пам'яті учнів, і висуну­ли вимогу формування і розвитку у них здібностей та інтелектуально? діяльності, а також навичок практичної діяльності. Ця концепція не могла не вплинути на спосіб розуміння як предмета, так і завдань дидактики, яку почали ототожнювати не стільки з теорією викладання, скільки з теорією навчання. Найважливішим завданням такої дидакти­ки став уже аналіз дій учня, а не вчителя. При цьому вважалося, що викладання є функцією навчання, а дії вчителя обумовлені пізнаваль­ною діяльністю учнів, а не навпаки.

У наш час ці два види діяльності не протиставляються один од­ному. Викладання нерозривно пов'язане з навчанням, ці два аспекти процесу утворюють інтегративну цілісність у вигляді процесу навчан­ня. Серед факторів, що забезпечують єдність процесу навчання, є не лише загальна мета освіти, але й використовувані при цьому методи, організаційні форми і засоби навчання.

Таким чином, на сучасному етапі дидактику розуміють як нау­ку про викладання і навчання, про закономірності, що діють у сфері предмета Ті дослідження, про залежності, що обумовлюють хід і результати процесу навчання; на цій основі вона встановлює відпові­дні закономірності, визначає методи, організаційні форми й засоби навчання учнів. Іншими словами — дидактика – це наука про навчан­ня і освіту, їх мету і завдання, зміст, методи, форми, засоби, органі­зацію, досягнуті результати.