1. Відродження як межа між Середньовіччям і Новим часом:

поняття, часові межі, градація.

Епоха, що одержала назву «Відродження» (Ренесанс – фр. геnаіаssancе), охоплює період з XIV по XVI ст. Уперше цей термін у його італійській транскрипції «ринашимента» був використаний архітектором, живописцем і істориком мистецтва пізнього Відродження Джорджо Вазарі (1511-1574).

На рубежі XIV —XV ст. відбувається найбільший в історії європейської культури антропологічний переворот: міняються норми, що визна­чають уклад життя і задають новий тип особистості. Які ж риси його характеризують?

Насамперед, ця нова людина налаштована різко критично стосовно попередніх поколінь і попередньої епохи. У цій критиці вона знаходить розуміння власного місця у світі і виявляє власні можливості його освоєння. Ця критика, безумовно, приводить до зміни системи цінностей, на якій базується самоствердження нової людини.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ВІДРОДЖЕННЯ (за версією, прийнятою в мистецтвознавстві):

• вступний період = проторенесанс = дученто (від останньої третини ХІІІ ст. до 1320 р. );

• треченто = початковий період (14 ст.);

• кватроченто = середній період (15 ст.);

• чіквіченто = пізній період = високе Відродження (16 ст.).

ІСТОРИЧНА ПЕРІОДИЗАЦІЯ:

раннє Відродження

середнє Відродження

пізнє Відродження

2. Гуманізм як визначальний принцип світогляду й мистецтва Відродження.

2.1. Суспільна думка й література Ренесансу.

Від XIX ст. діячів європейського Відродження найчастіше називають гуманістами, маючи на увазі, що Ренесанс був періодом поширення і панування ідей гуманізму. Між тим, самий термін “гуманізм” є винаходом XIX ст. Слово Humanismus вперше було використано у Ні­меччині 1808 р. стосовно акцентовано гуманітарної форми освіти. Майже одночасно (з 1812 р.), після робіт С.К.Тейлора, терміном “гуманізм” почали позначати погляд на Ісуса Христа лише як людину, а не боголюдину (за поширення цього погляду Жан Кальвін засудив до спалення ренесансного іспанського мислителя і лікаря XVI ст. Мігеля де Сервета).

З появою літератури національними мовами, зверненої до широких шарів населення, зв’язаний винахід у середині XV в. Й. Гуттенбергом друкарського верстата. Цим був покладений початок друкарству в Європі. Книги стали широко доступними і якісно змінили європейський спосіб життя, наблизивши його до сучасного. Завдяки друкарству ученість вийшла з монастирських келій і університетських корпорацій на ринкову площу. Прямим наслідком винаходу друкованого верстата стала поява згодом газет, суспільної думки й інтелігенції, яка її формує.

Першим поетом Проторенесансу був італієць Данте Аліґ’єрі (1265 – 1321). Основний твір Данте – “Божественна комедія” (вперше надрукована 1502 р.). Сам Данте називав поему просто “Комедією” на тій підставі, що це твір із сумним початком і щасливим фіналом. “Божественною” поему назвали пізніше з двох причин: для підкреслення містичності її змісту і на визнання поетичної досконалості. Поему написано особливими трирядковими віршами (терцинами), які зібрано в три частини, присвячені зображенню трьох частин потойбічного світу - пекла, чистилища, раю.

Ще одним видатним засновником нової літератури був Франческо Петрарка (1304 – 1374). Петрарка уславився у віках не як науковець чи філософ, а як поет-лірик. Майже усю свою поетичну творчість Петрарка присвятив молодій жінці Лаурі. Цикли сонетів “На життя мадонни Лаури” і “На смерть мадонни Лаури”, а також численні мадригали (досл. «пісня рідною мовою», невеликий музично-поетичний твір, зазвичай любовно-ліричного змісту) передають любовні переживання, почуття захоплення жіночою красою і силою земного чуттєвого кохання, що сприймалася крізь призму релігійного ідеалу.

Демократичні тенденції в культурі Відродження знайшли відображення у творчості Джованні Боккаччо (1313 – 375) – автора кількох романів, поеми “Ф’єзоланські німфи”, а також життєпису Данте. Світову славу приніс Боккаччо (вже після смерті) твір “Декамерон” (1350 – 1353).

Видатним представником французького Відродження є письменник Франсуа Рабле (близько 1494 – 1553). Рабле покинув монастир і став професором анатомії і медицини, викладачем якої був у нього Нострадамус. Він добре знався і на античній літературі, і на зоології, і на ботаніці, і на географії. Ідеї і погляди Рабле знайшли досить химерне відображення у новому жанрі гротескного роману, який виходив по частинах протягом 12 років і отримав узагальнюючу назву “Ґарґантюа і Пантаґрюель”. У творі йдеться про двох велетнів – батька й сина. Оповідаючи про їхнє сповнене курйозів життя, Рабле своєрідно вирішує проблеми свого часу.

Пьер де Ронса́р (1524 – 1585), відомий французький поет ХVІ ст., ще за життя здобув визнання, був оточений любов’ю й повагою, – автор численних поетичних творів, з-поміж яких особлива роль належить сонетам з циклу «Любов до Марії».

Надзвичайно самобутньою була іспанська прозова література, найяскравішою постаттю якої є Міґель де Сервантес Сааведра (1547 – 1616). Сервантес був одним з перших талановитих випускників єзуїтських колегій і прожив бурхливе, сповнене драматичних колізій життя, значну частину якого провів у мавританському полоні. Найвідоміший роман Сервантеса “Дон-Кіхот” автором був задуманий, насамперед, як гротескна пародія на рицарські романи і сатира на сучасну дійсність.