ЛЕКЦІЇ

з дисципліни «Соціальна педагогіка»

для спеціальності «Соціальна педагогіка і практична психологія»

Тема: „Соціальна педагогіка як наука”.

Зміст.

1. Сутність соціальної педагогіки як науки.

2. Предмет та завдання соціальної педагогіки.

3. Основні категорії соціальної педагогіки.

Ключові слова: соціальна педагогіка, предмет соціальної педагогіки, об’єкт соціальної педагогіки, мета соціальної педагогіки, соціалізація, соціальне виховання, соціальне середовище, соціальна адаптація, соціальна профілактика, соціальна реабілітація, соціальне обслуговування.

Структура соціально-педагогічної науки насамперед вимагає з'ясування таких питань, як: визначення її об'єкту, предмету, мети, завдань, методологічних засад, законів, закономірностей, принципів та змісту практичної діяльності. Якщо проаналізувати стан розробки сучасної соціально-педагогічної теорії й практики у науково-педагогічних джерелах (А.І. Арнольдов, В.Г. Бочарова, Ю.В. Васількова, М.А. Галагузова, В.М. Галузинський, Е.С. Демиденко, М.Б. Євтух, І.Д. Звєрєва, І.А. Зімняя, Л.Г. Коваль, Н.М. Лавриченко, А.О. Малько, Л.І. Міщик, А.В. Мудрик, В.О. Нікітін, Т.А. Ромм, В.Д. Сємьонов, Л.В. Філіппова, Г.М. Філонов, М.В. Фірсов, М.М. Фіцула, С.Р. Хлєбік, Т.Ф-Яркіна та ін.), то стає зрозуміло, що єдиного підходу до розкриття сутності соціально-педагогічної науки серед фахівців немає.

Дослідниками висловлюються різні точки зору, іноді навіть суперечливі та діаметрально протилежні. Це сприяє неоднозначному тлумаченню одних і тих же соціально-педагогічних фактів, появі розбіжностей в трактуванні основних категорій даної науки.

У тлумаченні фахівцями сутності соціально-педагогічної науки можна простежити кілька напрямків. Доцільно звернути увагу, що соціально-педагогічну науку вчені розглядають: як інтегративну галузь знань, як прикладну науку, що обмежується тільки здійсненням соціальної роботи та як галузь педагогічного знання. У розкритті сутності соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання серед фахівців також існують два основні підходи.

Одна група дослідників (А.В. Басов, Н.П. Бурая, Ю.В. Васількова, М.А. Галагузова, А.Й. Капська, В.О. Нікітін, Л.В. Філіппова) розглядає соціальну педагогіку як науку про закономірності соціалізації особистості.

Інша група вчених (І.Д. Звєрєва, Л.Г. Коваль, А.О. Малько, Л.І. Міщик, А.В. Мудрик, В.Д. Сємьонов, С.Р. Хлєбік, Г.М. Філонов) зводить соціальну педагогіку до науки про соціальне виховання. Вивчення світового досвіду становлення та розвитку соціальної педагогіки як науки приводить до висновку, що зведення сутності соціально-педагогічної науки до процесів соціального виховання й соціалізації особистості характерне не тільки для України та Росії, але й для провідних країн світу (США, Франція, Японія).

Таке різне тлумачення сутності соціальної педагогіки пов'язане з тим, що й до визначення педагогічної науки серед дослідників існує різне відношення. Для обґрунтування соціальної педагогіки як науки необхідно насамперед з'ясувати, що вона повинна вивчати, тобто визначити її власну галузь дослідження. Для цього існують такі поняття як об'єкт та предмет.

У найбільш загальному вигляді об'єкт науки - сфера діяльності, на яку спрямовано процес пізнання, а предмет - те, що досліджується в залежності від об'єкту. В якості об'єкта соціально-педагогічної науки вчені виділяють: дитину (М.А. Галагузова); людину та суспільство (В.О. Нікітін); процес розвитку людини в соціумі (Г.М. Філонов); людину та середовище (Б.З. Вульфов). Таке різне тлумачення об'єкту соціально-педагогічної теорії пов'язане з недостатньою з'ясовністю даної категорії і в загальній педагогіці. На основі вивчення різних підходів можна дійти висновку, що об'єктом даної науки є соціально-педагогічний процес, тому що він, на відміну від педагогічного (що за визначенням більшості авторів виступає об'єктом педагогічної науки взагалі), здійснюється не тільки в школі, а переважно поза школою, в широкому соціальному оточенні дитини (сім'ї, мікрорайоні тощо). Уже виходячи з даної класифікації, можна стверджувати, що соціальна педагогіка - спеціальна наука, котра має свою теорію й результати якої перевіряються на практиці, про що свідчить багаторічний досвід організації соціальної роботи як в Україні, так і в інших державах світу.

В якості предмета соціальної педагогіки науковці визначають: відкриту систему виховання (Л.І. Міщик); соціальне виховання (Г.М. Філонов); людину як суспільну істоту (А.І. Арнольдов); виховання як суспільне явище (В.Д. Сємьонов); зміст та закономірності процесу соціалізації М.А. Галагузова; А.Й. Капська); впливи оточуючого середовища на особистість (А.О. Малько); виховні сили суспільства (А.В. Мудрик); теорію та практику навчання й виховання (Ю.В. Васількова); групу, суспільство (Н.П. Бурая).

Більшість дослідників під предметом соціальної педагогіки як науки розуміють закономірності та зміст процесу виховання дитячої особистості в соціумі. Отже, соціально-педагогічна наука досліджує сутність, закономірності та принципи виховання в різних соціальних інститутах, розробляє методику соціально-педагогічної роботи, її зміст, організаційні форми, методи та прийоми. З'ясування об'єкта та предмета соціально-педагогічної науки дозволило дослідникам підійти до визначення її мети й завдань. Під науковою метою даної галузі знань учені розуміють: інтеграцію знань про соціальну природу особистості (А.Й. Капська, Л.І. Міщик); координацію та розробку методологічних підходів і соціально-педагогічних технологій (Г.М. Філонов); відпрацювання парадигми соціального виховання (А.І. Арнольдов); сприяння розвитку людини, реалізації її здібностей і задатків у плюралістичному громадянському суспільстві (І.Д. Звєрєва); науково-педагогічне забезпечення соціальної роботи (А.В. Мудрик).

Як бачимо з різних визначень, одна група дослідників (А.Й. Капська, Л.І. Міщик, А.В. Мудрик, Г.М. Філонов) мету соціальної педагогіки розглядають як розробку теоретичних засад даної науки. Інша (А.І. Арнольдов, І.Д. Звєрєва) - особливу увагу звертають на зміст соціально-педагогічної діяльності. Я погоджуюся із Л.А.Штефан у тому, що головна мета соціально-педагогічної науки полягає у визначенні об'єктивних закономірностей і тенденцій виховання особистості в різних соціальних інститутах (системах) та цілеспрямованому застосуванні їх на практиці.

Мета соціальної педагогіки конкретизується завданнями даної науки. Особливе значення для соціально-педагогічної теорії та практики має угрупування завдань за часом виконання. Згідно з цією класифікацією завдання соціально-педагогічної науки можна поділити на постійні та тимчасові.

Аналіз науково-педагогічних досліджень дозволяє до постійних завдань соціальної педагогіки як науки віднести:

• здійснення соціальної адаптації людини; o забезпечення соціалізації як інтегрованого процесу становлення й розвитку особистості;

• аналіз та осмислення основних рівнів соціалізації особистості;

• організацію й забезпечення міждисциплінарних зв'язків соціальної педагогіки та міждіяльнісних зв'язків соціально-педагогічних технологій;

• розкриття принципів даної науки та вивчення тенденцій їх розвитку;

• вивчення та аналіз соціально-педагогічної теорії і практики зарубіжних країн;

• з'ясування методологічних засад соціальної педагогіки; o розробку теорії та методики виховання особистості в соціумі;

• дослідження закономірностей взаємодії особистості й соціуму;

• пошук методів та засобів попередження проблем;

• виявлення й обґрунтування шляхів усунення причин, що породжують ці проблеми;

• розробку власне соціально-педагогічних форм і методів виховання;

• організацію наукових досліджень, конференцій та семінарів із проблем соціальної роботи;

• видання наукової та методичної літератури;

• узагальнення досліджень інших наук з проблеми взаємодії людини з суспільством та деякі інші.

Розкриття сутності соціальної педагогіки як науки передбачає і з'ясування її провідних функцій. Функції науки визначаються в залежності конкретних цілей та завдань, які стоять перед нею.

В сучасній науці існує класифікація функцій за різними ознаками:

• за спільністю предмета та мети дослідження (теоретико-пізнавальні та прикладні);

• за методами, які застосовуються при прогнозуванні та конструюванні соціальне-педагогічних моделей (функції описові, пояснюючі, прогностичні, перетворюючі та ін.);

• за спільністю та специфікою виходу соціальної педагогіки в різні сфери життя (загальнопедагогічні та специфічні);

• за часом (довготривалі та ті, що визначаються особливостями певного етапу розвитку або особливостями соціальної ситуації);

• за зв'язками з соціальною роботою та соціальним вихованням (загальносоціальні, міжгалузеві та галузеві).

Існують й інші підходи до класифікації функцій соціально-педагогічної науки. В якості провідних функцій педагогіки як науки вчені виділяють: комунікативну та гносеологічну (пізнавальну) (В.Є. Гмурман); гносеологічну (теоретико-пізнавальну), організаційно-виховну, регулятивно-профілактичну, інформаційно-комунікативну, соціоінтеграційну та аналітико-прогностичну (І.І. Мигович); теоретико-пізнавальні і прикладні (Г.М. Філонов); пізнавальну, пояснювальну, практичну, прогностичну й світоглядну (В.М. Лавриненко); описову, діагностичну, пояснювальну, проективно-конструктивну, прогностичну, перетворюючу, критеріально-оціночну, корекційну (Б.С. Гершунський); теоретико-пізнавальну, прикладну та гуманістичну (А.В. Мудрик); загальнотеоретичну, практичну й прогностичну (Т.А. Стефановська); теоретичну та технологічну (В. Сластьонін, І. Ісаєв, А. Міщенко, Є. Шиянов); описову, пояснювальну та передбачення (П.І. Підкасистий); теоретичну та практичну (Ю.В.Васількова).

Взагалі, класифікацію функцій соціальної педагогіки як науки можна вважати досить умовною. Наприклад, прикладні функції можуть виступати і в якості теоретико-пізнавальних. Найбільш доцільним, виходячи з предмету дослідження, є розподіл функцій на теоретичні та технологічні, запропонований групою вчених під керівництвом В.О. Сластьоніна. Беремо його за основу, тому що він об'єднує майже всі перелічені функції.

Теоретичні функції соціальної педагогіки реалізуються на трьох рівнях:

* описовому та пояснювальному - вивчення й узагальнення передового досвіду соціального виховання і пояснення джерел виникнення та генези наукових знань у соціально-педагогічній сфері;

* діагностичному - виявлення стану соціально-педагогічних явиш, ефективності діяльності соціального педагога та вихованців, встановлення умов та причин, які їх забезпечують;

* прогностичному - пізнання принципів та способів соціально-педагогічного прогнозування і побудови моделей перетворення дійсності.

Технологічна функція передбачає також три рівні реалізації: проективний, що пов'язаний із розробкою відповідних методичних матеріалів (навчальні плани, програми, рекомендації, підручники та посібники); перетворюючий, який спрямований на впровадження досягнень соціально-педагогічної науки в діяльність соціального педагога з метою її вдосконалення; рефлексивний та корегуючий, що передбачає оцінку впливів результатів соціально-педагогічних досліджень на організацію соціальної роботи й наступну корекцію наукової теорії у відповідності з практичною діяльністю.

Соціальна педагогіка, як і кожна наука, має свої категорії. Провідними категоріями соціальної педагогіки є такі поняття, як соціалізація, соціальне виховання, соціальне середовище, соціальна адаптація, соціальна профілактика, соціальна реабілітація, соціальне обслуговування.

Соціалізація — історично зумовлений процес розвитку особистості, надання та засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, що притаманні даному суспільству. Його результатом є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду у своїй діяльності та спілкуванні. Соціалізація може відбуватися як в умовах виховання, тобто цілеспрямованого формування вихованця, так і в умовах стихійного впливу на особистість.

Мета соціалізації полягає в тому, щоб допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій — екологічній, енергетичній, інформативній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, визначити власне місце в суспільстві, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в ньому. При цьому людина в процесі соціалізації прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення. Ці процеси стимулюють не пасивну адаптацію, а розвиток активного творчого самоствердження у суспільстві. Процес включення індивіда у систему суспільних відносин має двосторонній характер. 3 одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, притаманний даному суспільству, а з другого - активно відтворює у своїй діяльності та відносинах систему соціальних, зв'язків, яка закодована у соціальному досвіді людства.

Соціально-психологічні механізми соціалізації підростаючих поколінь виявляються в процесі ідентифікації та інтеріоризації. Ідентифікація (лат. ототожнювати) — процес ототожнення індивідом себе з іншими людьми, групою, колективом, який допомагає оволодівати різними видами діяльності, засвоювати соціальні норми та цінності, приймати соціальні ролі. Виділяють три форми ідентифікації:

а) пряме емоційне ототожнення з реальною або нереальною людиною (наприклад, уподібнення одному з батьків у ранньому дитинстві або кіногерою у підлітковому віці). Ця форма домінує на початкових етапах соціалізації особистості;

б) прирахування до певної номінальної соціальної групи (вікової, національної тощо). Наприклад, соціальні межі поведінки у зв'язку із зарахуванням себе до тієї чи іншої вікової групи (порівняно з реальним віком особи) можуть проходити між інфантилізмом та акселерацією, "дорослістю"; в) зарахування (з відчуттям належності) себе особою певної соціальної групи, колективу, малої групи. Активне засвоєння індивідом соціальної поведінки, групових норм і цінностей здійснюється у спільній діяльності, насамперед, у трудових колективах. Тому цей механізм соціалізації діє на більш свідомих етапах розвитку людини.

Інтеріоризація суспільних ідеалів у молодіжному середовищі пов'язана з пошуками реальних "прикладів для наслідування" та з характером уявлень про шляхи реалізації ідеалів. Соціалізована людина мусить бути здатною протистояти тим чи іншим несприятливим життєвим обставинам. "Повна" соціалізація, тобто розчинення в соціумі деякої частини молоді свідчить про відсутність тієї активності, яка дозволяє вибірково сприймати та оцінювати оточуючу дійсність. У зв'язку з цим переконання як уміння логічно впорядковувати факти, робити висновки, аналізувати їх, використовувати методи пізнання суспільства та самопізнання є важливим механізмом соціалізації особистості.

Завдяки дії цього механізму індивід виявляє свою соціальну активність (або пасивність), виробляє навички творчої спрямованості в соціальній ситуації, тобто процес соціалізації здійснюється більш активно і динамічно.

Вплив соціального середовища на формування особистості здійснюється лише в тому випадку і тією мірою, якою особистість сама в результаті активного ставлення до соціального середовища здатна взяти його як орієнтир у своїй життєдіяльності. В такому разі правомірно говорити про співвідношення провідного впливу соціального середовища і конкретного ставлення до нього Особистості Ці характеристики становлять зміст соціальної ситуації. Залежно від вікових особливостей, умов проживання, внутрішніх процесів розвитку особистості змінюються її переживання, ставлення до оточуючого світу, тобто формується соціальна ситуація розвитку.

Інша провідна категорія соціальної педагогіки — це соціальне середовище. У соціології соціальне середовище – це сукупність умов існування людини і суспільства. У психології та педагогіці соціальне середовище визначається як суб'єктивно пережита людиною об'єктивна реальність. Соціальна педагогіка, базуючись на цих визначеннях, розглядає соціальне середовище як сукупність соціальних умов життєдіяльності людини, що впливають на її свідомість і поведінку. Соціальне середовище — це своєрідний показник інтеріоризації особистістю культури, рівня соціального розвитку, способу життя, цінностей суспільства. Вплив соціального середовища на формування особистості здійснюється лише в тому випадку і тією мірою, якою особистість сама в результаті активного ставлення до соціального середовища здатна взяти його як орієнтир у своїй життєдіяльності. В такому разі правомірно говорити про співвідношення провідного впливу соціального середовища і конкретного ставлення до нього особистості Ці характеристики становлять зміст соціальної ситуації. Залежно від вікових особливостей, умов проживання, внутрішніх процесів розвитку особистості змінюються її переживання, ставлення до оточуючого світу, тобто формується соціальна ситуація розвитку.

Засвоєння певних норм, оцінок, типових соціальних ситуацій, вирішення нагальних проблем шляхом використання засобів стимулювання соціальної поведінки та дій відбувається також і завдяки соціальній адаптації.

Соціальна адаптація є однією із складових процесу соціалізації особистості. В широкому розумінні адаптація розглядається як пристосування організмів до умов існування. У соціальній психології адаптація визначається як пристосування індивіда до групових норм та самої соціальної групи. Психологічна адаптація особистості в суспільстві відбувається завдяки таким психологічним механізмам як рефлексія, ідентифікація, емпатія, прийом соціального зворотного зв'язку тощо. В соціальній педагогіці соціальна адаптація розуміється як процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, інтеграція особистості у соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища. Психологічна та соціальна адаптація знаходяться у взаємозалежності. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немов би "дає старт" соціальній адаптації, остання була б просто неможлива.

На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам'ять, почуття); характеристики темпераменту (інтенсивність, темп реакцій, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (цікавість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність чи ледарство). Проте, не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну адаптацію людини, оскільки причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, лежать у соціальній сфері.

В умовах нестабільного соціально-економічного статусу суспільства проблеми соціальної адаптації мають важливе значення, Це пов'язане з тим, що соціальна адаптація особистості мас дві форми; активну, коли індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно вводить у промес соціалізації, і пасивну, коли він не вступає у взаємодію з середовищем, не прагне змінити його, визнати пануючі у ньому норми, оцінки, засоби діяльності. Показником низької соціальної адаптації є перехід в інше соціальне середовище, аномалії (різні види порушень в ціннісно-нормативній системі суспільства), відхилення у поведінці.

Проблеми соціальної адаптації особливо гостро відчуваються у молодіжному середовищі. Вони позначаються і на психічному здоров'ї молодої людини, і на формуванні її ціннісних норм, і на формах поведінки. Зростання кількості дітей, схильних до девіантної поведінки, свідчить про домінування саме низької соціальної адаптації ц їх соціальному розвитку. Тому категорія соціальної адаптації стає важливою категорією понятійного апарату соціальної педагогіки, а також предметом глибокого практичного вивчення і втручання.

Процес соціальної адаптації є безперервним, зважаючи на те, що в навколишньому середовищі постійно відбуваються зміни соціальної дійсності, які, безперечно, потребують нових способів пристосування індивіда. Соціальна адаптація здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптивної інтенсивності можна співвідносити з пожвавленням соціальної діяльності суспільства і навпаки, уповільнення явищ соціальної трансформації зменшують інтенсивність соціального пристосування індивіда.

Важливим компонентом соціальної адаптації є узгодженість оцінок, особистих можливостей і домагань індивіда з цілями, цінностями соціального середовища. Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптаційний потенціал людини, це ступінь можливостей особистості включитися в нові умови соціального середовища, а також ті, що перебувають в постійних змінах. Він пов'язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими уміннями та навичками пристосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності.

Соціальна адаптація може здійснюватися у формі акомодації (повного підпорядкування вимогам середовища без їхнього критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища) і асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними).

Соціальна профілактика має на меті зусилля, спрямовані на превенцію соціальних проблем чи життєвих криз клієнтів, окремих груп або попередження ускладнення вже наявних проблем. Це комплекс економічних, політичних, правових, медичних, психолого-педагогічних заходів, спрямованих на попередження, обмеження, локалізацію негативних явищ у соціальному середовищі. Профілактика ґрунтується на своєчасному виявленні та виправленні негативних інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних, факторів, що зумовлюють відхилення в психологічному та соціальному розвитку дітей та молоді, в їхній поведінці, стані здоров’я, а також в організації життєдіяльності та дозвілля.

В сучасній практиці розрізняють первинну, вторинну та третинну профілактику. Первинна профілактика в більшій мірі носить інформаційний характер, оскільки спрямована на формування в особистості неприйняття та категоричну відмову від певних стандартів поведінки та негативних звичок. її змістом є; надання підліткам та молоді інформації про наслідки асоціальних дій, вживання різних видів алко-, нарко- та токсичних речовин; роз'яснення правових норм стосовно різних аспектів асоціальної поведінки; популяризація переваг здорового способу життя; формування у підлітків та молоді навичок культурного проведення дозвілля; створення умов для самореалізації особистості в різних видах творчої, інтелектуальної, громадської діяльності.

Вторинна профілактика має на меті обмеження поширення окремих негативних явищ, що мають місце в суспільстві чи соціальній групі. Третинна профілактика-комплекс соціальних, освітніх та медико-психологічних заходів, спрямованих на відновлення особистісного та соціального статусу людини, повернення її в сім'ю, освітній заклад, трудовий колектив, до суспільно-корисної діяльності. Тому соціально - педагогічна діяльність в межах третинної профілактики зосереджується в різноманітних осередках допомоги особистості: реабілітаційних центрах, дружніх клініках для молоді, анонімних кабінетах, громадських приймальнях.

Крім цих видів профілактики, розрізняють ще загальну та спеціальну профілактики. Загальна профілактика полягає у здійсненні попереджувальних заходів, спрямованих на виникнення певних проблем у майбутньому людини (профілактика, спрямована на попередження негативної ризикованої поведінки підлітків). Спеціальною профілактикою називається система заходів, спрямованих на попередження та локалізацію конкретних негативних явищ в поведінці людей (профілактика підліткового суїциду, профілактика небезпечної статевої поведінки тощо).

Профілактична робота може здійснюватись на кількох рівнях: особистісному, сімейному, соціальному. На особистісному рівні профілактичні заходи спрямовані на формування таких якостей індивіда, які забезпечують підвищення рівня особистісної відповідальності людини з метою попередження виникнення різних проблем. До провідних форм профілактики на особистісному рівні можна віднести консультування та тренінгові заняття. Сімейний рівень профілактики має на меті вплив на найближчий "мікросоціум" людини - сім'ю, з метою попередження виникнення різноманітних проблем як для конкретної особистості так і всієї сім'ї. Соціальний рівень профілактики сприяє актуалізації проблем пов'язаних з окремими негативними явищами в суспільстві, а також зміні суспільних норм стосовно осіб, які за певних причин стали жертвами асоціальних моделей поведінки (наркозалежні, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, ВІЛ-інфіковані тощо).

Соціальна реабілітація - комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин внаслідок стану здоров'я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); зміни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці). Метою соціальної реабілітації є повернення особистості до суспільно-корисної діяльності, формування позитивного відношення до життя, праці, навчання.

Об'єктами соціальної реабілітації є сім'ї, що опинилися в кризовій ситуації; діти-інваліди та їх батьки; діти-сироти; жінки та діти, що зазнали різних форм насилля, безробітні, особи похилого віку.

Основними принципами соціальної реабілітації є:

• здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблеми;

• неперервність та постійність їх проведення;

• комплексний характер реабілітаційних програм;

• індивідуальний підхід до визначення об'єму, характеру та змісту реабілітаційних заходів.

В практиці соціальної діяльності розрізняють: медичну, професійну, психологічну, педагогічну реабілітації. Медична реабілітація спрямована на повне чи часткове відновлення або компенсацію порушеної чи втраченої функції організму людини, можливе уповільнення захворювання, підтримку фізичних сил особистості.

Під психологічною реабілітацією розуміють вплив на психічну сферу особистості, спрямований на подолання в свідомості людини уявлення про безвихідь її становища, відновлення захисних сил організму, формування впевненості та мотивації по подоланню кризової ситуації.

Професійна реабілітація - система заходів, спрямованих на відновлення людиною втрачених професійно важливих якостей, необхідних для повернення до трудової діяльності в тій сфері, яка найбільш придатна для людини відповідно її індивідуальним можливостям. В процесі професійної реабілітації, як правило, відбувається розвиток професійно важливих якостей та умінь дещо іншої сфери діяльності, відмінної від тієї, в якій раніше працювала людина.

Педагогічний аспект соціальної реабілітації має на меті освіту, виховання та всебічний розвиток в першу чергу дітей з фізичними та розумовими обмеженнями, створення умов для розвитку їх потенційних можливостей Він також містить різні форми підготовки особистості до життя в суспільстві та сім'ї, окремі напрями її професійної орієнтації та навчання певним видам трудової діяльності.

Соціальне обслуговування — це вид соціальної діяльності державних та недержавних органів, спрямований на забезпечення матеріальних, оздоровчих, освітніх, естетичних та інших потреб особистості. Соціальне обслуговування здійснюється на принципах адресності, доступності, добровільності, гуманності, пріоритетності надання соціальних послуг неповнолітнім, що знаходяться у важкій життєвій ситуації, конфіденційності. Воно реалізується у формі соціальної допомоги та соціальних послуг.

Соціальна допомога - вид соціальної діяльності, спрямований на підтримку осіб та соціальних груп, що знаходяться в кризовій ситуації. Розрізняють такі види соціальної допомоги:

• матеріальна допомога (матеріальне забезпечення у разі тимчасової чи постійної непрацездатності, безкоштовне забезпечення одягом, продуктами харчування та іншими речами, окремі виплати в системі соціального забезпечення);

• медико-соціальна допомога (реалізація різних форм медичного обслуговування, гарантованих державою; благодійна діяльність недержавних органів; допомога, спрямована на реабілітацію інвалідів);

• психолого-педагогічна допомога (коригування, виправлення психологічних вад, виявлення та зміна поведінкових та діяльнісних моделей особистості, вироблення навичок самодопомоги).

Соціальні послуги - комплекс дій державних, громадських організацій, спрямованих на забезпечення та покращення умов життєдіяльності особистості чи окремих груп.

За тривалістю дії соціальні послуги поділяються на:

• постійні (всі види соціального страхування; послуги, гарантовані діяльністю соціальних служб, спрямовані на вирішення соціальних, правових, культурних, психологічних та інших проблем);

• тимчасові (пов'язані з необхідністю отримання важливої для особистості інформації, консультації чи організації її дозвілля в певний проміжок життєдіяльності).

Залежно від особистості клієнта, місця надання послуг та їх виду вони бувають безкоштовні та платні. Рівень розвитку соціальних послуг в державі є показником спрямованості її соціальної політики та індикатором вирішення соціальних проблем.

Науковий апарат соціальної педагогіки як науки становлять зміст поняття “соціальна педагогіка”, визначення її об’єкта, предмета, мети, завдань та функцій. Основними категоріями соціальної педагогіки є поняття: соціалізація, соціальне виховання, соціальне середовище, соціальна адаптація, соціальна профілактика, соціальна реабілітація, соціальне обслуговування. Науковий апарат і тезаурус не уніфіковані, тому що соціальна педагогіка – це наука відносно молода і знаходиться у стадії становлення.

Тема. Історична ретроспектива становлення та розвитку соціально-педагогічної практики в Україні.

1. Архаїчний період. Форми взаємодопомоги у східних слов’ян до Х ст.

2. Період князівської та церковно-монастирської підтримки за часів Київської Русі.

3. Період церковно-державної допомоги з ХІV до 2 пол. ХVІІ ст.

4. Період державної опіки з 2 пол ХVІІ ст. до 2 пол. ХІХ ст.

5. Період суспільної та приватної опіки з к. ХІХ ст. до поч. ХХ ст.

6. Період державного забезпечення з 1917 р. до 1991 р.

7. Період соціально-педагогічної практики з поч. 90-х років і до теперішнього часу.

Література

1. Андреева И.Н. Антология по истории и теории социальной педагогики: Учеб. Пособие. – М.: Издательский центр «Академия», 2000. – 176 с.

2. Василькова Ю.В. Лекции по социальной педагогике. – М., 1998.

3. Історія, теорія та практика соціальної роботи в Україні / Упор. С.Я. Харченко та ін. – Луганськ, 2005.

4. КовальЛ.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка. Навч. посібник. – К., 1997.

5. МардахаевЛ.В. Социальная педагогика. Курс лекций. – М., 2002.

6. Мустаева Ф.А. Основы социальной педагогики. – М., 2002.

7. Социальная педагогика: Курс лекций / Под общ. ред. М.А. Галагузовой. – М., 2000.

8. Социальная педагогика: учеб. Пос. /Под общ. ред. В.А.Никитина. – М., 2000.

9. Шацкий С.Т. Избранные произведения в 2т. – М., 1986.

Основні поняття: соціальний захист, соціальна допомога, милосердя, благодійність.

Культові форми допомоги та підтримки у стародавніх слов'ян були пов'язані з міфологічним світоглядом та сакральними атрибутами. До суспільних форм підтримки належать родинна тризна,родинна милостиня, родинне обдарування. У період язичництва були закладені традиційні форми піклування про старих, сиріт та вдів. З точки зору суспільної свідомості вони належали до однієї соціальної категорії.

У період розквіту Київської Русі (ІХ-ІІ ст.) благодійність являє собою діяльність окремих осіб т а церкви і неє обов'язком держави. Милосердним відношенням до нужденних прославились князі Володимир «ясне сонечко», Ярослав Мудрий, Володимир Мономах. У період міжусобиць з'являється велика кількість людей, які потребують моральної і матеріальної допомоги. Церква бере на себе виконання 3-х важливих функцій: піклування, лікування, освіти. Викликає захоплення життєдіяльність Преподобного Серафіма Саровського, Старця Амвросія, Сергія Радонежського та ін.

У 14-17ст. парадигма допомоги та підтримки істотно змінюєьбся. Для цього періоду характерними є 3 форми підтримки: монастирська, державна та перші прояви світського благодійництва.

Епоха українського відродження співпадає з періодом церковно-держвного благодійництва. Церква перетворюється на духовний центр, який об'єднує у собі храм, лікарню та притулок.

Українським різновидом громад були братства, які брали участь у вирішенні багатьох соціальних проблем: будували лікарні, хроми, школи, типографії оберігали пам'ятки культури.

Зпорізька Республіка заснувала своєрідне філантропічне суспільство для престарілих воїнів.

Період з 2 пол. 17 до 2 пол. 19 ст. характеризується оформленням теоретичних підходів до суспільної та приватної опіки. Процес допомоги стає державною справою.

У 2 пол. 19 ст. істотно змінюється управління соціальним захистом. Функції керівництва суспільною опікою були у веденні Міністерства внутрішніх справ. У більшості губерній його здійснювали земські установи. З часом розширилося коло осіб суспільної опіки: позашлюбні діти, хронічні хворі, безробітні, вагітні жінки, алкоголіки. Важливу роль починає відігравати приватна благодійність.

Формування нового геополітичного простору СРСР відобразилося у широкоформатних змінах системи соціальної опіки, яка тепер мала тенденцію до централізації. Відмовившись від принципу благодійності, держава здійснює соціальне забезпечення та соціальне страхування. Умовно можна виділити 2 періода у оформленні ідей соціальної підтримки. І – й період – з 1919р. до 1941 р., коли оформлюється державна система, основними напрямками є боротьба з безпритульністю. Відкриваються дитячі притулки і колонії для неповнолітніх. ІІ-й період – з 50-х до к.80-х рр. – це інтенсивний розвиток реабілітації інвалідів, зростання добробуту громадян, організація матеріально-побутового, культурного, лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного оздоровлення громадян.

Розпад СРСР та економічна криза поч.90-х рр. призвели до появи незахищених верств населення. Як рішення цих проблем у 1991р. в Україні з'являється кваліфікаційна характеристика «соціальний педагог», соціальні проблеми шукають свій вихід у розробці науково-теоретичних питань сьціальної педагогіки.

Таким чином, поняття соціальної підтримки і соціальної допомоги на різних історичних етапах мало свої особливості, зумовлені соціально-економічними і політичними чинниками.

Тема 3. Основні поняття соціальної педагогіки

1. Поняття тезаурусу соціальної педагогіки.

2. Поняття соціалізації.

3. Характеристика соціального виховання.

4. Соціальне середовище як необхідна умова соціалізації особистості.

5. Соціальна адаптація, її види.

6. Зміст та види соціальної профілактики.

7. Сутність соціальної реабілітації.

8. Характеристика ресоціалізації.

9. Соціальна допомога та соціальні послуги в структурі соціального обслуговування.

Література

1. Архіпова С.П., Майборода Г.Я. Соціальна педагогіка. – Черкаси – Ужгород, 2002.

2. Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. – К., 2001.

3. Битинас Б.П. Введение в философию воспитания. – М., 1996.

4. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка. Навч. посібник. – К., 1997.

5. Овчарова Р.В. Справочная книга социального педагога. – М., 2001.

6. Социальная педагогика: Курс лекций / Под общ. ред. М.А. Галагузовой. – М., 2000.

7. Соціальна педагогіка. Підручник /За ред. А. Й. Капської. – К., 2004.

8. Харчев В.Г. Социология воспитания. – М., 1990.

Основні поняття: тезаурус, соцалізація, соціальне виховання, соціальне середовище, соціальна адаптація, соціальна профілактика, соціальна реабілітація, ресоціалізація, соціальна допомога, соціальні послуги.

Тезаурус – це понятійно-категоріальний аппарат який використовується науковою дисципліною.

Соціальна педагогіка, як і кожна наука, має свої категорії. Провідними категоріями цієї педагогічної галузі є соціальне середовище та соціалізація особистості. Їх доповнюють категорії соціальної ситуації у формуванні особистості та соціальної адаптації. Безумовно, ці провідні категорії тісно пов'язані із загальнопедагогічними та загальнопси-хологічними категоріями, які у зарубіжній та вітчизняній практиці розглядаються як форми і методи соціальної педагогіки: соціальне виховання, соціальне навчання, самовиховання, самоосвіта, соціальна допомога, самодопомога, соціальна активність, самозбереження, самоконтроль, самооцінка, саморегуляція, самопізнання, самовладання та інші.

Соціалізація означає, суспільний. Соціалізація — історично зумовлений процес розвитку особистості, надання та засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, шо_ притаманні даному суспільству. Його результатом є активне відтво-рення особистістю набутого соціального досвіду У своїй діяльності та спілкуванні. Соціалізація може відбуватися як в умовах виховання, тобто цілеспрямованого формування вихованця, так і в умовах стихійного впливу на особистість.

Інша провідна категорія соціальної педагогіки — це соціальне середовище. У психології та педагогіці соціальне середовище визначається як суб'єктивно пережита людиною об'єктивна реальність. Соціальне середовище — це своєрідний показник інтеріоризації особистістю культури, рівня соціального розвитку, способу життя, цінностей суспільства.

Вплив соціального середовища на формування особистості здійснюється лише в тому випадку і тією мірою, якою особистість сама в результаті активного ставлення до соціального середовища здатна взяти його як орієнтир у своїй життєдіяльності. В такому разі правомірно говорити про співвідношення провідного впливу соціального середовища і конкретного ставлення до нього Особистості Ці характеристики становлять зміст соціальної ситуації. Залежно від вікових особливостей, умов проживання, внутрішніх процесів розвитку особистості змінюються її переживання, ставлення до оточуючого світу, тобто формується соціальна ситуація розвитку.

Соціальна адаптація — це процес активного пристосування індивіда до зміненого середовища за допомогою різних засобів. В умовах нестабільного соціально-економічного статусу суспільства проблеми соціальної адаптації мають важливе значення, Це пов'язане з тим, що соціальна адаптація особистості мас дві форми; активну, коли індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно вводить у промес соціалізації, і пасивну, коли він не вступає у взаємодію з середовищем, не прагне змінити його, визнати пануючі у ньому норми, оцінки, засоби діяльності. Показником низької соціальної адаптації є перехід в інше соціальне середовище, аномалії (різні види порушень в ціннісно-нормативній системі суспільства), відхилення у поведінці.

Проблеми соціальної адаптації особливо гостро відчуваються у молодіжному середовищі. Вони позначаються і на психічному здоров'ї молодої людини, і на формуванні її ціннісних норм, і на формах поведінки. Зростання кількості дітей, схильних до девіантної поведінки, свідчить про домінування саме низької соціальної адаптації ц їх соціальному розвитку. Тому категорія соціальної адаптації стає важливою категорією понятійного апарату соціальної педагогіки, а також предметом глибокого практичного вивчення і втручання.

Соціальна профілактика має на меті зусилля, спрямовані на превенцію соціальних проблем чи життєвих криз клієнтів, окремих груп або попередження ускладнення вже наявних проблем. ІДе комплекс економічних, політичних, правових, медичних, психолого-педагогічних заходів, спрямованих на попередження, обмеження, локалізацію негативних явищ у соціальному середовищі. Профілактика ірунтується на своєчасному виявленні та виправленнні негативних інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних, факторів, що зумовлюють відхилення в психологічному та соціальному розвитку дітей та молоді, в їхній поведінці, стані лдоров'я, а також в організації життєдіяльності та дозвілля.

В сучасній практиці розрізняють первинну, вторинну та третинну профілактику. Первинна профілактика в більшій мірі носить інформаційний характер, оскільки спрямована на формування в особистості неприйняття та категоричну відмову від певних стандартів поведінки та негативних звичок. її змістом є; надання підліткам та молоді інформації про наслідки асоціальних дій, вживання різних видів алко -,нарко-та токсичних речовин; роз'яснення правових норм стосовно різних аспектів асоціальної поведінки; популяризація переваг здорового способу життя; формування у підлітків та молоді навичок культурного проведення дозвілля; створення умов для самореалізації особистості в різних видах творчої, інтелектуальної, громадської діяльності.

Вторинна профілактика має на меті обмеження поширення окремих негативних явищ, що мають місце в суспільстві чи соціальній групі. Третинна профілактика -комплекс соціальних, освітніх та медико-психологічних заходів, спрямованих на відновлення особистісного та соціального статусу людини, повернення її в сім'ю, освітній заклад, трудовий колектив, до суспільно-корисної діяльності. Тому соціально - педагогічна діяльність в межах третинної профілактики зосереджується в різноманітних осередках допомоги особистості: реабілітаційних центрах, дружніх клініках для молоді, анонімних кабінетах, громадських приймальнях.

Крім цих видів профілактики, розрізняють ще загальну та спеціальну профілактики. Загальна профілактика полягає у здійсненні попереджувальних заходів, спрямованих на виникнення певних проблем у майбутньому людини (профілактика, спрямована на попередження негативної ризикованої поведінки підлітків). Спеціальною профілактикою називається система заходів, спрямованих на попередження та локалізацію конкретних негативних явищ в поведінці людей (профілактика підліткового суїциду, профілактика небезпечної статевої поведінки тощо).

Профілактична робота може здійснюватись на кількох рівнях: особистісному, сімейному, соціальному. На особистісному рівні профілактичні заходи спрямовані на формування таких якостей індивіда, які забезпечують підвищення рівня особистісної відповідальності людини з метою попередження виникнення різних проблем. До провідних форм профілактики на особистісному рівні можна віднести консультування та тренінгові заняття. Сімейний рівень профілактики має на меті вплив на найближчий "мікросоціум" людини - сім'ю, з метою попередження виникнення різноманітних проблем як для конкретної особистості так і всієї сім'ї. Соціальний рівень профілактики сприяє актуалізації проблем пов'язаних з окремими негативними явищами в суспільстві, а також зміні суспільних норм стосовно осіб, які за певних причин стали жертвами асоціальних моделей поведінки (наркозалежні, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, ВІЛ-інфіковані тощо).

Соціальна реабілітація - комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин внаслідок стану здоров'я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); зміни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці). Метою соціальної реабілітації є повернення особистості до суспільно-корисної діяльності, формування позитивного відношення до життя, праці, навчання.

Об'єктами соціальної реабілітації є сім'ї, що опинилися в кризовій ситуації; діти- інваліди та їх батьки; діти-сироти; жінки та діти, що зазнали різних форм насилля, безробітні, особи похилого віку.

Основними принципами соціальної реабілітації є:здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблеми; неперервність та постійність їх проведення; комплексний характер реабілітаційних програм; індивідуальний підхід до визначення об'єму, характеру та змісту реабілітаційних заходів.

В практиці соціальної діяльності розрізняють: медичну, професійну, психологічну, педагогічну реабілітації. Медична реабілітація спрямована на повне чи часткове відновлення або компенсацію порушеної чи втраченої функції організму людини, можливе уповільнення захворювання, підтримку фізичних сил особистості.

Під психологічною реабілітацією розуміють вплив на психічну сферу особистості, спрямований на подолання в свідомості людини уявлення про безвихідь її становища, відновлення захисних сил організму, формування впевненості та мотивації по подоланню кризової ситуації.

Професійна реабілітація - система заходів, спрямованих на відновлення людиною втрачених професійно важливих якостей, необхідних для повернення до трудової діяльності в тій сфері, яка найбільш придатна для людини відповідно її індивідуальним можливостям. В процесі професійної реабілітації, як правило, відбувається розвиток професійно важливих якостей та умінь дещо іншої сфери діяльності, відмінної від тієї, в якій раніше працювала людина.

Педагогічний аспект соціальної реабілітаціі має на меті освіту, виховання та всебічний розвиток в першу чергу дітей з фізичними та розумовими обмеженнями, створення умов для розвитку їх потенційних можливостей Він також містить різні форми підготовки особистості до життя в суспільстві та сім'ї, окремі напрями її професійної орієнтації та навчання певним видам трудової діяльності.

Соціальне обслуговування — це вид соціальної діяльності державних та недержавних органів, спрямований на забезпечення матеріальних, оздоровчих, освітніх, естетичних та інших потреб особистості. Соціальне обслуговування ддійснюється на принципах адресності, доступності, добровільності, гуманності, пріоритетності надання соціальних послуг неповнолітнім, що знаходяться у важкій життєвій ситуації, конфіденційності. Воно реалізується у формі соціальної допомоги та соціальних послуг.

Соціальна допомога - вид соціальної діяльності, спрямований на підтримку осіб та соціальних груп, що знаходяться в кризовій ситуації. Розрізняють такі види соціальної допомоги:

матеріальна допомога (матеріальне забезпечення у разі тимчасової чи постійної непрацездатності, безкоштовне забезпечення одягом, продуктами харчування та іншими речами, окремі виплати в системі соціального забезпечення);

-медико-соціальна допомога (реалізація різних форм медичного обслуговування, гарантованих державою; благодійна діяльність недержавних

органів; допомога, спрямована на реабілітацію інвалідів); психолого-педагогічна допомога (коригування, виправлення психологічних

вад, виявлення та зміна поведінкових та діяльнісних моделей особистості,

вироблення навичок самодопомоги).

Соціальні послуги - комплекс дій державних, громадських організацій, спрямованих на забезпечення та покращення умов життєдіяльності особистості чи окремих груп.

За тривалістю дії соціальні послуги поділяються на ;

• постійні (всі види соціального страхування; послуги, гарантовані діяльністю соціальних служб, спрямовані на вирішення соціальних, правових, культурних, психологічних та інших проблем);

• тимчасові (пов'язані з необхідністю отримання важпивої для особистості інформації, консультації чи організації її дозвілля в певний проміжок життєдіяльності).

Залежно від особистості клієнта, місця надання послуг та їх виду вони бувають безкоштовні та платні. Рівень розвитку соціальних послуг в державі є показником спрямованості її соціальної політики та індикатором вирішення соціальних проблем.

Тема: „Структура соціально-педагогічної діяльності”.

Зміст.

1. Поняття структури соціально-педагогічної діяльності.

2. Суб’єкти соціально-педагогічної діяльності.

3. Об’єкти соціально-педагогічної діяльності.

4. Ресурси соціально-педагогічної діяльності.

Ключові слова: структура соціально-педагогічної діяльності, суб’єкт соціально-педагогічної діяльності, об’єкт соціально-педагогічної діяльності, ресурси соціально-педагогічної діяльності, фандрейзінг.

Діяльність - це специфічна форма відношення людини до навколишнього середовища, зміст якої полягає у цілеспрямованому його перетворенні. Крім того, діяльністю можна назвати сукупність дій людини, що спрямована на бажану зміну будь-якого предмету. Існує економічна, політична, правова, культурна, технічна, наукова та інші види діяльності. До особливого виду діяльності відносимо соціальну роботу. Соціальна робота - діяльність, що спрямована на здійснення допомоги людям, які її потребують, бо не здатні самостійно вирішити життєві проблеми: діти, пенсіонери, інваліди, хворі, біженці, безробітні і т. ін.

Соціально-педагогічна діяльність спрямована на створення сприятливих умов соціалізації, всебічного розвитку особистості, задоволення її культурних і духовних потреб чи відновлення соціально схвалених способів життєдіяльності людини.

Соціально-педагогічна діяльність є різновидом численних видів професійної діяльності. Кожна професійна діяльність характеризується наявністю специфічних, притаманних лише їй компонентів, має свою певну структуру. Спираючись на надбання психологічних та педагогічних наук, в системі соціально-педагогічної діяльності в першу чергу виділяють її суб'єкт та об'єкт. Професійна діяльність не є спонтанною чи фрагментарною. Вона спрямована на досягнення певних цілей та результатів, які обумовлюються метою конкретної діяльності. Загальна мета соціально-педагогічної діяльності полягає у створенні оптимальних умов соціалізації особистості.

Подальша конкретизація цієї мети відбувається у завданнях. Серед пріоритетних завдань соціально-педагогічної діяльності можна виокремити:

• збереження та зміцнення фізичного, психічного, соціального здоров'я особистості;

• створення сприятливих умов в мікросоціумі для розвитку здібностей та реалізації можливостей особистості;

• надання комплексної соціально-психолого-педагогічної допомоги та підтримки;

• попередження та локалізація негативних впливів соціального середовища на особистість.

Зміст соціально-педагогічної діяльності розкривається у процесі соціальної адаптації, профілактики, реабілітації, ресоціалізації та соціально-культурної анімації в певних вікових та соціальних групах.

Досягнення мети, виконання завдань і реалізація змісту соціально-педагогічної діяльності здійснюється за допомогою сукупності методів, прийомів, засобів та форм. Вони є складовими різноманітних технологій діяльності соціального педагога.

Кожна особистість має свій неповторний склад мислення, психіки. Це вимагає від соціального працівника або педагога доброти, тактовності, проникнення у долю людини, співчуття, різноманітних знань та умінь, великого терпіння, самовідданості та ін., оскільки необхідно у процесі бесіди зняти психологічний стрес, допомогти увійти в нормальний ритм життя, надати допомогу людині хворій, прикутій до ліжка, допомогти батькам знайти "спільну мову" з дитиною та ін. Тому і виникає особлива потреба в діяльності сімейного соціального педагога. Вона ґрунтується на концепції взаємодії особистості, сім'ї та суспільства, що віддає пріоритет сім'ї та сфері внутрісімейних і міжсімейних відносин перед суспільством. Сім'я, будинок, община, сімейно-сусідська спільність розглядається як сфера, де головним чином здійснюється соціальна політика та соціальна допомога.

Соціальний педагог є посередником між особистістю та соціумом, впливаючи на формування гуманних, виховуючих, морально і фізично здорових відносин у соціальному середовищі, сім'ї, сімейно-сусідському оточенні, між дорослими та дітьми. Його клієнтами є також сім'я та її близьке оточення за місцем проживання. Він перший вступає в етично допустимій формі в контакт з членами сім'ї, ставлячи "соціальний діагноз": вивчає мікросоціум, інтереси, уподобання, коло спілкування, моральну атмосферу, умови життя, психологічні та вікові особливості, здібності членів сім'ї, виявляє позитивні та негативні впливи й проблеми (психологічні, етичні, правові, медичні та ін.) з метою надання подальшої допомоги. У процесі "діагностики" соціальний педагог диференціює клієнтів, встановлює, з яким спеціалістом його треба зв'язати у відповідності з виявленою проблемою (з службою психічного чи фізичного здоров'я, правового чи економічного захисту, культурного дозвілля і педагогічної анімації та ін.).

Соціально-педагогічна діяльність спрямована на розвиток та саморозвиток особистості, створення умов найбільшого сприяння та психологічного комфорту. Соціальний педагог допомагає людям у їх повсякденному житті, забезпечує консолідацію всіх сил і можливостей суспільства щодо конкретного громадянина, розвиваючи його активність як суб'єкта цього процесу. Отже, соціальна допомога повинна мати активний характер і сприяти залученню до соціальної роботи як самих клієнтів, так і соціальних працівників, зокрема соціальних педагогів. Вона спрямована на поступове створення своєрідного механізму саморозвитку, що сприяє виявленню взаємної турботи і взаємодопомоги, милосердю, послабленню соціального і міжнаціонального напруження, формуванню сприятливого мікроклімату в соціумі. Основним предметом турботи має бути сім'я. Контакти між конкретною сім'єю та соціальним педагогом будуються на основі врахування особливостей кожної конкретної сім'ї, закономірностей процесу спілкування у сфері життєдіяльності людей.

Становлення, розвиток і реалізація духовності людини, гармонізація та демократизація відносин людини та суспільства складають основну мету соціально-педагогічної діяльності. На відміну від звичайного педагога, який працює в навчальному закладі і виконує, перш за все, освітньо-навчальну та виховну функції, соціальний педагог повинен реалізувати в першу чергу функцію соціальної допомоги і захисту.

Функціями соціально-педагогічної діяльності є:

- організаторська, яка включає організацію тієї чи Іншої діяльності, здійснює вплив на зміст дозвілля; допомогу у працевлаштуванні, професійній орієнтації та адаптації, координує дальність підліткових і молодіжних об'єднань, взаємодіє з медичними, освітніми, культурними, спортивними, правовими закладами, товариствами і благодійними організаціями;

- прогностична, яка визначає та вивчає ознаки, які характеризують стан розвитку (перш за все духовного) людини, групи, мікро-середовища та визначає можливості перспективи їх розвитку при збереженні даної сукупності соціальних впливів;

- попереджувально-профілактична та соціально-терапевтична: соціальний педагог передбачає і приводить у дію механізм попередження і подолання негативних впливів у соціально-правовому, юридичному та психологічному плані, організовують соціо-терапевтичну допомогу, забезпечують захист прав у суспільстві, допомагають підліткам і молоді в період соціального і професійного визначення;

- комунікативна полягає у встановленні контактів з тими, хто потребує допомоги та підтримки, організації обміну інформацією, залученні добровільних помічників і населення мікрорайону до соціальної праці та відпочинку, ділових та особистісних контактів, зосередження інформації і налагодження взаємодії між різними соціальними інститутами в роботі з клієнтами;

- правозахисна використовує арсенал правових норм для захисту прав та інтересів клієнтів, для їх підтримки сприяє застосуванню заходів державного примусу та реалізації юридичної відповідальності щодо осіб, які допускають прямі або опосередковані протиправні дії. У відповідності з соціально-педагогічною функцією соціальний педагог повинен встановлювати інтереси та потреби людей у різноманітних видах діяльності (культурно-дозвіллєвій, спортивно-оздоровчій, технічної та художньої творчості, туризму) та залучати до роботи з ними різні установи, організації, суспільні, творчі спілки, спеціалістів і організаторів культурно-дозвільної діяльності;

- психологічна функція передбачає різноманітні види консультування та корекції міжособистісних відносин, допомогу в соціальній реабілітації всім тим, хто цього потребує, повинна сприяти соціальній адаптації особистості;

- реалізація соціально-медичної функції передбачає організацію роботи з профілактики здоров'я, надання першої медичної допомоги, роботу з питань культури харчування, санітарно-гігієнічних норм, по плануванню родини, формування відповідального ставлення до репродуктивної та сексуальної поведінки, сприяння підготовці молоді до сімейного життя та формуванню здорового способу життя;

- морально-гуманістична функція є інтегральною, вона поєднує риси всіх попередніх функцій, надає соціально-педагогічній діяльності гуманістичної спрямованості, створює умови для гідного функціонування людини, групи людей у суспільстві.

Соціально-педагогічна діяльність є видом професійної діяльності, спрямованим на створення умов у соціумі для гармонійного розвитку особистості, гуманізації її відносин з іншими людьми, надання людині допомоги в той момент, коли вона цього потребує, бо не в змозі вирішити самостійно свої проблеми.

За своїм призначенням соціальний педагог зосереджує зусилля на виявленні та подоланні негативних явищ в житті людини, відхилень у її поведінці. Кваліфіковану допомогу може надати лише той соціальний педагог, який має високий рівень сформованості педагогічної культури, котрий не тільки знайомий з Кодексом етики, але й постійно спирається на його положення в своїй професійній діяльності.

Суб'єкти соціально-педагогічної діяльності - це державні, громадські організації, фізичні особи, що реалізують соціальну політику та надають соціальну допомогу різним категоріям дітей та молоді.

Недержавні організації (об'єднання громадян) - добровільні громадянські формування, утворені на основі єдності інтересів громадян з метою спільної реалізації прав і свобод. Сьогодні громадські організації залучають додаткові матеріальні та людські ресурси, створюють інноваційні соціальні проекти з метою вирішення важливих соціальних проблем. Значна кількість громадських організацій в Україні дає підстави визначати їх як третій сектор держави поряд з органами влади та бізнесом.

Благодійний громадський фонд - різновид некомерційного фонду, метою якого є залучення різних матеріальних ресурсів, які не заборонені законом, для використання на вирішення окремих соціальних проблем.

Соціальний педагог - спеціаліст, який організовує соціально-педагогічну діяльність з дітьми, молоддю та дорослими в різних соціокультурних середовищах (сім'я, навчальний заклад, трудовий колектив, дитячі та молодіжні об'єднання, клуби тощо) з метою створення для них сприятливих умов соціалізації.

Соціальний працівник - спеціаліст, що працює в державних органах соціального захисту та підтримки. Його діяльність спрямована на надання індивідуальної допомоги людині, сім'ї чи групі осіб, що знаходяться у важкій життєвій ситуації шляхом інформування, консультування, організації різних форм підтримки та обслуговування хворих чи одиноких людей.

Волонтер - людина, яка добровільно надає безоплатну соціальну допомогу та послуги інвалідам, хворим, особам і соціальним групам, що опинилися в складній життєвій ситуації. За приналежністю до певної організаційної структури серед волонтерів України можна умовно виокремити волонтерів, які працюють при центрах соціальних служб для молоді та волонтерів - членів різних громадських об'єднань. Серед волонтерів найбільш чисельною групою є учні старших класів та середніх спеціальних закладів, студенти вищої школи. В якості волонтерів виступають також батьки, пенсіонери та спеціалісти, які безкоштовно надають різні види соціальних послуг.

Об'єкти соціально-педагогічної діяльності - окремі особи чи соціальні групи, які потребують допомоги чи підтримки в процесі їх соціального становлення та розвитку.

Зважаючи на те, що кожна людина в певний період свого життя потребує більш повного задоволення своїх потреб та інтересів, стикається з окремими труднощами та проблемами можна говорити про те, що всі люди є потенційними об'єктами соціально-педагогічної діяльності. Тому не доцільно характеризувати їх лише за однією ознакою. На сьогодні в теорії та практиці соціально-педагогічної роботи розрізняють об'єкти соціально-педагогічного впливу за кількісними, віковими, статево-рольовими параметрами та змістом проблем, які є найбільш поширеними в практиці соціально-педагогічної діяльності.

Разом з поняттям "об'єкт" в теорії та практиці соціально-педагогічної діяльності вживається термін "клієнт". Це досить близькі за змістом, але не тотожні поняття. Клієнт - особа, яка звернулася з проханням про допомогу до відповідної соціальної служби чи спеціаліста і користується їх послугами.

Так, наприклад, коли соціальний педагог проводить бесіду про переваги здорового способу життя, учні класу є об'єктами соціально-педагогічної діяльності. Якщо після бесіди хтось з них в конфіденційній обстановці просить соціального педагога допомоги у позбавленні від певного виду хімічної залежності і спеціаліст починає індивідуальну роботу з підлітком, то в цій ситуації учень є клієнтом соціального педагога. Таким чином можна розглядати об'єкти соціально-педагогічної діяльності І як потенційних клієнтів фахівців соціальної сфери.

На думку багатьох вчених, те, що людина опиняється в положенні клієнта, можна пояснити такими найбільш типовими причинами:

• відсутність своєчасної соціальної підтримки;

• інфантилізм чи втрата надії на можливість зміни ситуації;

• обмежений адаптаційний потенціал індивіда;

• недостатній досвід у вирішенні певних питань.

Однією із необхідних умов успішного функціонування кожної професійної діяльності є її ресурсне забезпечення в широкому розумінні ресурси розглядаються як запаси чого-небудь, які можна використовувати в разі потреби, в іншій інтерпретації вони трактуються як джерело та арсенал засобів і можливостей, до яких можна вдаватися в міру необхідності з метою виконання певних завдань чи вдосконалення діяльності. Процес пошуку та залучення ресурсів називається фандрейзінгом.

До внутрішніх ресурсів соціально-педагогічної роботи відносять: особливості психічних пізнавальних процесів особистості (сприймання, уваги, пам'яті, мислення, мови, уяви); прояви емоційно-вольових процесів та психічних станів; особистісні характеристики (особливості характеру, темпераменту, потреби, інтереси, цінності, мотиви); показники освітнього рівня людини; професійні та соціальні уміння й навички, якими вона володіє.

Серед матеріальних ресурсів можна виокремити фінансові та не фінансові, офіційні та неофіційні. До фінансових ресурсів можна віднести всі види грошових надходжень для організації та здійснення соціально-педагогічної роботи. Серед них бюджетні витрати на забезпечення діяльності різних соціальних служб, пенсії та інші види виплат, передбачені діючим законодавством для різних категорій населення, спонсорські надходження на рахунок державних, громадських організацій та фізичних осіб. У свою чергу вони є різновидом і офіційних матеріальних ресурсів. Прикладом неофіційних фінансових ресурсів можуть бути передається в руки людині, що потребує підтримки, або її близьким.

Серед нефінансових матеріальних ресурсів можна виокремити приміщення, грошова допомога друзів, колег по роботі, спонсорів, яка безпосередньо обладнання, книги, речі, ліки тощо.

Основні людські ресурси: соціальні педагоги, соціальні працівники, психологи, реабілітологи, інші працівники соціальних інститутів, волонтери.

До основних видів інформаційних ресурсів соціально-педагогічної роботи можна віднести: спеціальну літературу; буклети, листівки, брошури, прес-релізи, рекламну продукцію (плакати, стенди); інформацію в засобах масової інформації про благодійні заходи неурядових структур і соціальні програми органів влади та місцевого самоврядування; інформаційну мережу Інтернет (сторінки донорів, інформаційно-пошукові сервери, спеціалізовані сторінки по фандрейзингу тощо); усну інформацію спеціалістів та волонтерів.

Кожна держава має систему соціальних інститутів, які безпосередньо чи опосередковано займаються вирішенням соціальних проблем. До них належать: соціальні інститути виховання (загальноосвітні школи, школи-інтернати, вищі навчальні заклади, позанавчальні заклади); державні органи соціальної роботи з населенням (територіальні центри по роботі з населенням, соціальні служби молоді, притулки, реабілітаційні центри тощо); громадські організації (благодійні фонди, громадські об'єднання, товариства); церква.

Технологічні ресурси - це сукупність форм, методів, засобів та прийомів, що застосовуються соціальними службами, окремими закладами соціального обслуговування, соціальними педагогами та працівниками з метою досягнення успіху соціально-педагогічної роботи та забезпечення завдань соціального захисту населення. Серед найбільш поширених технологічних ресурсів соціально-педагогічної діяльності можна виокремити організаційні форми, діагностичні техніки, психотерапевтичні методи, індивідуальне консультування, тренінги тощо.

Окрім перерахованих вище різновидів внутрішніх та зовнішніх ресурсів, окремим ресурсом соціально-педагогічної роботи виступає сім'я. Сім'я - це система соціального функціонування людини, один з провідних інститутів її соціалізації. Вона, перш за все, покликана бути надійним психологічним "сховищем", яке допомагає людині виживати в складних умовах сучасного життя. Сім'я забезпечує своїм членам економічну, соціальну та фізичну безпеку шляхом реалізації! її основних функцій: матеріально-економічної, житлово-побутової, комунікативної, виховної, рекреативної. Якщо об'єктом соціально-педагогічного впливу виступає конкретна особистість, то сім'я в такому випадку може бути зовнішнім ресурсом по відношенню до неї. При цьому функції матеріальних ресурсів можуть виконувати сімейні заощадження та фінансові надходження членів родини, а самих батьків, дітей в певній конкретній ситуації можна розглядати як різновид людських ресурсів, що сприяють становленню, самореалізації та самодопомозі особистості.

Коли сім'я сама є об'єктом соціально-педагогічного втручання, її можна розглядати і як внутрішній ресурс, базуючись на особливостях взаємодії між членами родини, сімейних традиціях, домінуючому типі спілкування тощо.

Базуючись на цій класифікації можна визначати соціально-педагогічну діяльність як процес активізації внутрішніх ресурсів клієнта, пошук та залучення зовнішніх ресурсів соціальним педагогом, що може відбуватися при підтримці сім": з метою задоволення потреб чи вирішення проблем особистості або соціальної групи.

Соціально-педагогічна діяльність має свою структуру. Структурними компонентами соціально-педагогічної діяльності є: мета, об’єкт, суб’єкт зміст, засоби та функції. Мета соціально-педагогічної діяльності полягає у створенні оптимальних умов соціалізації особистості. Об’єкти соціально-педагогічної діяльності – це клієнти, які потребують допомоги. Суб’єкти соціально-педагогічної діяльності – це соціальний педагог, соціальний працівник, або особа, яка виконує їх функції, вихователь, волонтер, також це недержавні організації та благодійні фонди. Ресурси соціально-педагогічної діяльності поділяються на внутрішні, матеріальні, людські, інформаційні, технологічні, а також ресурсом є сім’я.