2. Україна в революції 1905-1907 рр.

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійський і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р.:

жовтень – загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу ІІ піти на поступки і видати Маніфест17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

червень – збройне повстання на броненосці “Потьомкін”;

листопад – повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; виступ полку саперів у Києві на чолі з підручником Б.Жаданівським;

грудень – збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли у загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

1) після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса. Всього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;

2) виникла культурно-освітня організація “Просвіта”, яка мала філіали в багатьох містах України (М.Аркас, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Леся Українка, М.Лисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький і ін.);

3) відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах;

4) активну діяльність у першій Думі (1906) та в другій Думі (1907) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга.

3. Українські землі в 1907-1914 рр.

Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто “лівими”. Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу.

З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції – жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом – голова уряду Росії П.Столипін.

З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка передбачала:

- знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів;

- ліквідація аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.

У цілому по Росії реформа не досягла поставленої цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх – з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля 1 млн. чол.). Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не могла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.