Порівняльний аналіз двох концепцій

Концепція кількісної теорії Фішера	Кембриджський варіант
Динаміка грошових потоків у рівнянні Фішера розглядається на макроекономічному рівні -	Зосереджує увагу на мотивах нагромадження грошей конкретними індивідуальними учасниками виробництва
Методологічна основа рівняння обміну гроші як засіб обігу	Гроші не тільки засіб обігу, а й збереження та нагромадження
Акцент робиться на об’єктивні засади обігу грошей	Враховується психологічна реакція суб’єкта господарювання щодо використання готівки
У трансакційному рівнянні йдеться лише про пропозицію грошей	Центральною проблемою стає попит на гроші

В додатку Д наведені основні характеристики теорій грошей.

Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український економіст М. І. Туган-Барановський.

М.І.Туган-Барановський (1865-1919), український економіст, уродженець Харківської області. У 23 роки закінчив курс Харківського університету відразу по двох факультетах: природничому і юридичному.

Однак сферою своєї діяльності М.І.Туган-Барановський обрав політичну економію. У 1894, опублікувавши роботу «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і вплив на народне життя», він став першим українцем, ученим зі світовим ім'ям (книга в 1901 році переведена на німецьку мову, а потім і на французький). За цю роботу М.І.Туган-Барановський у 1894 році був визнаний гідним ступеня магістра Московського університету. У 1895 році він стає приват-доцентом С.-Петербурзького університету й у тому ж році його приймають у члени Імператорського Вільного Економічного Товариства.

Цікавий факт

Будучи представником «легального марксизму». М.І.Туган-Барановський бере участь у редагуванні журналів марксистського напрямку, таких як «Нове слово», «Початок», «Світ божий». У 1898 році М.І.Туган-Барановський видає книгу «Російська фабрика», де розвиває ідеї про розвиток капіталізму в Росії і захищає її в тому ж році як докторську дисертацію. Нове, двадцяте століття М.І.Туган-Барановський зустрічає опальним ученим, висланим зі столиці за участь у студентських хвилюваннях. У Петербург, з дозволу влади, він повернувся в 1905 р. У наступні роки М.І.Туган-Барановського цікавлять проблеми розвитку кооперативного руху. З 1908 року він член «Комітету сільських, кредитних і промислових товариств». У 1909 році М.І.Туган-Барановський став видавати журнал «Вісник кооперації», а в 1916 році виходить його робота «Соціальні основи кооперації». Тоді ж виходить ряд його робіт про соціалізм, а в 1918 році - одна з найвідоміших – «Соціалізм як позитивне навчання». До революції роботи М.І. Туган-Барановського видавалися неодноразово, і зокрема його праця «Основи політичної економії», де він найбільше повно виклав свої економічні погляди. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці «Паперові гроші і метал», що була опублікована в 1916 р.

М.І.Туган-Барановський писав, що теорія граничної корисності і трудова теорія вартості не є взаємовиключними, а, навпаки, доповнюють і підтверджують один одного [106]. Він сформулював знаменитий закон, відповідно до якого граничні корисності вільно відтворених благ пропорційні їх трудовим вартостям.

Розглядаючи ці питання, він показав, що правильно зрозуміла теорія граничної корисності не тільки не спростовує трудову теорію вартості Д.Рікардо і К.Маркса, але і являє собою несподіване підтвердження навчання про вартість даних економістів. Як і більшість російських економістів, М.І.Туган-Барановський не обмежився однобічним протиставленням корисності і витрат як двох основних факторів цінності. Думаючи, що теорія Рікардо підкреслює об'єктивні фактори цінності, а теорія Менгера - суб'єктивні, він намагається довести, що теорія Рікардо не виключає, а лише доповнює теорію граничної корисності.

Логіка міркувань М.І.Туган-Барановського така: «Гранична корисність - корисність останніх одиниць кожного роду продуктів - змінюється в залежності від розмірів виробництва. Ми можемо чи знижувати чи підвищувати граничну корисність шляхом розширення чи скорочення виробництва. Навпроти, трудова вартість одиниці продукту є щось об'єктивно дане, що не залежить від нашої волі. Звідси випливає, що при зіставленні господарського плану визначальним моментом повинна бути трудова вартість, а обумовленим - гранична корисність. Якщо трудова вартість продуктів різна, але користь, одержувана в останню одиницю часу однакова, то випливає висновок, що корисність останніх одиниць вільно відтворених продуктів кожного роду - їхня гранична корисність - повинна бути назад пропорційна відносній кількості цих продуктів в одиницю робочого часу. Інакше кажучи, повинна бути прямо пропорційна трудової вартості тих же продуктів». І виходить, на думку М.І.Туган-Барановського, обидві теорії знаходяться в повній гармонії.

Теорія граничної корисності з'ясовує суб’єктивні, трудова теорія вартості - об'єктивні фактори господарської цінності. Саме М.І.Туган-Барановський обґрунтував положення, що гранична корисність вільно відтворених господарських благ пропорційна їх трудовим вартостям. Дане положення називають в економічній літературі теоремою М.І.Туган-Барановського.

Значний внесок був внесений Туган-Барановским у теорію розподілу. У ній процес розподілу розглядався як боротьба різних класів за частку в суспільному продукті, у рості самого продукту, тобто в розвитку виробництва, однаково зацікавлені всі класи [105]. Цей підхід пізніше знайшов розвиток у працях багатьох західних економістів (Шумпетер, Хикс і ін.).

Що стосується внеску М.І.Туган - Барановського в сучасну економічну науку, то він значною мірою зводиться до створення сучасної інвестиційної теорії циклів у який передбачив сучасну концепцію «заощадження-інвестиції» [104] головним фактором циклічності, на його думку, є непропорційність у розміщенні капіталу, що підсилилася в зв'язку з обмеженістю банківських ресурсів.

Його робота «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і вплив на народне життя» уплинули на розвиток даного напрямку економічної науки. У цій роботі, полемізуючи з «народниками». М.І.Туган-Барановський доводить, що капіталізм у своєму розвитку сам собі створює ринок і в цьому відношенні не має обмеження для росту і розвитку. Хоча і відзначає, що існуюча організація народного господарства, і насамперед панування вільної конкуренції, надзвичайно утрудняє процес розширення виробництва і нагромадження національного багатства.

М.І.Туган-Барановський критикує не тільки теорію недоспоживання як причину криз надвиробництва, але і теорії, що пояснюють кризи порушеннями в сфері грошового і кредитного звертання.

У своїй теорії М.І.Туган-Барановський узяв за основу ідею Маркса про зв'язок промислових коливань з періодичним відновленням основного капіталу і заклав основи тенденції - перетворити теорію криз надвиробництва в теорію економічних коливань. Відзначаючи, що роки посиленого створення основного капіталу є роками загального пожвавлення промисловості, М.І.Туган-Барановський пише: «розширення виробництва в кожній галузі підсилює попит на товари, вироблені в інших галузях: поштовх до посиленого виробництва передається від однієї галузі до інший, і тому розширення виробництва завжди діє заразливо і має тенденцію охоплювати все народне господарства. У період створення нового основного капіталу зростає попит рішуче на всі товари» [104]. Але от розширення основного капіталу закінчилися (фабрики побудовані, залізниці проведені). Попит на засоби виробництва скоротилося і їхнє надвиробництво стає неминучим. У силу залежності всіх галузей промисловості друг від друга часткове надвиробництво стає загальним - ціни всіх товарів падають і настає застій. М.І.Туган-Барановський переконаний у тім, що якщо виробництво організувати планомірно, те як би ні було низьке споживання, пропозиція товарів не моглася б перевищити попит.

З повною підставою можна сказати, що М.І.Туган-Барановський першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів: фази промислового циклу визначаються законами інвестування. Порушення ж ритму економічної активності, що приводить до кризи, випливає, на думку М.І.Туган-Барановскою, через відсутність паралелізму на ринках різних сфер у період економічного підйому, розбіжності між заощадженнями й інвестиціями, через диспропорційності в русі цін на капітальні блага і споживчі товари.

Досліджував М.І.Туган-Барановський і роль позичкового капіталу в процесі циклічних коливань економіки. Він відзначав, що підвищення позичкового відсотка є вірною ознакою того, що вільного позичкового капіталу в країні занадто мало для нестатків промисловості і роблячи звідси висновок, що безпосередньою причиною криз є не надлишок позичкового капіталу, що не знаходить собі застосування, а його недолік. Як бачимо, у М.І.Туган-Барановского виявляються багато елементів сучасної інвестиційної теорії циклів.

Багато уваги М. І. Туган-Барановський приділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу «рівняння обміну», проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише «вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі».

По-перше, він доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в «рівнянні обміну»: кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.

По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:

1. через зміну суспільного попиту на товари;

2. через зміну дисконтного процента;

3. через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).

По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей.

По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно дії фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.

У своїх дослідженнях грошового обігу і цінності грошей, зокрема паперових, Туган-Барановський широко використав практику Австро-Угорщини. Він наголошував, що одне із найважливіших завдань держави полягає у наданні паперовим грошам відповідної ціннісної стійкості.

Усі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима, вартість яких буде планомірно підтримуватися державою і з якої виросла сучасна монетаристська теорія, передусім її кейнсіанський напрям.

Таким чином, у вітчизняній політекономії просліджувалися дві тенденції - релігійного і наукового мислення. На різних етапах розвитку Росії і України вони по-різному взаємодіяли один з одним.

Перший період, що стоїть особняком, відноситься до початку століття - 1917 р. У цей час активно працювали вчені, що стоять не тільки на марксистських, але і на інших позиціях. Серед них було чимало великих економістів, що одержали світове визнання.

Першу течію очолював П.Струве, якого підтримували С.Булгаков, С.Франк, Н.Бердяєв. Ці учені використовували методологію неокантіанства й емпіризму. З подібних позицій велася критика класичної школи, зокрема її фундаментальної ідеї універсального природного економічного закону [84]. Неважко помітити, що ці вчені підняли одну з найбільш спірних, дискусійних проблем політичної економії - співвідношення загального і специфічного в розвитку економіки країни, і послідовно встали на точку зору німецької історичної школи.

Другий науковий політекономічний напрямок зв'язаний з іменами М.Туган-Барановського, А.Мануйлова, В.Желєзнова, М. Соболєва, К.Пажитнова, Л.Кафенгауза й ін. Для них була характерна синтетична методологія, що поєднує класичний, марксистський підходи з елементами маржиналізма.

На початку ХХ в. у вітчизняній економічній науці поступово підсилювався марксистський вплив. Як відомо, марксизм розвивався в Росії в двох основних формах - ленінської, більшовицької, і меншовицької. Значення економічних теорій М.І.Туган-Барановська важко переоцінити, вони значно вплинули не тільки на економічний розвиток радянського суспільства, але і на світові економічні ідеї цілого світу, цілого світового господарства.

Кейнсіанство сформувалося на межі 20 — 30-х років, коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття.

Одним з тих, хто відстоював необхідність грошово-кредитного регулювання економічних процесів був Кейнс. Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) - видатний вчений-економіст сучасності. Він учився в засновника Кембриджської школи економічної думки А.Маршалла.

Своєрідне осмислення наслідків самої тривалої, важкої економічної кризи 1929-1933 р., охопивши багато країн світу, відбилося в зовсім неординарних в той період положеннях виданої Дж.М.Кейнсом у Лондоні книги під назвою «Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей» (1936)

По оцінках багатьох економістів, «Загальна теорія» Дж.М.Кейнса виявилася поворотним пунктом в економічній науці XX в. і багато в чому визначає економічну політику країн і в наш час.

Її головна нова ідея полягає в тому, що система ринкових економічних відносин аж ніяк не є досконалою й саморегульованою, і що максимально можливу зайнятість і економічний ріст може забезпечити тільки активне втручання держави в економіку. Сприйняття цієї ідеї прогресивною громадськістю як належної й правильної обумовлено, за словами сучасного американського економіста Дж.К.Гелбрейта, тим що «до 30-м рр. теза про існування конкуренції між багатьма фірмами, які неминуче є дрібними й виступають на кожному ринку, стала неспроможною», оскільки «нерівність, що виникає в результаті існування монополії й олігополії, поширюється на порівняно вузьке коло людей і в силу цього в принципі може бути виправлено втручанням держави».

Багато в чому аналогічно розцінюють головну ідею великої праці Дж.М.Кейнса й багато інших учених, зокрема М.Блауг та ін.

Дж. Кейнс сформував теорію макроекономічного аналізу, у якій основ­ними концепціями і категоріями є: місткість ринку; принцип ефективного попиту (концепція мультиплікатора); загальна теорія зайнятості; гранич­на ефективність капіталу; норми відсотка. Ця теорія розглядає інфляцію як явище, в основі якого лежить сукупність факторів, що взаємодіють.

Дж. Кейнс звернув увагу на такі підрозділи, як дохід, зайнятість, попит, пропозиція, заощадження, інвестування. Особливу увагу він приділяв грошовим факторам і проблемам грошей. Його мета полягала в тому, щоб зясувати, як визначаються різні змінні величини, що впливають на еко­номічний розвиток.

Для Дж. Кейнса головним фактором функціонування економіки є обсяг національного доходу, що виступає в двох аспектах:

1) як джерело всієї купівельної спроможності суспільства сукупного попиту;

2) як базис, що формується від розмірів тієї частини витрат підпри­ємства, що йде на раціоналізацію виробництва, тобто залежно від витрат виробництва, що знижуються в міру прагнення підприємців до вигоди. Чим більша ця частина витрат, тим більший національний дохід. При цьому усі витрати підрозділяються на два види:

витрати на споживання;

витрати на накопичення.

Новаторство економічного вчення Дж.М.Кейнса в частині предмета вивчення й у методологічному плані виявилося, по-перше, у перевазі макроекономічного аналізу мікроекономічному підходу, що зробив його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії, і, по-друге, в обґрунтуванні концепції про так званий «ефективний попит», тобто потенційно можливий й стимульований державою попит. Спираючияь на власну, «революційну» методологію дослідження Дж.М.Кейнс на відміну від своїх попередників і всупереч економічним поглядам, що панували, стверджував про необхідність недопущення за допомогою держави урізування заробітної плати як основної умови ліквідації безробіття, а також про те, що споживання через психологічно обумовлену схильність людини до заощадження, росте набагато повільніше доходів.

Дж.М.Кейнс не заперечував впливи меркантилістів на створену ним концепцію державного регулювання економічних процесів. Його спільні з ними судження очевидні й полягають:

• у прагненні збільшення маси грошей у країні (як засіб їх здешевлення й відповідно зниження ставок позичкового відсотка й заохочення інвестицій у виробництво);

• у схваленні росту цін (як спосіб, що стимулює розширення торгівлі й виробництва);

• у визнанні того, що недолік грошей є причиною безробіття;

• у розумінні національного (державного) характеру економічної політики.

У розвинених країнах значного поширення набули два основні трактування інфляції: кейнсіанське і монетаристське.

Кейнсіанська теорія інфляції, викликана надлишковим попитом, виходить з аналізу доходів і витрат господарських субєктів і впливу їх на збільшення попиту, що призводить до зростання виробництва і зайнятості. У той же час збільшення попиту населення, як явище непродуктивне, стимулює зростання інфляції.

Монетаристське трактування інфляції робить наголос на жорсткій політиці кредитно-грошових обмежень у боротьбі з інфляцією. Монетаристи розглядали інфляцію як грошовий феномен, тобто результат надлишкової кількості грошей в обігу. Методика розрахунків при цьому полягає в зіставленні індексів грошової маси і фізичного обсягу валового внутрішнього продукту. У цих розрахунках грошам відводилася активна роль: грошова маса «створює» попит.

Передавальний механізм (за Дж. Кейнсом) – це система каналів, за допомогою яких грошово-кредитна політика впливає на реальний обсяг виробництва і рівень цін.

Кейнсіанці вважали, що грошово-кредитна політика впливає на економіку за допомогою передавального механізму. Цей механізм впливає на економіку лише опосередковано. Передавальний механізм починає активно діяти лише в тому випадку, якщо зростання пропозиції грошей змусить фірми і фізичних осіб відновлювати порушену рівновагу у своїх портфелях активів. Процес коректування, що починається відповідно до зміни кількості грошей у обігу, призводить до підвищення цін на облігації й інші цінні папери і спричиняє падіння значень мінімальної і реальної ставок відсотка. Таким чином, кейнсіанці взяли під сумнів ефективність передавального механізму, з чим категорично не погодилися монетаристи. Свою незгоду вони підтвердили статистичними даними, з їх допомогою було доведено, що економічна система знаходилася в стані «ліквідної пастки»; інвестиції є нечутливими до процентних ставок. Також було доведено, що криві попиту на гроші і графіки планових інвестицій є еластичними. Монетаристи переконалися, що «процентні ставки – інвестиції» і є складним механізмом проведення грошової політики.

Кейнсіанці трактували передавальний механізм наступними умо­вами:

при збільшенні кількості грошей, що перебувають в обігу, фізичні і юридичні особи коректують свої активи;

вибором між грішми і цінними паперами, при цьому перевага надається облігаціям, що приносять фіксований процентний дохід [39].

В сучасному кейнсіанстве домінує дві тенденції: американська, пов’язана з іменами економістів США, і європейська, пов’язана з дослідженнями французьких економістів.

У числі американських послідовників вчення Дж.М.Кейнса найчастіше згадуються Э.Хансен, С.Харрис, Дж.М.Кларк і ін. Вони, спираючись на вчення Дж.М.Кейнса, вважали за доцільне збільшення податків з доходів населення (до 25% і більше), збільшення розмірів державних позик і випуску грошей для покриття витрат держави (навіть якщо це збільшить інфляцію й дефіцит державного бюджету).

Ще одним «доповненням» у кейнсіанство є «заміни» методу перманентного регулювання й напрямку приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами залежно від економічної кон'юнктури. Так, наприклад, у періоди підйому економіки інвестиції обмежуються, а в періоди уповільнення спаду - збільшуються (незважаючи на можливий бюджетний дефіцит).

Нарешті, якщо Дж.М.Кейнс у своїй теорії спирався на принцип мультиплікатора, що означає, що зростання доходів супроводжується зниженням росту інвестицій, то в США (по теорії Е. Хансена) був висунутий додатковий принцип - принцип акселератора, що означає, що зростання доходів у конкретних випадках може й збільшувати інвестиції. Зміст доповнення в наступному; деякі види устаткування, машин і механізмів мають порівняно тривалий строк виробництва, і очікування цього строку психологічно впливає на розширення виробництва необхідного устаткування машин в обсягах, що перевищують реальний попит, а виходить, зростає й попит на інвестиції.

Економісти Франції (Ф.Перру й ін.) вважали необов'язковим положення Дж.М.Кейнса про регулювання позичкового відсотка як засобу стимулювання нових інвестицій. Думаючи, що саме корпорації з перевагою частки державної власності є домінуючою й координуючою силою суспільства, вони акцентували увагу на застосуванні індикативного методу планування економіки як визначального засобу впливу на незгасання інвестиційного процесу. При цьому індикативне планування рекомендується з метою постановки обов'язкових завдань тільки для державного сектора суспільного господарства й довгострокових досяжних прогнозів для економіки в цілому; альтернативне індикативному імперативне планування розглядається як директивне, соціалістичне й тому вважається неприпустимим.