61. Особливості українського національного руху 1907 – 1914 рр.

У період 1907-1914 рр. український рух, незважаючи на урядові переслідування, продовжував розвиватися. Осередками розвитку руху були "Просвіти", що виникли в роки революції: київська, катеринославська, одеська, кам'янецька, чернігівська, миколаївська, житомирська та на Кубані. Найбільш впливовою серед "Просвіт" була київська, в якій зосередилися провідні діячі українського руху. "Просвіти" в Наддніпрянській Україні на відміну від своїх західноукраїнських аналогів, не складали єдину організаційну структуру. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялось мати філії по селам. Великою заслугою діяльністю "Просвіт" у період реакції було те, що вони не дали згаснути українському національному життю. Їх культурницька діяльність в умовах урядових репресій набирала політичного забарвлення і тим самим сприяла розвитку українського руху.

62. Посилення національного гніту в Україні 1907 – 1914 рр.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907—1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.

Уряд заборонив викладання українською мовою в школах. У школах не дозволялося співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

Були закриті київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти».

У 1910 р. вийшов циркуляр міністра внутрішніх справ Петра Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші народи) заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати у пресі терміни «Україна», «український народ».

Утім, у 1913 р. Дмитро Донцов (член УСДРП) проголосив ідею сепарації, або відділення України від Росії.

селянство все більше втягувалося в бунти, протести, революційні рухи Російської демократичної революції 1905–1907 рр.

Ще в роки революції указом 9 листопада 1906 р. Петро Столипін розпочав серію реформ, що розвивали індивідуальні селянські господарства, руйнували общини, але зберігали общину власність на луки, ліси, річки тощо. Відтепер селянин міг продавати й покупати землю, користуватися дешевим кредитом, переселятися у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Реформа посилила розшарування на селі (5 % - богатих, 80 % - бідних)

63. Особливості Столипінської аграрної реформи в Україні:

Столипінська аграрна реформа дійсно стала однією з найважливіших подій в історії Російської імперії в цілому і в України, зокрема. Вона активно сприяла становленню капіталізму. Реформа була направлена на розчищення селянських земель від "слабких" на користь "сильних", щоб вирішити завдання первісного нагромадження на селі капіталу. Здіснення аграрної реформи було покладено на губернські повітові землевпорядкувальні комісії, що за своїм складом були поміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни розуміли, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність приведуть до повного розорення їх, і виступали проти цих заходів, царські власті здебільшого проводили реформу примусово.

У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 року по 1 травня 1915 року вийшли з общини 468 тисяч дворів, які закріпили в особисту власність 2794 тисячі десятин землі, що становило 30,2 % від загальної кількості общинної надільної землі. По окремих регіонах з общини виділися: на Правобережжі – 48 % дворів, на Півдні – 45 % дворів, на Лівобережжі – 2,5 % дворів. В наслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини сільських дворів.