39

Тема № 1

Культура як суспільне явище.

Навчальні та виховні цілі:

Надати студентам загальні відомості про культуру як суспільне явище, предмет та джерела вивчення культури; сприяти розвитку гуманістичного мислення та мовної культури, виховувати інтерес до минулого.

Час: 2 год.

Навчальні питання:

Вступ.

1. Філософсько-культурологічне осмислення явища культури.

2. Зміст і функції культури.

Висновки

Навчально-методичне забезпечення:

Література:

Основна

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура : навч. посіб. / С. Д. Абрамович, М. Д.  Чікарькова. – Л. : Світ, 2004. – 344 с.

2. Лекції з історії світової і вітчизняної культури : навч. посіб.; видання 2-ге, перероб. і доп. / за ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. – Л. : Світ, 2005. – 568 с.

3. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури / В. С. Полікарпов. – Х. : Основа, 1999. – 336 с.

4. Українська та зарубіжна культура : підручник / за ред. В. О. Лозового. – Х. : Одіссей, 2006. – 376 с.

Додаткова

1. Борзова Е. П. История мировой культуры / Е. П. Борзова. – СПб. : Лань, 2002. – 672 с.

2. Історія української та зарубіжної культури : навч. посіб. / за ред. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. – К. : Знання-Прес, 2004. – 358 с.

3. Культурология : учеб. пособ. для вузов / под. ред проф. А. Н. Марковой. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 319 с.

4. Ліндсей Д. Коротка історія культури : в 2-т. / Д. Ліндсей. – К. : Мистецтво, 1995. – Т. 1. – 240с. ; Т. 2. – 256 с.

5. Українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / за ред.. М. М. Заковича. – К. : Знання, 2001. – 550 с.

   1. Філософсько-культурологічне осмислення явища культури

Дослідження культури має дуже глибоке коріння і викликає інтерес у вчених різних наук — філософії, історії, соціології, пси­хології, археології, етнографії. У середині XX ст. реалізуються потреби й можливості спеціального міжпредметного дослідження культури — формується культурологія як самостійна наукова дисципліна. Основні напрями культурологічних досліджень визначаються можливостями культурології в художньо-естетичному впливі на особистість, а значний аксіологічний пласт, що містить в собі наука про культуру, дозволяє їй бути фундаментом гуманітаризації вищої освіти. Культурологія як наукова дисципліна вивчає культуру у всій повноті її проявів і передбачає розгляд культурологічних теорій, історію світової та вітчизняної культури.

Основною категорією культурології є поняття культури. Слово «культура» походить від латинського «cultura», що означає оброб­лення. Для багатьох лінгвістів незаперечним є той факт, що за етимологією слово «культура» від латинських слів colo, соlеге — зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством. Класична латинська мова засвідчує саме таке первісне вживання цього слова. Однак цей термін уже в римській античності мав й інше значення, наповнене антропологічним змістом — виховання і навчання самої людини, «оброблення людської душі». Поняття «культура» в су­часному світі має багато інших смислових відтінків. Загальновідомим є розуміння культури як оціночне поняття і приналежність її до рис особистості (культурність), а також стосовно загальної культури людини. Поширеними є поняття «культура праці», «культура поведінки», «фізична культура» тощо. У науці, звичайно, мається на увазі «культурні риси», «культурні системи», розвиток, розквіт і занепад культур.

2. Зміст і функції культури.

Поняття «культура» вперше запропонував Марк Тулій Цицерон для визначення філософії як культури розуму. За його часів у Стародавньому Римі слово «культура» вживалось у значенні обробіток землі для забезпечення її родючості, тобто агрокультури. Отже, за Цицероном, філософія є культурою тому, що, як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його ліпшого плодоносіння. Так, в античності панує думка про те, що культура, з одного боку, є діяльність щодо перетворення природи на благо людині, а з іншого — засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Християнське розуміння культури найбільш розвинуте у творах релігійного мислителя середньовіччя Августина Блаженного (354-430). Він стверджував, що жити треба за Богом, а орієнтація людини на людину не повинна мати місця. Стверджувалась, таким чином, абсолютна перевага нематеріальної душі над тлінним тілом, що вимагало аскетичного нехтування благами та спокусами чуттєвого світу.

У добу Відродження починається новий етап в осмисленні поняття «культури». Якщо в часи середньовіччя люди відчували й думали однаково, то тепер ситуація докорінно змінюється. Індивід стає все більш самостійним. Не випадково, термін культура набуває наукового поняття саме в добу Нового часу. Завдяки науковій революції, людство починає усвідомлювати себе тією силою, котра здатна протистояти природі («натурі»), а «культурна» європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від «природної» людини минулого.

Релігійний аспект культури було розроблено в межах російської релігійно-ідеалістичної філософії другої половини XIX — початку XX ст. Соловйов B.C. (1853-1900), Бердяев М.О. (1874-1948), Флоренський П.О. (1882-1943) підкреслювали важливу особливість культури — вираження прагнення людини добудувати своє природне і соціальне життя до духовності. Вищим виразом духовності, на думку православних філософів, є релігія, а культура — результат релігійного культу.

Концепцію історії як історії культур продовжував розвивати М. Вебер (1864-1920). Специфіку західної цивілізації М. Вебер вбачав у все більш і більш повному здійсненні принципу раціональності, який полягає в чіткій співвіднесеності цілей і засобів діяльності.

Українська культурологічна думка теж має свою історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до універсалі буття свого народу, сприяє формуванню національної свідомості. Твори Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відкривають нам глибину проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослі­дження М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці — Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашевський. Їхні традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи М. Попович, С.  Кримський, В. Скуратівський, А. Макаров, О. Забужко, які включають українську традицію у світовий загальнокультурний простір, знаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності. Хоча в численних літературних творах і наукових працях проблема розвитку української національної культури, її місця серед культур інших народів дістала різне теоретичне вирішення, проте спільною лишається концепту­альна філософська основа про самоцінність кожної національної культури та її спорідненість з культурами інших народів. Це дає підставу стверджувати, що толерантність — одна з важливих ознак української культурології.

Таким чином, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають можливість для деяких узагальнень:

• по-перше, культура — це створена людиною «друга природа», світ, який «надбудований» над незайманою природою. Культура не може бути стосовно людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там є й культура. Звичайно, якщо розуміти під суспільством не будь-яке угрупування людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної діяльності;

• по-друге, культура є системою спільних цінностей, матеріальних і духовних. Цінність — це те, що має сенс для людини. Культура, таким чином, — це світ, наповнений людським смислом;

• по-третє, культура — це міра людського в людині та суспільстві, що є чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти. Культура виникла разом з людиною і розвивається разом з нею, причому єднальним засобом цієї сфери виступають гуманістичні духовні цінності, прагнення до яких підносить людину.

Виходячи з визначених основ, можна сформулювати більш загальне визначення культури, яке необхідно дотримуватися: культура — це історичний процес збереження, розподілу, обміну і вживання готових наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей, спроможних забезпечити подальший процес розвитку самої людини.

Виходячи з розуміння культури як цілісності, можна виділити такі сфери культури:

• усе, що створено людиною, створено матеріальною і духовною працею, уся матеріальна й духовна дійсність, що поєднує в собі як засоби існування людства, так і його духовний світ — мистецтво, літературу, релігію, філософію;

• сама людина і рівень її культурності, що характеризується наявністю певних соціальних верств, груп, інститутів: жерці, феодали, ремісники, буржуа, пролетарі та ін.;

• алгоритми людської діяльності. У цьому випадку культуру характеризують як комплекс зразків поведінки, що визначають спосіб життя людини.

На основі визначення основних сфер культури можна виділити й відповідні форми культури:

• по-перше, це предмети матеріальної і духовної діяльності людини. В результаті цієї діяльності знайшли своє втілення особливості цієї діяльності в різних типах культури, на певних етапах її історичного існування;

• по-друге, суб’єкти — творці й носії культури. Тобто культурологія, досліджуючи найглибший культурний шар суспільства, виділяє національний ха­рактер народу, особливості його менталітету й моральності;

• по-третє, — це інституціональні стосунки, інститути. Йдеться не про те, «що» виробляє етнос, «хто» виробляє, а головне — «як виробляють» . Тобто це «як» характеризує спосіб засвоєння дійсності, засоби одержування інформації і передачі її від покоління до покоління.

Багатоманітність людської життєдіяльності зумовлює складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Так, залежно від існуючих сфер і способів життя та діяльності людей, можна виділити культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальну культуру, звичайно, поєднують з матеріальним виробництвом і з реалізацією, задоволенням та зростанням матеріальних потреб людей, духовну ж — з духовним виробництвом. Духовна культура, як і матеріальна, — все те, що створено людиною, але ж духовна культура покликана формувати у людини етичні і естетич­ні цінності, художні смаки і інтелектуальні потреби. Духовна культура є тією сферою діяльності, котра пов’язана із свідомістю, духом, його формуванням, розвитком і вдосконаленням. Природно вважа­ти її основою духовний стан людей, їхні духовні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви, ідеали, уявлення про сенс життя, щас­тя, справедливість, у цілому світогляд, ментальність. Усе перелічене формується в процесі духовної діяльності, а також реалізуєть­ся у вигляді наочно прийнятних результатів цієї діяльності — формах свідомості і соціальних інститутах (моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві, релігії), системі освіти і виховання, звичаях, традиціях, обрядах, суспільній думці тощо. Окрім того, духовну культуру характеризують і ті відносини, що склалися під час духовної діяльності.

Суттєво те, що загальнолюдська культура вища за її різновиди в тому розумінні, що вона об’єднує їх в єдине ціле, сприяє досягненню взаєморозуміння та взаємовпливу у наповненому супереч­ностями світі. Водночас кожен з типів культури є самоцінним у власній унікальності. Ось чому світова та вітчизняна культура перебувають у співвіднесеності не жорсткого підпорядкування, а рівноправного взаємозбагачуваного діалогу.

Розвиток культурних цінностей, їх вплив на життя суспільства та особу можливі лише за умов володіння відповідними конкретними знаннями про суть культури, факти історії художньої культури всіх епох і народів.

ТЕМА № 2 Культура первісного суспільства.

Навчальні та виховні цілі:

Надати студентам загальні відомості про культуру первісного суспільства як перший етап розвитку світової культури, предмет та джерела вивчення, , періоди розвитку первісної культури; сприяти розвитку гуманістичного мислення та мовної культури, виховувати інтерес до минулого.

Час: 2 год.

Навчальні питання:

Вступ.

1. Сутність і головні ознаки первісної культури.

2. Початкові форми художнього бачення світу.

Висновки

Навчально-методичне забезпечення:

Література:

Основна

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура : навч. посіб. / С. Д. Абрамович, М. Д.  Чікарькова. – Л. : Світ, 2004. – 344 с.

2. Лекції з історії світової і вітчизняної культури : навч. посіб.; видання 2-ге, перероб. і доп. / за ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. – Л. : Світ, 2005. – 568 с.

3. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури / В. С. Полікарпов. – Х. : Основа, 1999. – 336 с.

4. Українська та зарубіжна культура : підручник / за ред. В. О. Лозового. – Х. : Одіссей, 2006. – 376 с.

Додаткова

1. Борзова Е. П. История мировой культуры / Е. П. Борзова. – СПб. : Лань, 2002. – 672 с.

2. Історія української та зарубіжної культури : навч. посіб. / за ред. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. – К. : Знання-Прес, 2004. – 358 с.

3. Культурология : учеб. пособ. для вузов / под. ред проф. А. Н. Марковой. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 319 с.

4. Ліндсей Д. Коротка історія культури : в 2-т. / Д. Ліндсей. – К. : Мистецтво, 1995. – Т. 1. – 240с. ; Т. 2. – 256 с.

5. Українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / за ред.. М. М. Заковича. – К. : Знання, 2001. – 550 с.