2. Початкові форми художнього бачення світу

Формою буття мистецтва були ритуали та обряди, які синкре­тично поєднували в собі вербальне, музичне, образотворче, плас­тичне, декоративно-ужиткове начала.

За визначеннями науковців, джерела відносно самостійного художнього бачення світу сягають доби палеоліту. Найбільш ранні з відомих людству зразків первісного образотворчого мистецтва (при всій умовності цього визначення щодо цієї доби) датуються 40-30 тис. pp. тому. Це живописне зображення двох ланей у печері Шаффо у Франції. Велику кількість первісних малюнків було знайдено у печерах JIa Мадлен, Гурдан, Лорте, Лурд — понад 100 предметів із зображенням оленів, сарн, коней, а також людини. Своєрідну «художню галерею» було знайдено у печері Альтаміра в Іспанії. Настінні зображення та гравірування тварин покривають печери Ла Мутт, Марсула та Ласко.

Багатство та різноманітність малюнків, єднання в них символіки та реалізму — свідчення прояву власне людського мислення, формування здатності до узагальнення. Це і свідчення того, що людина прагнула підкорити собі світ, який її оточував. У багатьох випадках на малюнках є символічні зображення ран, що нанесені саме людиною. У зв’язку з цим варто ще раз згадати про синкретичну сутність первісного мистецтва, про те, що малюнок був складовою частиною ритуалу, що передував полюванню. Рани на малюнку для людини були передбаченням-пророкуванням того, що має статися, були певною запорукою успішності майбутніх дій. Більшість наскельних зображень доводять, що виконано їх було за допомогою допоміжних засобів — різця або гострої палиці. Тобто людина у процесі художньої діяльності починає перетворювати саму природу, починає процес створення власного рукотворного світу.

Мистецтво палеоліту було здебільшого орієнтовано на те, що мало найважливіше значення для людини — зображення тварин — об’єктів полювання. Але вже у той час людина починає зображувати себе, що є свідченням самих початків процесу усвідомлення власне людської сутності, осягнення розбіжностей між людиною та природою. Доба матріархату та домінування потреби виживання визначали й таку тематику малюнків, як родючість, плідність, жіноче начало, у зображенні якого на перший план виходить перебільшення ознак статі (при практичній відсутності рис обличчя).

За твердженням дослідників, 35/30-17 тис. pp. тому були етапом, коли починає вдосконалюватися техніка фарбованого малюнка. Він остаточно стає поліхромним, закріплюється традиція зображення фігур у просторі (тіло — у профіль, копита, роги, інколи голова — у фас).

Період близько 17-15 тис. pp. тому (солютрейський) позначений великими зрушеннями у практиці художнього бачення та відображення світу. Образи закарбовуються у русі та в різних позах. Досягнення того часу полягає в тому, що людина починає відтворювати світ у дії, у процесі (а не у сталих формах) і за допомогою світлотіні, штрихування намагається відтворити об’єм.

У період близько 15-10 тис. pp. тому (період Мадлен) малюнки стають детально проробленими, фігури зображуються вже у різних типах руху та різноманітних зв’язках між собою, відтворюючись у гігантські ансамблі. Враховуючи те, що первісний «живопис» не створювався з натури, це є безумовним підтвердженням і розвинутої пам’яті, і розвиненої людської уяви.

Наприкінці палеоліту — початку неоліту починає розвиватися гончарство. Самою практикою людської діяльності гончарству суди­лося стати не тільки утилітарною, а й високохудожньою сферою виробництва, певним чином закарбуванням уявлень людини про світ.

Визначна роль у житті людини того часу релігійних уявлень, бачення в усіх подіях прояв впливу надприродних сил відбилися у прикрашенні виробів гончарства орнаментом символічного значення. Водночас поява знаків-символів була й ознакою того, що людина прагнула відтворити не сам предмет, намалювати його подобу, а відобразити його внутрішню сутність, його глибинний зміст. Орнамент мав надвелике значення для людини ще й тому, що фактично вперше було осягнуто симетрію та композицію візерунка. Якщо наскельний малюнок створювався по пам’яті як закарбування дійсного або припущеного, прогнозованого, то в орнаменті такої реальної бази не було. Тому орнамент можна вважати полем власне творчої уяви та фантазії, яке вже потребувало й певного композиційного оформлення, детермінованого формою предмета. У сфері орнаменту людина також накопичувала досвід зображення геоме­тричних фігур та малих за масштабом зображень.

З переходом до осілого способу життя та з розвитком релігійних уявлень починає свою еволюцію архітектура. Політеїстичні, анімістичні вірування одушевляли увесь світ, тому в первісної людини не було потреби будувати великі «житла» для духів та богів, відділяючи простір їх буття від власного. Високого розвитку первісна архітектура набула в часи бронзового віку, як правило, її визначають як мегалітичну архітектуру (від мега — великий, літос — камінь). До наших часів збереглося декілька типів мегалітичних споруд — менгіри, дольмени та кромлехи.

Отже, в первісному суспільстві функціонує тріада — родовий устрій, міф та образотворча діяльність. Під час розпаду первісного суспільства й зародження класового на зміну цій тріаді приходить нова — держава, релігія та писемність, відбувається заміна міфу релігією, що містить у собі й моральний момент. Однак у всіх релігійних системах, породжених міфом кам’яного віку, зберігаються ідеї прадавнього міфу. Так, ідея безсмертя душі походить від найстародавнішого в історії людства сюжету про життя й смерть, відображеного в розписах палеолітичної печери Ляско. Загалом можна сказати, що первіснообщинна соціокультурна система характеризується, наскільки про це можна гадати на сучасному рівні знань, дивовижною однорідністю соціальних структур, однаковим набором типів діяльності, високим ступенем «схожості» духовної культури різних людських стосунків.

ТЕМА № 3 Культура давніх цивілізацій.