1908. Потоцький дав наказ жандармерії «гостро» боротися проти опо-

зиції полякам; знову було багато забитих, поранених. Адміністрація

фальшувала виборчі картки, щоб забезпечити перемогу полякам.

Року 1908 ркраїнець-студент М. Січинський забив Потоцького, по-

яснюючи свій вчинок бажанням помститись за вибори.

Прагнення поляків створити власну державу зміцнюється вна-

слідок конфліктів між Росією і Австрією, інтереси яких зударялися

на Балканах. Особливо гострими стали вони під час Балканської

війни 1912-1913 рр. Польські самостійники вживали заходів, щоб

створити армію, яка мала б виступити проти Росії на боці Австрії.

Підготову вела головним чином ППС — Польська Партія Соціялі-

стична, провідником якої був Юзеф Пілсудський. Він організував

військові гуртки — «Стршелец» (Стрілець), в яких молодь прохо-

дила військовий вишкіл. Австрійський уряд давав усе потрібне:

провіянт, зброю. Одночасно постали інші організації: «Соку-, •Бар-

тошові дружини», але в них провадилося лише фізичне виховання

Членами цих організацій було кілька тисяч молоді.

Пілсудський провадив свою підготовчу акцію у Росії, а також

серед польської еміграції у ЗСА та Франції, де знаходив багато при-

хильників. Таким чином серед польського громадянства напередодні

в^йни різко виявилися дві орієнтації: ППС виступала проти Росі.

на боці Австрії та Німеччини, а «вшехполяки» — на боці Росії.

Українське громадянство в Галичині стояло в своїй масі на про-

австрійській позиції — протиросійській. Воно не мало іншого виходу

вся політика Росії була гостро ворожа українцям, як у самій Росії,

так і за межами її. Австрійська конституція, на підставі якої жили

українці в Австрії, викликала завжди вороже ставлення Росії. Ідея

«всеслов'янства», що прагнула «визволення» всіх слов'ян і об'єднання

їх під берлом Росії, загрожувала українцям, якщо їх приєднають до

Росії, як складову частину єдиного «русского» народу."

Але українці довгий час вагалися — до якої орієнтації приєдна-

тися.

Року 1910 орган Радикальної Партії у Львові — «Громадський

Голос» — заявляв: «Не Відень, не Петербург абощо, а сама Україна,

окрема й незалежна». У тому ж часописі писали: «Ми хочемо, щоб

український народ здобув собі якнайскоріше самостійність, або мав

свою власну державу»."

Року 1912 поляки в Австрії утворили центральну організацію

«Тимчасову Комісію Стронніцтв Незалежних» для пропаганди ав-

стрійської орієнтації на випадок війни з Росією. Минуло п'ять міся-

ців — і українці проголосили, що у випадку війни з Росією вони бу-

дуть теж боротися на боці Австрії."

У 1902 році лідер Радикальної Партії Галичини К. Трильовськиі:

заснував організацію «Січ», що ставила своїм завданням фізично

виховання молоді і відновлення серед неї лицарського духу Запо-

різької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 1910-их роках у «Сі-

чах» було вже кілька десятків тисяч української молоді. У проти-

лежність польським «Стшєльцам», українські організації довгий час

не могли здобути статуту для організації «Січових Стрільців». Не

дістали вони й матеріяльної підтримки, і мусіли самі дбати про

кошти."

Другою організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та

гімнастичні вправи, були «Соколи».

У XX ст. Буковина залишалася льояльною у відношенні до

Габсбургів. Національне відродження, яке переживала вона з 1884 р.,

не виходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося пи-

таннями освіти, літератури, господарства. Зміцнюються тісні зв'язки

Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв'язки

підтримували вчені та письменники, як С. Смаль-Стоцький, М. Кор-

дуба, В. Сімович, Ю. Федькович, О. Маковей — з Буковини; Б.Леп-

кий, Іван Франко — з Галичини; М. Драгоманов, О. Кониський, Леся

Українка — з Наддніпрянщини.

Року 1907 на Буковині засновано Національно-Демократичну

Партію, лідерами якої були: С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. По-

пович та інші. Ця партія, мавши за собою величезну більшість насе-

лення, була льояльна до Австрійської держави і прагнула здобути

якмота більше на культурному та економічному полі. Року 1906 за-

сновану іншу партію — Радикальну. Вона відрізнялась переважно

тактикою від Національно-Демократичної Партії: те, що Національ-

но-Демократична Партія просила у уряду, Радикальна — вимагала.

Радикальна Партія була теж віддана Австрійській монархії, але ви-

ступала з критикою уряду. Основу їй давала молодь: учителі, селяни,

згуртовані у «Січах». Лідерами були: Т. Галіп, 1. та О. Попович та ін.

Третя партія, заснована у тому ж 1906 році, була Соціял-Демо-

кротична, що стала в опозицію до обидвох інших партій і мала своїм

гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Лідером ц був О. Безпал-

ко. Складалася вона переважно з робітників, але в селянських масах

не мала успіху: селян відштовхували ЇЇ інтернаціональні кличі та

боротьба проти релігії.

Перед пертою світового війною у політичному житті Буковини

позначилися зміни: виникли розбіжності у поглядах та політиці го-

ловних лідерів — С. вмаль-Стоцького та М. Василька. З другого боку

— молодші елементи та широкі маси селянства не погоджувалися

з льояльною супроти уряду політикою проводирів і, замість Австрії,

орієнтувалися на Київ, прагнучи створити свою, а не австрійську

Україну."

З усіх частин України в найтяжчому становищі перебувало 3 а-

карпатт я. Селянство залишалося в економічній залежності від ді-

дичів, переважно угорського походження. Безземелля примушувало

селян шукати підробітків, а дістати їх вони могли тільки у поміщиць-

ких господарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не

потребувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був ма-

совий виїзд за океан, до ЗСА та Канади. Ця еміграція в XX ст. пере-

вищувала еміії':- п з інших часів Зах^д^ої Украі.і^. у її

р зках становил - - 'О"/» нормального приросту населення.

Еа початку XX ст. Пряшівськіій єпископ, Юліян Фірца

чзткуаав «Верховинську акцію»: так назвали ряд соціяльнс

мічних заходів для покращання становища селян. Для цього ст

заснзвувати кооперативи, господарські та промислові спілки, її

ничі каси. На допомогу Закарпаттю приходили емігранти з ЗСА,

досягли там певного добробуту.

Тяжким гнітом для Закарпаття була влада Угорщини. Автс

мію.яху здобуто для частини Закарпаття, скасовано. Урядовою і п-

клаловою мовою у школах стала угорська. Навіть у парафіяльних

школах введено угорську мову. У 1912 році створено з частин Мука-

чівської та Пряшівської єпархій нову — Гайдудорозьку єпархію,

в якій введено Богоспужби угорською мовою. Пряшівський єпископ,

С. Новак, запровадив григоріянський календар, а міністерство освіти

почато вживати латинської абетки замість української. Мадяризація

нищила українську культуру, господарське життя."

Природним наслідком посилення мадяризації було зростання мос-

квофільства. Це було природним явищем, протестом проти акції

угорців, самообороною проти національного знищення. Москвофіль-

ство підсилювалось вірою у могутність Росії, яка здушила угорське

повсгання у 1849 році, а з другого боку — скріплювалося ще й тим,

що угорці переносили на українців свою ненависть до Росії за це

здуідення. Москвофільські настрої закарпатських українців знайш-

ли підтримку в Росії, бо вони відповідали слов'янофільству, яке ши-

рилося там у XX ст. Лідер його, гр. В. Бобринський, сприяв зростан-

ню москвофільства, а разом із тим — денаціоналізації Закарпаття та

переходові його на православ'я. Угорський уряд «придушив» рух

москвофілів і 1914 року суд у Мармароському Сиготі засудив на

ув'язнення групу селян, що перейшли на православ'я."

Великим нещастям закарпатських українців було так зване

«язьічіс» — штучна літературна мова, в якій перемішано українську,

церковно-слов'янську та російську мови

Україна в першій світовій війні