VIII ст. Нормани, яких наші літописи звали варягами, з'явилися у верхів'ях Волги і,

підкоривши фінські племена – мерю, мурому, мещбру – опанували Волзький шлях.

Близько 800-го року заснували варяги Стару Ладогу – Алдейпобурґ, інша група їх

оселилася тоді ж у гирлі Двіни і заснувала ЗеебурГ, де пізніше постала Рига. На

початку IX ст. нормани нападають на Західню Европу: руйнують Німеччину,

Францію, Англію. На невеликих човнах піднімаються ріками і нищать Майнц,

Вормс, Ахен. Сеною піднялися люди до Парижу і 10 місяців тримали його в облозі.

Допливли до Ісляндії, Гренляндії; через ґібральтар пройшли до Середземного

моря. Подекуди засновували свої держави: у Франції – Норман-гдію, на

Середземному морі об'єднали Сицилію та південну Італію й ..«творили норманське

королівство. Близькі до цих західньоевропейських подій оповідання наших

Літописів про постання держави в землі словенів. Під 859 роком оповідає літопис,

що варяги прийшли із замор'я, поклали данину на «чюдь, й на словенех, на мери, й

на всех (весі – Н. П.-В.) кривичах». В цьому оповіданні відмежована обшир

володіння варягів. 862-го року ці племена «изгнаша варяги за море», але вони не

спромоглися зорганізувати свою владу і закликали із замор'я інших варягів.

Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Синеус – в

Білоозері, а Трувор – в Ізборську. По смерті братів Рюрик став єдиновладним

князем. У Рюрикові Н. Бєляєв, а за ним і П. Ковалевський бачать Рорика, конунга

Фризії, примушеного в середині ЇХ ст. покинути її. Літопис зазначає межі його

володіння: Новгород – в землі сло-вевів, Полоцьк – кривичів, Ростов – мері,

Білоозеро – весі і Муром – муроми. Так на півночі в середині IX ст. постала

держава, яка охоплювала землі словенські (словени, кривичі) та фінські (меря, весь,

мурома). У той час на півдні, в землі України-Руси, вже існувала велика держава з

центром у Києві. Так у ЇХ ст. творяться дві окремі, незалежні держави:

напівфінська Новгородська та слов'янська Київська.

ОЛЕГ (882 – 912) «Повість временних літ», яку складалося в XII ст.,

оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові і

доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року882-го Олег із великим військом,

в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі, пішов на південь, здобув

Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

У різних редакціях літопису подається дві версії: в Початковому літопису

говориться, що після смерти Рюрика престол пйсів його син Ігор, а Олег був його

воєводою; а в «Повісті временних літ» Олег стає родичем Рюрика і князем

київським, а Ігорем опікується протягом 30-ти років, хоч у середньовіччі князі в 17-

20 Років вважалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег, здобувши

Київ, накладає данину на тих, хто допоміг йому в цьому: на словен, кривичів, мерю

і Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень азк до смерти Ярослава, Взагалі

життєпис Олега непевний: він то князь, то воєвода, навіть умирає непевно: в Києві

називає літопис дві могили, а третя була в Ладозі. Ця концепція літопису, звичайно,

штучна, її створено в XII ст., щоб ствердити уявлення про тяглість княжої династії

від Рюрика, представники якої були єдиними правними володарями Руси. Олег,

безперечно, був сторонньою людиною, не зв'язаною ні з Рюриком, ні з Ігорем.

Характеристичне, що київський митрополит Іларіон у своєму «Слові о законі і

благодаті», написаному до появи «Повісти временних літ», веде рід князів України-

Руси від Ігоря, а не від Рюрика. Олег виявив себе як талановитий правитель. Він

приборкав сусідів і примусив їх платити данину, забезпечуючи державу коштами.

Олег, – пише літопис, – «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами,

радимичами, а з уличами та тиверцями вів війну. Підкорення сіверян та радимичів,

що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді –

Олег сплюндрував береги Каспійського моря. Року 907-го Олег з великим

військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на Царгород.

Греки не встигли підготовитись до оборони, і Олег спалив околиці Царгороду.

Наслідком того походу був дуже вигідний для Руси договір. У «Повісті временних

літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори

являють собою єдність .і викликані тим самим походом; їх штучно розділив

літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один

одного. Йдд. Договори Візантійської імперії з іншими державами укладалося

Ііїіярох однакового змісту примірниках мовами грецькою та іншою: :Дцвговірної

сторони. Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш» чия є видно, текст договору,

який був у руках літописця, являв собою піаіпію з примірника, написаного від

імени Олега. Цікаво, що тексту переговорів нема в «Початковому літопису», –

мабуть, його мав тільки автор «Повісти временних літ». Договори надавали

великих прав Олеговій дружині та купцям з Руси, які мали одержувати від греків

утримання на 6 місяців потребування в Царгороді; на подорож додому повинні

були забезпечувати їх греки вітрилами, кітвами, всім обладнанням, потрібним

човнів, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В

договорах вирішено низку міжнародніх справ: що робити, якщо затоне корабель

котроїсь із договірних сторін, якщо вб'ють чужого підданого, втече раб тощо.

Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в правах

людей, що -приїжджали з Руси: вони мали мешкати не в самому Царгороді, а на

передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не більше як 50 осіб і без

зброї, в супроводі грека. Обидві сторони склали присягу на додержання договору:

греки – по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й

покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в

Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими

звичаями в таких випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя

болгарського Бориса папа Микола 1 писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай...

покладати мечі і ними клястися». У договорі Олега згадується «под рукою его

світльіх й великих князь й его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це –

підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним правителі. Як би то не

було, це свідчить про вже зорганізований адміні-страційний апарат, представники

якого брали участь в політичних справах. У договорі 911 року є значне число

болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад

одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х

ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове

письмо»). Договір 907-911 рр. –найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь

виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед

Візантією, що має політичну організацію, усгій-неяе право (згадується «закон. . .

язика нашего», «закон руский»). Значення його ширше, ніж свідчення про культуру

тільки України: це – перший документ, в якому східні слов'яни виходять на

історичний кін, як рівноправні з греками. Характеристичні слова А. Шлецера, який

вважав Олегів договір за підроблений; він писав: якби договір цей був

автентичним, його слід було б вважати за найбільш славетну пам'ятку всього

Середньовіччя. Питання про його автентичність тепер можна зважати. за

остаточно доведене.

ІГОР (913–945) (За М. Грушевським 947 або 948) Неясність Ігоревого

життєпису викликала думку про існування двох, а може й трьох князів з таким

іменем, яких літопис помилково об'єднав в одне В усякому разі, родинний зв'язок

його з Рюриком та Олегом дуже сумнівний. У «Повісті временних літ» між

Олегом і Ігорем прогалина від 916 до 940 року. М. Грушевський припускав, що ці

роки були зайняті князюванням Діра. Ігор продовжував Олегову справу,

приборкуючи племена тивер-ців та уличів, які за Олега були його союзниками;

приєднав до Київської держави велику територію між Дністром і Дунаєм, на де-

ревлян наклав данину більшу, ніж платили вони за Олега. Обидві ці перемоги

зв'язані з іменем воєводи Свенельда, одного з найвидатніших Ігоревих бояр. Ігор

двічі ходив на Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського

моря і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину

здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний

Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох дружинників перебила. В 943

році Ігор ходив до Бердаа і взяв велику здобич. Але скористати з тих походів йому

не вдалося Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Ігор натрапив там ва

спротив візантійських колоній, насамперед – рибалок з Корсу-иа, з якими виник

конфлікт з приводу рибної ловлі в гирлах Дніпре. У боротьбі з Ігорем Візантія

вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат,

отаборилися в причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це

викликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941 році. Греки вжили проти

Ігоревої фльоти «грецький вогонь» – вибухові знаряддя, який спалили багато

човнів. Незабаром Ігор знову пішов походом ва Царгород, але греки запропонували

«викуп», і тоді укладено новий договір. Він був менш корисним для Руси: Ігор

примушений був виректися володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, платити

мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для

історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сиґнаторів: від родини князя Ігоря,

сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі – князів, купців. Серед

цих імен зустрічаються скандинавські, естонські, слов'янські: Влади-слав,

Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у договорі е те, що разом з поганами

підписали його християни. До Києва приїхали посли грецькі і погани ходили на

гори, де стояв Перун «й покладоша оружье своє, й щитм, й золого;... а

хрестеянскую Русь водиша ротЬ в церкви св. Ильи, яже єсть над Ручаєм конец

Пасьпгьч ; се бо сборная церкви». Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що,

зібравши данину з деревлян, він піддався порадам дружини і повернувся по додат-

кову данину. Обурені цією вимогою, деревляни вбили його. Літописне оповідання

зберегло цікавий факт: Ігорева дружина скаржилася на своє убозтво, порівнюючи з

дружиною воєводи Свенельда, який, очевидно, правив землею деревлян.

ОЛЬГА (945–964) Після смерти Ігоря залишився малий син Святослав, і

правління державою перейшло до вдови його Ольги. Походження Ольги неясне. У

«Повісті временних літ» під 903 роком зазначено, що привели Ігореві дружину із

Пскова іменем Ольгу. Про неї склалося кілька легенд. За одною з них вона, бувцій

дочкою перевізника, перевозила через ріку Ігоря, який захопився її вродою та

розумом і одружився з нею. За іншою леґендою була вона дочкою боярина. Інші

вважали її за дочку Псковського князя. Архимандрит Леонід висунув гіпотезу про

болгарське походження Ольги. Останнім часом виникла нова гіпотеза: Ольга – була

дочкою Олега, який оженив з нею Ігоря, її королівське, норманське походження –

дочки князя Олега – пояснює, чому їй беззаперечно корилася варязька дружина.

Імена – 0лег і 0льга – означають «мудрий», «віщий», «святий». Легкість, з якою

Ольга нав'язала згодом стосунки з цісарем Оттоном Великим, – пише П.

Ковалевський, – свідчить про те, що вони були рівні королівським походженням.

М. Таубе теж вважає Ольгу за дочку Олега. Проте, вся й діяльність промовляє за

слов'янське походження. Ольга стала повноправною княгинею, правителькою

величезної, ще не впорядкованої держави, де ще вибухали повстання проти

центральної влади, що їх «примучували» Олег і Ігор. Було б цілком природним;

якби зі смертю Ігоря почалися з ще більшою силою повстання в різних частинах

тієї молодої держави, де національні прагнення окремих племен диктували

бажання покласти кінець пануванню князів варязького походження. Не можна за-

бувати існування тих «світлих князів», яких згадували договори 911 та 944 років.

Однак, нічого подібного не сталося. Ні літописи, ні чужоземні джерела жадним

словом не згадують про будь-які заворушення. Очевидно, ніхто з тих «ясних

князів» не зробив спроби захопити центральну владу або звільнитися від влади

Ольги. Протягом 20 років правила Ольга державою мирно й тихо. Цей вийнятковий

факт заслуговує на особливу увагу. Не можна випускати з ока, що це було Х ст.,

розквіт Середньовіччя, доби, коли в усій Европі панувала фізична сила, і кожен

володар був насамперед воєначальником, вождем армії. І от–на Київському пре-

столі з'являється жінка, за середньовічними поняттями – стара, бо за літописними

вказівками їй було понад 50 років, хоч, звичайно, хронологія літопису в цьому

відношенні не заслуговує на повне довір'я. Це свідчить про незвичайність її, і

доводиться прийняти характеристику Ольги, яку дає літопис, – як «наймудрішої

серед усіх людей». З другого боку, треба уявляти, на якому високому рівні

культури і моралі стояла держава, що беззастережно корилася жінки, що в добу

панування фізичної сили шанувала розум і душевну красу. Нікому з володарів не

присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч

виступає в авреолі мудрости й жіночого чару. Літопис починає з докладного опису

«помсти», яку вчинила Ольга на деревлянах за смерть свого чоловіка. Деревляни

вислали послів просити її одружитися з своїм князем Малом, убивником Ігоря.

Ольга послів-сватів наказала засипати живцем у ямі, а тих, ща прийшли після того

– спалити в лазні. Після того сама вирушила з дружиною в деревлянську землю, де

влаштувала тризну-учту, під час якої її люди напоїли і перебили до 5.000 деревлян.

Після того з великим військом облягла Іскоростень і наклала на його мешканців

данину: по два птахи з кожного двору. До хвостів тах птахів вона наказала своїм

людям прив'язати запалений трут і випустити їх. Птахи полетіли до своїх гнізд і

запалили ввесь Іскоростень. Не можна забувати того, що ще в «Руській Правді»,

через 60 років після охрищення, існувало право і обов'язок кривавої помсти. Ольга

виступає як зразкова дружина, яка виконує свій обов'язок йеред забитим чоловіком,

а, з другого боку, змальовується як розумна, хитра жінка. Характеристичне, що

літописець, чернець, без найменшого за-суду описує тортури, що їх вигадувала

Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХІ-ХІІ стол., було цілком ясно, що

інакше вона не могла зробити. Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на

внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на

Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі

кілометрів. Очевидно, сучасники й наступні покоління розуміли героїчність цих

подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію, сани, якими

вона подорожувала, їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від

яких можна було кожночасно сподіватися повстань. Ольга закладала нові міста,

села, погости і призйачала в них правителів. Першою з князів вона спробувала

ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – «устави», «уроки»,

«броки», «дані» – терміни, яких уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє

окреме значення. Трагічна смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи

оподаткування людности, -спробою чого були Ольжині «устави» та «уроки».

Данину з деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три

частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно

ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий

рівень державницького розуміння людей Х століттА. Ольга встановлювала

«ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру та Десні; ці обидва терміни

стосувались до полювання: так вона позначала, котрі території повинні були

постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали район, де водилися бобри,

хутра яких мали дуже високу цінність як в Евроігі, так і в Арабському халіфаті.

Пізніше, в часи укладання «Руської Правди», вважалося за тяжкий злочин

порушення «перевесищ». За Ігоря та Ольги податки сплачувалося переважно

хутрами, і «куна» була довгий час валютою. Ольга ставила «знамення»; це

стосується вже іншої галузі державного бюджету: бортних дерев, де були рої

бджіл. Бортне бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом

експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі

воском. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції норманського

елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріте, ніж в інших країнах Европи.

Про це свідчать імена в родині Ольги: син – Святослав, онуки – Ярополк та

Володимир. Слов'янське ім'я мала улюблена «ключниця» Ольги – Малуша, дочка

Малка Любечанина, яка стала матір'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний

воєвода часів Володимира. До неясних місць літопису належить питання про

походження Малуші і дійсне становище її. У середньовіччі всі двірські посади –

«кравчого», «сенешалка», «шталмайстра», «Єґермайстра» і т. п.– займали вищі

представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а, так би

мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма в усіх билинах

Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими

манерами, які відрізняють його від «селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи

Селяниновича та ін. Якщо аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою

була й сестра. Генеалогія Малуші віддавна привертає увагу дослідників. Ще А.

Шахматов утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином,

батьком Малупгі і Добриш, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вда-

ючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М. Таубе,

теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дірового сина, а

Діра – за Аскольдового сина. Можливо, з процесом асиміляції норманського

елементу треба пов'язати найзначнішу в житті Ольги подію: її охрищення.

Безперечно, християнство почало приходити до різних шарів українського народу з

давніх-давен. Договір Ігоря під цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників

припускав навіть, що сам Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера,

в якій перебувала Ольга. Можливо, що вона була охрищена ще за життя Ігоря, але

про це не збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли

вона стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й коли він

стався. Відсутність точних вказівок викликала кілька припущень, де саме й коли

христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у

955-му році. «Повість временних літ» оповідає, що цісар Константин Пор-

фірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона –

поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб цісар був її хрищеним батьком.

Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищений батько не

може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цісаря, як раніше

перехитрила деревлян Це оповідання має ознаки штучности. Насамперед – дата

приїзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це

розходження в датах викликало гіпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С.

Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в 957 роках. Вони вважали, що

охристилася вона за Романа Лекапена.

Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в

Царгороді Константина Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік,