Поняття, структура та ознаки конституціоналізму

Конституціоналізм - це політико-правова категорія, яка визначає місце і роль конституції у правовій системі, суспільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та характері впливу на суспільні відносини.

За своєю суттю конституціоналізм визначає місце і роль конституції у правовій системі держави, тобто її верховенство та статус як Основного Закону держави.

За змістом конституціоналізм - це конституційне будівництво, реалізація конституції та її охорона, гарантування.

За формою конституціоналізм визначає конституційний лад, тобто державний і суспільний лад, форми безпосереднього народовладдя, держави тощо.

Розрізняють такі загальні принципи українського конституціоналізму:

o верховенства конституції у правовій системі;

o верховенства права у суспільстві та державі;

o поділу та обмеження державної влади;

o суверенітету Українського народу;

o взаємної відповідальності держави і особи;

o реальності прав і свобод, їх охорони, непорушності, гарантованості;

o відкритого громадянського суспільства;

o наступності конституційних ідей.

Систему українського конституціоналізму утворюють:

1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт;

2) теорія, історія, ідеологія Конституції України;

3) існуючий конституційний лад.

У своїй сукупності ці елементи формують нормативно-правові, наукові, історичні, ідеологічні та організаційні засади конституціоналізму.

Нормативно-правові основи конституціоналізму перш за все визначаються конституцією як нормативним актом найвищої юридичної сили, Основним Законом держави, що регулює найважливіші суспільні відносини і має власну структуру, особливий порядок прийняття та внесення змін.

Наукові основи формує теорія конституціоналізму, що охоплює: досягнення зарубіжної наукової думки, вчення вітчизняних мислителів минулого, сучасні ідеї і концепції українського конституціоналізму.

Історичні основи конституціоналізму утворені такими складовими, як: передумови, витоки, основні етапи, тенденції, напрями і форми, результати й досягнення становлення і розвитку українського конституціоналізму.

Ідеологічні основи конституціоналізму визначає система правових ідей, поглядів, понять, теорій, заснованих на певних наукових і політичних знаннях та уявленнях, яка має за мету вплив на формування і розвиток правової, політичної і моральної культури.

Організаційні основи опосередковує конституційний лад (як система суспільних відносин, установлених відповідно до конституції), основними складовими якого є державний і суспільний лад.

Сучасний український конституціоналізм найповніше виявляється у конституційних правах, свободах і обов'язках людини і громадянина, в якісно новій організації державної влади, в реалізації чинної Конституції України і в системі її охорони1.

Як слушно зауважує Ю. М. Тодика, слід брати до уваги, що наявність конституції ще не означає існування конституціоналізму як масового політичного руху, зацікавленого у забезпеченні в країні демократичного конституційного ладу. Стосовно України можна сказати, що за певними параметрами він є (наявність Основного Закону, актів та таких демократичних інституцій, як парламент, Президент, Конституційний Суд, Уповноважений з прав людини тощо). Але навряд чи масова конституційна свідомість громадян, населення в цілому, його прошарків і, найголовніше, - конституційний порядок як процес та стан реалізації конституційних норм відповідають високим стандартам конституціоналізму. Можна говорити, що в країні відбувається процес становлення конституціоналізму, заснованого на нормах Конституції України 1996 р., напрацюваннях вітчизняних державознавців та політичних діячів, у тому числі й минулого (М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Франка, Б. Хмельницького тощо), а також через засвоєння і впровадження в конституційну структуру України західних моделей конституціоналізму.

Співвідношення конституції і конституціоналізму тісно пов'язане з проблемою коиституційності самої конституції, тобто з тим, якою мірою конституційний текст відповідає принципам гуманізму, справедливості, демократизму, забезпечення прав і свобод особистості.

Проблема конституційності конституції пов'язана із проблемою конституційності держави. Значення цього поняття розглядається із застосуванням двох підходів.

1) позитивістський підхід, за яким конституційною визнається та держава, в якій є конституція як основний закон (закони), що закріплює певний державний лад, структуру і повноваження органів державної влади, наділені реальною практичною дією, і має вищу юридичну силу та змінюється шляхом особливої (ускладненої порівняно із звичайним законодавчим процесом) процедури;

2) Природно-правовий підхід, за яким конституційною визнається держава, в якій забезпечені гарантії прав людини та поділ влади.

Отже, поєднуючи наведені підходи, можна дійти висновку, що конституція - це не просто основний закон держави, прийнятий шляхом належної процедури, а й закон, що забезпечує в державі панування права, тобто такий закон, який установлює та гарантує мінімальну та невідчужувану міру свободи і формальну рівність учасників соціального спілкування.

У проблемі співвідношення конституції та конституційності є один важливий аспект: чи може народ вийти за межі конституційного поля, якщо, на його думку, чинна конституція не відповідає принципам справедливості, гуманізму? Стаття 5 Конституції України встановлює, що тільки народ має право визначати та змінювати конституційний лад в Україні. І це може відбуватися через прийняття нової конституції. Але поки діє нині чинний Основний Закон України, ніхто не має права виходити за межі конституційно-правового поля. В тому числі і народ.

Історія розвитку українського конституціоналізму

1. Ідеї конституціоналізму у поглядах Богдана Хмельницького та Пилипа Орлика

Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною. Що відображено в різних редакціях “Руської Правди”.

Як акти конституційного характеру в історико-юридичних дослідженнях розглядаються договори часів становлення Гетьманської Держави, котру будував Богдан Хмельницький.

Він підписав договір і морську конвенцію з Османською Портою (1648 р.), Зборівську угоду з Польським Королівством (1649 р.), чим закладалися основи автономії України.

Нові відносини між Україною та Росією були юридично оформлені договором 1654 р., який складався з двох документів. Це, по-перше, “Березневі статті” Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна об’єднувалася в союз із Московщиною, і по-друге, жалувана грамота царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому. В цьому документі за Військом Запорізьким закріплювалися широкі права: “вибирати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю”, самостійно здійснювати судочинство, мати стосунки з іншими державами (лише для зносин між Польщею й Туреччиною слід було мати згоду царя), збирати податки для української скарбниці, утримувати 60-тисячне військо. Як бачимо, договір із царем передбачав мінімальну залежність від Московії й, за умови його сумлінного виконання надавав Україні можливості для розвитку своєї державності. Але подальша практика стосунків з Росією показала підступність її політики, що насправді була спрямована на порушення домовленостей, знищення будь-яких ознак й самостійності України, на поступове, але неухильне перетворення її на звичайну провінцію Московської держави. Це, природно, збудило протидію, привело до ідеї відродження самостійності української держави, що знайшло своє втілення у “Пактах та Конституції законів та вільностей Війська Запорозького” написаних гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом і прийнятих 5 квітня 1710 р. у Бендерах. За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні.

За тодішніми традиціями “Пакти та Конституція законів та вільностей Війська Запорізького” були складені у формі договору між владою (гетьманом) та народом України (Військом Запорізьким) і складалися з преамбули та 16 параграфів, в яких були зафіксовані основні принципи організації і функціонування Української держави.

У преамбулі, з метою обґрунтування природного права українського народу на власну державу, наводився історичний міф про “хазарів-козаків”, які, начебто, ще до Володимира Великого прийняли християнство й заснували козацьку державу. Приділялась увага невиконанню Росією положень Переяславської угоди. При цьому підкреслювалося, що після смерті Богдана Хмельницького “Московське царство взяло намір, дошукуючись багатьох засобів і способів, позбавити Військо Запорозьке його вільностей, підтверджених власною присягою, привести його до остаточного знищення і накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе завоювати силою зброї”.

У зв’язку з цим проголошувався курс на вихід із союзу з московським царем. Але тверезо оцінюючи свої сили Пилип Орлик розраховував не тільки на допомогу Бога, а й “на підтримку найяснішого і наймогутнішого короля Швеції, а також на те, що їхня справа, як справедлива, мусить неодмінно восторжествувати”.

Закріплюючи принципи функціонування державних органів, Конституція Пилипа Орлика виходила з необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада передавалась Раді, до якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, генеральні радники всіх полків та посли від Низового Війська Запорозького. Виконавча влада належала гетьманові, але найважливіші справи він повинен був узгоджувати із старшиною. Суд мав здійснюватись незалежно від гетьмана, який “не повинен карати сам, із власної ініціативи й помсти, але таке правопорушення – і умисне й випадкове – має підлягати розгляду Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритись як переможений законом”.

Конституція Пилипа Орлика була чинна на Правобережній Україні до 1714 р.