1. Розвиток теорії правової держави з урахуванням історичної діалектики.

Історія зберігає чимало повчальних і плідних ідей про сумісності держави з правом. Правова держава - це продукт «нового часу». Ні давнина, ні середні століття не знали правової держави, хоча сама ідея правової держави сягає своїм корінням в античне суспільство. Для всеосяжного вивчення даного питання необхідно проаналізувати відомості про ідеї і поняттях, східних в ряді принципів з терміном «правова держава», що дійшли до наших днів з глибокої давнини.

Зрозуміло, різні мислителі, політичні та громадські діячі вкладали різний зміст в ідею правової держави. Якщо у одних така держава асоціювалося, в кінцевому рахунку, з приватною власністю, багатством певних класів і верств, з використанням в різних формах чужої праці, то в інших усе виглядало як раз навпаки.

При приватної власності, заявляв ще в XVI столітті відомий гуманіст лорд-канцлер англійської монархії і автор першого «комуністичного» твори «Утопія» Т. Мор, неможливо говорити ні про справедливість, ні про благополуччя всього суспільства, ні про «найкращий устрій держави». «При неодноразовому і уважному спогляданні нині процвітаючих держав, - віщав автор вустами свого героя Рафаїла Гитлодея, - я можу клятвено стверджувати, що вони представляються не чим іншим, як якимось змовою багатіїв, які борються під ім'ям і вивіскою держави про свої особисті вигоди. Вони вигадують і винаходять всякі способи і хитрощі, насамперед для того, щоб утримати без страху втрати те, що стяжали різними шахрайськими хитрощами, а потім для того, щоб відкупити собі за можливо дешеву плату роботу і працю всіх бідняків і експлуатувати їх як в'ючних худобу ». Якщо багатії вказували від імені держави, робив висновок автор зі своїх спостережень і роздумів, значить, і від імені бідних, дотримуватися ці хитрощі необхідно, так як вони стають вже законами.

Подібні судження багаторазово зустрічаються і розвиваються в наступних століттях. Втім, зустрічаються і абсолютно протилежні їм. Не в них справа, проста констатація того факту, що незалежно від поглядів і суджень про правову державу існування останнього незмінно асоціювалося з торжеством гуманізму, закону і законності, добра і справедливості, зрозуміло витлумачених і захищаються з позиції інтересів насамперед можновладців, а потім вже всіх інших верств і класів суспільства.

Питання правової держави широко обговорюються в наш час. Основна причина такої уваги до правової держави полягає не тільки в гуманності самої ідеї, але і в пошуках шляхів її найбільш адекватного оформлення і ефективного здійснення.

1.1 Ідеї правової держави в давнину.

Передумови до розвитку теорії правової держави у вигляді ідей гуманізму, широкою або обмеженою прихильності панівного класу принципам демократизму, свободи, панування права і закону простежуються ще в міркуваннях мислителів-філософів, істориків, письменників і юристів Стародавньої Греції, Риму, Індії, Китаю та ряду інших стародавніх держав. Уже в стародавньому світі розпочалися пошуки принципів, форм і конструкцій для встановлення певної залежності і узгодженого взаємодії права і влади. В процесі розвитку уявлень про право і державу досить рано сформувалась теорія про розумність і справедливості такої політичної форми суспільного життя, символічним вираженням якої став образ Богині Правосуддя з пов'язкою на очах, з мечем і вагами правосуддя, яка уособлювала єднання сили і права. Охоронюваний богинею в рівній мірі обов'язковий для всіх. За уявленнями древніх той образ правосуддя виражає зміст і ідею не тільки справедливого суду, як спеціального органу, а й ідею справедливої ​​державності. Вироблення принципів правової держави почалася з перших кроків становлення політико-правової науки, в античності. Вона проходить в тісному зв'язку з процесами розвитку демократичної держави.

У своїх знаменитих діалогах «Держава», «Політик» і «Закони» давньогрецький філософ-ідеаліст Платон проводив думку про те, що там, де «закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою», неминуча «близька загибель держави». Таким чином, «там, де закони встановлені в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішніх чварах». Тиранія, обов'язково приходить, на думку автора, на зміну демократії, сп'яненої «свободою в нерозбавленому вигляді», коли надмірна свобода обертається надмірним рабством, є найгірший вид державного устрою, де панують беззаконня, свавілля і насильство. Тільки там «де закон- владика над правителями, а вони-його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги».

Звертаючись до філософського світогляду Аристотеля на державну владу, право і закон можна виділити думка про те, що «не може бути справою закону володарювання не тільки по праву, але і всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права ». Там, де відсутня «влада закону», там немає місця і якійсь формі державного ладу. «Закон повинен панувати над всім; посадовим же особам і народним зборам слід обговорення приватних питань».

Досить послідовно позицію зміцнення ролі права в державі висловлювали ті, хто за родом своєї діяльності був орієнтований на нові соціальні інститути (суди і народні збори), - софісти і ритори. Софіст Протагор намагався переорієнтувати ціннісний лад сучасної культури на користь людини. Афоризмом стало його фраза: «Людина є міра всіх речей». В свою чергу Ликофрон прямо заявляв про існування невідчужуваних прав індивіда і про необхідність захисту їх державою. В їх середовищі утвердилася ідея про державу як суспільний договір. Першим зазначену ідею висунув Демокріт.

Також серйозний вклад у зміцнення ідеї правової держави внесли піонери політичної та правової наук Платон, пізніше - Полібій і Цицерон. Полібій вважав, що найкращим політичним устроєм є римське держава, в якому має місце змішане правління трьох влади - влади консулів, сенату і народу, які виражали відповідно царське, аристократичне і демократичне початку. Можливі претензії однієї влади на непропорційно більший статус зустрічають протидію інших влад, і в цілому система зберігає свою стабільність і міцність. Ідея змішаної влади була в подальшому взята на замітку і критично переосмислена в період французького Просвітництва.

Цицерон у своїх працях «Про державу», «Про закони», «Про обов'язки» формулює ідею про те, що держава-надбання народу, що розуміється не як «будь-яке з'єднання людей, зібраних разом яким би то не було чином», а як «з'єднання багатьох, пов'язаних разом між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів ». Держава з точки зору його взаємозв'язків з правом є не що інше, як «загальний правопорядок». В основу права Цицерон незмінно вкладав властиві людській природі, так само як і природі взагалі, розум і справедливість. Цицерон, як глибоко переконаний і послідовний прихильник природного права, робив висновок про те, що права і свободи людини не даруються і не встановлюються кимось і за чиїм би то не було бажанням або велінням, а належать йому за самою природою. Використовуючи поняття «істинний закон», Цицерон розглядав його як «розумне положення, відповідне природі, розповсюджується на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку, наказуючи; забороняючи, від злочину відлякує; воно, однак, нічого, коли це не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм ». Дуже важливим в ході формування теорії правової держави з'явився правовий принцип Цицерона, згідно якого «під дію закону повинні потрапляти все», а не тільки деякі, «обрані громадяни». Важливим виявилися положення, відповідно до яких будь-якому закону повинно бути властиве прагнення хоча б «де в чому переконувати, а не до всього примушувати силою і погрозами»; заклики до людинолюбства, «законосообразности», до боротьби за свободу і справедливість, за гуманістичне ставлення державних органів до вільним громадянам і навіть рабам.

Ідеї ​​гуманності, духовної свободи всіх людей незалежно від їхніх занять і положення в суспільстві виразно викладалися в численних трактатах Л. Сенеки - давньоримського письменника і філософа. Серед них такі трактати: «Про благодіяння», «Про милосердя», «Про спокій духу», «Листи до Луцілія»; трагедії «Медея», «Агамемнон», «Едіп». Певної уваги заслуговують його виступи на захист «говорящих знарядь» - рабів. Всі люди, згідно з вченням Сенеки, рівні між собою в тому сенсі, що вони є «сотоваришами по рабству», однаково перебуваючи у владі долі. Я з радістю дізнаюся від приїжджаючих з твоїх місць, - пише Сенека Луцилию, - що ти обходишся зі своїми рабами, як з близькими. Так і личить при твоєму розумі і освіченості. Вони раби? Ні, люди. Вони раби? Ні, твої сусіди по будинку. Вони раби? Ні, твої смиренні друзі. Вони раби? Ні, твої товариші по рабству, якщо ти згадаєш, що і над тобою, і над ними однакова влада фортуни ». «Туп той, хто купуючи коня, дивиться тільки на узду і попону, ще дурніший той, хто цінує людину по сукні або по положенню, яке теж лише наділяє нас, як сукня. Він раб! Але, бути може, душою вільний. Він раб! Але чим це йому шкодить? Покажи мені, хто не раб. Один в рабстві у похоті, інший-у скупості, третій-у честолюбства і все- у страху ... Будь з рабами привітний, покажи себе високим без зарозумілості: нехай вони краще шанують тебе, ніж бояться».

Можна перерахувати цілу низку положень, значимих для послідуючих уявлень про правову державу, розроблених античними авторами. В їх числі положення про владу закону як поєднанні сили і права, про відмінності правильних і неправильних форм правління, про змішаному правлінні і ролі права в типології державних форм, співвідношенні природного і волеустановленного права, про рівність людей за природним правом, про право, як мірилі справедливості і регулюючої норми політичного спілкування, про державу, як "справу народу" і правовому спілкуванні, про сферах приватного і публічного права; про вільну особистість як юридичну особу, суб'єкт права.

Гуманістичні мотиви, які трансформувалися відразу або після закінчення певного часу до відповідних державно-правові погляди і доктрини, згідно з якими в суспільстві і державі повинні тріумфувати не зло, насильство і свавілля, а право і закон, розвивалися не тільки в античному світі, а й в Індії та Китаї. Поряд з матеріалістичними уявленнями про світ, уміщається в формулах «свідомість народжується в речах і вмирає теж в речах» або «життя-це корінь смерті, а смерть-корінь життя», ще в глибокій старожитностями філософами і юристами в Китаї, наприклад, стосовно до пануючому в країні рабовласницького ладу проводилася думка про те, що «в державі має панувати порядок», заснований на законі. Існувала теза про те, що государ, якщо він хоче до кінця життя не піддаватися небезпеці, повинен бути справедливим, а «управління країною повинно відповідати спокою», бути спокійним. Не можна силою насаджувати порядок в країні, бо «​​країна керується справедливістю».

Зазначені погляди несправедливо включати в їх первозданному вигляді в систему принципів і ідей, що формують сучасну концепцію правової держави. Це тим більше неможливо, бо їх сутність не завжди підпорядкована суворої логічності, визначеності і послідовності. Крім того, деякі з них, хоча і не розходилися радикально з ідеями, що поклали історичний початок процесу становлення теорії правової держави, проте безпосередньо не «вписувалися» у них, органічно не поєднувалися з ними. Аналізуючи світоглядні ідеї, свого роду постулати відомого давньокитайського філософа Лао Цзи, можна їх звести до наступних тез: «коли ростуть закони та накази, збільшується число злодіїв і розбійників»; «Коли уряд спокійно, народ стає простодушним; коли уряд діяльно, народ стає нещасним »; «Потрібно зробити держава маленьким, а народ- рідкісним», і пр.

Однак, незважаючи на такі своєрідні судження і умовиводи, древня гуманістична думка, державно-правові погляди прогресивних мислителів того часу, безсумнівно, стали першоосновою, предтечею всього процесу розвитку ідей гуманізму, що склали фундамент теорії правової держави.

Таким чином, для повного завершення процесу розвитку даної концепції, самої ідеї під назвою «теорія правової держави» було необхідно подолати важкий і довгий інтелектуальний шлях, вимірюємо навіть не століттями, а тисячоліттями.