Тема 14. Теоретичні засади діяльності комерційних банків

Цікавий факт

Достеменно невідомо коли з'явилися перші банківські установи, однак відомо, що функції зберігачів перших грошей та інших цінностей, а також обміну одних грошей на інші виконували храми та священнослужителі. Навіть у Біблії згадується, що Христос вигнав мінял із храмів [31].

Функції храмів щодо регулювання грошового обігу зводились до необхідності оновлення товарних грошей у зв'язку з їх природним псуванням, зниженням якості. Храми змушені були здійснювати дії спрямовані на облік та розрахунок товарних грошей, що по суті було прототипом розрахунково-касових операцій. Храмові господарства одночасно з наданням позики або відстрочкою платежів, виконували інші функції, такі як купівля-продаж землі, стягнення податків, управління державним майном. Починаючи з IV ст. до н.е., недоторканість храмів гарантувала безпеку збереження цінностей.

В Римській імперії існувала дуже розвинута банківська система, яка була зруйнована разом із падінням Римської імперії. Функцію банкірів виконували аргентарії (argentarii, від argentum — срібло) — банкіри, що відносилися до найбільш заможних та успішних верств плебеїв. Звичайно, здебільшого вони були простими лихварями, адже саме лихварство передувало виникненню банківської справи. Врешті решт лихварство в Римській імперії було визнано злочинним діянням. Таке саме ставлення до лихварства ми можемо побачити і в Руській Правді. Водночас, лихварства не існувало взагалі в Запорозькій Січі. Впродовж тривалого часу християнська церква також виступала проти лихварства, адже якщо лихвар одержував назад свої гроші в цілості, то відсотки вважалися платою за час, а час не можна було продавати, адже він належить Богові [31].

Слово «банк» походить від італійського слова «bаnca», що в перекладі означає «лавка», тобто місце, де обмінювалися гроші. У французькій мові слово банк має спільне коріння із словом «bangue», тобто «скриня», місце, де щось зберігають.

Зародження діяльності банкірів і банків відносить до XII ст. Зародження в Італії банківської діяльності і поява перших банкірів пояснюється тим, що ця територія знаходилася на перехресті торговельних шляхів. Пізніше банківська справа поширилася на Північну Європу.

У XVI ст. з'явилися перші банкірські доми (Медичі в Італії). Купецькі гільдії Амстердаму, Венеції, Генуї, Мілану створили навіть спеціалізовані банки — «жиро-банки», які здійснювали безготівкові операції між купцями. Найдавнішим банком у сучасному розумінні вважають заснований у 1157 році Венеційський банк. На початку XV ст. виникли банки в Генуї та Барселоні.

У середні віки банки виконували три функції: міняли гроші, приймали вклади на збереження та здійснювали розрахунки між своїми клієнтами. Поступово, попри численні заборони, банки розпочали надавати під відсоток одержані раніше на збереження гроші та, з метою залучення додаткових вкладів і збільшення доходу від наданих кредитів, стали сплачувати відсотки на вклади.

Перша спроба створення банків у Росії була зроблена в 1665 р. в Пскові, коли воєвода Афанасій Ордин-Нащокін вирішив створити комерційний банк. Однак ця ідея так і не знайшла підтримки в центрального уряду, і банк так і не розпочав функціонувати. У 1733 р. указом імператриці Анни Іванівни був створений державний позичковий банк. У 1754 р. указом імператриці Єлизавети з метою полегшення положення боржників, що залежали від лихварів, були засновані дворянські банки в Москві та Петербурзі, а також купецький при Санкт-Петербурзькому порту. Перші видавали позики під заставу нерухомості, а другі — під заставу товарів.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 p., коли Російський Асигнаційний Банк відкрив свої контори на території України. У 1839 р. в Києві відкривається контора державного комерційного банку. В 1864 р. (після кріпосної реформи) був створений Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування під заставу земельної власності, а в 1871 р. — Харківський земельний банк, що видавав кредити під заставу землі.

Стрімкий розвиток капіталістичних відносин в Росії в другій половині XIX — на початку XX ст. зумовив стрімкий розвиток банківської системи України, яка, звичайно, була невід'ємною частиною банківської системи Російської Імперії.

Після Жовтневої революції декретом ВЦВК від 14 грудня 1917 р. та Декретом Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. банківська справа була оголошена державною монополією, а в 1921 р. в Харкові була створена Всеукраїнська контора Державного банку України. Згодом, у період НЕПу, в Україні з'являються і недержавні банки, які в результаті реформи 1930—1932 pp. були ліквідовані.

Єдиним розрахунковим центром у Радянському Союзі став Державний банк СРСР. Крім того, існували також Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цекомбанк та Зовнішторгбанк.

У 1987 р. було проведено банківську реформу в результаті якої утворилося 6 банків: Держбанк СРСР, Агропромбанк, Промбудбанк, Житлосоцбанк, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР, що підпорядковувались Раді Міністрів СРСР. Банки виступали одночасно як органи управління та господарюючі суб'єкти [31].

Розкриваючи зміст поняття «банк» необхідно звернути увагу на триваючий процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення — інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло своє відображення в банківських директивах, обов'язковість яких як нормативно-правових документів мала своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС. Йдеться насамперед про банківську директиву — Директиву №77/780 від 12 грудня 1977 року «Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій», яка містить поняття кредитної організації. Стаття 1 Директиви визначає кредитну організацію як «підприємство, чий бізнес полягає в отриманні депозитів або інших належних поверненню грошових коштів від невизначеного кола осіб, та в наданні кредитів за свій рахунок». Основною мстою першої Директиви стало встановлення подібної системи контролю та ліцензування кредитної діяльності в країнах-учасницях ЄЕС. У той же час слід зауважити, що Директива лише дала загальне визначення кредитної організації, залишивши за кожною країною право встановлювати критерії для ліцензування діяльності кредитних установ.

Друга банківська директива ЄЕС, прийнята 15 грудня 1989 p., мала своїм покликанням скасувати недоліки попереднього документа і містила три основні принципи, що виражають сучасні сутнісні елементи європейського банківського законодавства: 1) єдина банківська ліцензія, заснована на принципі взаємного визнання; 2) принцип контролю органів банківського нагляду держави походження; 3) принцип формулювання мінімальних стандартів пруденційного регулювання [31].