1. У Східній Галичині склалися кращі умови для національного життя, ніж на українських землях під владою Російської імперії:

• не заборонялося друкувати книжки українською мовою;

• існувало українське шкільництво;

• діяли культурно-освітні та наукові заклади.Активними були українські відділення Просвіти. На 1914 р. існувало 77 філій, майже 3 тис. читалень, 2,7 тис. бібліотек. Кількість членів Просвіти сягала 36,5 тис. осіб;

• активно проводилися ювілейні культурно-просвітницькі заходи:

— 1898 р. Святкування у Львові 100-річчя української літератури (від часу появи «Енеїди» І. Котляревського). До цього ювілею М. Грушевський підготував і видав перший том «Історії України — Руси», яка мала велике значення для зростання національної свідомості українського народу.

— Широко відзначалося 25-р.іччя літературної діяльності І. Франка.Такі урочистості сприяли піднесенню національного руху в Західній Україні, а завдяки всеукраїнському значенню і єднанню українського народу.2. Значну роль у громадсько-політичному житті Галичини в цей час починає відігравати митрополит Галицький (греко-католицька церква) Андрій Шептицький (1900— 1944). А. Шептицький став душею всього національного і культурного життя Галичини.

3. Головними гаслами національно-визвольного руху були:

• поділ Галичини; на українську і польську частини;

• національна автономія для її української частини;

• заснування українського університету у Львові;

• загальне виборче право.Учасники національно-визвольного руху називали Східну Галичину «українським П’ємонтом».Національне питання — це питання про ліквідацію усілякого національного гноблення, про досягнення рівноправності національностей, вільного самовизначення і розвитку великих та малих народів.ВисновокДосвід українського національного відродження початку XX ст. мав велике значення для подальшої боротьби за українську державність.

39. Проаналізуйте місце українського питання в ідейних поглядах російського народництва в другій половині XIX ст.

Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників була соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати «місцевими умовами», тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний ідеолог народників Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії й висловлював серйозні сумніви щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю позицію підтримували багато революціонерів українського походження, на думку яких, було б краще, коли б національні відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес виявиться хворобливим, аби тільки народилося нове всесвітнє соціалістичне суспільство. Але поки що, вважали вони, національні особливості слід враховувати.Виразним прикладом пов'язаних з національними особливостями проблем, що виникали у народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали, що селянське общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної схильності росіян до соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може минути капіталістичну стадію розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосередніше, ніж Європа. Проте цю теорію заперечувала ситуація на Україні. В українському селі поширеним було приватне землеволодіння, й деякі народники з розпачем говорили про «вроджену відразу» українців до общини. Інші революціонери, такі як М. Стародворський із кам'янець-подільської групи, визнавали, що «на Україні справа стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що вони пройняті інстинктом приватної власності». Більше того, на думку Стародворського, схильність українців до приватної власності могла означати, що «Малоросія, ймовірно, стане бар'єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії».Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім молодим поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтересу до селянства. Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли встановлювали дружні стосунки з народниками, які займалися революційною пропагандою. Багато з них поєднували обидві справи. Навіть на організаційному рівні революційні групи активно співпрацювали з «молодими» громадами. «Старі» ж громади, члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалювали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина стала джерелом серйозної напруги між двома поколіннями українофілів.Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до значного зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика революційного руху дедалі більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав революціонерів, вони займали антинаціональні позиції, поривали свої зв'язки з українським рухом і ніколи не контактували з ним. У кращому випадку ці молоді українські борці за справу соціального радикалізму намагалися спочатку підняти революцію, а потім вже розв'язувати національне питання. Так революційний популізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело до критичного ослаблення українського руху.

40. Охарактеризуйте особливості земського ліберально-опозиційного руху в Україні у другій половині XIX ст.

Як суспільно-політична течія ліберальний рух виходить на історичну арену на рубежі 70—80-х років.В Україні він формувався, головним чином, на основі земської ліберальної опозиції.

1. Ліберали обстоювали побудову економіки за законами ринку, конкуренції.

2. Держава повинна стати правовою, оберігати демократичні права і свободи та мінімально втручатися в економічну сферу.

3. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію.

4. Вони не .визнавали революційних форм і методів боротьби.

5. В основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Найвпливовішою була ліберальна група земців Чернігівщини. Осередки лібералізму існували у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжинському та інших земствах.

Основні форми роботи лібералів:

• створення опозиційної преси;

• скликання з’їздів земських службовців;

• вимоги рішучого оновлення чинного законодавства;

• надання всім громадянам' політичних прав і свобод;

• прийняття петицій і звернень до царського самодержавства з вимогами встановити в Росії конституційний лад. Ліберальний рух в Україні не перетворився на потужну опозиційну силу. Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були також ті представники української інтелігенції, які знаходилися в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури.