1. Сутність і головні ознаки первісної культури.

Первісна культура (або культура первісного суспільства) є першим і найтривалішим етапом культурного становлення людства. Науковці, визнаючи відправним пунктом культурної історії людства тривалий процес переходу від «людини вмілої» до «людини розумної», поділяють її на:

• кам’яний (до III тис. до н. е.) вік,

• бронзовий (II тис. дон. е.) вік

• залізний (з І тис. до н. е.) вік.

У свою чергу, кам’яний вік, з яким співвідноситься первісна культура, поділяють на:

І. Давньокам’яний, або палеоліт:

1) давній або нижній палеоліт (до 150 тис. pp. до н. е.);

2) середній палеоліт (150- 35/30 тис. pp. дон. е.);

3) верхній або пізній палеоліт (35/30- 10 тис. pp. до н. е.).

ІІ. Середньокам’яний, або мезоліт (10-6/5 тис. pp. до н. е.).

ІІІ. Новокам’яний, або неоліт (6/5 тис. pp. до н. е. — до II тис. до н. е.).

Увесь період палеоліту та мезоліту можна визначити як панування одного з двох типів первісної культури — привласнювального, орієнтованого на збиральництво та полювання. Специфіка цього типу культури полягає у спрямованості на привласнення, споживання того, що дає природа. Власне людська діяльність того часу — це вміння більшою чи меншою мірою використовувати форми й матеріали природи. Але вже в контексті привласнювальної культури закладаються й начала виробляючої, про що свідчить виготовлення й використання знарядь праці.

Довготривалий процес переходу до виробляючого типу культури пов’язаний з неолітичною революцією (часів неоліту) та дійсно революційними змінами в житті людства. Головною з них стає перехід до виробляючої діяльності — до перетворення природи, виготовлення тих форм та матеріалів, яких немає у природі, до формування власне людського простору буття. Другою важливою зміною стає переважна орієнтація на землеробство. Це вело до освоєння нових земель та до усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків між способами діяльності, використанням певних знарядь праці, її інтенсивністю та її результатами. Цілеспрямоване накопичення досвіду щодо землероб­ства спонукає й до відпрацювання комунікаційних шляхів, способів передачі інформації, до становлення мови як такої.

Первісна культура — це культура синкретична за своєю сутністю. Синкретизм як нерозчленоване буття перш за все виявляється у мисленні людини. Вона не відділяла себе від природи, розуміла себе як органічну її складову. Це вело до ототожнення людського життя з життям природи, усвідомлення його як циклічного. Синкретичною була й людська життєдіяльність, у якій не було спеціалізації, розподілу сфер і видів діяльності. Хоча треба відзна­чити, що в той час закладається статевий розподіл праці, а також починається відокремлення землеробства й скотарства, формуються та відокремлюються у самостійний спосіб життєдіяльності ремесла. Останнє у свою чергу вело до накопичення спеціальної інформації, сприяло обміну товарами між спільнотами.

Іншою, не менш важливою ознакою первісної культури є гомогенність — однорідність. Будь-яке суспільство у своєму матеріальному та духовному житті спирається на своєрідні настанови — цінності, які вибудовуються у певну ієрархію. Для первісного ж суспільства характерна відсутність такої ціннісної ієрархії, оскільки фактично єдиною для всіх була цінність виживання, до того ж не для кожного члена роду окремо, а спільноти в цілому. Відсутність соціальної диференціації формує і єдині для всієї спільноти інтереси й потреби, що також обумовлює гомогенну сутність первісної культури.

Як значущу рису культури цього періоду потрібно відзначити самодетермінацію, самообумовленість. Накопичений людством досвід осягнення світу (особливо урізноманітнений становленням та розвитком національного світобачення) згодом ставав важливим чинником подальшого розвитку людства. Культура первісного су­спільства була позбавлена того попереднього досвіду, який би міг використовуватися людством як фундамент та фактор, який зумов­лює напрямок подальшого культурного буття.