25

ПЛАН

ВСТУП ............................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ДИСКУРСУ…………………………………......4

Висновок до першого розділу…..........................................................................…..6

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОСНОВНИХ КОМУНІКАТИВНИХ ДИСКУРСІВ..............................................................................................................7

2.1. Теле- і радіо дискурс…………………………………………………………....7

2.2. Газетний дискурс………………………………………………………………..8

2.3. Театральний дискурс…………………………………………………………....9

2.4. Кінодискурс…………………………………………………………………....11

2.5. Літературний дискурс………………………………………………….……...12

2.6. Дискурс у сфері “паблік рілейшнз”…………………………………….…….13

2.7. Рекламний дискурс…………………………………………………...14

2.8. Політичний дискурс…………………………………………………..15

2.9. Тоталітарний дискурс……………………………………………….………..16

2.10. Неофіційний (позацензурний) дискурс…………………………….……….17

2.11. Релігійний дискурс………………………………………………….………..18

2.12. Неправдивий дискурс……………………………………………….……….19

2.13. Ритуальний дискурс………………………………………………….………19

2.14. Лайливий дискурс…………………………………………………….……...20

2.15. Етикетний дискурс…………………………………………………….……..20

2.16. Фольклорний дискурс ………………………………………………….…...21

2.17. Міфологічний дискурс………………………………………………….…...21

Висновок до другого розділу…………………………………………….…….....22

ВИСНОВОК……………………………………………………………...…….…23

Список використаних джерел.............................................................................25

ВСТУП

У другій половині минулого століття академічна наука, зайнята вивченням мов, усвідомила, що обрана нею мова є фактично якась наукова абстракція чи вигадка, яка не має прямого відношення до реальних процесів комунікації. Вивчення законів про мову не зачіпало користувачів мови. Відсутність правил використання накопичених знань про мову призвело до виникнення функціональних дисциплін, орієнтованих на людський чинник. Включення до наукової парадигми виробників мовних одиниць, різних параметрів мовних ситуацій сприяло розвитку теорії комунікації і мовної взаємодії, що зумовило виникнення нових напрямків в лінгвістиці, нових об'єктів дослідження, нової мовної одиниці – дискурсу [9, 5 c.].

Дискурс як одиниця являє собою поєднання вимог мовних і соціальних. Це вже не суто лінгвістична структура, а соціолінгвістична. Дискурс має відповідати нормам мовної ситуації, комунікативної ситуації та соціальної ситуації. Згадаймо, як один і той самий зміст ми оформлюємо по-різному, коли звертаємося, приміром, до дитини, до свого друга, до свого підлеглого чи до свого начальника. Все це мова в дії, в реальному використанні. У вивченні реального використання мови зацікавлені такі науки, як риторика (наука про успішну мовну комунікацію), реклама, “паблік рілейшнз” (наука про спілкування з суспільством різних соціальних інституцій), політична семантика (наука про значення слів у політичному дискурсі), теорія переговорів, теорія аргументації, пропаганда та деякі інші. Всі вони мають практичний характер і тому дивляться на мову як на інструмент досягнення своєї мети [7, 75-76 c.].

Актуальність теми зумовлена потребою уточнити класифікацію комунікативних дискурсів шляхом розгляду прикладів різних дискурсів з таких головних позицій: особливості мовлення в контексті цього дискурсу, особливості знакового (символічного) відображення реальної ситуації цим дискурсом та особливості комунікативної ситуації, і тому цей розгляд дасть змогу точніше з’ясувати особливості кожного з них для подальшого використання у комунікативному процесі.

Розділ 1 поняття дискурсу

Дискурс задає ті семіотичні характеристики мовлення, які допомагають формувати тексти. Текст і дискурс англійські дослідники Р.Ходж і Г.Кресс розглядають як такі, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соціальний, або мовний рівень. Але це не означає, що текст є асоціальним, а дискурс лише соціальним, - в них поєднується й те, й інше, але йдеться про переважання того чи іншого погляду. Голландський дослідник Т. ван Дейк розглядає дискурс як складне комунікативне явище, що включає соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу виробництва й сприйняття текстів. Усі ці чинники накладають відповідні обмеження на структурні характеристики текстів. Т. ван Дейк ще називає дискурс складною комунікативною подією.

Реально текст і дискурс ми можемо розглядати як відповідники на іншому рівні - до речення й висловлювання. Речення - звичний нам елемент структури. Висловлювання об’єднує як саме речення, так і соціальний контекст його використання. На вищому рівні ті самі відношення повторюються у тексті й дискурсі [7, 75 c.].

Термін «дискурс» використовується у різних значеннях, що дає змогу вченим стверджувати про «розмитість» його поняттєвих меж. Зокрема, поняття дискурсу асоціюється з усіма виявами комунікації в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний, сучасні дискурсивні практики, дискурс мовчання), комунікацією у межах окремих каналів (візуальний, слуховий, тактильний), виявом правил спілкування, способів викладу та втілення прагматичної мети мовців (етикетний, лайливий, дидактичний). Дискурс визначають також як носія різних типів інформації в комунікації: раціональної (раціоналізму, об'єктивний, суб'єктивний, правди, істини, брехні); духовної віри, світобачення, поривань тощо (духовний, сакральний, релігійний, філософський, метафізичний, християнський, протестантський, православний, міфологічний, міфічний, апокаліптичний, символічний). Дехто з учених ототожнює дискурс із предметом дослідження різних наук (соціологічний, політологічний, філологічний). У багатьох текстах дискурс сприймається як вияв культурної комунікації (дискурс культури, культурний, модернізму, постмодернізму), етнокультурних особливостей спілкування (міжкультурний, різномовний, іншокультурності), культурно-історичних особливостей комунікації (дискурс Нового часу, Відродження). Соціальні, вікові та статеві характеристики учасників комунікації також ототожнюються з типами дискурсу (політичний, влади, радянський, молодіжний, феміністичний, лейбористський, радикальний).

Поняття дискурсу часто асоціюється з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний, риторичний, іронічний тощо), характеристиками мовлення окремої людини і груп людей (особистісний, неповторний, колективістський, авторитарний). Розглядають дискурс і як функціональний стиль, різновид мовлення (усний, писемний, науковий, художньо-белетристичний, діловий, літературний), різновид функціонального стилю, його реалізацію в різних сферах спілкування (юридичний, судовий, газетний, радіодискурс, кінодискурс, театральний, у сфері паблік рілейшнз, рекламний, святковий); як жанр художньої літератури (прозовий, ліричний, драматичний) [5, 12 c.].

У лінгвістиці поняттєвий діапазон терміна «дискурс» теж широкий. У своїх лінгвістичних працях Т. ван Дейк подає дискурс як «розмиту» категорію. Інші вчені вказують на його полісемію, навіть вбачають омонімічні розходження окремих значень, оскільки ця категорія вживається в різних науках з різним значенням. А сучасна українська лінгвістка Н. Сукаленко вважає, що цей термін знаходиться між текстом, контекстом, функціональним стилем, підмовою тощо.

Розмитість терміна «дискурс» зумовлена двома причинами: історією становлення, коли в семантичній «пам'яті» лексеми утримуються ознаки попередніх її вживань, і певною невизначеністю місця поняття «дискурс» у системі існуючих категорій та модусів вияву мови.

З огляду на різноманіття тлумачень поняття «дискурс» можна визначити

так:

Дискурс (з франц. — мовлення) — тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів [9, 9-11 c.].

Висновки до першого розділу

Отже, проаналізувавши думки багатьох науковців, які займалися вивченням поняттям комунікативного дискурсу, доцільно зробити висновок, що Дискурс – це сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій комунікантів, пов'язаних з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням мовної картини світу адресанта слухачем (адресатом).

Дискурс можна вважати одночасно живим процесом спілкування і найзагальнішою категорією міжособистісної інтеракції.