6.Культурна ситуація новітньої та постмодерної доби.

Стиль модерн набуває поширення в усіх країнах Європи, але в різних країнах він має свою назву. В Україні та в Росії — "стиль модерн" (Ф. Шехтель, В, Городецький, М. Врубель, М. Нестеров, М. Бенуа, Г. Нарбут, М. Жук ); у Франції та Бельгії — "Ар-Нуво" (Моріс Дені, П'єр Бон-нар, П. Серюз'є, Е. Вюйар, П. Рансон ); в Німеччині — "Югенд-Штиль" (А. Бьоклін, Ф. Штук, А. Хофман ); в Австрії — "Сецесіон" (Г. Клімт ); в Італії — "стиль Ліберті"; в Англії — "модерн стайл"; в США — "стиль Тіффані". Представники цього стилю вважали, що вони спрямовані в майбутнє і ніби поривають з традиціями XIX ст., а передусім — з побутовим реалізмом і салонним класицизмом. Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприкінці XIX ст. В цей час Європа "відкриває" Схід набагато глибше, ніж романтики. З'являються перші наукові переклади східних філософських та релігійних трактатів. Європейські філософи починають вживати такі поняття, як нірвана, карма, йога тощо. Багато поетів і прозаїків беруть теми для своїх творів "з життя Сходу". К. Станіславський після знайомства з принципами Раджа-Йоги зрозумів, що це саме та конструктивна психологічна основа, що необхідна для поновлення акторського фаху. Більшу частину вправ у книзі "Робота актора над собою" К. Станіславський взяв з відомої праці "Раджа-Йога" у викладі Рамачаракі. Справжній переворот у свідомості деяких молодих художників спричинили японські гравюри, що вперше з'явилися в Парижі у вигляді обгорткового паперу для східних дрібничок. Вони навіть почали дивитися на світ крізь призму цих гравюр. Наприклад, відома "Хвиля" Хокусая просто перекочувала до графічних листів деяких європейських художників. Г. лімт для своїх творів брав готові орнаменти з японських шаблонів для тканин. Але головне не в прямих цитатах, а в тому, що було зрозуміло й прийнято сам принцип східного живопису і графіки: площинність, декоративність, орнаментальність. У стилі модерн поєдналися європейські та східні традиції культури. Романтизм, почуттєвість, тверда лінійно-структурна основа успадковані з традицій Європи, площинна декоративність — з Азії. Але навіть європейські риси (романтизм, почуттєвість) набувають у європейських художників орнаментального характеру. Образний склад модерну був пов'язаний з символізмом, з символістичним типом мислення. Однак символізм та модерн — не синоніми. Ці поняття треба розрізняти. Символізм передував модерну, живив його, але не завжди втілювався в його формах. З іншого боку, стилістика модерну з її принципами площинності, орнаментальності, вишуканості могла й не нести символічного змісту. Постмодерні́зм— світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца «Криза європейської культури» (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі та музиці. Визначальні риси постмодернізму: • культ незалежної особистості; • потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; • прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; • бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; • використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; • зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); • суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; • сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; • запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

• як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

• іронічність та пародійність.

4. тема 1.витоки української культури.

Питання про походження українців та їхньої культури залишається одним з найбільш дискусійних. Незаперечним фактом є те, що українці - це східнослов'янський народ, який має спільні з деякими іншими індоєвропейські корені. Але стосовно часу й місця його виникнення, характеру зв'язку з іншими слов'янами - у цьому згоди серед фахівців різних шкіл, течій, напрямів та наукових дисциплін немає. Ще з початку XX ст. сформувалася думка, згідно з якою українці походять безпосередньо від праслов'ян, а культурна спадщина Київської Русі розглядається як здобуток українського населення Південної Русі (М. Гру шевський, С. Смаль-Стоцький та ін.). Є навіть спроби проголосити українців "найдавнішими індоєвропейцями" (Ю. Липа) та вивести українську культуру безпосередньо з археологічної Трипільської культури (3-тє - 2-ге тис. до н. е.), яка нібито безперервно еволюціонувала, поглинаючи й розчиняючи інші етноси та культури (Я. Пастернак, Канада). З іншого боку, деякі дореволюційні дослідники й переважна більшість радянських істориків та мовознавців обстоюють погляд, що українці, росіяни та білоруси - це три пагони від єдиної давньоруської народності, яка існувала до XII-XIV ст.

За твердженням більшості фахівців, предки українців були автохтонним населенням історичного центру сучасних українських земель, тобто жили тут з незапам'ятних часів. Але перш ніж давньоруський етноплемінний масив виступив як самостійний чинник культурно-історичного процесу, на цих територіях були поселення та навіть державні організації інших етносів, які також накладали свій відбиток на процеси становлення української народності та її культури. З VIII ст. до н. е. на узбережжі Чорного моря існували грецькі колонії. Це були перші міста на території України з повною інфраструктурою, центри торгівлі та культури, які мали великий вплив на сусідні племена, сприяли їхньому суспільно-економічному розвитку, відкривали місцевому населенню шлях до зв'язків з південними народами та їх культурою.

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів місцем перетинання життєвих інтересів різних племен. Після кімерійців, про яких сповіщають античні джерела, з VIII ст. до н. е. в українських степах жили народи іранського походження - скіфи, сармати, алани, роксолани та ін. Ці племена перебували на різних стадіях культурного розвитку, займалися здебільшого мисливством та скотарством, але деякі з них вели хліборобський спосіб життя і навіть виробляли зерно на продаж. У VI-V ст. до н. е. від Дністра до Дону простяглася велика скіфська держава, на чолі якої стояли так звані царські скіфи з деспотичним правителем-царем.

У період Великого переселення народів на початку нашої ери іранці розчинилися серед інших племен; рештки їх - сучасні кавказькі осетини. УII-IV ст. н. е. на півдні України жили германські племена готів. Вони засвоїли деякі традиції скіфо-сарматської та античної культурі розвивали власні культурні форми: прийняли християнство, витворили алфавіт, започаткували літературу. Готи мали значний вплив на слов'ян у сфері військової техніки та організації. Держава готів впала під тиском орди гунів, які прийшли з просторів Азії. Під тиском кочівників Азії змушені були зійти з небезпечного відкритого степового простору; їх місце посіли східнослов'янські племена.

На початку нашої ери слов'янські племена, які переживали процес розкладу первісного родового ладу та становлення військової демократії, рушили на південь, де разом з іншими народами взяли участь у нападах на Римську імперію, особливо на її східну частину.

У V-VI ст. східні слов'яни займали вже майже всю територію сучасної України - від Полісся до Чорного моря та від Карпат до Дону. Готський історик Йордан повідомляє, що від Дністра до Дніпра мешкало слов'янське плем'я антів. Деякі українські історики XIX-XX ст. доводять, що анти були початком, безпосереднім джерелом українського етносу. Анти жили в умовах військової демократії, владу мали полководці-князі, як, наприклад, Бож (Бус), який у 80-х роках III ст. вів боротьбу проти остготів. Анти здобули собі славу походами на Візантію, з якої вони привозили численні трофеї, у тому числі коштовності та інші культурні цінності, які певною мірою засвоювалися слов'янством. Вчені припускають, що анти мали первісні форми державної організації, яка існувала приблизно з кінця IV до початку ст. Гуни, авари, угорці, печеніги, які все новими хмарами сунули з Азії, не дали розвинутися державі та культурі антів. Більша частина слов'янського населення змушена була відступити на північ, у лісову смугу. Саме тут - на Поділлі, Київщині, Чернігівщині та далі на північ і захід-активно продовжувалися процеси генези східнослов'янських племінних об'єднань та їх культури.

Давньоруський літопис "Повість врем'яних літ" у вступній частині дає широку картину розселення слов'ян взагалі і східних зокрема. Учені вважають, що йдеться не про малі первісні племінні угруповання, а про союзи племен, а може, й більш значні етнічні спільноти. Деякі історики пишуть про "племена" як про своєрідні конфедерації княжінь, у яких вже помітні інститути політичної влади. Літописець зазначив, що кожне "плем'я" мало власні звичаї і закони. Справедливість цих слів підтвердили археологи, які показали, що за загальної близькості матеріальної культури на всій території розселення східних слов'ян досить помітно виступають і характерні регіональні особливості. Літописи свідчать, що найрозвинутішими серед східнослов'янських племінних союзів були поляни.

В археологічному матеріалі досить чітко відображаються ті поступальні зміни, які відбувалися в культурі слов'ян. Виявлені центри залізодобування (Григоровка, Грайворон), залізообробки (Зимно, Пастирська). Ковальська справа характеризувалася складними технологічними процесами, які вимагали значних знань і практичних навичок. Якісний перелом в обробці металу припадає на другу половину VII-VIII ст. Менш розвинутим було ювелірне ремесло, але й воно досягло значних успіхів.

Світогляд слов'ян цього періоду був суто язичницьким. Слов'янська релігія - культ природи. Головні боги - Даждьбог, Перун-грім, Стрибог-вітер - це образи сил природи. Характерною ознакою вірувань був зв'язок із землею, культ родючості. Слов'яни віддавали особливу пошану водам, річкам, криницям, полям, лісам. Слов'яни витворювали образи опікунських істот, які, за тогочасними віруваннями, завжди жили поряд з людиною: русалок (мавок), водяників, лісовиків, польовиків та ін. Тяжка щоденна праця мала сакральний характер, релігійний сенс. Праця чергувалася з радощами та розвагами свят, пов'язаних здебільшого з аграрним календарем.

Наступний етап етнокультурної консолідації східнослов'янських племен вчені пов'язують з раннім державним утворенням Руська земля, яке складалося в Середньому Подніпров'ї наприкінці VIII - на початку IX ст. і об'єднувало землі полян, древлян, сіверян, частково дреговичів. Сукупність історичних джерел свідчить, що у цей час активно відбувається процес суспільного розшарування населення. Поширюється патріархальне рабство, зароджуються цілі верстви залежних людей, які пізніше стануть основою формування пригнічених станів феодального суспільства. Центром нового утворення стає місто Київ, заснування якого пов'язують із діяльністю слов'янського князя Кия, що жив у V-VI ст. Київські князі консолідували слов'янські племена в боротьбі проти кочівників степу, а також проти могутньої Хазарської держави, яка прагнула встановити свою зверхність над Східною Європою. Щодо назви "Русь", то її походження остаточно не з'ясоване, хоча різні дослідники намагалися пов'язати його зі словами фінської чи шведської мов або виводили від назви річки Рось на Київщині, зрештою вказували на значне поширення подібної назви й серед інших народів. Заслуговує на увагу позиція академіка М. Марра, який вважає споріднену назву "Рос" ("Рош") одним із найдавніших слів-етнонімів в історії людства, що використовувалося різними народами в різні часи.

За літописним переказом, варязькі дружини на чолі з конунгом Рюриком були запрошені північними слов'янами. З півночі варяги прийшли на територію сучасної України й поклали початок нової князівської династії у Києві, яка панувала на півдні до монголо-татарської навали, а на півночі - до XVI ст. (останнім московським царем династії Рюриковичів був Федір Іванович, син Івана Грозного). Деякі історики, представники так званої норманістичної школи, схильні перебільшувати політичний і культурний вплив варягів на розвиток Русі. Скоріше за все мав місце симбіоз місцевих "луччих людей" з варязькою верхівкою.

Наприкінці IX - на початку X ст. завершився процес утворення Київської Русі, культура якої стала результатом тривалої економічної, політичної та етнічної консолідації східних слов'ян, прискореної необхідністю захисту від зовнішніх ворогів.