Розділ III. Мови народностей україни

3.1 Українська мова для діаспори

Украї́нська діа́спора – збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовий зв'язок з Україною.

Сьогодні, за різними, підрахунками, поза межами України мешкає майже четверта частина населення нашої країни. Однак ні час, протягом якого вони живуть за рубежем, ні тисячокілометрова відстань, що розділяє їх з рідною землею, не є причиною того, щоб забувати про свою Вітчизну, чи не ідентифікувати себе українцем. Те, наскільки українці за кордоном переймаються проблемами України, видно із численних проектів, зініційованих ними. Це і освітні програми, і наукова діяльність, і допомога у вирішенні різноманітних фінансових проблем тощо.

Проживаючи за кордоном, мільйони наших земляків та їх нащадки в багатьох країнах зберегли в своєму середовищі національну культуру, мову, звичаї, українську самобутність. З перших років організованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати “своїх” у чужорідному оточенні.

Для нашої держави дуже важливо досліджувати таке явище, як українці, що мешкають поза Україною, адже нам справді є чому в них повчитися. Наприклад, маючи чітко визначену українську ідентичність і національну свідомість, українці другої і третьої хвилі еміграції створювали українські недільні школи, пластові організації і намагалися виховувати своїх дітей в українському дусі. «Українська діаспора зуміла зберегти ті традиції, які були притаманні саме українському суспільству – традиції жертовності. Мається на увазі, що усі створені українські організації, українські церкви за рубежем не функціонували за державні кошти, а за кошти, які виділялися самими ж українцями.

Українці, що проживають поза межами Батьківщини ведуть активну громадську діяльність, що спрямована на розвиток та популяризацію української мови та культури.

3.2 Правове становище української мови.

Особливістю правового становища української мови в Україні є, попри її державний статус, нечіткість, розмитість законодавчих норм, які мали цей статус забезпечувати, а також майже повна відсутність санкцій за порушення навіть цих розмитих норм.

Стаття 10 Конституції України закріплює за українською мовою статус єдиної державної.

У відповідності з Конституцією, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

У рішенні Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції, зокрема, відзначається:

Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо). Поряд з українською мовою можуть використовуватися й інші мови.

Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України.

Згідно з чинним Законом «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою.

Відповідно до Закону України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 року (стаття 7) та Закону України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 року (стаття 7) встановлено, що мовою виховання в дитячих дошкільних установах, мовою навчання і виховання в загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова.

За 20 років незалежності і 15 років, що минули після прийняття Конституції, в Україні не прийнято закону, який би забезпечував повноцінне функціонування української мови як державної. Базовим законодавчим актом у цій сфері, крім Конституції, залишається Закон «Про мови в Українській СРСР», прийнятий 1989 року, під тиском української громадськості.

Серед основних положень закону «Про мови»:

Стаття 2. Державною мовою є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Стаття 4. Мовами міжнаціонального спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші мови.

Стаття 6. Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності — і іншою національною мовою

Стаття 11. Мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова, [… однак] може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості.

Стаття 13. Технічна і проектна документація в Українській РСР виготовляється українською або російською мовою.

Стаття 14. Офіційні документи, які посвідчують статус громадянина, — паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про одруження, а також документи про смерть особи виконуються українською і російською мовами.

Стаття 17. У всіх сферах обслуговування громадян вживається українська або інша мова, прийнятна для сторін.

Статті 26 та 27. Мовою виховання в дитячих дошкільних установах та загальноосвітніх школах є українська мова, [… однак] можуть створюватись загальноосвітні школи, в яких навчальна і виховна робота ведеться мовою, спільно визначеною батьками школярів. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим.

Стаття 29. Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів республіки, складають конкурсний вступний екзамен з української мови.

Стаття 30. Результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовою.

Стаття 35. Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т.ін.виконуються українською мовою.

На той час, коли Україна перебувала в складі СРСР, Закон був прогресивним, оскільки надавав українській мові статус єдиної державної і закладав підвалини її функціонування поруч з російською мовою, що домінувала й усіляко підтримувалася органами влади СРСР.

Однак для незалежної держави закладені в цьому законі механізми забезпечення державного статусу української мови є недостатніми. Проте, як буде зазначено далі, навіть дуже м’які положення цього, прийнятого в умовах бездержавності, Закону часто і безкарно ігноруються в Україні.

Законотворчі тенденції в 2010–11 роках

У 2010–2011 роках ситуація з законодавчим забезпеченням функціонування української мови як державної не лише не покращилась, а значно погіршилась. З ініціативи нової влади до Верховної Ради внесено низку законопроектів, спрямованих на свідоме звуження сфери функціонування української мови і створення умов для фактичного домінування російської мови в Україні.

Найбільший резонанс викликав зареєстрований у вересні 2010 року законопроект «Про мови в Україні» (№1015-3, автори О. Єфремов, С. Гриневецький, П. Симоненко), що проголошує «українсько-російську двомовність». Проект не лише де-факто урівнює російську мову в становищі з українською, а й ставить її в багатьох сферах у привілейоване становище. У разі прийняття законопроекту, російська мова автоматично була б поставлена на один рівень з українською в усіх «регіонах», де число її «носіїв» перевищує 10 %. Розмитість визначень, що містяться в проекті, дозволяє запровадити російську мову як «регіональну» практично на всій території України.

Крім того, законопроект прямо передбачає використання російської мови в освіті, діяльності прокуратури, в інформатиці, поштовому сполученні тощо.

У кінці 2010 – на початку 2011 року законопроект було піддано різкій критиці експертами Національної Академії Наук України, провідних університетів та профільних науково-дослідних установ, а також Венеціанською комісією Ради Європи і Організацією з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). У Києві та більшості областей України в рамках кампанії «Займіться ділом, а не язиком!» відбулися акції протесту проти намірів прийняти цей законопроект.

Унаслідок цього законопроект до порядку денного не включався, але й не був відкликаний чи знятий з розгляду Верховною Радою.

У серпні 2011 року депутати С. Ківалов і В. Колесніченко зареєстрували в Верховній Раді новий законопроект «Про засади державної мовної політики» (№9073), який повторює основні положення проекту №1015-3, але містить в окремих місцях більш завуальовані формулювання. Станом на початок листопада 2011 року законопроект до порядку денного не включено, Комітет Верховної Ради України з питань культури й духовності звернувся до керівництва Верховної Ради з пропозицією зняти його з реєстрації.

Проте факт внесення проекту представниками правлячої більшості і його схвальні оцінки депутатами більшості свідчать про реальну загрозу його прийняття попри негативну оцінку українських і зарубіжних експертів чи громадські протести.

Прийняття цього законопроекту не лише призвело б до конфліктів та ескалації протистояння на мовному ґрунті, але й могло б спровокувати незворотні процеси, здатні зашкодити не лише українській мові, а й цілісності та незалежності української держави.

3 листопада 2011 року Верховна Рада прийняла в цілому Закон «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення…» (№ 6342, автор – О. Бондаренко), яким повністю скасовано 50 % квоти на музику вітчизняних авторів та виконавців на телебаченні та радіо, а квоту для вітчизняного аудіовізуального продукту на телебаченні знижено з 50 до 25 %. Хоча цей закон не стосується прямо мови музичних творів чи теле- й радіопрограм, його підписання президентом і набуття ним чинності надасть право радіостанціям і телеканалам законно заповнити ефір іноземною (а отже, не україномовною) музикою хоч на всі 100 %.

Загалом у 2010–11 роках при прийнятті нових та внесенні змін до існуючих Законів України спостерігалася тенденція звузити сферу функціонування української мови шляхом заохочення можливості не знати й не використовувати державну мову.

Наприклад, у Законі «Про судоустрій України» зазначалося, що судочинство здійснюється державною мовою, а право на користування в судовому процесі рідною мовою та послугами перекладача мали лише «особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою». Натоміть у прийнятому в 2010 році Законі «Про судоустрій і статус суддів» на суди покладається неординарна функція забезпечувати «рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою». Суди, за новим законом «гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють». У судах, «поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" в порядку, встановленому процесуальним законом».

Окремо зазначено, що «Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України».

Таким чином, якщо раніше Закон гарантував право на користування рідною мовою лише особам, які не володіють чи не достатньо володіють українською мовою, то тепер учасники судового процесу отримали право, навіть володіючи державною мовою, користуватися будь-якою іншою (і не обов’язково рідною) мовою, а всі пов’язані з цим витрати покласти на плечі платників податків. По суті, це положення заохочує незнання української мови і її не використання сторонами в судовому процесі.

Посилаючись при прийнятті подібних законодавчих норм, а також рішень органів виконавчої влади й місцевого самоврядування на ратифіковану Україною «Європейську хартію регіональних мов або мов меншин», представники влади цілковито ігнорують положення Хартії про те, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Адже метою Хартії є захист мов, яким загрожує зникнення, в той час як представники влади в Україні намагаються за допомогою Хартії зміцнити становище російської мови за рахунок звуження сфери функціонування державної мови.

Серед поодиноких нормативних актів, спрямованих на підтримку української мови, слід відзначити прийняття в 2010 році Закону «Про внесення змін до Закону України "Про кінематографію" та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів». Цим документом уточнено визначення «національний фільм» і зазначено, що це фільм, «основна (базова) версія мовної частини звукового ряду якого створена українською мовою». Виробникам національних фільмів надано низку податкових пільг, які були перенесені в новоприйнятий Податковий Кодекс і діють з початку 2011 року.