13.3. Небанківські фінансово-кредитні установи

До другого рівня банківської системи відносяться небанківські фінансово-кредитні установи, парабанки – здійснюють ряд функцій банків, проте не підпадають під вимоги законодавства, якими регулюються діяльність банківських установ. Поява інституту фінансового посередництва в Україні тісно пов’язана з переходом національної економіки з адміністративно-командних на ринкові засади функціонування. Вітчизняний досвід розвитку цих інститутів досить обмежений, тому в процесі їх становлення необхідним є вивчення світової практики їх діяльності.

Так, у Законі України «Про Національний банк України» зазначено, що фінансово-кредитна установа – юридична особа, котра проводить одну або кілька операцій, які можуть виконувати банки, за винятком залучення вкладів від населення 37. Це визначальний критерій поділу фінансових посередників на банки та небанківські фінансові інститути.

Небанківські фінансові посередники – обєктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним субєктам таких фінан­сових послуг, виконання яких невигідне чи законодавчо заборонене банком.

У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

• функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки;

• у секторі опосередкованого фінансування;

• формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

• розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;

• діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку – трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

• вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;

• вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування.

Загальна схема класифікації небанківських фінансово-кредитних установ наведена на рис. 13.6 [37].

Рис. 13.6. Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ

Розглянемо більш детально існуючі фінансово-кредитні інституції:

Страхові компанії

це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов.

Ці організації утворюють спеціальний фонд (страховий фонд) за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб – страхувальників (ці внески мають вигляд купівлі страхових полюсів). Кошти страхового фонду, як правило, не набагато перевищують щорічні виплати страхових відшкодувань, тому страхові компанії володіють досить значними та стійкими грошовими ресурсами. Ці ресурси вони вкладають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (головним чином – в облігації промислових компаній).

Цікавий факт

У розвинених країнах страхові компанії відносяться до числа інституціональних посередників, які акумулюють значні кошти у формі страхових резервів та розміщують їх на фінансових ринках. У Великобританії, страхові інвестиції становлять майже 53% їхнього загального обсягу. Після буму у страховій сфері функціонувало в 1995 р. – 500 страхових компаній, 1997 р. – 237, у 2000 р. – 268. Сьогодні в Україні фактично діє близько 400 страхових компаній. Особливістю вітчизняного страхового ринку є відсутність транснаціональних страхових компаній і законодавство не забезпечує можливостей щодо їх створення та захисту страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній. Нині спостерігається чітка тенденція до створення стратегічних альянсів між вітчизняними банками і страховими компаніями. Найвідомішими є альянси Промінвестбанку та Акціонерного страхового товариства «Вексель», Укрсоцбанку та НАСК «Оранта», банку «Аваль» та АСК «Еталон» і «Еталон-плюс».

Порівняльний аналіз статистичних показників діяльності банків та найрозвинутіших небанківських установ – страхових компаній – засвідчує, що останні поступаються банкам за розміром активів майже в 10 разів. Незважаючи на значний прогрес у розвитку страхових компаній, ситуація протягом останніх років майже не змінилася

Одним з учасників механізму мобілізації позичених коштів є пенсійні фонди  порівняно нові учасники фінансового ринку, а й тому в Україні ще недостатньо розвинені на відміну від західних країн, де пенсійні фонди міцно зайняли свою нішу на ринку фінансових послуг і є одним із джерел інвестиційних коштів.

Пенсійні фонди

це державні чи приватні організації, що утворюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій). Вони утворюються за рахунок внесків працюючих та підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств.

Упродовж багатьох років в Україні існувала однорівнева система пенсійного забезпечення, яка певним чином узгоджувалася з командно-адміністративною економікою та функціонувала на засадах солідарності поколінь. З набуттям Україною незалежності постала необхідність у реформуванні такої системи пенсійного забезпечення, оскільки в умовах ринкової економіки вона виявила­ся економічно необґрунтованою, фінансово неспроможною, соціально неспра­ведливою здебільшого для найбідніших верств населення.

Кінцевою метою реформування є побудова трирівневої системи пенсійного забезпечення, в якій третім рівнем виступатиме система добровільного недержавного пенсійного страхування.

З прийняттям 9 липня 2003 р. Законів України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення» законодавчо врегульовані питання щодо запровадження в Україні трьохрівневої пенсійної системи. В основу покладено принцип страхування, згідно з яким людина при досягненні пенсійного віку отримуватиме пенсію залежно від страхового платежу та заробітної плати, з якої сплачені внески до Пенсійного фонду України та недержавних пенсійних фондів.

Перший рівень пенсійної системи є солідарною системою пенсійних виплат, внески до якої сплачуються усіма працюючими громадянами країни та їх роботодавцями. За рахунок цих коштів і виплачуватимуться страхові пенсії та встановлюватиметься мінімальний рівень пенсійних виплат пенсіонерам. Накопичувальний фонд, який фактично уособ­лює другий рівень пенсійної системи, створюється Пенсійним фондом. Накопичувальний фонд формується переважно за рахунок страхових внесків, які обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках застрахованих осіб, та інвестиційного доходу, що утворюється внаслі­док розміщення та інвестування коштів. Система недержавного пенсійного забезпечення, тобто третій рівень пенсійної системи, ґрунтується на засадах добровільної участі громадян та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання додаткових до загальнообов'язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат за рахунок відрахувань до корпоративних, професійних і відкритих недержавних пенсійних фондів та інвестиційного доходу, нарахованого на ці відрахування.

Сьогодні в Україні на 1000 працюючих припадає 795 пенсіонерів, а середній розмір пенсії складає 31% від офіційної заробітної плати. Пенсійні виплати з держбюджету на сьогодні складають п’яту частину. В Україні зареєстровано 110 недержавних пенсійних фондів, 15 з них об'єдналися в Асоціацію недержавних пенсійних фондів [102]. Значно більші можливості мають недержавні пенсійні фонди, кошти яких передбачається інвестувати в привабливі цінні папери. Істотним недоліком пенсійної системи є й велике навантаження на підприємців у вигляді відрахувань до пенсійного фонду, що помітно послаблює їх інвестиційні можливості та конкурентоспроможність вітчизняних товарів (відрахування в 2005 р. роботодавців становили 32%, у США вони складають 12,5%).

Ломбарди

це кредитні установи, що надають кредити під заставу рухомого майна, тобто короткострокові (до трьох місяців) кредити, що надаються населенню на споживчі цілі.

Цікавий факт

Перші ломбарди виникли ще у XV ст. у Франції, а їх засновниками стали лихварі з однієї із провінцій Італії ¾ Ломбардії. Пізніше подібні установи отримали поширення в інших країнах Європи. Основною сферою діяльності ломбардів на початкових етапах розвитку було надання лихварського кредиту, за користування яким стягувались високі проценти. Починаючи з XVI ст. ломбарди створюються деякими органами міського самоврядування, що являло собою один із заходів боротьби держави проти лихварства. В подальшому цей процес перейшов у безпосереднє створення ломбардів державними структурами, що призвело до функціонування нарівні з приватними ломбардами і державних. В недалекому минулому ломбарди відносилися до сфери побутових послуг. Остаточно ринок сформувався приблизно 8 років тому. А перший приватний ломбард в Україні - ПО ЗО (повне товариство заставне товариство) "Скарбниця" - створений у 1992-му. Потім організувалися інші великі оператори: "Альянс", "Дарс", "Софія", "Алдан", "Україна", які працюють у Києві та регіонах і мають розгалужену мережу філій - від 10 до більш ніж 50. "Київський міський ломбард" також знайшов вихід із ситуації, до якої потрапив через власне довголіття: йому довелося пройти довгий шлях становлення - від радянських часів до етапу комерціалізації. А маленьких ломбардів у країні приблизно 1 500 [111].

Ломбарди видають позики на строк до трьох місяців у розмірі 75% від вартості оцінки заставлених речей і до 90% вартості виробів з дорогоцінних металів, каміння, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позики, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів – за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.

о

Лізингові компанії

рганізації, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна.

Цікавий факт

У цей же час операції, аналогічні сучасному лізингу, застосовувалися в Англії. У Великобританії одним із перших нормативних актів, що регулюють відношення, схожі з лізинговими, був Закон Уельсу 1284 р. Довгострокова оренда власності у багатьох випадках була єдиним доступним засобом через жорстку систему земельного законодавства придбання прав на використання землі. Тому предметом оренди часто було фермерське устаткування і коні. Отже, оригінальна ідея поділу володіння і власності, а також і можливості користуватися без володіння є відомою праву із найдавніших часів. На початку XX сторіччя у Великобританії в зв’язку із розвитком промисловості, збільшенням виробництва різноманітних видів устаткування зросла кількість товарів, що здаються в лізинг та оренду. Подальший розвиток лізингу й оренди – продажу призвело до необхідності розмежування договорів лізингу й оренди – продажу. Лізингові операції були відомі й у США. Перший зареєстрований орендний договір персональної власності з’явився у США на початку XIII сторіччя, коли члени гільдії одержали за ним в оренду коней, фургони і коляски. Стрімкий розвиток економічних відносин обумовив зацікавленість виробників техніки й устаткування в одержанні необхідного фінансування під час виготовлення своєї продукції. Ця обставина, у свою чергу, викликала в США на початку XX сторіччя хвилю нового виду кредитування – кредиту, виплачуваного в рострочку. Виробники і продавці вважали, що вони зможуть продати більше, якщо поряд із необхідним устаткуванням запропонують більш привабливий для клієнта план – графік виплат. Звідси бере початок практика лізингового фінансування, забезпечуваного продавцями – даний вид лізингових відношень залишається дотепер найважливішим інструментом постачань по лізингу. Під час Другої світової війни почав швидко нарощувати масштаби лізинговий бізнес, пов’язаний із транспортними засобами. У 30-ті роки Генрі Форд ефективно використовував оренду для розширення збуту своїх автомобілів. Проте «батьком» автомобільного лізингового бізнесу вважається Золлі Фрэнк – торговий агент із Чикаго, який на початку 40-х років першим запропонував довгострокову оренду автомобілів. Комерційні банки США почали брати участь у лізингових операціях на початку 60-х років. Розвиткові лізингового бізнесу сприяло прийняте в 1971 р. рішення Ради керуючої Федеральної резервної системи, що дозволило банкам створювати дочірні фірми для сдачі в оренду устаткування, а потім і нерухомості. У країнах континентальної Європи лізингові компанії почали створюватися у першій половині 60-х рр. XХ ст. На відміну від США і Великобританії, тут правове середовище для розвитку лізингу виявилось менш сприятливим в силу особливостей західноєвропейської системи права. Ці особливості було докладно проаналізовано М. Джованьолі у фундаментальному дослідженні «Лізинг в Європі – розвиток і юридична природа». На його думку, уся складність перенесення лізингу на європейський грунт полягала в тому, що основна ідея поділу права власності та права володіння була в принципі далекою від романо-германскої правової системи. Професор Джованьолі посилається на приклад іншого типового інституту: англо-американського права – довірчу власність, що не одержала широкого визнання в Європі. Слід зазначити, що в Росії поняття «лізинг» з’явилося під час Другої світової війни, коли в 1941–1945 рр. здійснювалося постачання американської техніки. Проте, порівняно із вищезгаданими країнами лізинг в Росії не набув великого поширення [26].

Актуальність розвитку лізингу в Україні обумовлена, насамперед, потребою величезної кількості підприємств у оновленні обладнання і значним рівнем зносу основних фондів (80%). Лізинг відносно дешевий та доступний інструмент, застосування якого стимулює інновації на виробництві та підвищує конкурентоспроможність. Порівнюючи, наприклад, із довгостроковим кредитуванням, лізинг набагато доступніший хоча б тому, що непотрібна застава. Як інвестиційний інструмент лізинг багато в чому визначає макроекономічні показники провідних економічно розвинених країн [102].

Цікавий факт

За кордоном частка витрат на лізингові операції в загальних капіталовкладеннях у машини й устаткування досить висока (від 30% у США до 8-10% в Данії, Норвегії, Австрії) [102]. В обсязі інвестицій частка лізингових операцій перевищує 30%, тоді як у Європі вона коливається від 14% до 36% , у Росії 1-2%. Економічна ефективність лізингу, як свідчить практика лізингової діяльності, становить від 7 до 15% порівняно з кредитом. В Україні налічується десь близько 45 активних лізингових компаній, але біля 70% усіх договорів виконують сім найбільших операторів лізингового ринку, біля 80% яких знаходяться в м. Києві, 9% - у Львові, 12%- у Донецьку та Одесі. За даними міжнародної фінансової корпорації в 2005 р. портфель лізингових договорів в Україні збільшився на 62,3% і склав 339 млн. дол. Найбільшу частку в цьому портфелі займають: літаки – 29%, легкові машини – 28,3%, транспорт для вантажоперевезень – 21%, виробниче устаткування – 3,78%, устаткування для промислової переробки – 1,75%, медичне обладнання – 0,17%. Для порівняння, обсяг лізингових операцій в Польщі складає 2,0 млрд. дол., Угорщині – 1,2 млрд. дол., Росії – 1,9 млрд. дол. До основних переваг лізингу слід віднести: високу оперативність і гнучкість у вирішенні виробничих завдань за рахунок тимчасового використання найсучаснішої техніки.