36. Охарактеризуйте суспільно-політичну спадщину і. Франка

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…» 1888 року . Іван Якович Франко (1856-1916) — письменник, поет, політичний і громадський діяч. У 1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р. очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію НТШ, редагував "Літературно-науковий вісник". Стояв біля витоків Української радикальної партії. Свої твори почав друкувати з початку 70-х років. Залишив значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину. У політичному русі і розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всієї України відіграв важливу роль.

Тривалий час І.Франко перебував під ідейним впливом Драгоманова, проводячи федеративні принципи в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. Він навіть противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам. Після смерті Драгоманова він звільнився від його ідейних впливів і перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що він усвідомив: соціалізм не призведе до національного визволення України, під соціалістичними гаслами більш могутні нації можуть поглинути інші. Він говорив, що "польські соціал-демократи є найтяжчі вороги", а російська соціал-демократія "являється далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті".

Перехід на самостійницькі позиції зумовив розрив Франка з Радикальною партією. Він став одним з керівників Української національно-демократичної партії. Ідеалом у суспільному житті Франко вважав вільну незалежну націю. Все, що йде поза нацією, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Для досягнення цієї мети не шкода ніяких жертв.

Ці ідеї, які Франко почав сповідувати на зламі століть, стали домінуючими в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі прошарки українського суспільства Галичини.

37. Дайте характеристику основних етапів діяльності та програмних документів Революційної української партії.

Виникнення і еволюція Революційної української партії.

Учасники старих громад, об'єднавшись навколо «Товариства Нестора-літописця» (заснованого у Києві 1873 р.) та історико-етнографічного журналу «Киевская старина» (1882 —1906), займалися переважно культурницькою діяльністю. На відміну від них молоде покоління громадівців основну увагу приділяло політичним питанням. Представники радикально-демократичної інтелігенції організували громади у формі підпільних гуртків. Політичні погляди їх учасників варіювалися в широкому спектрі, аж до марксистських. Зокрема, зі студентської громади Київського університету вийшов соціал-демократ П. Тучапський. 1899 р. за ініціативою лідерів студентських громад Д. Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича й М. Русова почала створюватись перша в Росії Революційна українська партія (РУП). Остаточно її було сформовано в лютому 1900 р. У програмних настановах РУП наголошувала на аграрному характері української нації, а селянство визначала як основну рушійну силу майбутньої революції.

Першим маніфестом рупівців була промова, виголошена на Шевченківських святах 1900 р. в Полтаві та Харкові М. Міхновським (вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна»). Він констатував: «Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги урядових шпигунів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національності й коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання: яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій території, наче зі своїми рабами?» Автор закликав суспільство до боротьби за національне визволення і створення політично незалежної України. Установчий з'їзд РУП у грудні 1902 р. затвердив 6 партійних комітетів (вільних громад): Київський, Харківський, Чернігівський, Полтавський, Лубенський і Кубанський (Чорноморський). ЦК РУП представляли Є. Голицинський, Д. Антонович і В. Козиненко. До Закордонного комітету у Львові входили Д. Антонович і В. Винниченко. 1903 р. РУП очолив М. Порш. Партія перейшла на позиції міжнародної соціал-демократії (Ерфуртська програма) й, відкинувши гасло самостійності України як нереальне, прибрала інше: національно-культурної автономії в межах Російської імперії.

Така еволюція аж ніяк не влаштовувала настроєну вкрай націоналістично групу під проводом М. Міхновського. 1902 р. вона відкололася від РУП. А 1903 р. те саме вчинила група Б. Ярошевського. Перша з них згодом перетворилася на Українську народну партію (УНП). її політичне кредо Міхновський сформулював у «10 заповідях», найвідомішою серед яких стала така: «Україна — для українців!». Група Ярошевського проголосила себе Українською соціалістичною партією (УСП). Однак обидві партії, не діставши підтримки з. боку революційних мас, занепали. У грудні 1904 р. під час спроби провести у Львові свій II з'їзд РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М. Меленського на поч. 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку, а інша, до керівного ядра якої належали В. Винниченко, С. Петлюра й М. Порш, у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Їй судилося відіграти величезну роль у розгортанні українського національно-визвольного руху.

Програма УСДРП за змістом нагадувала ту, яку виробила німецька соціал-демократія, і в ній, на відміну від програми загальноросійської соціал-демократичної партії, не було положення про диктатуру пролетаріату. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетських, церковних і монастирських земель у власність органів місцевого самоврядування (муніципалізація земель). Конфіскації поміщицьких земель не передбачалося. Партія домагалася автономії України. Визнаючи ненормальною багатопартійність соціал-демократії, УСДРП вважала за можливе об'єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату. Подібних позицій дотримувалися в цьому питанні єврейські та польські соціал-демократи.

Програма «Спілки» з основних питань тактики й стратегії збігалася з поглядами поміркованих членів РСДРП, за якими закріпилася назва «меншовики». їхні провінційні організації у Києві (в межах Південно-Західного краю) і Полтаві (в межах відповідної губернії) злилися з організаціями «Спілки».

За ініціативою колишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникла Українська демократична партія (УДП). До її керівного ядра увійшли Є. Тимченко, В. Чехівський, Є. Чикаленко. За соціальним складом і поглядами українські демократи в цей час були близькими до «Союзу визволення» — зародка майбутньої загальноросійської партії конституційних демократів (кадетів). Однак політичні гасла УДП були радикальнішими, аж до соціалістичних. Як і українські соціал-демократи, ця партія стояла на платформі автономії.

Соціалістична фразеологія в програмних документах УДП примусила частину демократів залишити партію. Група на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим і Ф. Матушевським взялася за формування Української радикальної партії (УРП). Однак розкол вдалося подолати, й 1903 р. УДП й УРП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). 1907 р. УДРП було перейменовано на Українську трудову партію.

38. Охарактеризуйте піднесення українського національно-визвольного руху в роки революції 1905–1907 рр.

Піднесення визвольного руху та національної самосвідомості українського народу

На початку XX ст. зростало національне гноблення в Наддніпрянській Україні:

• продовжував діяти Емський указ .1876 p який заборонив розвиток української культури;

• царські власті переслідували українську мову, не дозволяли викладати нею в школах і користуватися в адміністративних установах;

• не можна було видавати українською мовою газети, журнали, книги;

• виші навчальні заклади позбавлено автономії.

Основні риси українського національного руху початку XX ст.

1. Розвивався національний рух. Викладачі вишів, демократична інтелігенція виступали проти переслідування української мови.

2. Національний рух був не лише культурно-освітнім, він політизувався і став організованішим.

3. Активно розгортався процес створення українських партій.

4. Проводилися масові культурно-освітні заходи, що набували характеру опозиційних виступів.

5. Національно-визвольний рух поступово набував загальнонаціонального характеру.

6. Зростала національна самосвідомість українців, що знайшла свій вияв у піднесенні національно-визвольного руху.

7. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція.

• У 1903 р. урочисто відкрили пам’ятник 1. Котляревському в Полтаві.

Під час відкриття було заборонено виголошувати привітання українською мовою. Утім делегати відмовились виступати і поклали на стіл президії тексти своїх промов.

• Того самого року в Києві з великим піднесенням і активністю вшанували композитора М. Лисенка з нагоди 35-річчя його діяльності.

• У 1904 р. відзначили 35-річчя літературної діяльності письменника І. Нечуя-Левицького.Такі заходи сприяли зростанню національної самосвідомості українців, зміцненнюконтактів між українцями у складі Австро-Угорської та Російської держав.

На початку XX ст. проти переслідувань української мови і культури виступили:

• студентство, яке пропагувало демократизацію суспільних відносин, відродження української культури;

• вчені Київського та Харківського університетів;

• демократична інтелігенція;

• українські ліберали

.Потрібно було вирішувати національне питання.Багато земств і міських дум ухвалили постанови про необхідність ввести в школах навчання українською мовою.Галичина стає загальноукраїнським центром визвольного руху