Малярство

Велика кількість пам’яток малярства з цього часу — безіменна, а з другої сторони, нам відомі імена багатьох мистців, яких твори не збереглися. Серед образотворчих мистців Правобережжя й Галичини визначне місце займав  Ст. Строїнський (1725-99), з міщанської родини у Львові, який здобув освіту в Римі, а згодом очолював львівську малярську школу, і разом зі своїм сином Антоном, братом Мартином і зятем Й. Хойнецьким, виконали багато величних розписів. Мистецькі замовлення останнього польського короля Ст. Августа виконував Антін Грушецький з Супрасльського монастиря на Волині; живописними роботами в церкві св. Юра у Львові керував, вихований у Відні, Лука Долинський. Вони позначені великою майстерністю, як теж і портрети його пензля.

У першій половині XVIII ст. було виконано ряд важливих монументальних живописних робіт. Тільки в самому Києві провадились розписи в Успенському соборі та в Троїцькій церкві Києво-Печерської лаври, а теж в Софійському соборі і Михайлівському манастирі. Над розписами стін і живописом іконостасів у Києво-Печерській лаврі працювали іконописці лаврської малярні. У цих розписах брав участь один з найвидатніших лаврських іконописців Алімпій Голик. Особливо багато були прикрашені в середині Успенська і Троїцька церкви: живопис прикрашував не тільки іконостас, але і всі стіни, арки, склепіння, двері і т.д. Вони зображали події біблійної, євангельської та церковної історії, при чому часто бувало, що обличчя богоугодників нагадували реальних людей.

Нав’язуючи до традиції, що складовою частиною живопису повинене бути портрет фундатора чи опікуна церкви, у вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври бачимо ґалерію зображень державних і церковних діячів. Всіх їх там близько 85 осіб, починаючи з великих князів, гетьманів, а кінчаючи . . . царем Петром І. В інших розписах бачимо сцени з щоденного життя.

У другій половині XVIII ст., розпорядженням московської церковної влади, припиняється таке самовільне трактування церковних розписів і поставлено вимогу обмежитися в розписах до сцен богословського змісту; згодом лаврських іконписців віддано в науку і нагляд «Народного учіліща», де була строга контроля.

В цьому теж періоді розгортається будівництво маєтків на лівобережній Україні, і там, в палатах, теж застосовується мистецькі розписи.

Поширеним видом монументально-декоративного мистецтва був іконописний живопис, а найбільше видатним його представником кінця XVII і початку XVIII ст. був І. Руткович. Належав він до жовківської школи церковного малярства (бо львівське було тоді в занепаді), а найкращий його твір, це іконостас церкви св. П’ятниць у Жовкві. Інші його ікони, як от «Подорож в Еммаус», «Христос і Магдалина», вражають незвичайною живописністю та глибокою людяністю образів. Був він сучасникиом відомого Іова Кондзелевича із Скита Манявського, автора шедевру «Богородчанський іконостас».

Іншим визначним іконописцем тих часів був придворний маляр гетьмана К. Розумовського, Гр. Стеценко, родом з Лівобережжя. Зображав він в іконах біблійно-євангельські сцени в українському дусі, а вершиною його іконостасної техніки є бароковий іконостас у соборі м. Почепа. Національні риси спостерігаємо в іконах В. Боровиковського (допетербурзького періоду), і вони своїм національним колоритом і традиційною постановкою фіґур, помітно відрізняються від раннього іконопису.

Такий же національний колорит бачимо в іконах галицьких іконописців (як от у. Ю. Радиловського), які працювали над мистецьким оздобленням собору св. Юра у Львові. Ці національні риси в іконописі поволі заникають з кінцем XVIII ст. А було це наслідком або строгої контролі, або різних модних течій західної Європи, що замгали до зовнішньої краси та ідеалізації образів.