56 Вопрос

Внутрішньою причиною кризи вважають відсутність державного контролю за промисловістю і сільським господарством. Тільки в 1932 році новообраний президент США Ф.Д.Рузвельт впровадив ефективну антикризову програму. Його „новий курс” на оздоровлення країни підтримали всі верстви населення. Цей план, насамперед, приділяв увагу сфері торгівлі та кредиту. Одночасно зі скороченням обсягів виробництва підвищувалися ціни на виготовлену продукцію. За допомогою позик і державних субсидій були оздоровленні: банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства. Передбачалося ліквідувати безробіття за рахунок „повної зайнятості". Вперше було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни. Зокрема, згідно із Законами «Про відновлення національної промисловості» та «Про регулювання сільського господарства», контролювалися галузеві підприємства, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі промисловості були поділені на 17 груп. Вони прийняли „Кодекс чесної конкуренції”, згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збиту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям.

У сфері сільського господарства „новий курс” був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів, планувалося підвищити ціни на їх продукцію, скорочуючи обсяги виробництва та площі посівів. За тимчасові збитки фермери одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих дотацій вони впроваджували новітні технології, техніку.

Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму: була введена мінімальна заробітна плата, безробітним виплачували допомогу.

Всі ці заходи допомогли США вже в 1934р. подолати наслідки Великої депресії.

57 Вопрос

Російський цар Олександр ІІ вперше заявив про скасування кріпосного права у 1857 році, почали створюватися особливі губернаторські комітети для розроблення програми селянської реформи, яку цар Олександр ІІ підписав 19 лютого1861 року.

В результаті реформи селяни одержали особисту свободу але в економічному плані вона була здирницькою (як її охарактеризували передові люди того часу).

- реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння;

- селянські земельні наділи зменшились з 15% загальної площі землі селяни втратили 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менші 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму;

- селянам поміщики виділяли гірші землі, а іноді й взагалі непридатні для хліборобства;

- селянський наділ роздрібнювався на декілька ділянок і різних місцях;

- земельні наділи селян повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків за цінами, які значно перевищували тодішні ринкові ціни на землю.

- пани поміщики оформляли уставні грамоти розмірів земельних наділів селян, останні перебували у становищі тимчасово зобов’язаних. Вони змушені були впродовж двох років відбувати панщину або платити оброк;

- державні селяни (50%) мали право викупити свій наділ у відповідності до спеціального закону про поземельний устрій від 1866 року, а до того вони сплачували щорічний державний податок.

Разом з тим реформа сприяла господарському піднесенню, завершенню промислового перевороту і здійсненню індустріалізації; земля стала об’єктом купівлі-продажу, розвивалося сільське підприємництво, розширювались ринкові відносини.

Таким чином, Україна у своєму індустріальному розвитку в останній третині XIX ст. зробила значний крок уперед. Певне ж відставання Росії, і в її складі України, від передових країн світу на даному етапі мало не тільки негативні прояви. Воно принесло па­ралельно й позитивні результати, як-от: можливість скористатися досвідом західноєвропейських держав у здійсненні промислового перевороту, організації виробництва та запровадженні нової техні­ки та технології; залучити іноземні інвестиції для проведення влас­них індустріальних перетворень. Це, у свою чергу, впливало на темпи економічного зростання, модернізацію промислового вироб­ництва, сприяло розвитку економіки на підприємницьких засадах, хоча цей розвиток, як зазначалося вище, носив незрівноважений характер та мали місце деформації структури економіки (доміну­вання галузей важкої промисловості, незавершений цикл виробни­цтва, відсталість сільського господарства тощо).

58

Особливістю огороджування у Англії у XVIII ст. було те, що орні землі перетворювали у пасовиська для овець і відкриті поля, які спільно оброблялися, у великі ферми, де успішно розвивалося зернове і скотарське господарство. Крім того, на основі давніх, узаконених звичаями прав було огороджено велику кількість земель, що не оброблялися і використовувалися сільськими мешканцями під пасовища, для вирубування лісу і видобування торфу, а також багато пустирів. Малих фермерів-орендарів в окремих районах Англії поступово зганяли із землі або розоряли орендною платою, яка в 4,5 і навіть у 10 разів перевищувала звичайну. Багато дрібних фригольдерів продавали свої землі у зв´язку з неможливістю конкурувати з удосконаленими методами ведення господарства, які застосовували їх багаті сусіди. Високі земельні податки спонукали лендлордів здавати в оренду свої маєтки великим фермерам-орендарям на довгий термін (зазвичай на 99 років), які обробляли від 80 га землі та більше. Це призвело до загального закріплення ділянок і витіснення орендарів малих ферм. Такі господарства являли собою капіталістичні аграрні підприємства, в яких переважно використовувалась наймана праця, застосовувались удосконалені знаряддя праці, передові агротехнічні прийоми.

59

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян («продрозверстку»).

При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % «здобичі». У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. 21 березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилу переконує своїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики (непу), та й то лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в дні роботи з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад. Неп став компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися від громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики створення колективних господарств. На Україні більшість земель, націоналізованих Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними селянами.

Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою.

60

Великі геогра­фічні відкриття, пов'язані з відкриттям європейцями нових зе­мель і континентів, активним освоєнням інших частин світу, встановленням економічних зв'язків між окремими регіонами Земної кулі. Великі географічні відкриття і період первісного нагрома­дження капіталу складають у часі цілу епоху — приблизно трьохсотрічний період від кінця XV ст. до кінця XVIII ст. Серед Великих географічних відкриттів найважливішими є: подорож португальця Васко да Гама до Індії, завдяки якій уперше прокладено шлях з Європи до Південної Азії; експедиції під керівництвом італійця Христофора Колумба, який у 1492 р. потрапив до Америки; експедиція Фернандо Магеллана у 1519;—1521 рр., що здій­снила першу кругосвітню подорож.

Взагалі епоху Великих відкриттів поділяють на два періоди: перший — іспано-португальський, який включав: відкриття Америки; португальські плавання до Індії та бере­гів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко да Гама; іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст, від першого навколосвіт­нього плавання Магеллана до експедиції Вільяловоса

61

Ф.Кене вперше в історії політичної економії запропонував і використав поняття “відтворення”, як постійне повторення процесу виробництва та збуту, розробив макроекономічну модель господарського кругообігу . Велика економічна таблиця, опублікована пізніше та її аналіз за допомогою математичних розрахунків довели, що створений у землеробстві валовий і чистий продукт Франції обертається в натуральній і грошовій формі.

Економічна таблиця – це схема, що показує, як проходить реалізація щорічного продукту суспільства та як формуються передумови відтворення. Економічна таблиця відображала загальну картину кругообігу товарів і давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Кене доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство, і вперше в історії економіки зробив спробу охарактеризувати річний процес

відтворення у цілому. В основі цього процесу лежить еквівалентний обмін. Виходячи з цього, Ф. Кене розкривав неспроможність меркантилізму ототожнення багатства з грошима, трактування обігу як джерела багатства.

В «Економічній таблиці» знайшли відображення всі сторони економічного вчення Ф. Кене: «чистий продукт», капітал, гроші, продуктивна й непродуктивна праця тощо.

Головний недолік «Економічної таблиці» Ф. Кене полягав у тому, що вчений не розкрив механізму саморегулювання ринкової системи.

62

Мануфакту́ра(латин.manufactura,manus-рука і factura-обробіток, виготовлення) — форма промислового виробництва, що характеризується поділом праці між найманими працівниками та використанням ручної праці. Мануфактура передувала заводам і фабрикам.

Форми мануфактури:

У розсіяній мануфактурі підприємець скуповував і продавав продукт самостійних ремісників, постачав їх сировиною знаряддями виробництва. Дрібний виробник фактично знаходився на положенні найманого працівника, що отримував заробітну плату, але продовжував трудитися в своїй домашній майстерні.

Змішана мануфактура поєднувала виконання окремих операцій в централізованої майстерні з роботою вдома. Подібна мануфактура виникала, як правило, на базі домашнього кустарного промислу.

Найбільш розвиненою формою була централізовна мануфактура, яка об'єднувала наємних робочих в одній майстерні. Мануфактура вела до спеціалізації працівників і розділенню праці між ними, що підвищувало його продуктивність.

Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «До­слідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі вироб­ництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зай­няте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивно­сті праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого до­слідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він по­казав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок її поді­лу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправ­ності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удоскона­ленням виробництва, «винайденням усіх машин, які полегшують і скорочують працю». Саме мануфактури створили перед­умови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша вироб­нича операція, тим легше замінити людину машиною.

63

Монетари́зм — макроэкономическая теория, согласно которой количество денег в обращении является определяющим фактором развития экономики. Одно из главных направлений неоклассической экономической мысли. Возник в 1950-е годы как ряд эмпирических исследований в области денежного обращения.

В 1950 году М. Фридман возглавил проект в рамках Национального бюро экономических исследований по изучению денежного фактора в деловом цикле. В результате интенсивных эмпирических исследований в 1956 году выходит его знаменитая статья «Количественная теория денег: новая версия»

В 1963 году выходит знаменитая работа Фридмана, написанная им в соавторстве с Д. Мейселменом «Относительная стабильность скорости денежного обращения и инвестиционный мультипликатор в Соединенных Штатах за 1897-1958 гг.» Авторы статьи критиковали стабильность мультипликатора расходов в кейнсианских моделях. По их мнению, номинальные денежные доходы зависели исключительно от колебания предложения денег. Сразу же после выхода статьи, их точка зрения была подвергнута жесткой критике со стороны многих экономистов. При этом главной претензией была слабость математического аппарата применяемого в данной работе.

Принципи:

-Регулирующая роль государства в экономике должна быть ограничена контролем над денежным обращением;

-Рыночная экономика — саморегулирующая система. Диспропорции и другие отрицательные проявления связаны с избыточным присутствием государства в экономике;

-Денежная масса влияет на величину расходов потребителей, фирм. Увеличение массы денег приводит к росту производства, а после полной загрузки мощностей — к росту цен и инфляции;

-Инфляция должна быть подавлена любыми средствами, в том числе и с помощью сокращения социальных программ;

-При выборе темпа роста денег необходимо руководствоваться правилами «механического» прироста денежной массы, которое отражало бы два фактора: уровень ожидаемой инфляции; темп прироста общественного продукта.

-Число государственных регуляторов сокращается до минимума. Исключается или снижается роль налогового, бюджетного регулирования.

Недостатки

Монетаристи є прихильниками вільного ринку, а державне управління вважають шкідливим для індивідуальної ініціативи та неефективним.

Вони роблять ставку на регулювання сукупного попиту шляхом зміни грошової пропозиції в країні методами кредитно-фіскальної політики. За монетаристами рівень господарської активності визначається кількістю грошей, що перебувають в обігу.

Концепція монетаризму і теорії "економіки пропозиції" були покладені в основу неоконсервативної економічної політики, яку проводили Р.Рейган і М.Тетчер у 80-х роках. Однак неоконсервативна модель державного регулювання економіки, яка була розрахована на досконалу конкуренцію, виявилась неспроможною розв'язати складні соціально-економічні завдання ринку. Тому в чистому вигляді вона сьогодні ніде не використовується.

64

Классический институционализм зародился в начале ХХ века в США. Его основоположником считается Торстейн Веблен. Институционализм - это направление буржуазного государствления 20 века, рассматривающее политическую организацию общества, как комплекс различных объединений граждан - "институций"(семья, партия, профсоюз и т.д.). Последователи институционализма стремились расширить рамки экономического анализа, привлекая подходы и методы смежных наук. Представители институционализма считали, что поведение экономического человека формируется главным образом в рамках и под воздействием социальных групп и коллективов.

Понятие институционализма включает в себя два аспекта: «институции» — нормы, обычаи поведения в обществе, и «институты» — закрепление норм и обычаев в виде законов, организаций, учреждений.

Смысл институционального подхода состоит в том, чтобы не ограничиваться анализом экономических категорий, и процессов в чистом виде, а включить в анализ институты, учитывать внеэкономические факторы.

Джон Роджерс Коммонс В работе «Институциональная экономическая теория» ученый вводит в анализ категории «коллективные действия» и «трансакции» (сделки). Коллективные действия контролируют действия отдельных индивидов, примеряя противоречивые интересы. Он также выделяет три основных вида трансакций: торговые, управленческие и рационирующие. Каждая трансакция включает в себя переговоры, принятие обязательств и выполнение обязательств.

Уэсли Клэр Митчелл Пытался использовать статистический анализ для доказательства положений институционализма. Он исследовал природу экономических циклов, возглавлял Национальное бюро экономических исследований, которое в тот период было ориентировано на сбор и классификацию фактических данных об экономических процессах, не претендуя на оценку экономической политики государства и разработку рекомендаций для него.

Веблен считал, что в рыночной экономике потребители подвергаются всевозможным видам общественного и психологического давления, вынуждающих их принимать неразумные решения. Именно благодаря Веблену в экономическую теорию вошло понятие «престижное или показное потребление», получившее название «эффект (Парадокс) Веблена».

65

Сміт Адам У 1776 році написав свою головну працю “Дослідження про природу і причини багатства народів”. Сміт вивчав внутрішню структуру економічної системи капіталізму, а отже, й властиві їй законипроник у сутність економічних явищ і процесів. Водночас він з’ясовував зв’язки між різними категоріями на рівні явищ, форм вияву внутрішньої суті, поверхневі взаємозв’язки між різними економічними процесами у процесі конкуренції. Економічну систему капіталізму Сміт трактував як єдину гігантську мануфактуру, в якій поділ праці є загальною формою співробітництва людей. Однак Сміт не вбачав істотної відмінності між поділом праці всередині мануфактури, між підприємствами і галузями в суспільстві. Водночас Сміт розумів негативні аспекти тогочасного поділу праці: перетворення робітника на частково найманого працівника, погіршення умов праці, монотонність праці. Сміт дійшов висновку, що вартість товару визначається сумою трьох доходів (заробітної плати, прибутку, ренти). Закон вартості, на його думку, діяв лише за простого товарного виробництва Предметом політичної економії Сміт вважав багатство капіталістичного суспільства, причини і джерела його виникнення. Предметом дослідження Сміта були капіталістичні виробничі відносини між трьома класами (робітниками, капіталістами і земельними власниками). Досліджуючи причини й джерела зростання цього багатства, Сміт з’ясовував причинно-наслідкові зв’язки між економічними явищами і процесами,

Давид Рікардо перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1817 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування». Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він не тільки розробляє економічну програму буржуазного розвитку, а й бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії з землевласниками. Як і Сміт, Рікардо бачить капіталістичні відносини природними і вічними. Він розвиває ідею свого попередника про особистий інтерес як головну рушійну силу суспільного розвитку за умов повної свободи дії. Але для нього не всі егоїстичні інтереси є рівноцінними. На чільне місце він ставить інтереси промислової буржуазії, рішуче виступаючи проти великих землевласників. Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо фактором зростання вважає розподіл. Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення працею, що купується. Не сприймає Рікардо й тлумачення А. Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи.

66

. Особливості розвитку ринкового господарства у

Франції (середина ХУП - середина ХЇХ ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа.

З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ, які сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований ста­новий поділ, спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її землі конфіскували, оголосили «національним май­ном» і розпродали невеликими ділянками. Були скасовані також цехи, відмінена урядова регламентація промислового виробництва. Знищувались внутрішні мита й подібні обмеження, що пере­шкоджали розвитку промисловості та торгівлі. Усе це створюва­ло передумови для ринкового підприємницького господарювання.

З приходом до влади якобінців було прийнято знамените аг­рарне законодавство 1793 року. Воно проголошувало конфіска­цію дворянського землеволодіння, знищення всіх дворянських привілеїв і повинностей, передачу общинних земель у власність селян без будь-якого викупу.

Сукупність у Франції кінця XVIII ст. таких факторів, як при­в'язаність селян до землі, низький рівень народжуваності, пар-целяризація села, заборгованість лихварям і неминуче низька ку­півельна спроможність селян негативно впливала на загальний економічний розвиток країни.

Але саме революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції початок промислового перевороту і роз­чистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промис­ловий переворот в країні тривав майже все XIX ст.

На 20—40-і роки XIX ст. припадає творчість представників французької класичної економічної школи Ж. Б. Сея та Ф. Бастіа. Економічна теорія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і ус­падкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до цієї інколи надто абстрактної теорії, а з прагматичних позицій вирішувала проблеми розвитку буржуазного суспільства.

Жан Батист Сей (1767—1832)-- родоначальник і головний представник французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй роботі «Трактат політичної економії» (1803), так і в узагальнювальній — «Повний курс практичної політичної економії» (1828—1829) у шести томах він наслідує і пропагує ідеї А. Сміта. Разом з тим Ж. Б. Сей звертає увагу на помилки та суперечності в теорії вченого й намагається їх виправити. У цілому правомірно стверджувати, що він не просто популяризував класичне вчення, а збагатив його власними ідеями і став засновником нового на­пряму в економічній теорії.

Відповідно до теорії Ж. Б. Сея, виробництво створює не певну матерію, а корисність, яка надає речам цінність. Саму корисність він розглядає як послугу. Так, якщо в А. Сміта йшлося про вироб­ництво товарів, то у Ж. Б. Сея виробництво — це надання послуг і, навпаки, будь-яке надання послуг є виробництвом. І навіть від­ношення між капіталістами і робітниками представлені вченим у вигляді взаємного надання послуг.

Другим представником французької політичної економії цього часу був Фредерік Бастіа (1801—1850). Найбільшою популярні­стю користуються дві його роботи - - «Економічні софізми» (1847) і «Економічні гармонії» (1850).

Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов'язував прогрес суспільства з реалі­зацією вільної ініціативи кожної людини. Він відстоював теорію природного порядку та заперечував існування соціальних анта­гонізмів. Учений вважав, що за умов економічної свободи взає­мовідносини між людьми «не можуть бути нічим іншим, як взаєм­ним обміном послуг, які знижуються в цінності і зростають у ко­рисності». Таким чином, Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея, трактував цінність як відношення послуг. Останню він ви­значив як будь-яке зусилля, яке зберігає зусилля інших. З боку продавця послуга вимірюється його зусиллями затраченими на виробництво товару. А послуга з боку покупця вимірюється зу­силлями, які економляться в результаті придбання товару. Вихо­дячи з цієї власної теорії послуг, Ф. Бастіа визначав ринкову еко­номіку як «царство волі та гармонії», економічної свободи та взаємовигідного співробітництва різних класів.

67.

Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині (середина ХУП - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи та марксизму.

У 1815р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не бу­ло єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної гро­шової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повин­на була об'єднатися держава, прусський король проводив по­літичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політи­ків залишити Німеччину.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія. У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німе­цьких держав з населенням 25 млн жителів. До союзу не ввійшло тільки декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, тек­стильну промисловість. Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбіль­шим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський про­мисловий район. Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво.

Наступному етапу промислової революції (1850—1860 рр.) передувала буржуазно-демократична революція 1848 р. її резуль­татом стало об'єднання Німеччини навколо Прусії, більшість на­селення якої були німці.

І все ж після революції 1848 р. промисловий переворот відбу­вався більш швидкими темпами, що було зумовлено рядом чин­ників. У 1850 р. був прийнятий закон (він не поширювався на се­лян Західної Прусії та Померанії), за яким селянин ставав власником ділянки землі, яку він обробляв у поміщика.

Політичною передумовою третього етапу промислової рево­люції (70-ті роки XIX ст.) стала франко-прусська війна (1870— 1871), яка завершилась перемогою Німеччини та її політичним об'єднанням у Німецьку імперію (1871).

Реалїї ринкового розвитку на новому етапі досліджувалися представниками нової історичної школи, що склалася в Німеччи­ні в 70-ті рр. XIX ст. Найбільш послідовними виразниками її ідей стали Густав фон Шмоллер («Народне господарство, наука про народне господарство та її методи»)^ Карл Бюхер («Виникнення народного господарства»), Людвіг Иозеф Брентано («Класична політична економія»).

Так, Г. Шмоллер, спираючись на інституціональні підходи до вивчення економічної дійсності, писав, що народне господарство с частиною суспільного життя, складовою соціального «тіла» і повинне сприйматися лише у зв'язку з іншими суспільними про­явами. У своєму дослідженні німецький економіст важливу роль відводив історичному методу, на основі якого він вважав за не­обхідне нанизувати факти економічної дійсності, аналізувати конкретні господарські інститути, що в результаті стає підґрун­тям для пізнання закономірностей ринкового розвитку.

З виникненням монополій Л. Брентано звернувся до вивчення сутності цих господарських форм. У картелях, наприклад, він ба­чив об'єднання підприємців, що створені з метою планомірного пристосування виробництва до попиту, уникнення надвиробниц­тва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення ка­піталу, безробіття та голоду. Розробки вченого у сфері монополі­зації економіки були широко використані в пізніших доктринах державно-монополістичного регулювання.

68

Після закінчення Другої світової війни перед урядом країни, який очолював генерал де Голль, стала проблема пошуку шляхів відновлення і подальшого розвитку економіки, було прийнято рішення, що Франції необхідно розробити систему, яка б посилила і доповнила ринкову економіку. Основа індикативного плану французької економіки — обмін інформацією між державою і приватними підприємцями і визначення на цій базі сполучення планів, а також вироблення загальної взаємної стратегії економічного росту. Змінювалися пріоритети, засоби досягнення поставлених цілей, еволюціонувала і сама концепція плану, але при формуванні індикативних планів різні суб'єкти мали рівні права, вони однаково були зацікавлені в їх реалізації. Показники плану не були обов'язковими, вони слугували лише орієнтирами для організації діяльності суб'єктів ринку.

Дирижизм — политика активного вмешательства в управление экономикой со стороны государства в середине сороковых годов ХХ в. во Франции. В результате этой политики, основанной на теории французского экономиста Ф.Перру о принципах индикативного (рекомендательного) государственного планирования в привилегированных точках экономики, был создан в стране большой сектор государственной экономики, включающий в себя ряд отраслей промышленности и кредитно-финансовых учреждений.

Перру является автором центр-периферийной парадигмы в экономике, которая отвергает традиционный тезис о равноправии участников рынка. Согласно Перру, все экономические субъекты изначально неравноправны и связаны друг с другом отношениями соподчинения, которые формируются естественным образом по мере укрупнения компаний, внедрения некоторыми из них новых технологий и т. д. Те же отношения Перру распространял и на отдельные государства и территории.

Центры принятия решений и генерирования прибыли названы Перру «полюсами роста», которые в ходе своего развития оказывают благоприятный эффект на свою периферию (подчиненные фирмы и территории). Задачей госрегулирования экономики, соответственно, является не макроэкономическое стимулирование, а политика, направленная на создание и поддержку «полюсов роста» и расширение зоны их влияния.

69

Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-Гетьманської Держави — Війська Запорізького (1648—1764). У всіх галузях державного будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає як державний діяч великого формату. Це виявилося в організації верховної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війська Запорізького й під владою його гетьмана об'єднала всі верстви українського народу. Б. Хмельницький створив не тільки державний апарат і виховав цілий гурт бойових військових і цивільних керівників як з козацької старшини, так і з української шляхти, але й цілу провідну верству Козацько-Гетьманської Держави, яка, попри всі труднощі і поразки, зуміла свої завоювання зберегти і вдержати, супроти навали Москви і польсько-турецьких зазіхань, майже до кінця XVIII ст.

При гетьманові України існував дорадчий орган — Рада Генеральної старшини, яка обговорювала найскладніші питання державного життя та поточні справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з січовим отаманом, яка приймала рішення, що стосувалися Запорозької Січі. Ще одним важливим органом державного самоврядування була полкова Рада, яка крім поточних питань полкового життя обирала за участі козаків полкову старшину та полковника. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, за деякими даними, збирався налагодити карбування власних грошей. Встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи

гетьман «мав не тільки дуже точні відомості про події у Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей

70

Неокейнсіанськими називають ті моделі зростання, які, як і кейнсіанська теорія взагалі, грунтуються на попиті. Один із факторів попиту – інвестиції, які мультиплікативно збільшують доход. Водночас інвестиції самі обумовлюються зростанням доходу (ефект акселератора).

Відомим прикладом моделей даного напряму є модель Домара-Харрода (30-і р. ХХ)

Схожість розглянутих моделей зумовила їх поєднання в модель Домара-Харрода. Її модифікації набули широкого практичного застосування.

Ключовими елементами моделі Домара-Харрода є величина заощаджень і схильність до заощаджень.

Головні особливості моделі Домара-Харрода:

Модель грунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL – приріст праці; DK – приріст капіталу).

Модель не враховує технологічних змін.

У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит.

У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S).

Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = DK).

Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту.

Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв’язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням.

71

вихідним пунктом капіталістичного виробництва була проста капіталістична кооперація. Вона становить собою елементарну форму капіталістичного усуспільнення праці, при якій багато робітників спільно брали участь в одному і тому ж процесі, або в різних, але зв'язаних між собою процесах виробництва, під контролем одного і того ж капіталіста. При простій капіталістичній кооперації був відсутній поділ праці, і кожен робітник сам виробляв продукт від початку до кінця.

Умовами виникнення простої капіталістичної кооперації були:

наявність вільного найманого робітника, який позбавлений засобів виробництва і вимушений продавати свою робочу силу капіталісту;

зосередження в руках капіталістів засобів виробництва і життєвих засобів.

Ці умови склалися в надрах феодалізму на базі ремісничого виробництва, яке являло собою об'єднання ремісників даного міста у цехи. Всередині цеху, як і в суспільстві в цілому, існувала система підлеглості і залежності. На чолі цеху стояв майстер, який мав свою майстерню, де працювало кілька підмайстрів та учнів. Підмайстри та учні з часом стали найманими робітниками, а майстер - капіталістом.

Одночасне застосування праці багатьох робітників в простій капіталістичній кооперації давало економію від спільного використання приміщень, споруд та інших умов процесу виробництва, в результаті чого зменшувалася величина вартості спожитого постійного капіталу в розрахунку на одиницю продукту. Спільна праця робітників давала можливість розширювати поле їх діяльності, організовувати і застосовувати комбіновану працю, значно скорочувати час на виробництво продукту.

Проста капіталістична кооперація створила передумови для закріплення функції її управління, нагляду, контролю і ін. за капіталістом, який сам виконує названі функції, або ж залучає для цього платних наглядачів. Проста капіталістична кооперація сприяла зростанню продуктивності праці, зменшенню вартості одиниці товару і створила передумови для переходу до наступного етапу розвитку капіталізму, який одержав назву мануфактури.

Мануфактура становить собою капіталістичне підприємство, яке базується на поділі праці і ручній ремісничій техніці. Передусім мануфактура виникла в текстильній промисловості, оскільки в той період саме тут поділ праці був найбільш розвинутий.

Розвитку мануфактури сприяли такі фактори: 1) проста капіталістична кооперація; 2) розвиток товарного виробництва і диференціація дрібних товаровиробників; 3) обезземелення селянства; 4) розвиток міжнародної торгівлі.

Виникнення мануфактури відбувалося двома шляхами:

шляхом об'єднання під владою капіталіста кількох ремісників однієї і тієї ж спеціальності, кожен із яких в майстерні виконував постійно одну і ту ж окрему операцію;

шляхом об'єднання під владою капіталіста окремих самостійних ремісників різних спеціальностей, які послідовно брали участь-у виготовленні готового продукту.

72

еміграції з України була зумовлена переважно соціально-економічними причинами. Друга половина XIX – початок XX століття були відзначені масовою міграцією українських селян, які перебували у складі Російської імперії. Поселялись вони переважно на її околицях: на Кавказі, в Середній Азії, Новоросії, на Далекому Сході та у Сибіру. Так наприкінці XIX ст. далеко за межами України з’являються українські назви поселень: Полтавське, Чернігівське, Українське, Ново-Київське та інші.

Більшість селян змушена була залишити рідні місця через відсутність землі чи необхідних засобів для існування. Хоча варто зазначити, що серед емігрантів були й заможні, але за свідченнями історичних джерел таких було дуже мало.

Російський уряд за допомогою переселення намагався освоїти цілинні землі околиць імперії і разом з тим хоч якоюсь мірою зменшити “земельний голод”, знайти застосування “зайвим” робочим рукам. Великого значення надавалося збільшенню і зміцненню російського населення, особливо в кількісно незначних місцевостях.

Не була винятком в цьому плані і Україна. Селяни, які мали намір оселитися в необжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Головні з них: звільнення від податків, зокрема у Сибіру на 3 роки. На цей же час звільнялися від служби в армії особи призовного віку. Переселенцям надавався земельний наділ. Вони ще мали право на пільговий переїзд, кредити, але не всі потребуючі могли їх отримати. Наприклад, у Томській губернії за період з 1 жовтня по 1 січня 1898 року із 2115 прохань від сімей кредит був наданий 1064 сім’ям. Переселялися передусім ті, хто мав заощадження. “Бажаними і корисними для Сибіру” були ті сім’ї, які мали достатньо коштів і не “обтяжені великою кількістю дітей чи родичами похилого віку”.

З початку XX ст. еміграція українських селян набуває більшого розмаху. Сприяла цьому також офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 років, які фактично стимулювали переселенський рух. У цілому в європейській частині територія компактного проживання українців значно переважала території, де компактно проживали росіяни. Царський уряд розуміючи, що робота в галузі демографічної селекції значно “запущена”, приймає безпрецедентну за розмірами програму переселення. За цією програмою, протягом 1896-1914 рр. з дев’яти українських губерній до Сибіру і на Далекий Схід переселилося понад 1 млн. 619 тис. українців.

Сибір став другою “батьківщиною” українців. Заселення Сибіру українцями, яке активно розпочалося з другої половини ХІХ ст., різко інтенсифікувалося після спорудження Транссибірської магістралі (1895-1905 рр.). З того часу українці селилися поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством і тваринництвом. Уже на початку XX ст. Західний Сибір, здебільшого заселена українцями південна його частина, став важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом і високоякісної молочно-м’ясної продукції.

73

У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту.

Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою відносну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями. Зросло втручання держави в господарське життя

Отже, для господарства Римської імперії в III—V ст. н. е. визначальним стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства. Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих землевласників: під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися на колонів. Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні відносини. Розширилися господарська самостійність рабів, які отримували землю, в економічному відношенні ставали залежними колонатного типу.

Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії роз'єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 p. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.

74

Склалися два типи господарської організації в рабовласницькому суспільстві - східне і античне рабство. Але їм були властиві такі спільні риси, як застосування ручної праці на основі індивідуальних та колективних знарядь праці, землеробство та натуральне господарство, а також застосування примусової праці рабів.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. До району східного рабства належали також Межиріччя (Месо­потамія), що розміщалася між річками Тигр і Євфрат, Стародавня Індія та Китай. Особливості східного рабства полягали в тому, що воно тут не набуло всебічного поширення у суспільному виробництві. Раби в основному перебували в державній власності. Рабів використовували головним чином для обслуговування рабовласників та будівництва пірамід, каналів. Головним джерелом рабства була війна, піратство, боргове рабство.

Античне ( лат. аntiguus - давній) рабство охоплювало період з І тис. до н. е. до першої половини І тис. нашої ери... Особливістю античного рабства було тс, що тут праця рабів широко застосовувалась в матеріальному виробництві в усіх сферах господарювання: > в сільсько­му господарстві, '> в різних галузевих структурах ремісниц-тва, > будівельній справі. Основним джерелом було боргове раб­ство.

75

Меркантилізм (від італ. mercante — купець, торговець) — напрям економічної думки, що наголошував значення торговельного капіталу і сфери обігу у процесі нагромадження приватного й суспільного багатства; економічна політика держави в період становлення капіталізму. Політика меркантилізму держав періоду пізнього феодалізму полягала в активному протекціонізмі, підтримці національного капіталу, зокрема в заохоченні створення торгових монополій, у розвитку мореплавства і флоту, захопленні колоній, підвищенні оподаткування імпортних товарів для фінансування всіх цих заходів.

Для раннього (монетарного) меркантилізму характерною є теорія грошового балансу. Ця теорія ставила два завдання: по-перше, залучити якомога більше грошей з-за кордону; по-друге, зберегти гроші у даній країні. Звідси витікала вимога меншого витрачання грошей і більшого їх нагромадження, з одного боку, і заборона їх вивезення — з іншого. Адекватною була і економічна політика того часу, яка ставила своєю метою будь-якими заходами утримувати гроші у країні, купувати якомога менше іноземних товарів. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної Європи намагалися досягнути шляхом безпосереднього регулювання руху грошей. Заборонялося вивозити благородні метали за кордон, купців-експортерів зобов'язували частину виручки від проданих за кордоном товарів привозити готівкою, іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на придбання товарів місцевого виробництва.

Монетарний меркантилізм був ще примітивною формою власне меркантилізму. Характерною для XVI ст. і орієнтованою на заборону вивезення грошей, обмеження імпорту, посилення видобутку золота та срібла, встановлення високих мит на ввезення товарів, зниження позичкового проценту — такою була економічна політика. Такі заборони неодноразово впроваджувалися в Іспанії XVI ст., але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно безплідним, на ньому позначався ще вплив натурального господарства, міської регламентації торгівлі та грошового обігу, що орієнтується на замкненість економіки кожного міста.

Така політика стримувала розвиток зовнішньоторговельних оборотів. Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, яка визначала за мету утримування грошей в обігу.

76

феодалізм - це система примусової експлуатації економічно напівсамостійною, але юридично залежного (кріпосною) селянства. Економічною основою феодального ладу було монопольне володіння феодалами землею як основною матеріальною умовою виробництва, а також неповна власність поміщика на особу безпосереднього виробника. Поєднання робочої сили зі засобами виробництва здійснювалось шляхом позаекономічного примусу, коли кріпосного селянина силою змушували працювати на поміщика-феодала.

Феодальній спосіб виробництва охоплював у Західній Європі досить тривалий період часу: від падіння Західної Римської імперії (кінець V ст.) до буржуазних революцій XVI - XVIII ст.

Передумовою великих географічних відкриттів була криза лвантійської торгівлі після загарбання турками Константинополя у 1458 р.

Географічні відкриття були підготовлені господарськими і нау­ково-технічними досягненнями (нові типи кораблів і навігаційного обладнання, каравели, барометр, гідрометр, вдосконалено компас, видано географічний атлас).

Генуезець Христофор Колумб, підтриманий Іспанією у 1492 р., відкрив Америку. Першу навколосвітню подорож здійснила у 1519 -1521 рр. експедиція Ф. Магеллана.

Великі географічні відкриття мали важливе значення для госпо­дарства Західної Європи. Це в першу чергу:

>кономічні зв'язки між найвіддаленіїиими землями і наро­дами;

>торгові шляхи перемістилися з Середземномор 'я на океани;

> зовнішня торгівля у XVI - XVIII ст. стала світовою;

>з американського континенту завезені в Європу: кукурудза, Картопля, тютюн, какао, ваніль, індики;

>почалось формування світового ринку;

>так звана "революція цін ", яка викликана великим припливом до Європи благородних металів;

> Створення світової колоніальної системи, пограбування колоній призвело до нагромад­ження величезних багатств в країнах Західної Європи;

> збагатились купці - посередники та промисловці, що прискорило перехід до мануфактурного виробництва.

> Боротьба за оволодіння новими ринками приводить до створення в ряді країн монопольних торговельних об'єднань, найпотужнішими з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії, які у середині XVI ст. діяли в усіх колоніальних країнах. Величезні масштаби колоніальної експансії реалізували завдання первісного нагромадження капіталу.

> Змінюється техніка торгівлі, яка зростає настільки, що по­ширюється торгівля за зразками. Огляд усього товарного асорти­менту став фізично неможливим. Зростання товарної маси дикту­вало зміни в механізмі торгівлі. У XVI ст. виникають спеціальні місця для огляду зразків і укладання угод — торговельні біржі. Це, в свою чергу, викликає потребу в кредитах для кредитування торгівлі та сприяє заснуванню великих банків. З часом роль центру світової торгівлі й кредиту поступово отримують Амстер­дам та Лондон. Починаючи з 1585 року Амстердамська біржа здійснює регулярну публікацію цін на товари.

>Суттєвим наслідком Великих географічних відкриттів була «революція цін», яка привела до значного підвищення цін в XVI ст. в Західній Європі, де до того ціни на промислові й сільськогосподарські товари були майже стабільними. Але вже в 30-х роках XVI ст. ціни в Іспанії і Португалії зросли в 4—5 разів, у Франції — у 2—3 рази, в Англії — в 4 рази. Країни, що брали активну участь у відкритті нових земель, зокрема Іспанія і Португалія, ввезли велику кількість дорогоцінних металів, що призвело до збільшення запасів золота в Європі в XVI ст. більш ніж у 2 рази, а срібла — в 3 рази.

77

Господарство провідних країн Західної цивілізації на етапі державно – монополістичного розвитку. Теорії конкуренції Е. Чемберлена, Дж. Робінсона.

На зламі XIX—XX століть під впливом монополізації суттє­вих деформацій зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних соціально-економічних потрясінь (банкрутства слаб­ких підприємств, безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім того, посилення монополізації виробницт­ва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну політику.

Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у суперечність із панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конку­ренції» (1933) спростовує існування вільної(досконалої) конку­ренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу.

Одним із найважливіших питань ринкової політики монополі­стичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту шля­хом «дискримінації в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях спожи­вачів. У результаті своїх досліджень вона доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рів­новаги попиту і пропозиції з оптимальним використанням ресур­сів тощо.

У цьому ЇЇ позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який вважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добро­буту підприємців, фірми та держави. Вчений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, що поєднує елементи конкуренції (вільний до­ступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами моно­полії (споживачі віддають перевагу деяким продуктам, за які згод­ні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна, мо­нопольне становище на ринку досягається за рахунок диференці­ації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умо­ви його реалізації й доведення продукту до споживача. Тобто ри­нок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливо­стями та витратами зі збуту.

У теорії Е. Чемберліна конкуренція і монополія існують по­ряд. На відміну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е. Чемберлін серед причин виникнення монополій називав поза виробничі чинники, зокрема унікальні особливості підприємства, репутацію фірми, виготовлення товарів-субститутів, рекламу тощо. Учений визнавав, що утворення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, змен­шенням випуску товарів і незавантаженими виробничими потуж­ностями, але при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію.

78

Меркантилизм

Понятие концепции меркантилизма Меркантилизм (итал. - «купец, торговец») - направление экономической мысли, последователи которого видели во внешней торговле источник богатства за счет осуществления активного торгового баланса (превышения экспорта над импортом товаров). Политика меркантилизма заключалась в поощрении - с целью увеличения производства товаров для экспорта - развития промышленности, особенно мануфактурной, в активном протекционизме, в поддержке экспансии торгового капитала, в частности в поощрении создания монопольных торговых компаний; в развитии мореплавания и флота, в захвате колоний; в резком повышении налогового обложения для финансирования всех этих мероприятий. Концепция меркантилизма отражала интересы крупных торговых монополий. Ранний меркантилизм (XVI в.) - монетаризм

Для раннего меркантилизма (монетаризма) характерно следующее:

всестороннее ограничение импорта товаров;

вывоз золота и серебра из страны карался смертной казнью;

установление высоких цен на экспортируемые товары;

система биметаллизма (фиксированное соотношение между золотыми и серебряными монетами).

Главным в раннем меркантилизме являлась теория денежного баланса, обосновывавшая политику, направленную на увеличение денежного богатства часто законодательным путем. В целях удержания денег в стране запрещался их вывоз за границу, все денежные суммы, вырученные от продажи, иностранцы были обязаны истратить на покупку местных изделий. Последователи меркантилизма

Наиболее известные последователи меркантилизма в Англии:

У. Стаффорд (1554 - 1612). Главный труд - «Краткое изложение некоторых обычных жалоб различных наших соотечественников». Написан с позиции защиты активного регулирования денежного обращения. По мнению автора, фальсификация денег и их отлив за границу вызывают рост цен и ухудшают материальное положение народа. Решение экономических проблем он видел в запрещении вывоза золота и серебра, в регламентации торговли с целью ограничения импорта.

Т. Манн (1571- 1641). Предложил политику протекционизма, или политику защиты национального рынка. Во Франции:

А. Монкретьен (1575- 1621). Главный труд - «Трактат политической экономии». Ввел в оборот термин «политическая экономия». Ратовал за расширение торговли, защищал получение торговцами больших прибылей, требовал ограничить деятельность иностранного купечества, выкачивавшего богатство из Франции.

Ж. Б. Кольбер (1619- 1693). Его экономическая политика была направлена на подъем промышленности, в результате чего интересы сельского хозяйства Франции оставались на втором плане. Добивался увеличения государственных доходов в первую очередь за счет активного торгового баланса: путем создания мануфактур, поощрения промышленности, увеличения вывоза промышленных изделий и ввоза сырья, сокращения ввоза готовых изделий иностранного производства.

Зарождение классической политической экономии

79

Запорізька Січ, яка виникла у середині XVІ ст. і проіснувала до 1775 р., була утворена запорізькими козаками на землях, які формально входили до складу Польщі, але фактично нею не управлялися. Вона була сформована як організація публічної влади всього запорізького козацтва, що виражала і захищала його інтереси і була засобом забезпечення, перш за все, загальносуспільних потреб, виконуючи функції оборони, управління і виховання. Згодом, в зв'язку з розшаруванням козаків за майновою ознакою, Запорізька Січ стала організацією політичної влади козацької старшини.

Запорізька Січ не мала всіх ознак держави, а являла собою своєрідне державне утворення, яке було :

· за формою правління - демократичною республікою, органи управління якої формувалися, в основному, для забезпечення головного завдання - оборони козацтва від зовнішнього нападу ;

· за формою державного устрою - унітарною організацією, що складалася зі спілки куренів (побутово-бойових одиниць) та паланок (адміністративно-військових округів) у межах Вольностей Запорізьких ;

· за населенням - самоорганізованою корпорацією самітників та утікачів, яка була заснована на колективній формі власності на землю та інше майно, формальній рівності козаків у користуванні земельними угіддями, кооперативних формах господарювання і побуту та елементах зрівняльного розподілу благ.

Саме Запорізька Січ утвердила право участі всього козацтва у радах і тим самим їх участь в управлінні; періодичність скликання рад; колегіальність та гласність у вирішенні суспільних справ; виборність та змінність старшини тощо. Принцип виборності органів апарату управління не давав, по суті, можливості узурпації влади певними особами та створення спадкової аристократії. На вказаних принципах і був сформований апарат управління Запорізької Січі.. Постулати звичаєвого права, на яких базувалася діяльність апарату управління, забезпечували широку участь козаків в управлінні державним утворенням та гарантували їм політичні, економічні та культурні права

Ми можемо говорити про наявність таких рис державотворення як пріоритетність колективних засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.

80

Мануфакту́ра(латин.manufactura,manus-рука і factura-обробіток, виготовлення) — форма промислового виробництва, що характеризується поділом праці між найманими працівниками та використанням ручної праці. Мануфактура передувала заводам і фабрикам.

Форми мануфактури

У розсіяній мануфактурі підприємець скуповував і продавав продукт самостійних ремісників, постачав їх сировиною знаряддями виробництва. Дрібний виробник фактично знаходився на положенні найманого працівника, що отримував заробітну плату, але продовжував трудитися в своїй домашній майстерні.

Змішана мануфактура поєднувала виконання окремих операцій в централізованої майстерні з роботою вдома. Подібна мануфактура виникала, як правило, на базі домашнього кустарного промислу.

Найбільш розвиненою формою була централізовна мануфактура, яка об'єднувала наємних робочих в одній майстерні. Мануфактура вела до спеціалізації працівників і розділенню праці між ними, що підвищувало його продуктивність.

Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI-першій половині XVIIст., грунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі.

Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва і утвердилася в другії половині XVIIст. Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI ст. Були в сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні. Зародження мануфактур відбувалося у двох напрямах: 1) торговий капітал підпорядковував виробництво; 2) виробник ставав і підприємцем, і купцем. Одночасно в промисловості зберігалися ремесло і дрібне товарне виробництво.

81

Найбільшою його заслугою є створення синтети-чної теорії, яка поєднала елемен­ти трудової тео-рії в-сті і «теорії граничної кор-сті», що зба­гатило науку більш глибоким аналізом взаємозв'язку В й обміну на підставі функціонального методу досл-ня.

А. Маршалл запропонував замість понят­тя «ПЕ» поняття «економіко» і дав власне визна­чення цієї науки: — це наука, що вивчає людство в його по-всякденному житті; вона розглядає ту частину ін-дивідуальних або сус-них дій, котра «якнайтісні-ше зв'язана з придбанням і спож-ням мат атрибу-тів добробуту. Суть йо­го теорії ціни полягає в синтетичному поєднанні 2-х груп факто­рів, що впливають на ринкову ціну. З 1-о боку, є ціна по-питу, яка формується під впливом попиту на то-вар, що визначається кор-стю продукту. Ця група факторів має ринкове походження. З ін. — є ціна пропозиції, яка залежить від витрат В, тобто зв'я-зана з процесом В. Середню ціну (в-сть) трактує як рез-тат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції.

він виводить головний з-н попиту: чим більша к-ть товару, який треба продати, тим нижча має бути ціна його пропону-вання з тим, щоб товар знайшов покупця; або, інакше кажучи, потрібна к-ть товару збільшується зі зни­женням ціни і зменшується з її зростанням . А. Маршалл 1-им із 1-их зв'язав із ціною товару еластичність попиту на нього.

Виводить по­няття споживчого надлишку – додат-кова сума до сплачуваної ціни, яку спож-ч згоден виплатити замість того, щоб відмовитися від речі.

Звертає увагу на залежність ціни від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної кор-сті з боку по-питу; витрати на В граничної од. товару і виторг від його продажу будуть однакові.

Суттєвого значення надає теорії розподілу. Го-ловні моменти: кожний із фак­торів В — земля, праця, капітал і під-ка діяль­ність — також підля-гають дії попиту і пропозиції. Використання фак-торів визначається загальними умовами попиту щодо пропози­ції, виходячи з того, що кожний з них використовується тільки до моменту, коли його гранична прод-сть стане = його граничній в-сті. Кожний фактор В має ціну по­питу, яка вста-новлюється його граничною прод-стю, і ціну про-позиції, яка встановлюється граничними витра­тами на нього.

Указував на те, що земля, праця, капітал як фак-тори В виконують подвійну ф-цію. Вони й конку-рують, і доповнюють 1-н 1-ого; часом вони ста-ють суперниками у пошу­ках зайнятості, допуска-ючи обмежену взаємозамінність, але, з ін. боку, вони забезпечують «поля зайнятості» 1-н 1-ому. Загаль­ний національний дохід є рез-том дії всіх факторів і зростає зі збільшенням пропозиції фа-кторів. Фактори В (включаю­чи працю) створюють справжню в-сть В, яку відо­бражено в ціні їх про-позицій. Ціна попиту відображає їхню гранич­ну прод-сть. Розроблена для пояснення формуван-ня в-сті теорія стала застосовною до будь-якого фактора В. Та­ким чином, теорія розподілу є до-повненням до загальної теорії в-сті. Рушійною силою ек-ки вважав свободу й кон­куренцію. Ве-ликого значення він надавав також грошам.

Важливим чинником організації та ефективного управління ек-кою є людський капітал. Дотриму-вав­ся думки, що здібності людини є так само ва-жливі, як засоби В, як і будь-який інший вид капі-талу. Визнання освіти, фахової підготовки, нави-чок та здібностей капіталом дало йому змогу по-іншому трактувати рікардіанську динаміку капіта-лу, що базувалася на неухильному спаданні гра-ничної прод-сті капіталу. Кін­цевий рез-т залежить від способу застосу­вання знань. Якщо капітал по-трапить до рук обдарованих людей, то вони при-множать його , якщо ні — вони його знищать.

82

Австрійська школа граничної корисності. Менгер, Бем-Баверк,Візер

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржи-налістів зробила австрійська школа ПЕ, яка сфо-рмувалась у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Мен-гер (1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та Ейген Бем-Баверк (1851—1919).

Її теоретичними принципами були суб'єктивний ідеалізм та тео­рія граничної кор-сті.

Засновник - К. Менгер. У працях «Основи ПЕ» (1871) та «Дослідження про методи соц-них наук і ПЕ зокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну кор-сть» у го­ловну теорію суб'єктивно-психологічної школи. сис­-ма поглядів австрійських учених базується ПЕ має вивчати свідо­мість суб'єкта госп-ня, тоб-то психологію людини, що за­йнята в ек-ній сфері.

Центральне місце посідає теорія «граничної кор-сті».Прийняті в ПЕ кате­горії «товар» і «в-сть» були замінені поняттями «благо» і «цінність». За-перечували, що в-сть є вті­ленням сус-не необхід-ної праці, а праця — її єдиним джерелом.. Доміну­ючим фактором блага вони вважали його спож-ну в-сть, або кор-сть(загальна власти­вість мат благ, котра дає змогу задовольнити потреби ін­дивіда, підвищити його добробут). В-сть вини-кає внаслідок взаємозв'язку між потребою люди-ни й ек-ими благами, що можуть її задоволь­нити. Пропозиція таких товарів завжди буває > або <, отже, задоволення буде збільшуватися або зме-ншуватися відповідно до збільшення або змен-шення пропозиції. Таким чином людина визнає важливість товару залежно від рівня його пропо-зиції (взаємозв'язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями товару, який забезпечує ці життєві потреби, визначають в-сть

В-сть (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою кор-стю, яку має остання од. йо-го запасу. Зі збільшенням або зменшенням к-ті благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип спадної кор-сті).

Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Похо-дження й основні з-ни гос­п-кої цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «З-н влади» (1926), використовуючи принцип граничної кор-сті для оцінки в-сті витрат В.

Стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат В, а цінність останніх — гранич-ною ко­р-стю граничного споживчого блага. Трак-тував витрати як кор.-сть, що приносять у жерт-ву. В-сть товару він виводив із кор-сті Менгера, указу-ючи, що кор-сть товарів змінюється під впливом зміни обставин, є похідною від інтенсивності пот-реб і можливості товару ці потреби задовольняти Критикував теорію трудової в-сті. Дотримувався думки, що працю, так само, як інші фактори, зак-ладено у в-сть товару. Розглядав витрати не як капіталовкладення, а як витрати для сус-ва. Дотримую­чись концепції 3-х факторів, стверджу-вав, що починати треба з вивчення поєднання факторів (капіталу, праці та землі), а по­тім визна-чати, яка саме частка в-сті може належати кож-ному фактору.

Бем-Баверк у працях «Основи теорії цінності госп-ких благ» (1886), «Ка­пітал і прибуток» (1889), «Теорія К. Маркса та її критики» (1896), а також у ін. своїх досл-нях дав ширший варіант нової теорії, доповнивши її концепцією процента.

Цінності набирають мат блага тоді, коли реаль-ний запас мат благ цього роду настільки незнач-ний, що для задоволення від­повідних потреб їх або не вистачає зовсім, або їх так мало, що пе­вна сума потреб має залишитись незадоволе-ною. Основа цінності – кор-сть благаПроцес утворення цінності поділяв на 2 етапи. 1-й він зв'язував з утворенням суб'єктивної цінно-сті - індивідуальну оцінку блага суб'єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. 2-й етап в утворенні цінності блага зв'язував із «об'єктивною» цінністю, яка формується на ринку в процесі стихійного виявлення попиту і пропози-ції. Через вирівню­вання суб'єктивних оцінок ство-рюється якась нова «середня» цін­ність, що її мо-жна розглядати як об'єктивну. Отже, об'єктивна цін­ність формується під впливом попиту і пропо-зиції, належне співвідношення яких забезпечує-ться на ринку автоматично — через вільну конку-ренцію.

83

Маржиналізм (від marginal – граничний), відомий під назвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетворився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій половині XXI ст. Головна функція підприємця була пов’язана з вибором правильного рішення щодо розміру ресурсів і продаж, рівня ринкових цін. Теорії маржиналізму стали формою відображення пурвинних економічних потреб і прагнень приватних підприємців

Для маржиналізму характерна нова методологія, основними ознаками є такі:

1) участь індивіда в економічних процесах зумовлюється психологічними.ю суб’єктивними чинниками й оцінками;

2) погляд на систему вільного підприємництва з боку ізольованого господалюючого суб’єкта;

3) принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб’єктивних уявлень;

4) (раціональний розподіл обмежених ресурсів);

5 корисність блага може оцінити лише споживач;

6) принцип рідкісності – обмеженість пропозиції того чи іншого блага, унаслідок чого ціна потрапляє в повну залежність від попиту, пов’язаного з суб’єктивними величинами;

7) оперування граничними величинами – граничною корисністю, граничною продуктивністю;

8) спроба побудувати теорію „чистої економіки” без урахування політичних чинників.

Маржиналізм не однорідна течія, він складається з кількох шкіл – австрійської, кембриджської, американської та лозаннської.

2. Кембриджська школа

Тож, кембриджська школа представлена дослідженням Альфреда Маршалла, Френсіса Еджворта, Артура Пігу. Найбільший внесок у розвиток концепції зробив А. Маршалл, основи теорії якого викладено в книзі „Принципи економіки” (1890).

У центрі уваги економістів кембриджської школи був механізм ринкового формування цін. Маршалл визнав лише функціональний аналіз, тому всі три параметри ринку (ціну, попит, пропозицію) він розглядав разом, у їх взаємодії. Свій висновок Маршалл сформулював так: ні попит, ні пропозиція не мають вирцшального значення з погляду визначення ціни; попит і пропозиція – рівноправні елементи механізму ринкового ціноутворення. Кембриджська школа широко використовує поняття ринкової рівноваги – такого стану ринку, коли попит на певний товар дорівнює його пропозиції, тобто існує стала ринкова ціна – ціна рівноваги.

У граничних витратах теоретики кембриджської школи бачили суму доходів, які розподіляються між власниками окремих факторів виробництва, а саме: заробітної плати, відсотка на грошовий капітал і підприємницького доходу. При цьому останній поділявся на дві частини: перша розглядалась як компенсація витрат праці підприємця з управління, а друга – як плата за ризик, пов’язаний з невизначеністю ринку.

Попит на певний товар лідер кембриджської школи поставив у залежність від трьох факторів – граничної корисності, ринкової ціни та грошового доходу, який використовується на споживання; вирішальне значення він надав першому з них. Маршалл досліджував проблеми попиту на окремі товари й розробив концепцію еластичності попиту. Показник еластичності визначається відношенням зміни попиту на товар до зміни ціни на товар.

З кембриджських реформ почався масовий перехід економістів на шлях вивчення функціональних співвідношень економічних явищ та досліджень конкретних товарних ринків. Ідеї школи були дуже популярні, доки на початку 30-х років криза не довела необгрунтованість їх розрахунків. Виявилося, що ринковий механіхм не здатний забезпечити саморегулювання капіталістичного господарства, яке не можна пояснити тільки мікроекономічно, з позиції ізольованого раціонального суб’єкта

84

. Суспільні економічні погляди М.Драгоманов (1841-1895)—видатний укр. мислитель,історік публіцист, етнограф ін. Закінчив Київський ун-тет. Був професором Софійського ун-тету. У своїх чиленних публіцистичних творами він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного сус. розв. Драгоманов прихильник об’єднання всіх слов. народів на демократичних засадах. Він палкий прих. воз’єднання укр. земель, розв. нац. культури, виступає проти насильницької русифікації, за право укр. народу користуватися рідн. Мовою. Значне місце у наук.-публіцистичній діяльн Д. займ. економічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861р. Д. розглядав як позитивний акт корисний для сусп. Але він підкреслював її антинар. характер, зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів, і самодержавства, а селяни одержали лише особисту водлю без землі. І селяни позбавлені землі мусили йти в найми. Причину тяжкого соц.-ек. становища селянства Д. вбачав у сусп.-політ відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною пияцтво й ледарство самих селян. Він правильно зазначав, що розв. кап-зму сприяє розв прод. сил, прискорює техн. прогрес. Бачив він і негат сторони кап-зму, так як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії Найпершу умову поліпшення становища робітників він бачив у ліквідації приватної власності. Майб. сусп. Д. зв’язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим, ніж капіталізм ладом. Під соціал. він розумів такий спосіб вир-тва, за якого прод. праці належиттимуть робітничим громадам, а земля й результати с/г-го вир-тва—сільським громадам..

БУНГЕ М. – був прихильником капіталізму і засуджував соціалізм, був прихильником теорії попиту і пропозиції, „Основах політичної економії” (1870) визначав її як науку, завдання якої „полягає в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковано”. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й природного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у „вигаданих формах суспільного устрою”.

У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності. Її він пояснює як властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії, якими буржуазні економісти визначали цінність (корисність, праця, витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на попит і пропозицію. Але згодом Бунге розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність корисністю.

85

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів – куркулів, які служили би опорою самодержавства на селі. З другого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз`єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але досягти поставленої мети царизмові не вдалося. На Україні на початок 1916 року на землях сільських громад було створено 440 тисяч хутірських і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості селянських дворів.

Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906-1909 р.р. через банк поміщики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських господарств. Якщо бідняки й купували в банку землі, то не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поверталася в банк

Столипінська аграрна реформа проводилася після скасування кріпосного права 1861 року. Наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію: вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування общин створювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках куркульства, збільшувалося застосування с/г машин, добрив, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства, диференціацією селянства розширювався внутрішній ринок тощо

Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети – не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі в особі куркульства, бо поряд із збільшенням куркулів на протилежному боці виростала велика маса розорених селян-бідняків, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У період реакції в 1907-1910 рр. на Україні відбулося 1400 селянських виступів. Було спалено понад 500 поміщицьких маєтків і куркульських господарств.

2. Столипінська аграрна реформа позитивно вплинула на розвиток сільського господарства Правобережжя України. Порівняльна вигідність заняття землеробством виявилося ще наприкінці Х1Х ст. внаслідок розвитку ринкових відносин, що збільшило попит на зернові та технічні культури. Після 1906 р. ці тенденції не тільки посилились, але й стали набувати більш стійкого характеру, оскільки індивідуалізація селянського землеволодіння призвела до збільшення кількості господарств, які задовольняли цей ринковий попит. Зростання селянського землеволодіння шляхом купівлі-продажу вимагало великого напруження сил від тих, хто отримував довгострокові кредити, привчало більше цінувати придбане важкою працею.

3. Перехід до відрубно-хутірської системи землеволодіння, агрономічні заходи сприяли, в свою чергу, посиленню зв'язків між сільським господарством та промисловістю Правобережжя. Зв'язок цей набував більшого значення і через те, що переважну частку промисловості складали виробництва, пов'язані з переробкою сільгосппродукції. Так, приміром, селянські цукробурякові плантації мали головним завданням постачання продукції цукровим заводам, які заохочували у цьому селян; заведення хмільників у заможних селянських господарствах мало тісний зв'язок з виробництвом пива, розведення молочних господарств - з розвитком маслоробної промисловості тощо

4. Аграрна реформа 1906 р. привела до позитивних зрушень у розвитку торгівлі і транспорту Правобережжя та України в цілому. Підвищення активності селян у справі покращання свого економічного становища змушувало їх шукати різні форми найвигіднішого збуту своєї сільгосппродукції. В першу чергу, це відбилося на розвитку хлібної торгівлі, яка набула нових форм через збутову діяльність селянських кредитних, сільськогосподарських кооперативівВелику роль відігравав транспорт (залізничний, річковий, гужовий), значно збільшивши у 1906 - 1914 рр. об'єми своїх перевезень сільгосппродукції, продукції промисловості, яка знаходила все більше розповсюдження в селянських господарствах. Комісійно-позичкові операції під зернові вантажі на залізницях давали значні прибутки останнім. Збільшення вантажообігу різних видів транспорту сприяло певним позитивним зрушенням в їх розвитку, удосконаленні, припливу капіталів у цю сферу.

86

Причинами Першої світової війни стали:

- прагнення переділити уже поділений світ (основою цієї тенденції була політика монополій, що мала виразно експансіоністський, агресивний характер);

- посилення ролі держави, що перетворювалася в носія загальнонаціональної ідеї, яка замінила ідеї демократії;

- зростання монополій з державою, формування державно-монополістичного капіталізму посилювало агресивність державної політики;

- намагання вирішити внутрішні проблеми (соціальну напруженість між бідними і багатими та національну — між пануючими і пригнобленими націями);

- швидкий економічний розвиток провідних країн та гострі суперечності між ними, викликані нерівномірністю такого розвитку;

- мілітаризація економіки і суспільної свідомості.

наслідки Першої світової війни

Перша світова війна тривала з літа 1914 до осені 1918 р. Вона, крім матеріальних і моральних втрат, великих людських жертв, призвела до загострення міжнародних економічних відносин. Економіка переможеної Німеччини збанкрутувала (лише репарації сягали суми у 132 млрд золотих марок). Щоб не допустити світової катастрофи, уряди країн Антанти (США, Франція, Англія), які перемогли у війні, вирішили допомогти в оздоровленні німецької економіки. З цією метою було розроблено новий репараційний план для Німеччини, який одержав назву плану Дауеса (1924). Основна мста плану полягала у відновленні промислового потенціалу Німеччини. Зокрема, передбачалося надати Німеччині позику у сумі 200 млн дол., у т. ч. 100 млн дол. виділили американські банки. Цей план діяв до 1929 р. Він відрегулював репараційні платежі та сприяв ввозу іноземного капіталу до Німеччини. Промислове виробництво Німеччини уже в 1927 р. досягло довоєнного рівня.

Перша світова війна ставила надто великі випробування до економіки всіх 34 держав, які брали в ній участь. Вона поглинула третину матеріальних цінностей людства. На війну йшло більше половини промислової продукції. Різко зросло виробництво озброєнь та воєнної техніки.

За роки війни Німеччина втратила загиблими 1,8 млн чол., 1,5 млн — пораненими, 900 тис. загинуло в результаті епідемій та голоду. В країні панував економічний хаос, матеріальні ресурси були майже вичерпані, різко впала продуктивність праці. Порівняно з 1913 р. обсяг промислового виробництва зменшився на 43%. Була підірвана й фінансова система, адже лише прямі воєнні видатки складали 150 млрд золотих марок. До того ж за рішеннями Паризької конференції Німеччина повинна була, крім значних територіальних поступок, ще й сплатити значні репарації країнам-переможницям.

Так, війна досить болюче вдарила по економіці Англії, яка в роки війни втратила близько 750 тис. чол. вбитими та 1,7 млн чол. пораненими, а також близько третини національного багатства. Була знищена більша частина військового флоту та 40% торговельного, випуск промислової продукції впав на 20%. Різко погіршився стан зовнішньої торгівлі, надзвичайно зріс дефіцит торговельного балансу. Загальні видатки на війну склали більше 10 млрд фунтів стерлінгів, податки за роки війни зросли в 6 разів. Проте податки покрили менше третини воєнних видатків, решта коштів надійшла за рахунок внутрішніх та зовнішніх позичок, що призвело до зростання державного боргу. Внутрішній борг Англії зріс більше ніж у 10 разів, а зовнішній — майже в 1,4 раза, з яких більше 70% припадало на США. Таким чином, Англія з кредитора перетворилася на боржника американських банків і за втратою промислової монополії починає втрачати й свою фінансову перевагу, поступаючись США.

Надзвичайно сильно постраждала від війни Франція. Вона втратила загиблими 1,3 млн чол., 750 тис. чол. залишилися інвалідами. На території Франції протягом війни велися бойові дії, десять департаментів, найбільш промислово розвинутих, були спустошені війною. З ладу виведено 6 тис. км залізничних та 52 тис. шосейних шляхів, зруйновано 550 тис. житлових будинків та близько 23 тис. фабрик, заводів і шахт, загинула половина торговельного флоту. Загальні збитки оцінювалися в 134 млрд зол. франків. Фінанси Франції були підірвані, з країни-кредитора вона перетворилася на країну-боржника, державний борг Франції у 1920 р. складав 300 млрд франків.

Що ж до США, то Перша світова війна стимулювала їх економічний розвиток. Воєнні дії не велися на їх території, США вступили у війну лише в квітні 1917 р., а тому людські втрати не перевищували 50 тис. убитими та 230 тис. пораненими.

Сполучені Штати Америки виступили головним постачальником воєнних матеріалів, продовольства та сировини для воюючих держав, вартість американського експорту за роки війни збільшилася більше ніж втричі. До початку 20-х років США давали майже половину світового видобутку вугілля, близько 3/5 світового виробництва чавуну та сталі, 2/3 світового видобутку нафти, 85% світового випуску автомобілів. Змінюється й фінансовий статус США: вони перетворюються на основного кредитора європейських держав, а Нью-Йорк стає світовим фінансовим центром. Війна дозволила США захопити основні світові ринки збуту та джерела сировини. Війна прискорила процес концентрації промислового капіталу: до початку 20-х років більше половини індустріальних робітників і більше 2/3 промислового виробництва було сконцентровано в руках найбільших монополій. Таким чином, найважливішим підсумком розвитку США в 1914—1919 рр. було подальше збільшення їх економічної потужності, посилення їх позицій у світовій економіці, закріплення за ними становища наймогутнішої держави світу.

87

За Версальською угодою територія Німеччини скоротилася порівняно з 1914 р. на 1/8, а населення — на 1/10. Умови угоди передбачали повернення Німеччиною провінцій Ельзас та Лотарингія Франції, округів Мальмеді та Ейпен — Бельгії; Познань, частина Помор'я та Східної Прусії передавалися Польщі, яка знову виникла на карті Європи. Данциг (Гданськ) проголошувався вільним містом, Мемель (Клайпеда) передавався під протекторат Ліги Націй (з 1923 р. — Литві). За рішенням плебісциту частина Шлєзвігу перейшла до Данії (1920р.), частина Верхньої Сілезії — до Польщі (1922 р.). За Версальською угодою Німеччина позбавлялася військово-морського флоту, армія обмежувалася 100 тис. чол. з 4-тисячним офіцерським корпусом. Відповідно до Версальської угоди Німеччина повинна була також відшкодувати збитки, які понесли країни-переможниці, у вигляді репарацій. В той же час певні умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, на посилення її економічного потенціалу, сировинної бази та матеріального потенціалу важкої індустрії, що дозволило Франції, першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни та вийти на довоєнний рівень (1925 р.).

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). План передбачав надання позик і кредитів (переважно американських) на відбудову господарства та оздоровлення фінансів Німеччини. Наголошувалося, що основна маса продукції повинна спрямовуватись торговими каналами до СРСР, щоб (як було раніше) не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом СРСР повинен був за промислові товари здійснювати сировинні поставки до Німеччини. План Дауеса діяв до 1929р. Він сприяв стабілізації господарського життя країни; з інфляцією було покінчено. Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової продукції. Зросла її роль не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були зведені нанівець внаслідок глибокої світової економічної кризи 1929-1933рр.

У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.. План передбачав деяке зниження розміру річних платежів (у середньому до 2 млрд марок), скасування репараційного податку на промисловість і скорочення обкладення транспорту, ліквідацію іноземних контрольних органів. Одним з найважливіших наслідків прийняття Плану Юнга було дострокове виведення окупаційних військ з Рейнської області. План був прийнятий на Гаазькій конференції з репарацій 1929—30, в якій брали участь Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Італія, Польща, Португалія, Румунія, Франція, Чехословаччина, Югославія і Японія. США офіційно не брали участь у роботі конференції, однак, будучи ініціатором плану Юнга, чинили тиск на учасників конференції, домагаючись прийняття цього плану.

88

Економічна криза 1929-1933 рр. була світовою. Вона порушила економічні зв’язки, призвівши до значного скорочення промислового виробництва. В1929 році вона почалася в США, далі поширилася на Латинську Америку, Західну Європу, інші країни Азії та Африки. Першою ознакою кризи вважають різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929р. Насамперед, криза охопила важку індустрію. Все промислове виробництво, торгівля, національний доход знизилися вдвічі, відбувалося масове банкрутство фірм, росло безробіття. Це була криза перевиробництва, щоб стримати падіння цін, скоротити запаси товарів по всій країні, було вжито заходів щодо їх фізичного знищення. Спалювали пшеницю, каву, бавовну; молоко виливали в річки.

Внутрішньою причиною кризи вважають відсутність державного контролю за промисловістю і сільським господарством. Тільки в 1932 році новообраний президент США Ф.Д.Рузвельт впровадив ефективну антикризову програму. Його „новий курс” на оздоровлення країни підтримали всі верстви населення. Цей план, насамперед, приділяв увагу сфері торгівлі та кредиту. Одночасно зі скороченням обсягів виробництва підвищувалися ціни на виготовлену продукцію. За допомогою позик і державних субсидій були оздоровленні: банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства. Передбачалося ліквідувати безробіття за рахунок „повної зайнятості". Вперше було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни. Зокрема, згідно із Законами «Про відновлення національної промисловості» та «Про регулювання сільського господарства», контролювалися галузеві підприємства, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі промисловості були поділені на 17 груп. Вони прийняли „Кодекс чесної конкуренції”, згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збиту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям.

У сфері сільського господарства „новий курс” був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів, планувалося підвищити ціни на їх продукцію, скорочуючи обсяги виробництва та площі посівів. За тимчасові збитки фермери одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих дотацій вони впроваджували новітні технології, техніку.

Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму: була введена мінімальна заробітна плата, безробітним виплачували допомогу.

89

Складний і суперечливий етап економічної історії України ознаменувала національно-демократична революція 1917-1919рр. У березні 1917 р. представники української інтелігенції утворили Центральну Раду ( ЦР ), що ставила за мету домогтися автономії у складі Росії. Але ЦР не змогла налагодити ефективного державного управління, забезпечити стабільність і порядок, організувати економікуЗначне місце в Третьому універсалі відведено вирішенню аграрних питань. Оголошувалося скасування приватної власності на „землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні монастирські, кабінетські та церковні”. Ці землі мали перейти в руки трудящих селян без викупу. У Третьому універсалі також декларувалась необхідність „доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої організації праці”. Проголошувалося введення восьмигодинного робочого дня.

Малоефективною виявилась політика Центральної Ради щодо фінансів та промисловості. Бракувало грошей навіть для виплати зарплатні. Не виконувалася й обіцянка щодо встановлення державного контролю над промисловістю. Остаточно банкрутство економічної політики Ради стало очевидним після окупації України німецькими та австро-угорськими військами. Центральна Рада перестала існувати.

З приходом до влади гетьмана П.Скоропадського ” від 29 квітня 1918 р. Розпочалася розробка аграрного законодавства. В липні 1918 р. був опублікований „Проект загальних основ земельної реформи”. Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок виділення селянам державних, удільних, а також викуплених у великих приватних власників земель. Землею за викуп наділялися лише заможні господарі. Лісові угіддя залишалися за власниками і серед селян не ділилися. В цілому Проект був консервативним і більшістю селян не сприймався.

Відновлювалися старорежимні порядки і в промисловості. Уряд повертав націоналізовані підприємства колишнім власникам. На виробництві обмежувалась свобода профспілкової діяльності, рівень зарплати визначався власником фабрики і т.ін. Внаслідок такої політики влітку і восени 1918р. Україною прокотилася хвиля робітничих страйків і селянських заворушень, які разом з іншими причинами призвели до ліквідації «держави Павла Скоропадського».

У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією/ У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.Одним із перших своїх заходів Директорія оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові. Внаслідок такої політики Директорія залишилась без підтримки переважної більшості спеціалістів.

Непослідовність курсу Директорії виявилась і в розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи маси селянства, вона пообіцяла поміщикам компенсацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишалися будинки, худоба, виноградники та ін. Проголошувалась недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Згідно із законом Директорії УНР від 4 січня 1919 р. українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території України

90

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками. Воно вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання. У 1921 р. уряд змушений був визнати повний провал політики „воєнного комунізму” і перейти до нової економічної політики (НЕП).

Основні складові НЕПу: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарського розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний строк права експлуатації окремих державних об’єктів); відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; зміна продрозверстки продподатком. За собою уряд залишав контроль за важкою промисловістю, банками, транспортом і зовнішньою торгівлею.

У сільському господарстві передбачалася система заходів, серед яких найголовнішим була заміна продрозверстки продподатком. Розмір податку визначався напередодні посівної і був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

У промисловості НЕП передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їхнім власникам, проведення децентралізації управління промисловістю.

Підприємства могли об’єднуватися у трести. Була відмінена обов’язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, відкривалися ярмарки. У 1922 – 1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю – червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Була введена єдина система податків, створювалися ощадні каси й ощадний банк.

НЕП сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалась єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі й збуту продукції, ефективному кредитуванню селянських господарств.

В умовах НЕПу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Проте відставали галузі важкої промисловості, транспорт і зв’язок, які були під контролем держави. Ставала очевидною невідповідність між ідеологією більшовиків і їхньою повсякденною практикою.

В кінці 20-х років НЕП було відкинуто. Приводом до цього стала чергова хлібозаготівельна криза 1927 – 1928рр. На початку 1928р. почали застосовуватись командно - адміністративні заходи керівництва.

1. Предмет та метод історії економіки та економічної думки.

2. Типи господарських (економічних) систем в історії людства.

3. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапах ранніх цивілізацій до VIII ст. до н.е.

4. Господарська діяльність в первісній історії України. Трипільська культура.

5. Господарський розвиток Стародавнього Єгипту та його відображення в пам'ятках економічної думки.

6. Господарський розвиток та економічна думка Месопотамії. Закони Хаммурапі.

7. Осьовий час та його роль у формуванні Західної, Східної цивілізацій.

8. Східна цивілізація та її характеристика Історичні форми господарств та економічна думка Давньої Індії:. Артхашастра (ІУст.. до н.е.)

9. Соціально-економічний розвиток Китаю ( середина І тис. до н. є.) Історичні форми господарства їх висвітлення у працях Конфуція.

10. Світова економічна криза 1929-1933 рр., її причини і наслідки.

11. Теорія «трьох факторів» виробництва Ж, Б. Сея, її сутність.

12. Особливості господарського розвитку Давньої Греції та їх відображення у працях Ксенофонта, Платона, Аристотеля.

13. Економічний розвиток Давнього Риму. Основні форми господарства в аграрній сфері (вілла, латифундія). Варрон та Колумелла про організацію праці рабів.

14. Особливості господарського розвитку та економічної думки Давнього Риму ( Катон Старший, Варрон, Колумелелла ).

15. Теорія суспільного розвитку Й. Шумпетера. Теорії монополії і конкуренції.

16. Формування феодального землеволодіння в Західній Європі. Його основні форми (аллод, бенефіцій, феод) «Салічна правда».

17. Феодальні форми господарства та їх висвітлення у «Капітулярій про вілли».

18. Середньовічне місто та його економічна роль у розвитку товарно -грошових відносин.

19. Економічні погляди кантоністів. Хома Аквінський.

20. Основні риси феодального господарства (феодальне помістя, ремісничий цех, торгова гільдія).

21. Основні напрямки господарського розвитку Київської Русі та їх висвітлення в «Повісті минулих літ» та «Руський правді».

22. Прогрес світової науки, техніки, технології виробництва в останній третині XIX ст. на початку XX ст.

23. Феодальне землеволодіння: форми, характер. Основні категорії залежних селян у Київській Русі.

24. Економічний розвиток українських земель у складі Польської та Литовської держав (XIV - XVII) Висвітлення цих процесів у документальних джерелах «Устава на волоки», «Литовські статути»

25. Економічні причини та наслідки Великих географічних відкриттів в кінці XV-поч. XVI

26. Інституціоналізм та його основні напрямки.

27. Історичні передумови виникнення, сутність і етапи еволюції меркантилізму. Т.Мен, А.Монкретьєн.

28. Процес первісного нагромадження капіталу. Первісне нагромадження капіталу в Англії. Його джерела, методи та результати.

29. Умови виникнення і загальна характеристика класичної політичної економії. Економічні погляди У.Петті та ПБуагальбера.

30. Історичні умови виникнення та суть фізіократизму. Основні представники фізіократів Ф.Кене, А.Тюрго.

31. Назвіть позитивні та негативні сторони НЕПУ

32. Що таке меркантилізм? Які історичні передумови його виникнення*?

33. Що таке фізіократія? -Які особливості притаманні вченню фізіократів?

34. У чому полягають характерні риси пізніх меркантилістів?

35. Поясніть, чому політику Ф.Рузвельта називають «новим курсом»?

36. Які найбільш відомі ремесла розвивались в Західній Європі?

37. Відомі три форми феодальної ренти. Назвіть їх і розкрийте їх суть.

38. Назвіть основні етапи становлення та розвитку феодалізму в Західній Європі.

39. Розкрийте значення великих географічних відкриттів для господарства Західної Європи.

40. Чим викликана економічна політика «Зворотного курсу» Д. Доджа в Японії та які її наслідки.

41. Економічне піднесення у ФРН. Економічна програма Л. Ерхарда, його господарські реформи.

42. Типи мануфактур в Україні у ХУЛІ ст.(Вотчинна, посесійна та орендна).

43. Економічна політика Петра І та її вплив на економіку України. Економічні погляди Ф. Прокоповича.

44. Криза кріпосної системи господарства та відміна кріпацтва в України (XVIII ст. - серед. XIX ст..).

45. Столипінська аграрна реформа та її реалізація в Україні. Відруби, хутори, еволюція сільської общини.

46. Ідеї економічного лібералізму в українській економічній думці та її основні представники (В.Каразін, Д.Журавський, І.Вернадський )

47. Економічна програма Дж. М. Кейнса. Державне регулювання економіки. Основні важелі державного впливу на економіку.

48. Причини та фактори зростання американської економіки в кінці Хіл -на початку XX століття. Американська школа маржиналізму. Дж.Б.Кларк.

49. Теорія постіндустріального суспільства та її основоположники О.Тоффлер, Д.Белл, Дж.Гелбрейт.

50. Розвиток неокласичної традиції у працях А Пігу

51. Поясніть зміст політики протекціонізму і фритредерства

52. Чим відрізняється «американський» шлях розвитку' капіталізму в сільському господарстві від «пруського»?.

53. Які питання розв'язував указ австрійського уряду від 7 вересня 1848 р

54. Поясніть, чим відрізнялась розсіяна мануфактура від централізованої

55. Чому теорію раннього меркантилізму можна розцінювати як теорію «грошового балансу» , а ідеї пізніх меркантилістів як теорію «торгівельного балансу»?

56. Чому політику Ф. Рузвельта називають «Новим курсом»?

57. Які наслідки для економіки України мала реформа 1861 р.?

58. Поясніть у чому полягає зміст «огороджування» в сільському господарстві Англії

59. Чим принципово відрізняються економічна політика «воєнного комунізму» від НЕПу?

60. Хто і коли відкрив або здійснив:

а)відкриття морського шляху до Індії;

б)відкриття Америки;

в)першу кругосвітню подорож.

61. «Економічна таблиця» Ф. Кене, та її значення для економічної науки.

62. Формування мануфактурного виробництва. Мануфактура та її види. А.Сміт економіст мануфактурного періоду, його внесок в економічну науку.

63. Розвиток теорії монетарному М.Фрідмена у другій половині XX ст., принципи і недоліки.

64. Теоретико - методологічні засади та основні напрямки раннього інституціоналізму в США. Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл.

65. Дослідження основних проблеми ринкового господарства в працях А. Сміта, Д. Рікардо.

66. Особливості розвитку ринкового господарства у Франції (середина XVII - середина XIX ст..). Висвітлення цих процесів в у теоріях Ж. Б. Сея, Ф,Бастіа.

67. Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині ( середина ХУІІ - середина XIX ст.). висвітлення цих процесів представниками історичної школи.

68. Індикативне планування у Франції та теоретичне обґрунтування державного дирижизму Ф. Перу.

69. Створення української козацької держави та особливості її господарства. Економічна політика Б. Хмельницького.

70. Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Модель економічного зростання Р. Харрода, Е. Домара.

71. Чим відрізняється проста капіталістична кооперація праці від мануфактури. .

72. Які економічні причини зумовили масову еміграцію селян Західної України в кінці XIX на початку XX ст.?

73. Назвіть економічні причини занепаду античного рабовласницького суспільства.

74. Чим відрізняється античне рабство від східного і які риси є спільними?

75. Визначить основні риси ранніх меркантилістів.

76. Позитивні та негативні наслідки великих географічних відкриттів для економіки феодалізму

77. В чому відмінність підходу до аналізу «монополії і конкуренції» Дж. Робінса від Е. Чемберліна?

78. Визначте основні риси ранніх меркантилістів.

79. В чому ви бачите демократичні принципи організації господарства Запорізької Січі.

80. Поясніть чим відрізняється розсіяна мануфактура від централізованої.

81. А.Маршалл та його внесок у світову економічну думку.

82. Австрійська школа граничної корисності. Теоретичні погляди К. Менгера, О. Бьом-Баверка, Ф. Візера.

83. Маржиналізм. Його риси та сутність. Кембріджська школа маржиналізму. А. Маршалл.

84. Українська економічна думка пореформеного періоду М.Бунге,

М.Драгоманов.

85. Столипинька аграрна реформа та її реалізація в Україні. Відруби.Хутори.

86. Економічні причини та наслідки Першої світової війни та її вплив на розвиток провідних країн світу (Німеччина, Англія, Франція, СІЛА )

87. Економічні наслідки Версальської угоди. Плани Дауеса та Юнга. Їх суть і мета.

88. Світова економічна криза 1929-1933 рр. та шляхи виходу з неї. «Новий курс» Ф.Д.Рузвельта та його теоретична основа.

89. Економічні програми національних урядів України (Центральної Ради, Гетьманату, Директорії.)

90. НЕП як спроба переходу до економічних методів в господарському житті.