3.Народні повстання на Лівобережжі та Гетьманство

Д. Многогрішного

Із 1666 р. в Україну почали прибувати царські воєводи з військами, які почали втручатися в гетьманське управління, чинити утиски місцевому населенню, захоплювати землі. Тоді ж почався перепис населення для визначення розміру податків. Наслідком такої політики стало повстання, що піднялось на Переяславщині, яке до початку 1668 р. охопило все Лівобережжя. У червні 1668 р. Брюховецький, залишившись в ізоляції, був убитий повстанцями. Скориставшись складною ситуацією на Лівобережжі, Дорошенко проголосив себе гетьманом всієї України, призначивши сюди своїм представником Дем'яна Многогрішного.

Д. Многогрішний, опинившись на Лівобережжі перед переважаючою силою російських військ, змушений був визнати зверхність Москви. У березні 1669 р. в Глухові козацька рада підтвердила гетьманські повноваження Д. Многогрішного (1668—1672) і ухвалила нові статті. За Глухівськими статтями режим царської присутності в Україні був пом'якшений. Д. Многогрішному вдалося, зокрема, домогтися припинення втручання царських воєвод у справи гетьманської адміністрації, збирати податки в російську казну. Російські гарнізони мали залишатися в чотирьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові й Острі. Однак реєстр скорочувався до 30 тисяч осіб. У своїй політиці Многогрішний намагався рішуче і безкомпромісно відстоювати автономні права України, і боровся за відновлення кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького.

Послідовний курс Многогрішного на широку автономію України спричинив серйозне занепокоєння російського уряду та протидію частини козацької старшини, яка дотримувалась проросійської орієнтації. За підтримки царського резидента усунуті з посад полковники організували змову проти гетьмана. Його було звинувачено у зраді, заарештовано і заслано до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України був обраний генеральний суддя Іван Самойлович. Були затверджені чергові статті, що обмежували владу гетьмана і вплив рядового козацтва.

4.Ситуація на Правобережжі під час Руїни

На Правобережній Україні у 60—80-х рр. XVII ст. ситуація продовжувала загострюватись. Туреччина і Кримське ханство, скориставшись Руїною, посилили наступ на українські землі з півдня. Цьому сприяло те, що П. Дорошенко, який після Андрусівського перемир'я розчарувався у союзі із Польщею і Росією, прагнучи об'єднати Українську державу під своєю владою, уклав договір з Туреччиною і визнав себе васалом султана. Він виступив проти Польщі та її ставленика на Правобережжі гетьмана М. Ханенка, що контролював північну Київщину. 1672 р. 250-тисячна турецька армія вторглась на Поділля і, розгромивши поляків під Тернополем, просувалася на Львів. Польський уряд змушений був просити миру. За Бучацьким договором 1672 р. Поділля стало турецькою провінцією, а решта Правобережної України — самостійною державою під владою П. Дорошенка і турецького протекторату.

Вимушеною відмовою Польщі від Правобережжя вирішив скористатися царський уряд Росії. Майже вся Правобережна Україна 1674 р. була окупована царськими військами і лівобережними полками. М. Ханенко передав повноваження І. Самойловичу. П. Дорошенко був оточений в Чигирині і деякий час тримався тільки завдяки підтримці турок і татар. Його політика провалилась. Край знелюднів внаслідок турецько-татарських набігів. Від П. Дорошенка відвернулись усі соратники і 1676 р. він склав булаву перед Самойловичем і воєводами.

Втративши Дорошенка, Туреччина 1677 р. проголосила гетьманом Ю. Хмельницького, що опинився в її руках під час одного з татарських набігів. Величезна турецько-татарська армія 1677—1678 рр. здійснила два походи на Чигирин, зрештою захопила його, але далі просунутися не змогла через стійкий опір російських військ і лівобережних полків. Ю. Хмельницький правив, спираючись на турецько-татарські загони, фактично безлюдним краєм і запам'ятався лише безмежною жадібністю та великою жорстокістю. 1681 р. турки, переконавшись у непотрібності Ю. Хмельницького, його стратили.

Багаторічна війна за Правобережжя виснажила всіх її учасників, а зруйнований край втратив привабливість. Були укладені договори: Журавневський 1676 р. — між Польщею і Туреччиною, Бахчисарайський 1681 р. — між Росією і Туреччиною, «Вічний мир» 1686 р. — між Росією і Польщею. За цими договорами Росія залишала під своїм контролем Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, південна частина Правобережної України відходила до Туреччини, а північна — до Польщі. Крім того, значні території вздовж правого берега Дніпра і на півдні не повинні були заселятися жодною стороною, залишившись нейтральною зоною. Звичайно при цьому поділі про інтереси українського народу не йшлося