2. Давня Греція – фундамент античної культури. Антропоцентризм релігійно-міфологічної системи Стародавньої Греції.

Цивілізацією, в якій були сформовані й затверджені основи античної культури, була Давня Греція.

Основою соціально-економічного і політичного життя Давньої Греції був поліс з верховним управлінням в особі народного зібрання. Поліс сприяв формуванню вільної, політично активної людини.

Антропоцентризм визначав релігійно-міфологічну систему цивілізації. Особливе місце посідали верховні боги на чолі із Зевсом, які мешкали на горі Олімп. Давньогрецька культура була відкрита для спілкування з іншими культурами. У ній відбито зв’язки з культурою Давнього Єгипту, Малої Азії з країнами Близького Сходу.

Мистецтво Давньої Греції характеризується розквітом архітектури, скульптури, вазопису, літератури, театру тощо. У мистецтві були втілені всі ідеали того часу, а його призначення полягало в оспівуванні прекрасного, яке ототожнювалося з добром: краса не існувала поза моральними цінностями. Розробкою понять краси, міри, гармонії займались філософи: вони визначали їх головні ознаки, формували канони художньої діяльності.

Прекрасне для давніх греків було присутнє у навколишній природі, тому мистецтво підпорядковувалося принципу мімесиса – наслідування дійсності. Улюбленими героями були юнаки і дівчата.

Художній процес в Давній Греції пройшов декілька етапів. Крито-мікенський період в історії культури Давньої Греції вважають її передісторією. Її центром був острів Крит, а пізніше місто Мікени. І сьогодні дуже багато нез’ясованого в цій культурі, яка пов’язана з безліччю міфів. Наприкінці XVI ст. до н. е. історія Криту була загадково закінчена, а центром цивілізації стала материкова частина Греції, де досягла розквіту Мікенська (Ахейська) культура, яка відіграла визначну роль у розвитку грецької міфології, з нею пов’язують створення найбільш відомих міфів.

У добу архаїки (VIII ‑ VI ст. до н. е.) на основі розвиненого рабовласницького ладу склався республіканський тип держави, був сформований поліс. Саме тоді сформувалося усвідомлення греками власної єдності, виникло поняття „елліни”. Значне місце в мистецтві цього часу посідала скульптура. Були затверджено два типи скульптури — оголених юнаків (курос) і задрапованих пеплосом дівчат (кора), у яких був втілений узагальнений образ ідеальної людини. Досягненням грецької архаїки було створення алфавітного письма. Писемність набула широке розповсюдження, і всі вільні громадяни були писемними. Це сприяло розвитку літератури, у якій героїчний епос поступається ліричній поезії.

Класика – період найвищого піднесення культури Давньої Греції. Центром, навколо якого об’єднувалися грецькі міста, були Афіни – зразок грецької демократії, економічний, освітній центр і, звичайно, центр художньої творчості: держава турбувалася про мистецтво, створювала умови для його розвитку. Підґрунтям мистецтва класичної Греції продовжували бути міра та гармонія, розумність і рівновага, злагода з природою, з навколишнім світом взагалі. Для нього були характерними раціональна вивіреність та емоційна насиченість. Художник володів не тільки таємницею творчості, але добре знався на науках, умів використовувати їх у своїй діяльності. У цей час прагнули синтезу мистецтва, великого значення надавали його виховній функції.

В період грецької класики велике соціальне значення мали література і театр. Найпоширенішою у цей час була драма, провідними жанрами якої стали трагедія і комедія. Батьками давньогрецької трагедії вважають Есхіла, Софокла та Еврипіда, які творили практично в один і той же час, але по-різному вирішували проблеми людини, її долі. Есхіл («Прометей прикутий», «Перси», трилогія «Орестея» тощо) вважається засновником громадянської трагедії, його герої виконували справедливу волю богів, вони незламні, могутні. Софокл («Едип-цар», «Антігона», «Електра» та ін.) увів до трагедії третього актора, зробив акцент на моральній відповідальності людини за свої вчинки.

В усіх видах мистецтва Давньої Греції класичної доби очевидне прагнення оспівувати непорушність, незмінність краси, гармонії навколишнього світу. Водночас реалії життя обумовили появу інших начал в художніх процесах – намагання художників зображати конкретні життєві ситуації, конкретних індивідів. Ця тенденція розвинулася в наступному періоді античної культури.