Переваги та недоліки дебетової картки

Переваги	Недоліки
1. Низька вартість послуг	1. Важко встановити всеохоплюючу мережу касових терміналів (POS)
2. Спосіб видавання готівки	2. Потребують розвиненої телекомуніка-ційної інфраструктури
3. Надійність забезпечується персональ-ним ідентифікаційним номером	3. Висока вартість вмикання особливос-тей захисту карток Chip та SmartCard
4. Поновлення рахунку в реальному часі	4. Шахрайство
5. Використання різних валют
6. Розміщення готівки
7. Можуть використовуватись замість ка-рток для банкоматів

Кредитна картка – картка, що дозволяє своєму тримачеві згідно з умовами договору з емітентом здійснювати операції у розмірі наданої емітентом кредитної лінії та в межах витратного ліміту (табл. 1.4).

Таблиця 1.4

Переваги та недоліки кредитної картки

Переваги	Недоліки
1. Зручний і безпечний спосіб оплати, прийнятий в усьому світі	1. Для роботи потрібно мати систему уп-равління
2. Використовуються різні види валют	2. Повинні належати до визнаних систем для того, щоб їх приймали у всьому світі
3. Для одержання готівки в банкоматах	3. Система контролю розрахована на добру телекомунікаційну інфраструктуру
4. Надійна система безпеки та контролю
5. Щомісячні звіти
6. Вільний кредит на певний період

Практично всі картки, емітовані українськими банками, є картками з функцією видачі готівки (за винятком карток, що використовуються виключно для розрахунків у мережі Інтернет). Із них близько 85% є дебетовими.

Загальні схеми розрахунку із використанням банківської картки наведені у додатку А.

Співвідношення кількості безготівкових та готівкових операцій за картками, емітованими українськими банками становить близько 5% і 95% відповідно.

Необхідно зазначити той факт, що в останні роки поряд з розвитком індустрії карток розвивається і злочинність у цій сфері, що пов’язано, в першу чергу з відсутністю законодавчої та нормативної бази пластикових карток, відсутністю служб безпеки у банках-членах платіжних систем. Правоохоронні органи не завжди готові до виявлення та припинення шахрайства.

Квазігроші (або майже гроші)

це специфічні грошові форми, у яких грошова суть істотно послаблена, відхиляється від загальноприйнятих, стандартних форм.

Таке відхилення можливе з кількох причин:

• коли в стандартних формах значно послаблюється грошова суть. Так, при розміщенні грошей у довгострокові вклади вони зберігають звичайну форму депозитних грошей, проте при цьому дещо знижується їх ліквідність, здатність бути платіжними засобами;

• коли грошові функції виконують нестандартні форми, які не можна віднести до жодної з зазначених вище. Наприклад, Вексель у певних межах може використовуватися як гроші у функції купівельного і платіжного засобу, хоч він не є грошима в загальноприйнятому розумінні. Те ж саме можна сказати про чек та деякі інші грошові інструменти. З їх допомогою можна розраховуватися за товари і послуги спрощеним методом [39; 117].

Використання квазігрошей має позитивний вплив на економіку:

– дає можливість зменшити масу платіжних засобів в обороті за рахунок вилучення їх у довгострокові депозитні вклади, що сприяє оздоровленню кон¢юнктури ринків;

– дає можливість підвищити ліквідність ринку за рахунок запровадження в обіг додаткових платіжних інструментів – квазігрошових форм, передусім векселів;

– робить управління грошовою масою, а отже пропозицією грошей, більш гнучким і ефективним.

Розглянемо основні етапи еволюції форм квазігрошей.

Історично, першою формою квазігрошей став вексель.

Вексель

це боргове зобов’язання встановленого зразку, що дає незаперечне право на одержання зазначеної в ньому суми грошей у термін, який указано у векселі.

Економічні причини виникнення векселя такі давні, як і товарно-грошовий обіг між окремими містами та країнами, оскільки бажання уникнути перевезень готівкових грошей було природнім з двох причин – безпека та зручність [122].

Цікавий факт

Прототипи векселя можна знайти в різних країнах та в різні часи, всі історичні факти свідчать про те, що вексель західноєвропейського типу як фінансовий інструмент зі своїми характерними ознаками виник в Італії у ХII ст., оскільки саме тут сформувалась сукупність причин, що призвели до розповсюдження векселів серед банкірів та лихварів спочатку в італійських містах, а потім і в усій Європі [112]. В Європі в обігу перебувало безліч монет різноманітного карбування, справжність яких важко було визначити. Щоб обмежити можливі втрати від фальшивих монет, італійські купці зберігали реальні гроші (золоті і срібні монети) у міняльних лавках, куди вони здавалися за вартістю чистого срібла, що вимірювалося у марках, а взамін власники отримували векселі [37]. У Англії в ХVІІ ст. такі векселі стали вперше обмінюватися на банкноти, що використовувалися у торговельних взаєморозрахунках. Звідси бере початок система безготівкових розрахунків. Зокрема в Німеччині безготівковий обіг з’явився у м. Гамбурзі ще у 1691 р., коли було створено «Гамбургер-банк». Надалі поширення векселів як засобу платежу і своєрідної форми кредитних грошей сприяло формуванню цілої системи вексельного законодавства, що цілковито склалося у більшості європейських країн вже в ХVІІ ст. [127]. Перший вексель прийшов в Україну значно пізніше, ніж він затвердився у Європі у якості платіжного засобу та прибуткового паперу. Офіційно вексельний обіг в Україні був впроваджений Вексельним статутом 1729 р. У його основу був покладений Лейпцизький статут. Надалі вексельне законодавство в Україні неодноразово переглядалося і вдосконалювалося з урахуванням традицій і потреб розвитку комерції. Системне здійснення різноманітних комерційних операцій розпочалося вже у другій половині ХІХ ст., коли по всій території України масово стали виникати і активно діяти товариства взаємного кредиту та постала система банків. Найстарішим серед них були Харківський земельний банк, що остаточно оформився у 1864 р. та Харківський акціонерний земельний банк, що започаткував свою діяльність у 1871 р. З розвитком ринкових відносин у Росії у дореволюційний період вексельний обіг став провідною формою функціонування комерційного кредиту.

Законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обумовлених додатком ІІ до цієї Конвенції, Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції» 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон «Про переказні векселі та прості векселі», «Про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів» [30].

Оптимальним є виділення таких періодів розвитку вексельної справи:

1. Виникнення прототипів векселя у Давньому Світі;

2. Поява аналогів векселя у країнах Сходу – Китаї, Індії, мусульманських країнах (VIII – XII вв.);

3. Період початкового типу векселя в Італії XII – XII вв.(вексель складався з двох документів: нотаріально завірений акт мав основне значення, а платіжне доручення - допоміжне);

4. Період ярмарок, коли вексель набув свої істотні ознаки (акцепт), тобто форму сучасного векселя.

5. Період індосамента (вексель вийшов з рук італійських кампсорів і розповсюдився у більшості країн Європи);

6. Період формалізації вексельного зобов’язання (правове обґрунтування вексельної операції в німецькому вексельному праві);

7. Період уніфікації вексельного обігу (початок ХХ в. і досі триває).

Зараз Україна успішно оволодіває новими для себе фінансовими інструментами, такими як векселя Пенсійного фонду та казначейські векселя [39; 117].

Таким чином, виникнення векселя не можна пов’язувати з окремою країною або з часом і необхідно розглядати як закономірний наслідок розвитку торгово-економічних відносин.

Наступним етапом еволюції квазігрошей стала банкнота.

це вексель банка, що виписаний під придбані в своє розпорядження векселі приватних осіб. В такому розумінні її називають класичною банкнотою. Спочатку банкнота випускалась у вигляді особливих векселів, які часто мали вигляд розписки торговців грошима за здане на збереження золото. Пізніше їх стали випускати комерційні банки під заставу векселів.

Характерними ознаками «класичної» банкноти є:

1. випуск її емісійним банком замість комерційних векселів;

2. обов'язковий обмін на золото за першою вимогою власників;

3. подвійне забезпечення: золоте (золотим запасом банку) і товарне (комерційними векселями, що перебували у портфелі банку).

Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізнялася від комерційного векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпечується капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота – суспільну гарантію, яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках. Банкноти на відміну від векселів є безстроковими зобов'язаннями, не пов'язаними з конкретними торгівельними операціями. Вони можуть випускатися в будь-яких купюрах і перебувати в обігу будь-який термін, що дає можливість розраховуватися ними по всіх можливих платежах. Ці переваги надали банкноті особливої якості – загальної оборотності, якої не мав вексель.

Подвійне забезпечення «класичної» банкноти гарантувало їй надійність, сталу вартість, нормальний обіг та високу еластичність обігу. Через забезпечення комерційними векселями досягалося саморегулювання обігу банкнот. Видаючи позики під заставу чи дисконт векселів, банк збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти поверталися до банку, що забезпечувалося строковістю і беззаперечністю комерційного векселя. Період «класичної» банкноти закінчився з повним припиненням розміну її на золото після світової економічної кризи 1929 – 1933 pp., коли відбувся процес демонетизації золота.

У нових умовах банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву гарантію сталості вартості – розмін на золото. Нині банкноти становлять грошові знаки різного номіналу, що випускаються в обіг центральним банком [37; 39; 120].

в

Чек

становленої форми грошовий документ, який містить безумовний наказ власника рахунку (чекодавця) у кредитному закладі про виплату тримачеві чека вказаної суми. Чек може використовуватись юридичними і фізичними особами для забезпечення безготівкових розрахунків.

Цікавий факт

Історія появи цих грошових сурогатів така. Через нестачу розмінних грошей місцеві відділення Держбанку надавали кредитним установам міста право випускати обов'язкові до обігу чеки на суму вкладів, які зберігались у банках. На зворотному боці чека наносили спеціальний текст (акцепт) із дозволом на обіг чека протягом певного періоду. Цим правом скористалося багато банків України .В Україні чеки багаторазового використання випускали зокрема у Києві, Житомирі та Миколаєві. Київська контора Державного банку в 1918 році ввела в обіг чеки п'яти номіналів: 100, 200, 400, 500 і 1 000 рублів. Ці чеки, на жаль, надзвичайно рідкісні – відомі лише одиничні екземпляри, які знаходяться у приватних колекціях. Державні музеї України їх не мають. Колекційна вартість таких чеків може сягати сотень і тисяч доларів. Зазначимо, що в Києві, крім контори Держбанку, чеки вводили в обіг також інші банки. У 1920 році Український народний кооперативний банк випустив чеки номіналами 100. 1 000 і 3 000 рублів. Кількома роками пізніше – в 1924-му, після здійснення грошової реформи і введення в обіг рублів золотом. Всеукраїнський кооперативний банк «Українбанк» випустив че­ки номіналами 1, З і 5 карбованців золотом. Колекційна вартість цих чеків – близько 100 доларів за екземпляр. Чеки перших випусків на лицьовому боці (аверсі) заповнювали від руки; на зворотному боці (реверсі) ставили штемпель про обов’язковий обіг. Виготовлялися вони на фірмових бланках Державного банку з водяними знаками. Другий випуск теж здійснено на фірмових бланках місцевого відділення Держбанку, але вже друкарським способом, з обох боків. Щоб прискорити роботу і віддрукувати якомога більше чеків, використовували машини для виготовлення цінних паперів. Третій випуск здійснено друкарським способом на бланках блакитного кольору без філіграні. Четвертий друкували на білому, без водяних знаків папері з блідо-блактним відтінком аверсу і діагональними лініями на ньому. 10 травня 1920 року, вже після тимчасової окупації міста поляками, проведено останню емісію чеків – на папері жовтого кольору. Розрізняють чеки також за печатками – царською (з короною і без неї), українською (із тризубом), є навіть чеки зі штампом чехословацького Товариства взаємного кредиту. Колекційна вартість житомирських чеків багаторазового використання – від 30 доларів і вище [16].

Слід відмітити, що в Україні ще не створено достатніх умов для використання як вексельних, так і чекових форм розрахунків.