1154 Році зверталися самі до непопулярного Ізяслава Давидовича. «Мати князя, що

бажав би всім серцем добра для Руської землі — це була альфа і омега політичних

змагань київської громади... зложити все на такого князя, до котрого маєш довір'я, і

на тому заспокоїтися, — це був ідеал тодішньої суспільности», — писав М.

Грушевський.

Віче з революції 1068 року знову стає важливим чинником політичного життя.

Воно схвалює кандидатури князів, запрошує їх, укладає з ними «ряд»-угоду,

втручається в усі події життя; року 1097 воно припиняє війну між Володиквіром

Мономахом та Святополком П.

Цікавий епізод трапився з Ростиславом Смоленським. Після смерти Ізяслава II

Ростислав приїхав до Києва, де його дуже добре прийняла громада. Великий князь

Вячеслав потвердив з ним угоду, що в разі його смерти Ростислав стане князем.

Кияни проголосили його князем — суправителем Вячеслава. Але, коди Вячеслав

нагло помер, бояри порадили Ростиславові «утвердитися» з громадою: очевидно,

угоди його з Вячеславом було замало. Ростислав того не зробив і лише через десять

років поверну Київ.

Про «ряд» князя з вічем згадується дуже часто, але зміст цих угод докладно

невідомий. Року 1146, укладаючи «ряд» з Ігорем, віче поставило умову: «не давати

воли тіюнам, самому творити суд». Цим умовам відповідало «Поучениє»

Володимира Мономаха, який радив, дітям бути уважливими до голосу громади,

пильнувати самим усіх галузей управи. Цим, можливо, Мономах здобув

популярність собі і своїм нащадкам.

Через те, що Київщина не змогла набути власної династії, територія її не дробилася

між спадкоємцями, як бувало в інших землях. Якщо великий князь давав комусь із

родичів маленьку волость — це мало лише тимчасовий характер.

Київ, як економічний і культурний осередок з незапам'ятних часів, залишався

таким протягом усієї великокнязівської доби. Він був також політичним та

релігійним осередком величезйої держави і, цілком природно, осередком

української культури й мистецтва. У церковній архітектурі він не мав рівного ні

щодо висоти мистецького оформлення церков, ні щодо числа їх, бо кожен князь

намагався збудувати тут манастир або церкву. Занепад Києва характеризується

протилежним явищем: князі розтягують скарби, зібрані їхніми попередниками.

Перший це зробив Юрій Довгорукий у 1169 році, а за ним — Андрей

Боголюбський. Навіть Данило, будуючи Холм, позабирав з Києва, переважно з

Федорівського манастиря, ікони і навіть дзвони.

Величезне значення Києва як релігійного осередку підтримував Києво-Печерський

манастир, який незабаром став загальноукраїнською святинею. Чимало князів і

бояр з усієї України постриглися в ньому або просто доживали біля нього свого

віку. «Патерик Печорський» наводить список 50 єпископів, які вийшли з цього

манастиря.

Занепад Київської держави яскраво виявляється у відокремленні від неї складових

частин, земель, що прагнуть здобути свої власні династії і вибороти незалежне

існування.

ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ

Першою, ще за Володимира Великого, відокремилась від Київської держави земля

кривичів — Полоцьке князівство, яке мало власну династію Ізяславичів. Спроби

українських князів приєднати Полоцьке князівство зазнавали невдачі. Заслання

Мстиславом полоцьких князів і захоплення Мінська мали тимчасовий характер: у