3. Елліністична культура.

Наприкінці IV ст. до н. е. Давня Греція зазнала розпаду та загибелі полісної демократії. Роздробленість грецьких міст сприяла тому, що вони були завойовані Македонією. Завдяки Олександру Македонському, який створив величезну імперію, відбулося поєднання грецьких начал з варварським світом. Громадянськість замінював індивідуалізм, демократія поступалась рабовласницькій монархії, грецьке поєднувалося зі східним.

Ці обставини призвели до втрати полісного патріотизму, віри в богів-покровителів поліса. Формується людина – громадянин світу, який у навколишньому світі вже не бачить гармонії. Посилення соціальної поляризації сприяє зосередженню людини на власних проблемах.

Що стосується мистецтва, то воно значною мірою зберегло грецький характер, хоча ускладнення світу, розмежування особистого та суспільного життя, культ одноособового правителя, який порівнювався з божеством, внесли свої корективи в художні спрямуван­ня. В архітектурі поряд з храмовим зодчеством значне місце займає громадське будівництво та будівництво на приватне замовлення. Будують багато міст, а в них — громадські будівлі: булевтерії (будівлі міських рад), палестри (спортивні школи), гімнасії (шкільні будинки), стадіони, бібліотеки, бані. З’являються такі споруди, як Фароський маяк в Александрії, Башта вітрів в Афінах тощо. Видатним творінням був Вівтар Зевса в Пергамі.Крім рельєфних зображень, елліністичне образотворче мистецтво виявило себе в круглій скульптурі, декоративному мистецтві.

В літературі продовжують розвиватися епос, трагедія, комедія, лірика, проза, але вони стають більш інтелектуально насиченими. При дворах правителів поцінували витончену, але не пов’язану з реальним життям поезію, зразками якої були ідилія та гімн. Популярні були епіграми.

Із занепадом елліністичних держав, у духовному житті провідні позиції починають займати містицизм, релігія, широкого розповсюдження набувають магія, астрологія, містерії, різного роду пророцтва, соціальні утопії. З кінця III ст. до н. е. їх значення зростає, виникає безліч сект, народжується ідея месіанства. З’явилися й почали вирізнятися своїм вченням християнські общини.

4. Культурні процеси в Стародавньому Римі.

Культура Стародавнього Риму вважається завершальним етапом еволюції античної культури, який тривав з 753 р. до н. е. (заснування Риму) до 476 р. н. е. (завоювання Риму варварами). Давньоримська культура охоплює декілька етапів, починаючи з часів раннього Риму, встановлення республіки і формування римської громадянської общини й закінчуючи існуванням Римської імперії, її кризою та занепадом, руйнуванням.

Основою формування римської культури була цивілізаційна система, фундаментом якої стали демократична форма правління, збільшення значущості Риму, що був перетворений в столицю великої держави завдяки перемогам у безперервних війнах з сусідами.

Визнання Риму як найвищої цінності сформувало надзвичайно патріотичний народ, який був упевнений у власній богообраності, у тому, що сама доля веде його до перемог і панування над іншими народами. Кожен громадянин був повинен віддавати всі свої сили, життя служінню Риму. Від нього вимагалось розвивати і вдосконалювати такі якості, як мужність, вірність, стійкість, гідність, проявляти їх у військових походах і у повсякденному житті. Римляни жили в умовах суворої дисципліни, визнавали перш за все закон, беззаперечно дотримувалися звичаїв, традицій. Характерним для них був зв’язок між свободою та економічною незалежністю. В інтересах держави стимулювали будь-яку ініціативу будь-якого римлянина.

Значний вплив на римський духовний світ зробили етруски. Від них у Римі поширились антропоморфні начала в релігії, таємні знання, основи містобудівництва тощо. Римляни були налаштовані на практичний, діловий підхід до життя, тому проблеми мистецтва їх не дуже турбували. Вони сконцентрували увагу на розвитку тих видів мистецтва, які могли б так чи інакше задовольнити конкретні потреби суспільства.

Головним з них була архітектура. Різнорідні монументальні споруди стали ознакою Риму. Серед них оборонні стіни, водопроводи, храми, цирки, терми, акведуки тощо. Архітектура римлян базувалася на грецькій і етруській. Римські будови вражають могутністю, помпезністю, вони призначені для великої кількості людей.

Сила, вибраність Риму та римлян була втілена в скульптурі. Вона також поєднувала традиції греків та етрусків, надаючи перевагу здобуткам останніх. Головною ознакою римської скульптури був портрет. Майстри практично відмовилися від зображення оголеного тіла, ідеалізації героїв, підкреслюючи їх монументальність. У живописі акцент робився на зображенні природи, була спроба вписати людину в природне середовище.

Уславленню Риму та його видатних людей присвячувалися літературні твори. Перевага надавалася поезії, яка оспівувала римських імператорів, римські перемоги, римську зброю, а також кохання. Розвивалася також драматургія і два її основних жанри – трагедія і комедія. З’явилися такі літературні жанри, як роман та біографічні твори. В основу літературної творчості були покладені світ Риму та навчання життю в ньому.

Зразком римської архітектури був Колізей, в якому втілена ще одна римська ідея: світ – театр. Амфітеатр був призначений для публічних видовищ. Тут відбувалися гладіаторські бої не на життя, а на смерть, і питання життя або смерті вирішувала публіка. Подібні видовища відвертали увагу людей від реальних життєвих проблем, створювали в них ілюзію залучення до влади, до особи імператора, до богів.

Сила та могутність Римської імперії втілювалися в таких пам’ятках архітектури, як тріумфальні арки. Арки увінчували перемоги імператорів, являли собою пам’ятник славі, життю. Мистецтво відмовляється від проблем реальної, земної людини й зосереджує увагу на величі, могутності, силі, надзвичайності тих, хто нею керує.

Подібні тенденції проявляли себе і в скульптурі. Її головним жанром залишався портрет. В портретах, особливо це стосується чисельних портретів полководця Августа.

Римський портрет у своєму подальшому розвитку відтворює розчарування, що виникло у зв’язку з кризою античного життя, і нові якості людини, народжені в цьому житті: властолюбність, орієнтація на грубу силу, енергійність, прагнення самоствердження, егоцентризм.

Розчарування в ідеалах античного світу, постійні громадянські війни, загострення протиріч в усіх галузях життя примушувало людей шукати пояснення того, що відбувається, шукати утіхи. На Близькому Сході ще в IV ст. до н. е. виникли есхатологічні вчення, котрі розповсюджувалися достатньо швидко. Віра в майбутнє пришестя Месії обумовила виникнення ідеї про Новий заповіт (новий договір між Богом та людьми), яка й стала основою християнства. Воно прийшло до Риму з провінцій, жорстоко переслідувалось, але за імператора Костянтина було визнано державною релігією. В істо­рії культури почалась нова епоха.

ТЕМА № 5 Середньовіччя в історії культури.

Навчальні та виховні цілі: Надати студентам загальні відомості про середньовічну культуру як складне соціальне та мистецьке явище, ознайомити з періодизацією середньовічної культури, особливостями окремих етапів її розвитку, специфікою візантійської культури і мистецтва; сприяти розвитку гуманістичного мислення та мовної культури, виховувати інтерес до минулого.

Час: 2 год.

Навчальні питання:

Вступ.

1. Історичне, культурне, територіальне, часове поняття Середньовіччя.

2. Феномен культури Візантії.

2.1. Витоки візантійської культури.

2.2. Періоди розвитку візантійської культури.

2.3. Художня культура Візантії.

3. Культура Західної Європи Середніх віків.

3.1. Духовна культура західноєвропейського Середньовіччя.

3.2. Художня культура Середньовіччя.

Висновки

Навчально-методичне забезпечення:

Література:

Основна

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура : навч. посіб. / С. Д. Абрамович, М. Д.  Чікарькова. – Л. : Світ, 2004. – 344 с.

2. Лекції з історії світової і вітчизняної культури : навч. посіб.; видання 2-ге, перероб. і доп. / за ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. – Л. : Світ, 2005. – 568 с.

3. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури / В. С. Полікарпов. – Х. : Основа, 1999. – 336 с.

4. Українська та зарубіжна культура : підручник / за ред. В. О. Лозового. – Х. : Одіссей, 2006. – 376 с.

Додаткова