2.2. Газетний дискурс

Газетний дискурс. У ньому існує розрив у просторі й часі для автора та читача. На відміну від усної комунікації, він розлогіший, повніший, аргументованіший. Оскільки має писемну (друковану) форму, то відбір слів, конструкцій відбувається за законами писемного (друкованого) спілкування. Значну увагу приділяють не лише змісту, а й формі викладу. Словниковий запас газетного дискурсу приблизно 20 тис. (розмовного — 2—3 тис.) номінативних одиниць.

Для газетного дискурсу характерна колективна праця - стаття автора весь час коригується у питаннях як змісту, так і форми, тому, як правило, в результаті індивідуальні особливості мови автора нівелюються. Й газетна мова стає суворішою, ніж, приміром, мова художньої літератури.

Газетний дискурс базується на двох головних моделях подачі змісту: фактична модель, де головним стає виклад факту й лише факту, і модель авторська, де факт служить лише приводом для викладу авторського погляду на подію. Західна масова комунікація на перше місце ставить фактичну модель, вітчизняна - авторську.

Газетний дискурс, як й інші засоби масової комунікації, - це небезпечний механізм, який дозволяє маніпулювати людською свідомістю. Наприклад, дослідники виокремили таке явище, як “спіраль мовчання”. Вона має місце, коли масова комунікація надає слово вузькому колу людей, видаючи їх за більшість населення. Відповідно всі інші, відчуваючи тиск мас-медіа, вважають свою думку неправильною й стають ще мовчазнішими [2, 198 c.].

Газетний дискурс несе в собі цікавий кумулятивний ефект, бо сприйняття цього дискурсу відбувається одночасно у великій кількості але в різних місцях. Читач газети (або глядач телебачення, або слухач радіо) психологічно відчуває таке одночасне “паралельне” сприйняття інформації. Тому держава, особливо тоталітарна, намагається взяти під суворий контроль масову комунікацію.

Газетна сторінка є поєднанням вербальної (тобто словесної) та візуальної подачі інформації. Це поєднання сприяє гармонізації сприйняття, бо слово й зображення обробляються різними півкулями головного мозку людини. Не слід ухилятися, як це є сьогодні, ні в той, ні в іншій бік. До речі, цікаве спостереження висловив філософ Павло Флоренський, котрий вважав, що католицтво є більш візуальною комунікацією, протестантизм - більш слуховою, а у православ’ї він побачив гармонійне поєднання обох начал [6, 213 c.].

2.3. Театральний дискурс

Театральний дискурс зацікавлює глядача тим, що театральні знаки підкреслено символічні. Театр завжди мав класичний і модерновий варіанти, саме останній завжди підкреслено уводив нову знакову дійсність-згадаймо театри Леся Курбаса або Театр на Таганці Юрія Любимова. Ця нова знакова дійсність, як правило, важко сприймається традиційними колами, тому театр завжди знаходиться під реальним чи умовним наглядом влади.

Театральна комунікація одразу порушує всі закони комунікації звичайної. Актори роблять вигляд, що не бачать глядачів, хоча одночасно говорять, лише повернувшись до них обличчям. А глядачі дивляться на сцену крізь умовну “четверту стіну”. Вона прозора лише для акторів, їхні дії й голоси проходять крізь неї. Водночас вона є непрозорою для глядачів, для них існує заборона на втручання в дію лише схвальні оплески або обурення можуть припинити на деякий час дію вистави. Глядачі сидять у темряві, актори діють у світлі. Театральний дискурс, розрахований на дітей, або якийсь авангардний театр, може спиратися на дії глядача, але цей виняток якраз і стверджує правило, що забороняє перехрещуватися світам актора та глядача. До речі, коли вистава будується з розрахунку на реакцію глядачів, акторам слід передбачати п’ять-шість можливих варіантів цієї реакції й готувати відповідні варіанти продовження дії [7, 81-82 c.].

У театральному дискурсі задіяно кілька знакових систем. Адже декорації, одяг, освітлення - це все окремі системи. Можна навести такі два приклади, що ілюструють саме символічний характер елементів сцени. Коли художник виставив на тину на сцені безліч горщиків, режисер слушно зауважив: один горщик - це знак села, багато горщиків просто село. Отже, театр зацікавлений не в справжніх, а у знакових ситуаціях. Тому, наприклад, літературний текст не може автоматично стати театральним, до театрального дискурсу може потрапити лише те, що йому притаманне.

Театральний дискурс є нащадком ритуального дискурсу, тому й сьогодні глядач виконує певні правила: він має бути гарно зодягненим, верхній одяг залишити в гардеробі (таких вимог немає в кінотеатрі).

Г.Шпет писав, що у випадку літератури образ героя створюється поступово, іноді ми приходимо до нього лише наприкінці тексту, натомість актор має дати такий образ одразу. Актор не є імітатором. Він умовно відображає дійову особу. На сцені перед нами не самі дії, а лише знаки дій. “Сценічна дія має вестися не так, як відбувається справжня дія, а так, як би вона мала відбуватися”. Театральний дискурс - принципово символічний. Додаткові символічні системи, що мають місце на сцені, - це рух, жест, одяг, декорація.