10. Державна юрисдикція на море.

В систему АТД, про яку йшлося вище, входять суша, а також водні об'єкти суші, тобто річки і внутрішні водойми, які теж включаються до складу території тих чи інших регіонів. Однак не слід забувати, що державна юрисдикція (суверенітет) поширюється і на вкриті водою морські ареали, які залишаються за рамками формальних регіонів, адміністративно-територіальних одиниць. Для повноти картини ці території також повинні враховуватися при розгляді держави як територіально-політичної системи: вони представляють зовсім особливу і важливу периферію цієї системи.

Морська територія (акваторія), що відноситься до юрисдикції тієї чи іншої держави, має свої особливості. Очевидно, на ній відсутня постійне населення. У цьому одна з причин, по якій морська акваторія зазвичай знаходиться під прямою юрисдикцією держави і не входить до складу того чи іншого формального регіону (або може розглядатися як особливий формальний регіон). Таким чином, тут діє тільки загальнонаціональна влада в відсутність влади регіональної та муніципальної. Загальнонаціональна владу, зокрема, приймає нормативні акти, що регулюють статус морської акваторії, контроль за нею, використання її ресурсів. Акваторія є важливим ресурсом: тут проходять судноплавні шляхи, перебувають цінні економічні ресурси.

Особливість морської акваторії є те, що держава, як правило, висуває претензії на її частину і вважає цю частину своєї. Для регулювання такої практики існують міжнародні конвенції, які вводять обмеження на величину акваторії, яка може перебувати під юрисдикцією тієї чи іншої держави.

Відповідно до міжнародної практики морська акваторія ділиться на декілька частин.

1) Акваторія з повною державної юрисдикцією.

• Внутрішні води. До них відносяться практично замкнуті морські басейни, відокремлені від відкритого моря вузькими протоками.

• Територіальні води, або територіальне море (territorial sea). Це - частина акваторії, що прилягає до узбережжя, на яку поширюється юрисдикція даної держави, і де держава має виняткові права на природні ресурси моря і морського дна. Ширина цієї зони звичайно становить від 3 до 12 миль, з міжнародної конвенції територіальні води обмежені 12-мильною зоною (прийняття трехмільного рубежу за морську кордон держави в XVII- XVIII ст. Пояснювалося межами дальнобійності гармат).

На практиці багато держав в односторонньому порядку намагалися розширити територіальні води, щоб мати гарантовані економічні переваги і контролювати великі морські простори. Наприклад, Конго і Мавританія розширили свої територіальні води до 30 миль, Камерун, Танзанія і Мадагаскар - до 50 миль. Деякі країни проводять свої морські кордони на відстані 100 і 130 миль. Найобширніші територіальні води прагнуть контролювати деякі латиноамериканські та африканські держави, які провели свої морські кордони на відстані 200 миль від узбережжя. Так вчинили Чилі, Перу й Еквадор в 1950-і рр., Їх приклад наслідували Бразилія, Аргентина, Уругвай, Панама, Сальвадор, Сьєрра-Леоне та Сомалі.

2) Акваторія з частковою державною юрисдикцією.

• Прилегла зона (contiguous zone). Це - власне морський кордон держави, є не лінією, а смугою шириною 12 миль. У цій зоні держава здійснює прикордонний контроль.

• Виняткова економічна зона. Тут суду (так само як і авіація) всіх країн мають право вільного проходу, але тільки одна, довколишня країна має виключні права на експлуатацію місцевих ресурсів. Зазвичай межа економічної зони проходить на відстані 200 миль від узбережжя.

• Континентальний шельф за межами виключної економічної зони. Тут держава має право претендувати тільки на розробку мінеральних ресурсів на дні (видобуток біологічних ресурсів моря повністю вільна).

Слід пам'ятати, що якщо узбережжя двох держав знаходяться на досить близькій відстані один від одного, то акваторія ділиться морським кордоном - відповідно до міжнародно визнаними нормами і двосторонніми угодами.

3) Акваторія поза державною юрисдикції.

Вся решта Світового океану іменується відкритим морем, і жодна з країн не має тут жодних особливих прав.

Література:

1. Ванюков Д.А., Веселовський С.П. Невизнані держави. М., 2011.

2. Косів Ю.В., Фокіна В.В. Політична регіоналістика. СПб., 2009. С.114-125.

3. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополітика та політична географія. М., 2001. С.411-472.

4. Політичні системи сучасних держав: Енциклопедичний довідник: в 4 т. Т.1: Європа. М., 2009.

5. Політичні системи сучасних держав: Енциклопедичний довідник: в 4 т. Т.2: Азія. М., 2012.

6. Політичні системи сучасних держав: Енциклопедичний довідник: в 4 т. Т.3: Америка. Австралія та Океанія. М., 2012.

7. Туровський Р.Ф. Політична регіоналістика: навч. посібник для вузів. М .: Вид. будинок ГУ ВШЕ, 2006. С.108-151.

8. Туровський Р.Ф. Центр та регіони: проблеми політичних відносин. М .: Вид. будинок ГУ ВШЕ, 2007. С.38-57.

9. Rokkan S. State Formation, Nation Building and Mass Politics in Europe. Oxford, 1999.