Гравюра XVIII ст.

На початку XVIII ст. продовжали свою мистецьку творчість у Києві і в Черкасах два найбільші ґравери з другої половини XVII ст., а це Леонтій Тарасевич та Іннокентій Щирський. Поруч них, до кращих майстрів цього періоду, треба зарахувати Нікодима Зубрицького, що працював у галузі дереворізьби і мідериту у Києві, Чернігові і Львові, Д. Галаховського, І. Мигуру та інших. Разом у цьому столітті було яких 50 граверів, а центром Граверства був Київ.

У другій половині XVIII ст. висуваються нові майстри гравюри, а були ними Гр. Левицький (1697-1769) та Оверкій Козачковський. Роля київського гравера Гр. Левицького для наступного покоління майстрів була такою ж значною, як свого часу Ол. Тарасевича. Здобув він освіту закордоном, знав кілька мов і був дуже освіченою людиною свого часу, бо і в літературній і філософічній ділянках він відзначився як автор праці про філософію Аристотеля. Крім того виконав ряд гравюр на міді для київського видання «Апостола» і «Євангелії». Ерудиція і майстерність Левицького виявились особливо в гравюрах-панегіриках на честь культурних і релігійних діячів, а зокрема київського митрополита Рафаїла Заборовського, якого прославляє як провідного діяча того часу. Портрет Заборовського підтримують чотири музи, і вони мають символізувати основні ділянки його культурної чи релігійної діяльності. Там же, по боках, Києво-Печерська лавра з церквами та іншими будівлями, по середині — Успенський собор, корпус Софійського собору і монастирі, корпус перебудованої Академії і трьох студентів з хартією в руках. Ця Гравюра є зразком великої майстерності у відтворенні образу людини, досягнутої великим українським гравером.

Своєрідною є теж творчість О. Козачковського, який в pp. 1721-37 виконав понад 40 гравюр. Характеризує його точний рисунок і виразність форм («Український Давид»). Талановиті майстри працювали теж в уніатській друкарні в Почаєві, як от А. Голота, з впливами західноєвропейських. У Львові багато мідеритів створив І. Филипович. Під кінець XVIII ст. українська гравюра втрачає своє громадське значення, бо в той час по більших центрах засновуються друкарні, а саме — в Єлисаветграді, дві нові в Києві, а згодом в Харкові, Чернігові, Миколаєві.

 

Образотворче мистецтво XVIII ст. ( За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)

Білет № 33: «Музична культура в Україні XVII ст.»

У XVI —XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видало у Львові 1700 p.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Зава-довський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньовський). Партссний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор М.Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677). Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культура України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо. У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували у Кам'янці, Львові та деяких інших українських містах. Помітних успіхів досягла українська музична культура у XVIII ст. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили вихованці академії композитори В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Значний вплив мала також творчість композитора Д.Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики. Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях. У містах та великих поміщицьких маєтках розвивалася світська музика. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Було відкрито Глухівську співацьку школу. У кін. XVIII ст. на основі народнопісенної творчості почала зароджуватися і поширюватися пісня-романс літературного походження. Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні та художні принципи відбивалися у кращих зразках української народнопоетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли відображення життя селянства, масові народні рухи, викликані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст. Чимало пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням Запорізької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювалися пісні про героїв народних повстань: Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Швачку. Бідність і нещастя, горе і злидні, суспільні відносини, трудове, морально-етичне виховання зайняли чільне місце також у загадках, легендах, прислів'ях та приказках. Театр На 70-ті pp. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського шкільного театру, що Грунтувався на шкільній драмі і був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Етапною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора (1674).

Макси́м Созо́нтович Березо́вський (*16 (27) жовтня 1745, Глухів — †22 березня (2 квітня) 1777, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український і російський композитор українського походження, диригент, співак. Класик європейської музики.

Біографічні дані

Народився у Глухові на Сумщині в козацькій родині, в місті, де виховувалися музики для роботи при дворі російських імператорів (див. Глухівська музична школа). Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де почав писати власні твори.

1758 року — через виняткові вокальні дані відряджений до Петербурга (Росія), де став солістом у Придворній співацькій капелі князя Петра Федоровича. Там познайомився з тогочасною європейською музикою. В 1759-60 роках виступав як співак-соліст в Італійській оперній трупі в Оранієнбаумі та Петербурзі.

1769 року — відряджений до Італії на навчання у Болонській філармонічній академії, де брав уроки у відомого композитора та історика музики падре Джованні Батіста Мартіні, у якого навчався близько восьми років. Аби мати право бути капельмейстером, витримав іспит 15 травня 1771 р. на звання академіка філармонії в Болоньї разом з чеським композитором на ім'я Йозеф Мислівечек.

Закінчив Академію з відзнакою. Варто зазначити, що в ці ж роки у Болонській академії навчався ще юний В.А. Моцарт. 1771 — Березовський отримав звання maestro di musica і був обраний членом Болонського філармонічного товариства. До 1773 року єдина закінчена опера, що належить М. Березовському — «Демофонт», була поставлена у Ліворно 1773 року на карнавальні свята. Таким чином, Максим Березовський став першим українським (а також і російським) автором опери. На початку 1774 року разом з ескадрою російських кораблів під керівництвом Олексія Орлова повернувся в Петербург.

Повернувшись 1774 року до Російської імперії, М. Березовський зіткнувся із байдужістю урядовців. Йому обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, але цьому проектові не судилося здійснитись. Максим Березовський був зарахований (без посади) церковним півчим і капельмейстером Придворної співацької капели.

Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. 1777 року 32-літній композитор покінчив життя самогубством (щоправда, зараз версія про самогубство піддається сумніву біографами Березовського) Не менш трагічна доля судилася його творам, які або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу.

Спадщина

Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найпопулярніший концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту.

Духовна музика

Духовні музичні твори Березовського охоплюють Літургію, причасні вірші, хвалебну пісню і ряд концертів, із яких збереглася лише невелика частина. Окрім церковнослов'янських текстів Березовський використовував також тексти англійською (хвалебна пісня) та німецькою мовами («Unser Vater»).

В літургії композитор використовує характерні для партесної музики постійне гармонічне багатоголосся, зіставлення туттійних і ансамблевих епізодів, метр — 3/2 та 4/2.

Причасні вірші написані на тексти псалмів переважно подячного характеру, у Березовського вони знайшли ліричне втілення (за винятком «Радуйтеся праведнії» і «Хваліте Господа з небес» № 3 урочисто-панегіричної образності). Хорова фактура досить різноманітна, окремі твори мають постійну гармонічну фактуру (напр. «Хваліте Господа з небес» № 1), інші поєднують гармонічну з імітаційною («Во всю землю»), або використовують поліфонічну («Блажені яже ізбрал»), зокрема, фугу («Хваліте Господа з небес» № 2). Ще яскравіше ніж у Літургії, в причасних віршах спостерігається мелодизація голосів. Мелодика віршів виразна і різноманітна, і нерідко виявляє схожість з типовими зворотами українських ліричних пісень^[1].

Духовні концерти займають чільне місце у творчості композитора, і були підняті, як жанр, до найвищого музично-художнього рівня^[2]. Збереглися лише три концерти — «Бог ста в сонмѣ Богов», «Господь воцарися», «Не отвержи». Ці концерти успадкували чимало рис партесних концертів, зокрема поєднання акордової і поліфонічної фактур, однак увібрали й традиції західноєвропейської музики, зокрема нова гармонічна мова із функційно-гармонічною ладовою системою. Усі концерти являють собою багаточастинні цикли, складені за принципом образного, темпового і фактурного контрасту, однак об'єднані тематичною цілісністю, що досягається інтонаційними зв'язками між крайніми частинами, а в останньому концерті — протягом усього твору. Концерти досить різні як за побудовою, так і характером:

концерт	літературна основа	частини	характер
«Бог ста в сонмѣ Богов»	псалм № 81	6: Allegro — Largo — Allegro — Vivace — Moderato — Allegro	урочистий, суворий
«Господь воцарися»	псалм № 92	4:Allegro — Andante — Moderato — Allegro	урочисто-панегіричний
«Не отвержи»	Псалм № 70 (строфи 9- поч.13)	4:Adagio — Allegro — Adagio — allegro	лірико-драматичний

Опера «Демофонт»

Єдина опера композитора — «Демофонт» була написана в Італії і ставилася в м. Ліворно у 1773 році, про що збереглася стаття у місцевій газеті «Notizie del mondo». Збереглися лише 4 арії з цієї опери^[3], які свідчать про тісні зв'язки композитора з неаполітанською та венеціанскою оперними школами. Орієнтуючись на тогочасні тенденції розвитку опери-серіа, Бортнянський виявляє в музиці емоційність і щиросердність, почутєєву ніжність і благородство, мелодичну красу^[4].

Соната для скрипки і чембало

Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є Соната для скрипки і чембало, написана в Пізі 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці і був розшифрований М. Степаненком та опублікований видавництвом «Музична Україна» в 1983 році.

Соната має три частини, енергійні крайні частини контрастують повільній середній. Як і в опері «Демофонт», Березовський наслідує тогочасні традиції західноєвропейської музики, яскраво виявляючи своє ліричне обдарування^[5]

Пам'ять

Скульптор І.Коломієць. Пам'ятник М. Березовському в Глухові

1995 року в Глухові було встановлено пам'ятник композитору (скульптор — Коломієць Інна Антонівна).

2005 — на фасаді Болонської музичної академії встановлено меморіальну дошку на честь українського композитора Максима Березовського. Після В.А. Моцарта, Березовський став другим композитором-чужинцем, пам'ять якого вшанована в такий спосіб у всесвітньо відомому центрі культури та мистецтва — Болонській академії.

Ім'я композитора носить дитяча школа мистецтв у Глухові, вулиця в Рівному.

Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати «Воскресіння мертвих» Г.Кониського, різдвяні і великодні шкільні драми М.Довталевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Милость Божия...», поставлену вперше 1728 p., що прославляла Б.Хмельницького як визволителя України від гніту польських панів. До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки подій минулого. Один із таких творів — трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії Ф.Прокоповича, який згодом став церковним та політичним діячем при дворі Петра І. Прокопович у своїй п’єсі зображає прийняття Руссю християнства, висміює язичеських жерців, які чинили опір Володимиру. До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії - гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки, порушені соціальні питання того часу: взаємини селян і панів козаків і російських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і таке інше. Високий ідейний та художній рівень інтермедій до драм М.Довгалевського «Комическое действие» (1736) «Властотворний образ» (1737), до драми Г.Кониського «Воскресіння мертвих» (1747). З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та ін.), діяв народний ляльковий театр - вертеп. Авторами й акторами вертепу були люди з народу: мандрівні дяки, учні Київської академії. Вертепна драма та інтермедії готували грунт для розвитку комедії в українській літературі XIX ст. Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у 1/83-1784 pp. - постійне приміщення театру у м. Дубні тепер Рівненської області. Перша професійна театральна трупа в Україні - Харківський вільний театр - виникла у 1789 р. Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С.Голіцина в с Козацькому на Черкащині (1798-1801), театр Г.Квітки-Основ'яненка в с Основі, нині м. Харків (1799-1802). У 50-х роках XVIII ст. в Глухові працював придворний театр К. Розумовського, в Тульчині (Вінничина, -1784-1798) - театр С.Потоцького. У 70-90-х роках у містах Єлисаветграді, Києві, Кременчуку, Харкові влаштовували аматорські вистави.

Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський (* 28 жовтня 1751 року^[1], Глухів, Україна — †28 вересня (10 жовтня) 1825, Петербург) — український композитор, співак і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту.

Походження

Рід свій предки Дмитра Бортнянського вели з села Бортного (зараз Лемківщина у східній Польщі). Батько майбутнього композитора, Стефан Шкурат, переїхав на Слобожанщину, де він став жителем «міста Глухова в числі тамтешніх глухівських міщан», змінив своє прізвище на Бортнянський (за назвою рідного села) і там же одружився з вдовою-козачкою Мариною Дмитрівною Толстою.

Біографія

Народився 1751 року в Глухові. Відомостей про дату народження композитора не збереглося, однак найімовірнішою дослідники вважають 28 жовтня (за старим стилем), ґрунтуючись на тому, що найпопулярнішим святим на ім'я Димитрій на теренах України був Димитрій Ростовський, день пам'яті якого припадає на цей день^[2].

Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У юному віці його вирізнив з-поміж однолітків Марко Полторацький за сильний голос і музикальність і забрав до Петербурга в хорову капелу, де він навчався у її керівника, італійського композитора, аранжувальника Бальдассаре Ґалуппі.

Згодом Ґалуппі, за вказівкою цариці Єлизавети Петрівни, узяв свого вихованця до Італії, де він навчався протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. В Італії було з успіхом поставлено опери Бортнянського на італійські лібретто — «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779). Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї. Його опери йшли у венеційському театрі «Сан Бенедетто».

У 28-річному віці Бортнянський повернувся до Петербурга, де отримав посаду придворного капельмейстера, а 1784 року — капельмейстера «малого двору» престолонаслідника Павла Петровича. Перебуваючи на цій службі, Бортнянський написав три опери на лібрето французькою мовою, а також ряд творів для клавесину. 1782 року в Петербурзі вийшла друком його «Херувимська», 1784 року — триголосний хор «Хай відправиться молитва моя». Бортнянський був першим композитором у Росії, музичні твори якого почали виходити друком. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Під час керівництва капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, опери на французькі лібрето «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787), пасторальну комедію «Свято сеньйора» (1786) та ін. 1793 року в Петербурзі вийшли друком романси Д.Бортнянського.

У 1796 році, після зведення Павла І на престол, Бортнянський отримав посаду директора придворної капели, на цій посаді композитор служив до кінця життя. Як і його попередники, Бортнянський поповнював капелу переважно вихідцями з України, зокрема Глухівської співацької школи. 1802 року було засновано Петербурзьке філармонічне товариство, на концертах якого з успіхом виконувалися хори Бортнянського. 1816 року композитора було призначено головним цензором видань духовних творів.

Наприкінці життя Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати. Він написав гімн «Співець у стані руських воїнів» на слова поета М.Хераскова, присвячений подіям війни 1812 року. В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати кращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як «Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д.Бортнянським».

Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, похований на Смоленському цвинтарі на Васильєвському острові, на могилі композитора було встановлено пам'ятник і обеліск. У 1930-х роках в ході підготовки до знищення кладовища значну частину історичних поховань було вандалізовано^[3], зокрема втрачено й могилу Бортнянського.

Повне зібрання творів Бортнянського було видане у 10 томах 1882 року за редакцією П.Чайковського.

Характеристика творчості

фрагменти композицій Д.Бортнянського

• концерт «Да воскреснет Бог» ^(файл)

  • виконує хор студентів КНУКіМ

• танок фурій з опери "Алкід" ^(файл)

Музична спадщина Бортнянського досить велика. Як і більшість композиторів свого часу, він писав для придворного середовища: духовну музику — для Придворної співацької капели, світську — для «малого» двору в Павловську і Гатчині.

Духовна музика

Духовна музика Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших.

Найвідомішими серед духовних творів вважаються 35 чотириголосних концертів. Хоча точних відомостей про час написання цих концертів немає, вважають^[4], що переважну більшість концертів було написано в 1780-х — на початку 1790-х років. У більшості концертів композитор використовує тексти псалтиря (як правило, окремі строфи) переважно світлого характеру. Виняток складають концерти № 32 і 33, що використовують скорботні благальні рядки.

В стилістичному відношенні концерти мають виразні ознаки класичного стилю. В жанровому — пов'язані з міськими музичними жанрами (кант, марш, українська пісня-романс).

В структурному відношенні концерти являють собою три- або чотиричастинні цикли. В більшості випадків частини мають темповий контраст, причому крайні частини — швидкі, проте ліричні та лірико-драматині за характером концерти починаються з повільних частин. Як правило частини циклів не пов'язані між собою тематично (за виключенням концерту № 21).

Сучасник Бортнянського, Гектор Берліоз так охарактеризував його хорову творчість:

«

"...твори його свідчать про рідкісний досвід у групуванні вокальних мас, чудове розуміння нюансування, повнозвучність гармонії. А найбільше дивує свобода розміщення хорових партій... У цій гармонійній тканині були поєднання, які здаються неможливими: то чулися зітхання, то неясний дрімотний шепіт, часом з'являлися акценти, за силою схожі на крик, який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім усе розчинялося в безмірному легкому decrescendo; здавалося, хор ангелів залишав землю й поступово зникав у небесній височині".[5]

»

Оперна творчість

Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три — в Росії на тексти французькою мовою. Із трьох італійських опер лише опера «Алкід» була надрукована^[6], тоді як третя — «Квінт Фабій» — існує лише в рукописі^[7], а перша — загублена. Опери написані в традиціях опери-серіа, із значним впливом тогочасних новаторських течій, що наближали оперу до драми. Зокрема, в опері «Алкід» образ головного героя розкритий у розвитку, показані різні стани його душі. До новаторських рис можна віднести також тенденцію до драматизації речетативів та посилення драматургічної функції хору.

Із трьох опер російського періоду найвідоміша його друга опера — «Сокіл», яка була поставлена після майже двох століть забуття на сцені Московського камерного музичного театру в 1970-ті роки і записана на платівки. Всі опери російського періоду відносять до лірико-комічного жанру, відмічають поєднання традицій французької комічної опери та італійської опери-буффа.

В Україні з опер Д.Бортнянського виконувалися «Алкід» (концертні виконання 1984 року в Державній філармонії УРСР італійською мовою і 2000 року Товариством камерної опери в Києві українською мовою в перекладі М.Стріхи) та «Сокіл» (концертні виконання 1995 року Товариством камерної опери в Києві і 1997 року Національною філармонією України, сценічне виконання 1996 року Товариством камерної опери в Києві, всі українською мовою в перекладі М.Стріхи).

Інструментальна творчість

Інструментальні твори Бортнянського були написані у другій половині 1780-х років, в той же час коли і опери на франкомовні лібрето. Збереглася лише невелика кількість інструментальних творів Бортнянського — три сонати для клавесину, концерт для чембало з оркестром, квінтет і Концертна симфонія. Ці твори призначалися для салонного музикування при «малому» дворі престолонаслідника Павла, а клавірні твори, імовірно, призначалися для виконання його дружиною — Софією Доротеєю Вюртенберзькою.

В стильовому відношенні інструментальні твори Бортнянського належать класичному стилю. На ній позначилися впливи клавірних сонат Й. К. Баха, італійської інструментальної сонати, оперної увертюри, симфонії, а також впливи мангеймської та віденської шкіл. Образній сфері притаманний світлий і життєрадісний характер, характерні жвавість руху, динамізм, що співіснує з грайливою або кантиленною лірикою і не характері конфліктність чи драматичні колізії.

Більшість творів одночастинні (дві з трьох клавірних сонат) або являють собою тричастинний цикл (квінтет, симфонія, одна з сонат), в якому крайні частини — швидкі, а середня — повільна. В перших частинах сонат використовується старосонатна форма з характерним переважанням експозиційності і відсутнім або слабковираженим тематичним розвитком. У фіналах застосовується форма рондо.

Хоча інструментальна музика порівняно легка з технічної точки зору, дослідники відмічають у ній «незвичайне багатство художніх образів, найвищий творчий інтелект композитора»^[8]. Л. Корній відмічає, що в мелодиці ліричних і танцювальних тем відчутні українські національні риси^[9].

Творчість Бортнянського мала значний вплив на подальший розвиток як російської, так і української музики.

Майже півстоліття життя Бортнянського було пов'язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії, завдяки чому в Росії Бортнянського вважають російським композитором^[10]. За оцінкою російського музикознавця Б. Асаф'єва, «Бортнянський виробив стиль з характерними зворотами, який зберіг свою силу на кілька поколінь вперед. Ці типові звороти не лише потрапили до Глінки, а й далі — до Чайковського, Римського-Корсакова і Бородіна»^[11].

В той же час, починаючи з 1920-х років, творчість Бортнянського стає предметом особливої уваги українських музикантів. Станіслав Людкевич у статті «Д. Бортняський і сучасна українська музика» (1925) закликав українських музикантів розвивати традиції, закладені Бортнянським, «глибше і ґрунтовніше зануритися у велику культурну скарбницю, що зосереджена в творах Бортнянського, знайти в ній джерела й основи нашого відродження».

Традиційно українські музикознавці наголошують на використанні інтонацій української народної пісенності у хоровій творчості, що було зумовлено тим, що перші музичні враження композитором були отримані в Україні, українцями були також більшість друзів Бортнянського у хоровій капелі та його вчитель — Полторацький. Зокрема, Лідія Корній відмічає:^[12]

• типові для українських пісень низхідну ліричну сексту V — VII^# — І ступенем (на прикладі хорових концертів № 13, кінець ІІ ч., № 28, фінал)

• типові звороти зі зменшеною квартою між ІІІ і VII^# ступенем в мінорі,

• типові для ліричних пісень жалібні інтонації зі збільшеною секундою між III і IV^# ступенем у мінорі.

Вплив творчості Бортнянського відмічають у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Вербицького, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського та ін.

Пам'ять

Ім'я Д. С. Бортнянського носить училище культури і мистецтв в Сумах, вулиця у Львові, камерний хор при Чернігівській філармонії.

У Глухові, на батьківщині композитора встановлено пам'ятник композиторові. Автор - видатний український скульптор Коломієць І.А.

На початку 1990-х народна артистка України Наталя Свириденко (клавесин) створила Тріо імені Дмитра Бортнянського (клавесин, флейта, сопрано), яке активно популяризувало творчість композитора.

Список творів

Опери на лібрето італійською мовою «Креонт» (1776, Венеція) «Алкід» (1778, Венеція) «Квінт Фабій» (1779, Модена) на лібрето французькою мовою «Свято сеньйора» (1786, Павловськ) «Сокіл» (1786, Гатчина) «Син-суперник або Сучасна Стратоніка» (1787, Павловськ)

для симфонічного оркестру Концертна симфонія камерно-інструментальні твори Септет Квінтет Квартет 8 сонат для клавесина п'єси для чембало, скрипки. кантати в тому числі «Певец во стане русских воинов» (сл. В.Жуковського, 1812)

хорові твори духовні концерти (35 для 4-голосного мішаного хору, 10 для подвійного хору) гімни, присвячені знатним особам похвальні пісні (4 для 2-голосного хору, 10 для 8-голосного хору, причасники) 2 літургії херувимські (7 для 4-голосного хору, одна для 8-голосного) духовна музика латинською мовою («Ave Maria», «Salve Regina», мотети)

Арте́м Лук'янович Ве́дель (Ве́дельський) (1767, Київ — †14 липня 1808, там само)^[1] — український композитор, диригент, співак, скрипаль.

Біографія

Ранні роки

Народився в сім'ї київського міщанина Лук'яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських, імовірно в квітні 1767 року. Садиба родини Ведельських містилася на Подолі у парафії Різдво-Предтечинської (Борисоглібської) церкви. Хата з городом і садком стояла на розі сучасних вулиць Братської та Андріївської. Тут Ведель жив до 1788, з квітня 1792 до весни 1796 та з літа 1798 до серпня 1799. У батьковому домі композитор також закінчив свій життєвий шлях у 1808.

Батько Веделя Лук'ян Власович Ведельський (1730—1815) був художником-різьбярем, мав власну майстерню, виготовляв іконостаси. Прізвище композитора Ведель — вірогідно, скорочена форма від Ведельський. Так композитор підписував власноручно написані листи, на прізвище Ведель виписані його військовим документом. Батько ж композитора в листі до київського генерал-губернатора пише: «Маю однородного в себе Артема Ведельського» і підписується: «Київський міщанин Лук'ян Ведельський».

Ведель навчався в Києво-Могилянській Академії до 1787, пройшов курс до класу філософії включно, де здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. В Києво-Могилянській Академії Ведель почав компонувати свої перші музичні твори, диригував студентським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль. Співак з хору, яким керував Ведель у Академії, розповідав згодом дослідникові В. Аскоченському: «…це був красивий юнак з очима, що випромінювали світло, мав ніжний голос, спокійний характер і надзвичайно тактовний».

Робота в Москві

1788 відряджений митрополитом Київським і Галицьким, протектором Києво-Могилянської Академії С. Миславським з малолітніми співаками до Москви, де керував капелами генерал-губернатора Москви Петра Єропкіна (до 1790), а після його відставки — Олександра Прозоровського. Ці капели за мистецьким рівнем і значенням в імперії посідали визначне місце слідом за Придворною імператорською капелою. Для керівництва ними підбирались найрізноманітніші музиканти. Отже, вже тоді талант Веделя був визнаний музичними колами і дістав високу оцінку. Формально Ведель був зарахований на службу й отримував зарплату на будівництві в Кремлі приміщення «Присутственных мест» (з 17 березня 1788 до 27 травня 1791), згодом він числився у штаті VI Депутатського Сенату підканцеляристом (від 28 травня 1791 до 1 грудня 1792). Під час п'ятирічного перебування в Москві композитор мав можливість познайомитися з музичною культурою Росії й Західної Європи. 1 грудня 1792 за проханням Веделя його звільнено в чині канцеляриста Сенату.

Повернення в Україну

З кінця 1792 Ведель живе у батьківському домі. Деякий час знову керував хором Києво-Могилянської Академії. У Києві тоді особливо славилися церковні хори, а зі світських — хор та музична капела генерала А. Леванідова при штабі українського піхотського корпусу. На початку 1794 Ведель очолив капелу. Водночас керував хором солдатських дітей. Леванідов високо цінував і шанував талант Веделя і всіляко сприяв його музичній діяльності. Дуже швидко просувався він і у військовій службі, 1 березня 1794 його призначено канцеляристом штабу, 27 квітня 1795 — молодшим ад'ютантом, а 24 вересня 1796 — старшим ад'ютантом штабу з капітанським рангом. Музична діяльність Веделя у цей час була дуже плідною. За 1793-95 він написав 6 концертів, можливо, ще й низку інших композицій, які не ввійшли до відомого автографа.

У березні 1796 Артемій Ведель переїхав до Харкова, що було пов'язано з призначенням генерала Леванідова генерал-губернатором Харківського намісництва. Тут А. Ведель організував новий намісницький хор і оркестр, викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Продовжував композитор і творчу працю. Написав 3 концерти: «Воскресни Боже» та «Услиши Господи глас мой» (6 жовтня 1796) та ін. Названо лише датовані твори, але в цей час композитор міг написати ще ряд інших композицій, зокрема двохорний концерт «Господь пасет мя».

У Харкові дуже високо цінували композитора та його твори. Концерти Веделя вивчалися й виконувались у Харківському колегіумі, їх співали у церквах. На початку 1797 за наказом імператора Павла I корпус Леванідова розформовано, Харківське намісництво ліквідовано і Леванідов залишив Харків. Царським указом усі «не положені» за штатним розписом полкові капели було ліквідовано і Ведель подав рапорт із проханням про відставку. Указом Державної військової колегії від 12 жовтня 1797 Ведель: «от воинской службы на собственное пропитание отставлен с тем же чином с ношением мундира».

Того часу музична культура зазнає значних утисків: повсюдно скорочують штати хорів та їх забезпечення. У церквах забороняють співати духовні концерти (псалми, молитви), що безпосередньо не стосуються служби, забороняють поширені в Україні канти й колядки — те, що органічно увійшло і зрослося з нашим національним богослужінням. Розтрощену Катериною Україну добивали нищенням осередків духовної культури. Найталановитіші українські митці, які не обслуговували режим, а тим паче ті, що служили на прославу своєї Вітчизни, ставали неугодними і небезпечними…

Ведель перейшов працювати у цивільне відомство Олексія Григоровича Теплова, губернатора новоствореної Слобідсько-Української губернії. Теплов у молодості дістав прекрасну музичну освіту. Він ставився до Веделя якнайкраще. Композитор продовжував свою музичну діяльність, розпочату при генералові А. Леванідові: керував губернською капелою, був капельмейстером вокального класу у Казенному училищі при Харківському колегіумі, його учні посідали найперші місця у придворній капелі Санкт-Петербурга, Москви та Петербурзьких митрополичих хорах. Диригент Санкт-Петербурзької придворної капели, видатний композитор Дмитро Бортнянський відгукувався про веделівські вокальні класи як про «музичну академію». Але поступово культурно-мистецьке життя Харкова занепадає. Ліквідовано театр, губернський хор й хори у військових частинах, симфонічні оркестри, виконання творів Веделя у церквах заборонено.

Наприкінці літа 1798 Ведель виїхав до Києва. Жив у батьківському домі на Подолі, працював над новими творами. Написав два концерти: «Боже законопреступници восташа на мя» (11 листопада 1798) і «Ко Господу всегда скорбіти ми». Виконувалися ці концерти у Київському Братському Богоявленському й Софійському соборах. Але можливостей застосувати свої здібності Ведель, очевидно, не бачив. Він писав своєму учневі: «Я цілком невлаштований у моїй долі. Ні се ні те, але що робити?»

Переслідування і ув'язнення

На початку 1799 він став послушником Києво-Печерської Лаври. У Лаврі митець, за спогадами прот. Петра Турчанинова та ієромонаха Варлаама (Зубковського), провадив подвижницький спосіб життя, бездоганно виконуючи послух читця та співця на кліросі. Він був прикладом для братії в покорі, терпеливості та сумлінності служіння.

Наприкінці весни того ж року було знайдено книжку «Служба Нилу Столбенскому», де на порожніх сторінках начебто Веделевою рукою у символічній формі було написано пророцтво про вбивство чинного царя Павла І та названо його вбивцею. Проти Веделя негайно порушили «секретну справу». Саме через «секретність» справи все, що відбувалося в той період, вкрито таємницею: через 200-літню відсутність архівних документів, знайдених лише нещодавно, поширилися легенди, вигадки та відверті наклепи, зокрема про «долгое странствие по Малороссии», під час якого композитор «присоединился к секте иллюминатов».

Невідомо, де насправді було знайдено «Службу» прп. Нілу — чи в Києво-Могилянській академії, чи в Лаврі; невідомо, чи залишав Ведель Лавру, чи його вихід було сфальсифіковано керівництвом монастиря задля уникнення особистої відповідальності за послушника.

Митрополит і архімандрит Києво-Печерської лаври Ієрофей (Малицький) 25 травня 1799 року оголосив Веделя божевільним і передав київському коменданту Ф. Л. Вігелю під варту. «Документи справи, — пише відомий веделезнавець Василь Кук, — свідчать лише про те, як проходила розправа над композитором та як його, врешті, без вини, без суду замучено. Суті справи вони не розкривають, за що і чому знищили саме його, Веделя, не висвітлюють… За документами формально Веделя ніхто не арештовував… немає акту звинувачення, ні протоколів допиту звинуваченого. Усе відбувалося без участі „сумасшедшего отставного капитана” і без нього вирішується його доля. Але, що дуже дивує, для того, щоб помістити „хворого” в лікарню, Київський губернатор Мілашевич просить дозволу на це у Малоросійського губернатора Беклєшова, який радить направити справу до генерал-прокурора Росії, а останній представляє відповідний документ на санкцію цареві».

Поки в Петербурзі вирішували справу, Веделя, який тяжко захворів на гауптвахті та був близьким до смерті, віддали під опіку батька. 10 липня 1799 року надійшло розпорядження генерального прокурора Санкт-Петербурга, де зазначалося: цар «повелеть соизволил: буде он Ведель выздоровел, взять его от отца, отослать в дом сумасшедших в Киеве й держать без выпуску».

1 серпня 1799 року київський губернатор П. І. Салтиков рапортував, що капітан Ведель «в дом сумасшедших для содержания без випуску отдан». Наступник імператора Павла I імператор Олександр I на справі Веделя 15 травня 1802 написав: «…оставить в нынешнем полонении».

У київській божевільні композитор промучився 9 років. Лише напередодні смерті батькові вдалося забрати його додому. Поховано Артемія Веделя на подільському Щекавицькому кладовищі. Нині воно повністю зруйноване, й де була могила Веделя — невідомо.

Творчість

Твори Веделя тривалий час були заборонені і поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери», 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант^[2].

В Інституті рукописів НБУВ зберігаються рукописи неповної літургії Івана Златоустого і 12 духовних концертів^[3]:

1. «В молитвах неусыпающую Богородицу» — до мінор (1794)

2. «Спаси мя, боже, яко внидоша воды до души моєя» — ля мінор (1794)

3. «Доколѣ, господи, забудеши мя» — фа мінор (1795)

4. «Пою Богу моєму дондеже єсьмь» — до мінор (1795)

5. «Блажен разумѣваяй на нища и убога» — соль мінор (1795)

6. «Помилуй мя, Господи, яко немощен єсмь» — ля мінор (1796)

7. «Воскресни, Господи…» (зберігся неповністю, 1796)

8. «Услыши, Господи, глас мой» — до мінор (1796)

9. «Проповѣдника вѣры» — до мажор (1796)

10. «Господь пасет мя» — до мажор (1796)

11. «Боже, законопреступницы восташа на мя» — до мінор (1796)

12. «Ко Господу внегда скорбѣти ми» — до мінор (1798)

Переважна більшість концертів Веделя написані на слова псалмів, переважно благального, скорботного характеру, в яких йдеться про досаджання людини злими силами. Три концерти написані на тексти псалмів історичного змісту і лише два (№№ 9, 10) — панегирічного.

Як і Березовський та Бортнянський, Ведель дотримувався традицій партесного співу. Концерти багаточастинні (переважно 3- та 4-частинні), більшість з яких побудована за принципом темпового і тонального контрастів, в ряді випадків цілісність циклу скріплюється тематичними зв'язками між частинами. Нерідко частини концертів мають 2-4 відносно самостійні розділи, що складаються з експозиційного викладу, розвитку і закінчення.

Мелодика Веделя виразна, охоплює значний діапазон і тісно пов'язана зі словом. Виразовість мелодіки посилена ритмікою, що відзначається складністю і різноманітністю ритмічних малюнків. З класичним стилем пов'язана чітка розчленованість мелодики, використання побудов типу «питання — відповідь», підсумовуючих структур. Натомість зв'язки з давньоукраїнською монодією та українським фольклором надають їй наспівного характеру.^[4]

Гармонічна мова має всі ознаки розвиненої тональної системи, збільшенню напруження сприяє використання альтерованої субдомінанти, а також альтерованої домінанти. В ансамблях Ведель часто використовує триголосну акордову фактуру, властиву кантам. Хорова фактура суттєво впливає на образність і формотворення. Властиве зіставлення ансамблевих звучань з туттійними, зміни в хоровій фактурі є динамізуючими чинниками.

Білет № 34: «Творчість І.Котляревського»

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769—1838)       Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату.       У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян.       Хлопець навчався в Катеринославській духовній семінарії Полтави, служив у Новоросійській канцелярії, учителював у поміщицьких сім'ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу.       Протягом 1796—1808 pp. І. Котляревський перебував на військовій службі, у 1806—1812 pp. брав участь у російсько-турецькій війні. .       У Петербурзі стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ».       І. Котляревський 1810р. вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян (у Полтаві), на якій перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном, у 1813-— 1814 pp. працював у Дрездені й Петербурзі. У 1818р. став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства.       Іван Котляревський у 1818—1821 pp. працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з кріпацтва актора М. Щеп-кіна.       Драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарів-ник» написав у 1819 р.       У 1821р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблійного товариства.       З 1827 по 1835 pp. І. Котляревський був, попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу.       Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть основоположника нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує»,— сказав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам'ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди».       Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». Але найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема «Енеїда». Так, «Енеїда» була популярною завжди. Ще за життя поета вона розходилась по Україні в рукописних списках. Першу ластівку нової літератури Україна прийняла із захопленням.       Над «Енеїдою» Котляревський працював близько ЗО років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 p., четверта — в 1809 p., п'ята в 1822 p.; повністю твір завершено в 1825—1826 pp., а видано в 1842р. після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався досвідом своїх попередників. Близькими до обраного ним жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени яких нагадують окремі картини «Енеїди», її стиль, гумор. У роки написання «Енеїди» Котляревському, безумовно, були відомі бурлескні поеми російських письменників М. Осипова, М. Чулкова, комедії М. Фонвізіна, В. Капніста. Проте все це були впливи побічні. Головні джерела «Енеїди» — реальна дійсність того часу та усна народна творчість. Слід згадати, що незадовго до написання «Енеїди», у 1775 році, за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків. Тому письменник усвідомлював, що писати такий твір мертвою книжною мовою неможливо, і скористався «мужичою», тобто народною мовою. «Педанти,— зазначав сучасник письменника,— здивувались і — замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися». Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для «високих» літературних жанрів її вважали непридатною. Але письменник довів, що це не так.       Котляревський згідно з вимогами жанру дотримується сюжету, запозиченого у Вергілія. І все-таки «Енеїда» — оригінальний твір: у римського автора-12 частин, а в Котляревського — тільки 6. Ряд епізодів (наприклад, розповідь Енея про загибель Трої) український письменник зовсім випускає, а деякі, навпаки, розгортає у ширші картини (наприклад, сцену зустрічі троянців з Дідоною), пекло і рай описує по-своєму, інші картини теж оригінальні, бо вони витриманГв дусі українського фольклору, та й дія відбувається в Україні (названо міста й села Полтавщини, наприклад, Лубни, Гадяч, Будища). Котляревський часто в полотно твору вплітає епізоди з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план. Завдяки такому самостійному підходу до справи «Енеїда» і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, сучасне — минулим, героїчне — побутовим, а побутове — піднесено-урочистим.       «Енеїда» за жанром — ліро-епічна, травестійно-бурлескна поема (епічна — бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна — бо античні герої «перевдягнені» в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна — бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні). Проте гумор «Енеїди» — не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст. і початок XIX ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі. Автор української «Енеїди» ставить ряд суспільно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов'язку, честі сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші. Загальна картина суспільства та взаємин у ньому дана поетом в описі пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до уявлень народу, як це зображене в народних легендах та піснях. У раю — убогі вдови, сироти, ті, які «проценту не лупили», а допомагали убогим, ті, які «жили голодні під тинами», з яких глузували, котрих ображали й «випроваджували в потилицю і по плечах». У пеклі ж — пани й чиновники. Автор докладно перелічує всіх, уміщених ним до пекла. На першому плані — поміщики-кріпосники, за ними — козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корчмарі, офіцери. У поемі не лише сказано правду про найбільше лихо XIX ст. — кріпацтво, про нелюдяність, жорстокість панів, а й висловлено мрію народу про соціальну справедливість: хто знущається над трудівниками, вважає їх за худобину, тому місце в пеклі. До того ж у творі докладно описано життя різних царів, але суттєвої різниці в способі їхнього життя, в звичках і уподобаннях немає. Своє життя вони проводять у розвагах — бенкетуванні, любовних пригодах, щоденному пияцтві. От, наприклад, Дідона. Вдаючись до іронії, поет спочатку пише, що це «розумна пані і моторна... трудяща, дуже працьовита». Та дальший докладний опис її «діянь» розкриває цю іронію: виявляється, що вся її «працьовитість» зводиться до переодягань, танців, ігор, женихання й банкетів, де сивуха та інші напої ллються рікою, а від страв ламаються столи. У таких «трудах» і провела Дідона все життя. Таке ж паразитичне існування бачимо і в маєтках Адеста, Евандра та інших князьків. Коли до сказаного додати дріб'язкові сварки, бешкетування, інтриги, безкультур'я, то замкнеться мізерне коло пустопорожніх інтересів українського поміщика, козацько? старшини кінця XVIII ст., бо саме їх соціально злочинну суть І аморальну нікчемність показано й затавровано в образах цих жалюгідних царят. Другою суспільною вадою було хабарництво чиновників, яких автор за характером своєї роботи знав дуже добре. Тому бюрократичний апарат царської Росії, його моральний розклад змальований в образах богів колоритно й переконливо. За хабар Еол влаштовує бурю на морі, за хабар цю бурю Нептун-«дряпічка» втихомирив; хабарі від Венери бере навіть мати богів Цібелла.       Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент із типовими для неї чиношануванням та взаємним недовір'ям, підлабузництвом і здирством, інтригами й круговою порукою,- кумівством і хабарництвом, а понад усе — зловживанням своїм становищем і повною байдужістю до інтересів та потреб трудящих. На чолі Олімпу — бог Зевс. Грубіян за натурою й самодур за вихованням, він понад усе полюбляє горілку. Це сміх злий, нищівний, він є виявом сили народу, який сміявся не лише з інших, а й з себе. Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бурлеску, найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви. Майже немає елементів бурлеску в характеристиці Евріала, а також Енея і троянців у IV—VI частинах, в опису втечі Низа та Евріала з рутульського стану, у згадках про гетьманщину тощо. І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові до рідного краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною — то урочистою, то зворушливою.       В «Енеїді» з позицій «мужичої колючої правди» засуджено жорстокість панів, паразитизм і моральне звиродніння, хабарництво та лицемірство чиновників. Затхлості життя в Російській імперії Котляревський протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запорожців. Поет оспівав їхні високі моральні якості: полум'яну любов до рідної землі й готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість і розум, чесність та благородство. Такий народу майбутньому сам вирішуватиме свою долю. Самим фактом своєї появи «Енеїда» розв'язала суперечки: самобутній український народ чи ні? Безперечно, самобутній. Така ідея поеми.       З усього досі сказаного про «Енеїду» випливає, шо, долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестійного, бурлескного жанру та штучної книжної мови, її «високий» стиль, Котляревський силою таланту й знанням життя народу та фольклору створив оригінальний реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою — і в цьому найбільше, епохальне, неперехідне значення поеми— праматері нової української літератури.       Друге життя поемі дали опери «Енеїда» (музика М. Лисенка, лібрето М. Садовського), «Еней на мандрівці» (музика і лібрето Я. Лопатинського), оперета Г. Ашкаренка (лібрето М. Кропивницького) та інші музичні твори. Були зроблені й спроби екранізувати «Енеїду» методом мультиплікації.       Ще одним досягненням Котляревського стала його п'єса «Наталка Полтавка». Причина її написання була дуже проста: ставши директором полтавського театру, І. Котляревський був невдо-волений репертуаром. Тому, на відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування. На появу «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» безперечний вплив мали російська драматургія XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, Княжнін, Плавильщиков та ін.) і театральне життя. Великою мірою п'єси Котляревського були пов'язані і з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст., з російською комічною оперою XVIII ст. та фольклорно-пісенною стихією так широко представленою у цих творах.       У своїх п'єсах письменник близько підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося у помислах і вчинках Тетерваковського, Макогоненка та інших персонажів. Боріння вродженої доброти, бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, і певного матеріального розрахунку — з другого, становить основу душевної драми Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує йти проти гуманних почуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра в ставленні до Наталки приходять у конфлікт з реальною дійсністю, де мірилом усього є матеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих обставин і змушені тією чи іншою мірою поступитися своїми моральними переконаннями, Котляревський вперше в українській літературі виводить на сцену нових героїв — Наталку та Миколу, які завдяки силі свого характеру здатні ступити на шлях опору «нелюдським обставинам».       У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і винахідливість, зберігає почуття людської гідності, прагне утвердити особисту незалежність та зберегти глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий з матеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і возним наводить її на думку: «У пана така жінка буде гірше наймички... Буде кріпачкою». І Наталка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя.       Виходячи з просвітительського уявлення про природну доброту людини, Котляревський робить крок уперед і в своїх творах показує, що реальна поведінка, ті чи інші риси особистості залежать від середовища, соціальної ролі, суспільного становища та виховання індивіда. У п'єсі «Наталка Полтавка» Тетерваковський заявляє: «Я — возний і признаюсь, що от рожденія моего расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал». Ці слова, по суті, характеризують антигуманний характер усього суспільного організму. Виходить, що в обов'язки возного як одного з дрібних функціонерів державного апарату не входить робити людям добро. Навпаки, соціальна роль Тетерваковського саме й дає йому можливість нехтувати інтересами інших, зокрема домагатися силуваного шлюбу з Наталкою, погрожуючи при цьому старій Терпилисі судом, штрафом і навіть ув'язненням. Разом з виборним він вимагає, щоб Петро відступився від Наталки (зрадив природному почуттю) і негайно забирався з села. «А коли волею не підеш,— підтримує його виборний,— то туда заправторимо, де козам роги правлять». Виходить, що суспільство, засноване на неправді й насильстві над особистістю, сприяє виробленню в людині егоїстичних, протиприродних рис.       Історичне значення п'єси «Наталка Полтавка» в тому, що вона започаткувала нову українську драматургію, написану «живою» розмовною мовою, побудовану на засадах народності, у тому, що вона стала основою оперного мистецтва України. Зрештою, це перша соціально-побутова драма з селянського життя в усій європейській літературі.              ОСНОВНІ ТВОРИ:       Поема «Енеіда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Моекаль-чарівник».

Білет № 35: «Періодизація та загальна характеристика української культури XIX ст.»

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Загалом цей період включає в себе 3 етапи: дворянський ( 80-ті рр. XVIII ст. – 30-40-ві рр. XIX ст.); народницький період (30-40-ві рр. XIX ст. – 80-ті рр. XIX ст.); 80-ті рр. XIX ст. – 1914 р.).

Білет № 36: «Дворянський період в українській культурі XIX ст.»

Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці Катерина II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує Д.Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що використовував історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії козацької України, поступово формувалася українська національна ідея. В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Туманський, О.Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема "Історія Малої Росії" (ч. 1, 1822 р.) Д.Бантиша-Каменського. Ф.Туманський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав "Літопис" Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці "Землеописание о Малыя России", де вперше давався короткий опис географії гетьманської України. На думку видатного історика України Івана Крип'якевича (1886—1967 pp.), українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. Це засвідчують праці О.Рігельмана "Летоиісне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі", В.Рубана "Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р." (1777 р.), О.Безбородька "Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 р.". А.Чепа підгагував "Збірку джерел до історії України", Я.Маркович надрукував "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва" (1798 p.), що стали своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію і мову українського народу. Національна ідея особливо виразно зазвучала у тих працях, де йшлося про привілеї, вольно-сті, звичаї, права "шляхти, гетьмана війська запорозького, духовного стану, міщанства і всього народу". В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. З таким твердженням не погодилися М.Максимович, О.Лазаревський, М.Майков та ін. Одні дослідники дотримувалися думки, що автором твору був О.Безбородько, інші — батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 — 90-х років XVIII ст., тісно пов'язаних з О.Безбородьком. "Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Він виконав важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Яскраво, інколи у художній формі, "Історія Русів" подає картину історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Багато уваги приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія країни, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори невідступно йдуть за теорією природного права народів. Вони висловлюють думку: народ України відстоює право на життя і свободу, на свою державність, бо всі народи завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, воль-ність і власність. Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі "Опису весільних українських простонародних обрядів" (1777 р.) Г.Калиновського, який започаткував українську етнографію. Дослідження в сфері української фольклористики пов'язані з ім'ям М.Цертелєва, котрий 1819 р. видав збірку "Опыт собрания старинных малороссийских песней", де вперше надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М.Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: "Малоросійські пісні" (1827 р.) та "Українські народні пісні" (1834 р.) видані в Москві, а "Збірник українських пісень" — у Києві (1849 p.). Передмова М.Максимовича до першого видання — це своєрідний літературний маніфест. До цього періоду відноситься також поява "Грамматики малорусского наречия" (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови. Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як "архітектор" відродження. Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 p., a 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790—1865 pp.). Статут університету, затверджений царем, передбачав створення наукових товариств, що мали досліджувати точні й філологічні науки, друкувати власні періодичні видання, наукові праці. Університет отримав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. На посаду професора філософії було запрошено німця Йогана Шада. Навколо його філософської школи зібралася певна кількість освічених людей, які мали великий вплив на формування світогляду студентів та освіченого кола харківського громадянства. У лекціях, а також у праці "Теорія нації" він наголошував на великому значенні свободи і гідності людини. У цьому відношенні його ідеї були співзвучними з ідеями українського відродження, філософськими традиціями України. В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зросло. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був П.Лодій із Закарпаття (1764-1829 pp.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787—1802 pp.). Потім П.Лодія запросили на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У власні наукові твори з проблем філософії він вводив русько-слов'янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки — "Логічні настанови" (1815 p.), що отримав високу оцінку наукової громадськості. Філософськими проблемами захоплювався також М.Полетика (1768—1824 pp.). Він написав цікаву працю "Філософські проблеми про людину і її відношення та призначення". її видав французькою мовою в Галле (Німеччина) колишній викладач філософії Харківського університету Л.Якоб (1759—1827 pp.). Великий інтерес до німецької класичної філософії виявив видатний український вчений, етнограф та історик М.Максимович (1804— 1873 pp.), який був добре обізнаний з творами Ф.Шеллінга. На думку вченого, вихідною точкою філософії є "любов до мудрості", яку можна збудувати не лише на фундаменті розуму, а й серця. Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І.Котляревського українська мова завоювала право на існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко (літературний псевдонім — Гри-цько Основ'яненко, 1778—1843 pp.). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман "Пан Халявський", повісті "Українські дипломати", "Життя і пригоди Петра Столбикова". Окремі його твори ("Маруся"."Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Сватання на Гончарівці") є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах. Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Боровиковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури. Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М.Костомарову (1817— 1885 pp.) — автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей ("Сава Чалий", "Переяславська ніч", "Чернігівка" тощо). З-поміж харківських поетів-романтиків найобдарованішим був А.Метлинський (літературний псевдонім Амвросій Могила, 1814—1870 pp.) — автор збірки "Думки і пісні та ще дещо". Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є.Гребінки (1812—1848 pp.). Наслідуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям — людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов'ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята поезія Є.Гребінки. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема "Богдан" (1843 р.) — один із найкращих тогочасних творів про Б.Хмельницького. Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії. В історії українського відродження важлива роль належала "Украинскому вестнику", що впродовж 1816—1819 pp. виходив щомісячно і мав понад 350 с Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського* українською мовою. Це викликало репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили. Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: "Украинский альманах" (1831 р.), "Утренняя звезда" (1838 p.), "Запорожская старина" (1833—1838 pp.), "Украинский сборник" (1838—1841 pp.). На їх шпальтах друкувалися твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи, народні пісні. Видання мали великий вплив на Т.Шевченка, його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови. Всі періодичні видання в Україні виходили російською мовою. Лише 1841 р. Є.Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах "Ластівка". На його сторінках вперше були надруковані твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боровиковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах "Ластівка" став помітним явищем на ниві національно-культурного відродження, помітно вплинув на піднесення літературного життя у Східній Україні та Галичині. Важлива роль у національно-культурному відродженні українського народу належало світському театрові, організаційне оформлення якого відбулося наприкінці XVIII — початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького. Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найвідомішим вважався театр поміщика Трощинського в с.Кобинці на Полтавщині, що здобув славу 'Нових Атен". Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с.Озерки на Полтавщині та у с.Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі. Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві — важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого 1812 р. став Г.Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М.Щепкін, Т.Пряженковська. Очолив Полтавський театр І.Котляревський, з ініціативи якого М.Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М.Щепкін (1788 — 1863 pp.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у "Наталці Полтавці" та Чупруна в "Москалеві-чарівнику". Ці принципи знайшли подальший розвиток у творчості К.Соленика (1811 — 1851 pp.), який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі на сценах Харкова, Полтави, Києва, Одеси. На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий на той час актор і режисер І.Дрейсіг (1791 — 1888 pp.), котрий з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також талановитий оперний співак і відомий український композитор С.Гулак-Артемовський (1813— 1873 pp.). Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало утверджувати самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям — ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набували своєрідних українських ознак. З поміж видатних українських архітекторів того часу вирізнявся А.Меленський (1766— 1833 pp.), котрий упродовж ЗО років був головним архітектором Києва. Він спорудив і перебудував у місті чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру тощо. На Харківщині та Херсонщині плідно працював П.Ярославський (1750—1810 pp.). За проектом професора Київського університету італійця О.Беретті був споруджений у класичному стилі головний корпус університету (1837 — 1842 pp.). У 20 — 30-х роках XIX ст. у Львові була побудована бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824—1835 pp.), Народний дім (1851 — 1864 pp.) і низка житлових будинків. Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод Руської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 p.). Українську традицію у храмовому будівництві замінив стиль ампір, а згодом — псевдовізантійський стиль. Українська скульптура кінця XVIII —першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, що вийшли з українського середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З-поміж них І.Мартос (1754-1835 pp.) родом з Ічні (тепер Чернігівська обл.) який став професором, а згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторіччя мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, у тому числі пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818 pp.), A.Piшельє в Одесі (1823-1828 pp.).У м. Києві 1853 р. на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В.Демут-Малиновського й архітектора К.Тона був споруджений пам'ятник князю Володимирові Великому. Тарас Григорович Шевченко (1814 — 1861 pp.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т.Шевченко — автор понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва. На жаль, не збереглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури. Художник-реаліст, він одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства ("На пасіці", 1843 p., "Селянська родина", 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів "Живописна Україна", яку художник задумав як періодичне виданняпро історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки. Його славетна "Катерина" (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну; дуб — її силу та непокору. Провідним жанром мистецької творчості Т.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К.Брюлова й автопортрети Т.Шевченко удостоєний звання академіка гравірування. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень — "Українські мелодії" (1831 р.) М.Маркевича, "Пісні польські й руські галицького народу" у двох томах (1833 р.) В.За-леського, "Голоси українських пісень", збірка зібрана і видана М.Максимовичем (1834 р.). Все це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

Білет № 37: «Народницький період в українській культурі XIX ст.»

Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові. Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було "стати лицем до козаччини", народницький період національно-культурного відродження висунув гасло "повернутися лицем до народу". В середовищі провідних діячів української культури почала домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Наголосимо, що саме народництво відкрило мовну й етнічну єдність усіх українських земель. Це слугувало передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства. Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагодилися контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, був створений спільний фронт виступів проти царського самодержавства. В 30 —50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) почалася нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростав інтерес до історії свого народу, вийшли у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. У освіченому середовищі поширювалися філософські ідеї Г.ф.Гегеля, Й.Гердера, Ф.Шеллінга. Твори німецького філософа Й.Гердера й інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. У сфері національного життя зароджувалися ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави. Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук у східних та західних землях України. Після придушення польського повстання 1830—1831 pp. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя центром українського романтизму і визвольного антикріпосницького руху став Київ. Навколо Київського університету, відкритого 1834 p., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які виявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, а й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особлива роль належала професорові університету М.Костомарову, письменнику, історикові й етнографу П.Кулішу, відомим у майбутньому культурним діячам України В.Білозерському і М.Гулаку, етнографу П.Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822- 1899 р.) і Миколи Костомарова (1817-1885 pp.) вони заснували політичну таємну організацію "Кирило-Мефодіївське братство", до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Шевченко. Впродовж 14 місяців його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії їхні думки про суспільний розвиток і долю України найсконцентрованіше викладені у "Книзі буття українського народу" ("Закон Божий") — політичному маніфесті братства. Праця, авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак, написана у дусі романтизму й ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Вона закликала до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40 —50-х років XIX ст. На їхню думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати власну культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними до тих, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою на шлях федерації повинна була стати Україна, яку М.Костомаров та його однодумці вважали водночас і найпригніченішою та найелітарнішою з-поміж усіх слов'янських суспільств. Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації. Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані. Зазначимо, що Кирило-Мефодіївське братство виконало важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на певний час перемістився в Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, після заслання проживали кирило-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських письменників — І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін. У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський. Журнал опублікував низку статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М.Костомаров виклав концепцію про "дві руські народності", де доводив "окремішність української культури і світогляду". Він в українців вбачав "сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади". В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток "х\о-поманів". Його учасники (В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом "хлопоманства" став В.Антонович (1834—1908 pp.) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор. Кінцеву стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, де вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Вони вирішили розпочати здійснення цих задумів із поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості. Наприкінці 50-х —початку 60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед денаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства — так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. Перша "Українська громада" виникла в Києві, очолена молодим істориком В.Антоновичем. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу "Современная летопись" була опублікована заява громади про оборону "українців молодого покоління". За прикладом київської подібні організації виникли в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громади об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини. Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали українсько-російський словник. Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок і викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя в Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, а й демократичних тенденцій, які поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних і релігійних книжок українською мовою, що засвідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідувались, або були заборонені. У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху в Україні, отже, і піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували низку фундаментальних праць. Провідна роль у цій різноманітній діяльності належала радикальним представникам демократично налаштованої інтелігенції (С. Подолинський, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, І.Франко, М.Драгоманов). У пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С.Подолинського (1850—1891 pp.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога й економіста, майже всі так звані українофіли — учасники громадівського руху — були "соціальними демократами", які пропагували серед народних мас ідею "народної революції". У пробудженні національної самосвідомості українців важливе значення мали наукові публікації, що висвітлювали питання історії та етнографії України, фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці "История Малороссии" М.Маркевича у п'яти томах, дослідження М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа и мазеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України від найдавніших часів"). У той період плідну наукову діяльність розгорнув професор Київського університету В.Антонович (1834 — 1908 pp.). Він очолював* історичне товариство Нестора-літописця і був автором численних праць з історії, археології, етнографії. В 1873 р. з ініціативи П.Чубинського (1839—1884 pp.) у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М.Драгоманов, О.Кістяковський, М.Лисенко та ін.), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" (СПб., 1782—1879 pp.), що вийшла за редакцією П.Чубинського. Праця не втратила цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно П.Чубинський був і автором вірша "Ще не вмерла Україна", вперше опублікованого 1863 р. з нотами українського композитора М.Вербицького (1815—1870 pp.) Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном. Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, визвольних змагань українського народу за "святее діло", прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль виконали музичні обробки поезій Т.Шевченка "Заповіт", І.Франка "Не пора", О.Духновича "Я русин был, есть и буду", які здійснили українські композитори М.Лисенко, М.Аркас і Д.Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у "Молитві за Україну" М.Лисенка — "Боже великий, єдиний, нам Україну храни", яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю. Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали численні наукові та мовознавчі праці, навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О.Потебня, П.Житецький, А.Кримський. У 40 —80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. Вийшли друком "Словарь малорусского или юго-восточного языка" П.Білецького-Носенка та "Опыт южнорусского словаря" К.Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, побачили світ у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Чільне місце в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні посідали твори І.Франка, І.Верхратського, К.Студинського, М.Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія "Пам'ятки українсько-руської мови та літератури". У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологові О.Потебні (1835— 1891 pp.). Він досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Його праці "Думка і мова", "Замітки про малоруське наріччя" (1870 p.), "Мова і народність" (1895 р.) та інші не втратили актуальності дотепер. Особливу цінність мають думки О.Потебні стосовно формування національної ідеї. Він вважав, що її відсутність у середовищі українців становить внутрішню причину безсилля і непродуктивності нації, небезпеку для її подальшого існування. Ця небезпека не менш загрозлива, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плєкання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує волю та прагнення до незалежності. В нації О.Потебня вбачав реальну силу, здатну підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Дотримуючись національної ідеї, він обстоював право національних культур на "самостійне співіснування та розвиток", тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову — без її вивчення всі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні. Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення. За визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — "два чільних сини України", які піднесли її культуру до світовго рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова — могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця. Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII — початку XIX ст. і розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла остаточне оформлення у творчості Т.Шевченка. Великий український поет, художник, мислитель Т.Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ "Кобзаря" (1840 р.),поеми "Гайдамаки" (1841 р.) і збірки "Три літа" (1843—1845 pp.) вивели поета до вершин української літератури. Т.Шевченко насамперед повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди "Тарасова ніч", "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", "Гамалія", "Іван Підкова" та героїко-романтична поема "Гайдамаки", де Україна зображена "зболеною і розтерзаною, вкритою могилами" на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Низка поетичних творів Т.Шевченка присвячена Б.Хмельницькому — організаторові боротьби народу України за незалежність ("Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові", "Даби-то ти, Богдане, п'яний", "Великий льох"). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України. Отже, національна ідея — одна з провідних і визначальних ідей світогляду Т.Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас він формулював своє бачення єдиної панслов'янської спільноти: "Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нероз-межованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янськая земля". У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т.Шевченко вбачав одну з форм державного устрою, яка могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеал поета — єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак воно не повинне призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури й історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, нації. Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка ґрунтується на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі котрого міститься національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державницт-ва, — характерна ознака його світогляду. Творчість Т.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу. Вона ввійшла у золотий фонд європейської та світової культури. Твори Великого Кобзаря, за визначенням І.Франка, принесли йому "невмирущу славу і всезростаючу радість". Відомий грузинський поет А.Церетелі, зазначаючи світове значення творчості Т.Шевченка, писав, що він "... перший дав мені зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ... Таких великих людей породжує велика нація, але вони, крім своєї нації, — належать іншим". Під впливом творчості Т.Шевченка відбувалася літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму, народності. На ниві поезії плідно працювали Л.Глібов, А.Свидницький, С.Руданський, П.Чубинський, П.Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М.Коцюбинський, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Леся Українка. їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців. Ідеї Т.Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М.Драгоманов (1841 — 1895 pp.). Його діяльність становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX — початку XX ст. Історична заслуга М.Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань царського уряду, М.Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах "Громада" (1878-1882 pp.). М.Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору й етнографії: "Історичні пісні малоруського народу" в співавторстві (1874—1875 pp.); "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876 p.); "Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880" (1881 p.); "Політичні пісні українського народу XVIII —XIX ст." (1883—1885 pp.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова. В сфері літературознавства М.Драгоманов був одним з найвидатніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Це засвідчує його праця "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891 p.). Глибока ерудиція М.Драгоманова в світовій літературі поєднувалась із прогресивними поглядами стосовно місця і ролі української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути "по ідеях демократична, по манері — критична і реалістична, по мові — животворна". М.Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет, дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки. Значення творчості М.Драгоманова для розвитку визвольних ідей в Україні, піднесення української культури високо цінували І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, М.Коцюбинський, М.Павлик. На думку І.Франка, кращі твори М.Драгоманова "запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку". У публіцистичних статтях та історичних дослідженнях "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Неполітична політика", "Неправда не просвіта", "Довгі вуха нової гри" тощо. М.Драгоманов обстоював ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що "без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної". Погляди М.Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях. Не вбачаючи в той час реального ґрунту для державної самостійності України, він вважав за можливе виборювати політичну і культурну самостійність українців на засадах федеративної системи. Чітко дротримуючись федералістичних позицій, М.Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Одночасно у статті "Втрачена епоха" він доводив, що загалом українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На думку вченого, українці повинні зберігати вірність не "всій Русі", а насамперед Україні: "Освічені українці, — писав він, — як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу. Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною". М.Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою За його проектом, представницький орган — земський або державний собор — складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, що обирається обласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичного демократизму — загальне виборче право. Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, а й зростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876 р. за участю імператора Росії Олександра II на особливій нараді в м.Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М.Драгоманову та П.Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій і Московській губерніях, а також в Україні. Тоді ж був підписаний "Емський указ" про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Все це було великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обмеження, П.Куліш, О.Кониський, М.Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, зокрема газету "Правда", що видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених у Росії. В 1873 р. за допомогою Л.Скоропадської-Милорадович і церковного діяча В.Симиренка вони започаткували у Львові Літературне товариство ім.Т.Г.Шев-ченка, що мало величезне значення для національно-культурного відродження українського народу. Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найвідомішим з-поміж філософів був С.Гогоцький (1813—1889 pp.) — професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І.Канта та Г.В.Ф.Гегеля. Він відомий також як автор "Філософського лексикону" в чотирьох томах (1857—1873 pp.), що був одним з перших видань філософського словника у Росії. Видатним представником так званої філософії серця в Україні був професор Київської духовної академії, а згодом Московського університету П.Юркевич (1826—1874 pp.). У його творах відображена специфіка українського світобачення, характерні ознаки національного світогляду та національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської істини і духовно-моральне джерело душевної діяльності він розвинув у праці "Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого". Сферу духовного життя П.Юркевич, як і Г.Сковорода, позначав символом "серце", що є виразом душевного стану людини. Душа перебуває в глибині людського серця, вона вічна, як вічна і безсмертна людина, що повністю залежить від Бога. Філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., з-поміж яких назвемо А.Спіра, К.Ганкевича, І.Федоровича, позначились і на інших сферах духовної культури українського народу — літературі, театрі, мистецтві. Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. "Артистичне товариство" в Єлисаветграді вперше в Україні поставило спектакль за п'єсою Т.Шевченка "Назар Стодоля", а в 70-х роках — оперу С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". У Києві діяв аматорський театр, де починали творчість композитор М.Лисенко (1842—1912 pp.) і драматург М.Старицький (1840—1904 pp.). У 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі М.Кропивницького (1840—1910 pp.) був створений професійний театр. До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени М.Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856—1933 pp.), П.Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич, брат М.Садовського, 1859—1930 pp.). М.Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934 pp.), О.Вірина (справжнє прізвище — Колтановська, р.н. невід. — 1926 p.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України. Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887—1965 pp.; Соломія — 1872-1952 pp.). Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф.Фельнер і Г.Гельмер, 1884-1887 pp.), Києві (архітектор В.Шретер, 1897-1901 pp.) та Львові (архітектор З.Горголевський, 1897— 1900 pp.), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор О.Бернардацці, 1894—1899 pp.), Львівський політехнічний інститут (архітектор Ю.Захаревич, 1873— 1877 pp.) тощо. Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі були Л.Позен (1849-1921 pp.) і П.Забіла (1830-1917 pp.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм ("Кобзар", "Шинкар", "Переселенці", "Оранка на Україні"), другий — у жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т.Шевченка, пам'ятник М.Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів відомий пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (скульптор М.Микешин, 1879-1888 pp.). В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше виявилося у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів вирізняються В.Орловський, С.Світославський, П.Левченко. Найвідомішим був художник С.Васильківський (1854 — 1917 pp.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі "Козача левада" (1893 p.), "Дніпровські плавні" (1896 p.), "По Донцю" (1901 р.) — справжні шедеври мистецтва. Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї доби, що розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера "Запорожець за Дунаєм" (1862 p.). Музику до неї написав композитор С.Гулак-Артемовський (1813—1873 pp.). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П.Сокальський (1832—1887 pp.) — опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна"; П.Ніщинський "(1832 — 1896 pp.) — музична картина "Вечорниці" до драми Т.Шевченка "Назар Стодоля"; М.Аркас (1852—1909 pp.) — опера "Катерина"; О.Нижанківський (1863—1919 pp.) — музичні твори на слова Т.Шевченка. Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч М.Лисенко (1842—1912 pp.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", вокальні твори під загальною назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики. Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Людкевич.

Білет № 38: «Модерний період в українській культурі XIX ст.»

Згідно з прийнятою схемою це період, що охоплює чверть сторіччя у житті українства, тобто останню декаду XIX ст. і перших 14 років ХХ-го до вибуху І. світової війни.

Цей період, згадуваний уже історик І. Лисяк-Рудницький вважає — „найщасливішим в новітній історії”, бо це була „доба безперервного і усестороннього українського підйому”.

В історії українського культурного процесу цей 25-літній період вагомий важливими досягненнями, які були основними елементами у формуванні нової української людини і її самостійницьких прагнень.

Але саме в культурному аспекті цей процес не однорідний. Мав він інший характер і зміст та обмежені можливості на східних землях, а дещо інакше здійснювався він на землях західної України. І це зовсім самозрозуміле, коли зважити, що східні землі перебували в кліщах московського імперіалізму і великодержавного шовінізму, а західні були під владою все ж таки конституційної габсбурзької монархії.

Крім цих зовнішньополітичних обставин, були ще внутрішні, суспільні умовини, які по різному діяли на пробудження українського національного організму і його еволюцію від виключно народницьких гасел до самостійницьких концепцій. А втім і хронологічно цей рух до завершення свого відродження не був однаковий на землях російської і австрійської займанщин, хоч був змістом своїм паралельний.

Якщо йдеться про Галичину то початків цього руху треба дошукуватись уже під кінець 70-их і у 80-их pp. а на східноукраїнських землях цей період (модерний) міг початись щойно в 90-их pp., а дальший його розвиток, хоч паралельний до західноукраїнського, був теж відмінний.