3. Реалізм у художній культурі хіх ст.

Художня культура реалізму визрівала у надрах романтичного методу. Заперечуючи повсякденне життя як об’єкт художнього ви­світлення, романтики не збиралися цілком від нього абстрагуватися і нерідко зверталися до нього у своїх творах, як літературних, так і образотворчих. Реалістичні тенденції у культурному русі Європи можна помітити вже у 1820-і рр., тобто у часи найвищого розвитку романтизму. Переважно, це був реалізм побутовий або етнографіч­ний, але критика романтиками існуючого світу поступово готувала підґрунтя для нового реалізму, який традиційно називають критич­ним. Багато хто з митців через романтизм прокладав собі дорогу до реалістичної творчості (Стендаль, Пушкін, Шевченко та ін.). Крім романтизму, на виникнення реалізму вплинули суспільний крити­цизм Просвітництва і раціональність класицизму. Тому хронологічні рамки культури реалізму досить важко чітко визначити.

Художні та естетичні засади реалізму ґрунтувалися на принци­пах правдоподібного зображення життя в тих самих формах, які притаманні “оригіналу” – конкретно-історичній дійсності. Не пере­творювати світ, спираючись на художню уяву та власні ідеали, а ви­водити широкі узагальнення, “типові характери у типових обстави­нах” – такий основний принцип реалістичного мистецтва.

Воно виникло внаслідок подальшої демократизації суспільного життя й змін у ставленні до простого народу та в розумінні його мі­сця в історії. 1820-1840-і рр. у Європі стали періодом низки народ­них повстань проти національного, економічного й політичного по­неволення. Ось чому інтерес до звичайного, повсякденного, до про­блем формування особистості в залежності від умов її життя, до ха­рактеру поведінки людини при зміні цих умов стає провідною те­мою в художній культурі другої половини XIX ст.

Філософським підґрунтям реалізму стала діалектична філо­софія Ґ.-В.-Ф.Гегеля, який спробував пояснити світ як систему, що розвивається за своїми внутрішніми законами, всупереч волі окре­мих людей, але у відповідності з “вищим задумом”.

4. Мистецтво наприкінці хіх ст.

У літературі 1870-1890-х рр. як логічне продовження розвитку реалізму виникає натуралізм. Прагнення митців ство­рити абсолютно об’єктивну форму мистецтва, позбавленого будь-якого особистого авторського втручання у відображення реального життя, мистецтва, що могло б конкурувати з науковим описом і вивченням людини і суспільної дійсності, привело до появи теорії та практики натуралізму.

З тією ж безпристрасністю, з якою біолог вивчає комах або тварин, без особистих емоцій та оцінок митець повинен ставитися до життя свого героя. Воно є людським документом, який не потре­нує прикрас або замовчувань. Будь-які подробиці, навіть незначні деталі побуту, можуть стати у нагоді досліднику. Тому слід залучати якомога більше деталей і подробиць, навіть якщо вони збільшують обсяг твору до тисячі й більше сторінок, перетворюючи його на своєрідний прото­кол життя, суспільно-побутову хроніку, літописний документ. За сюже­тами натуралістичних творів дуже часто вгадувалися матеріали кримі­нальних справ або історії хвороби.

Імпресіонізм. Інколи цей культурний напрямок називали нату­ралізмом у живописі й скульптурі 1870-1880-х рр. “Імпресіо” з францу­зької перекладається як “враження”. Така назва культурної течії похо­дить від назви картини К.Моне “Враження. Схід сонця”. Незвичність манери художника полягала в тому, що він намагався втілити на картині не предметний світ, а те враження, яке викликає він у митця.

Послідовниками і творчими нащадками імпресіоналістів стали майже всі видатні художники кінця XIX - початку XX ст. Певний вплив з боку імпресіонізму позначився на роботах художників-реалістів: І.Рєпіна, В.Сєрова, І.Грабаря, К.Коровіна та ін. Безпосеред­ній зв’язок з імпресіонізмом помітний у творчості П.Сезана, В.Ван-Ґоґа, П.Ґоґена, яких дослідники історії культури називають постімпресіоністами, розміщуючи їх серед представників декадансу.

Декаданс як своєрідне світовідчуття отримав досить різнобічне філософське обґрунтування у творчості багатьох європейських мислите­лів XIX ст., які розвивали ідеї романтичної філософії. Передусім слід назвати засновника волюнтаризму Артура Шопенгауера (1788-1860), вчення якого побудоване на засадах ірраціоналізму й суспільного песи­мізму. Близькі за настроєм думки розвивав один з предтеч європейсько­го екзистенціалізму XX ст., відомий данський філософ Серен К’єркегор (1813-1853). У другій половині XIX ст. починає формуватися школа так званої “філософії життя”, біля витоків якої стояли німецькі мислителі Фрідріх Ніцше (1844-1900) і Вільгельм Дільтей (1833-1911). Проти по­зитивістської методології “філософія життя” висунула вимогу віднов­лення філософії як цілісного, “органічного” світогляду, що означало по­вернення до міфологічного мислення і образної метафорично-симво­лічної мови. У кінці XIX ст. заявляє про себе Зигмунд Фрейд .

У цілому ж XIX ст. стало одним з найнасиченіших у розвитку світової культури. Серед його найбільших надбань не лише реалізм, що й досі лишається одним з провідних культурних напрямків. Трансформуючись, пристосовуючись до нових історичних умов, принципи культури романтизму щоразу відновлювалися в різних країнах по-різному тоді, коли суспільний прогрес заходив у глухий кут і викликав кризу соціального життя. Власне, романтизм, що аб­солютизував творчу свободу художника, посилений певними над­баннями реалізму та всіх подальших культурних течій, і досі лишає­ться наріжним каменем естетики модернізму, постмодернізму та їх різновидів. Однак кожне культурне явище виникає та існує в певних історичних і суспільних умовах. Воно залишається фактом минуло­го, передаючи нащадкам свій досвід, свої здобутки і помилки, свою зневіру і свій оптимізм.

ТЕМА № 9 Європейська культура к. ХІХ ст. – ХХ ст.

Навчальні та виховні цілі: надати студентам загальні відомості про культуру Європи к. XІХ – ХХ ст. як складне соціальне та мистецьке явище, ознайомити з мистецькими напрямами, особливостями окремих етапів їхнього розвитку; сприяти розвитку гуманістичного мислення та мовної культури, виховувати інтерес до минулого.

Час: 2 год.

Навчальні питання:

Вступ.

1. Проблеми культури к. ХІХ – ХХ ст.

2. Модернізм як культурний феномен ХХ ст. Модернові напрями.

3. Поняття концептуального мистецтва.

4. Масова культура як суспільне й мистецьке явище др. п. ХХ ст. Провідні жанри масової культури.

Висновки.

Навчально-методичне забезпечення:

Література:

Основна

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура : навч. посіб. / С. Д. Абрамович, М. Д. Чікарькова. – Л. : Світ, 2004. – 344 с.

2. Лекції з історії світової і вітчизняної культури : навч. посіб.; видання 2-ге, перероб. і доп. / за ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. – Л. : Світ, 2005. – 568 с.

3. олікарпов В. С. Лекції з історії світової культури / В. С. Полікарпов. – Х. : Основа, 1999. – 336 с.

4. Українська та зарубіжна культура : підручник / за ред. В. О. Лозового. – Х. : Одіссей, 2006. – 376 с.

Додаткова