6. Прихід до влади Директорії унр. Внутрішня і зовнішня політика Директорії.

Уряд гетьмана не визнали соціалістичні партії, селянський союз, інші політичні партії та громадські організації. Опозиційні до гетьманату сили об’єдналися навколо Українського Національного Союзу (УНС). 13 листопада 1918 р. на засіданні УНС з метою організації боротьби проти гетьманського режиму було створено опозиційний уряд – Директорію на чолі з В.Винниченком (ввійшли С.Петлюра, Ф.Швець, Ф.Андрієвський, А.Макаренко). У свою чергу українські більшовики на чолі з КП(б)У теж прагнули відновити в Україні радянську владу і зберегти єдність з радянською Росією.

11 листопада 1918 р. закінчилася І світова війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України.

Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті “До всіх українських громадян” П.Скоропадський заявив про федерацію України з не більшовицькою Росією і про “відновлення Великої Росії”. Суверенність Української держави скасовувалася.

У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.

28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.П’ятаковим, а згодом Х.Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.

Уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і покинув місто.

Гетьманський уряд передав владу Директорії, яка заявила про відновлення УНР. Директорія була з самого початку свого правління у стані війни з Радянською Росією.

Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема відновлені назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча – Трудовому Конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

З 21 по 29 січня працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних Міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесії Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 р. Директорія під тиском більшовицьких військ покинула Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км. – між поляками і більшовиками.

Причини поразки Директорії:

1) Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямків політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра – на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою – до союзу з Антантою;

2) непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному: а) видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв’язували земельні питання, здійснювали каральні акції; б) обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права; в) ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.;

3) невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна;

4) радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. на бік більшовиків перейшли загони Махна, “зелених”, Григор’єва.

Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави – Українська соціалістична радянська республіка. Більшовики почали проводити на Україні політику “воєнного комунізму”, яка передбачала суворий контроль над економікою і соціальною сферою країни (націоналізація промисловості, фінансів, зв’язку; диктатура комуністичної партії; загальна трудова повинність; карткова система; “червоний терор”; продрозкладка тощо).

Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення і в самій Червоній Армії.

Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ. Радянська влада в Україні знову впала. Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва. Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестора Махна.

На початку 1920 р. Червона Армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.

Взимку 1919-1920 рр. армія УНР провела т.зв. “зимовий похід”, який виявився невдалим.

Намагаючись врятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок – переговори з Польщею. 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав:

- спільну боротьбу проти більшовиків;

- відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С.Петлюрою;

- як своєрідну компенсацію за це С.Петлюра “віддавав” Польщі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся), що викликало обурення серед населення Західної України.

Хоча і розпочалися військові дії, проте Росія і Польща були не готові до затяжної війни і в жовтні 1920 уклали перемир’я. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська (17 тис.) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв з частинами Червоної Армії змушені були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.

18 березня між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир:

1) Польща визнавала існування самостійної Радянської України;

2) До Польщі ввійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західна Білорусь, Холмщина, Підляшшя.