1638 Відбулася перша масова колонізація українцями Слобідської

України. Шсля поразки під Лубнями Острянин, або Остряниця, з пол-

ком у 900 козаків, з жінками й дітьми, перейшли московський кордон

і, з дозволу Білгородського воєводи, оселився біля Чугуєва. Пересе-

ленці мали право зберігати свій козацький устрій, але мусіли під-

лягати московському начальству й охороняти московську границю

від татарських нападів.

Перша колонізація була невдала: між козаками і Остряницею

почалися тертя, московське начальство поводилося брутально^ наду-

яивало своєї влади. Козаки були незадоволені і обвинувачували

Остряницю в надмірній покірності владі. До того ж хвилювали людей

листи з Правобережжя, в яких закликали їх вертатися додому. За-

кінчилося тим, що козаки збунтувалися, забили Остряницю і повер-

нулись на Правобережжя.

Погром під Берестечком року 1651 викликав новий еміграційний

рух з України на схід. Тисячі козаків з родинами сунули 'за москов-

ський кордон. Розрухи 1652 року викликали новий рух еміґрації. Ро-

ку 1652 полковник Іван Дзиковський"" з-під Острога перейшов на

Слобожанщину з тисячею козаків, з їх'родинамн, майном, худобою.

З ними була вся полкова старшина: обозний, суддя, писар, сотни-

ки, навіть два священики. Ці козаки заснували місто Острогозьк. То-

го ж року Герасим Кондратьсв заклав місто Суми. Року 1654 сотник

Харко з 37 родинами заснував Харків. Того ж року постала Охтирка.

Сюди прийшло разом з жінками та дітьми 1587 люду, привівши з со-

бою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 овець і 1090 свиней. Москов-

ський уряд радо приймав українців і давав їм доволі широку авто-

номію."'

Одночасно з колонізацією поставали манастирі. І так року 1652

засновано манастирі в Острогозьку — чоловічий та жіночий, пізніше

також в інших містах. На манастирських землях оселювались селя-

ни. З надзвичайною швидкістю пустеля ставала багатою країною.

Виросли міста: Суми, Лебедин, Харків, Охтирка та багато слобід від

яких увесь край став називатися Слобідською Україною, чи Слобо-

жанщиною.

Переселенці, зберігаючи військову організацію, яка була на Геть-

манщині, створили 5 полків: Острогозький, Сумський. Харківський.

Охтирський та Ізюмський. Полки поділялися на сотні. На чолі полку

стояв полковник зі старшиною, яких обирали довічно. Полкова стар-

шина складалася з обозного, судді, двох писарів, осаулів та хорун-

жого. Судові справи вирішувалося п ратуші. В сотнях обирали сот-

ника, який сам добирав собі всю старшину. В цьому була різниця між

устроєм Слобожанщини і Гетьманщини.

На відміну від Гетьманщини на Слобожанщині встановився по-

рядок спадковости полковників: родини Донців дали 5 полковників,

Кондратьєвих та Лесевицьких —по 4. Це почасти пояснюється тим.

що полковники здебільшого приводили переселенців з Гетьманщини

і були основоположниками полків.

Другою важливою рисою, яка відрізняла лад Слобідської Укра-

їни •від ладу в Гетьманщині було те, що полки не мали спільного про-

воду — гетьмана, а підлягали владі Білгородського воєводи. Гетьман

Самойлович домагався, щоб Слобідську Україну з її полками передано

в управління гетьмана, але успіху в тому не мав, бо царському уря-

дові було вигідніше тримати Слобідські полки під владою воєводи,

який сам затверджував полковників. Справи Слобожанщини підля-

гали в Москві «Разрядному приказові», а в кінці XVII ст. — «Велико-

російському приказові».

Московський уряд звертався до кожного з полковників окремо,

і дбав про те, щоб серед населення полків не витворювалося почуття

сігільности, солідарности. «Жалуваними грамотами» уряд встановлю-

вав права та обов'язки полковників. Права були такі: крім власного

козацького устрою — свобода від податків з землі, право вільної тор-

гівлі та виробництва горілки.

Про зріст населення Слобожанщини свідчать такі цифри: на по-

чатку XVIII ст. записано в реєстрі (компугі) 3.500 козаків у всіх пол-

ках, в 1733 році було вже 22.200 козаків, а всього, з помічниками та

підсусідками, 86.000. Крім козаків, які відбували службу, були «під-

помічники», що господарили й утримували виборних козаків. В мі-

стах було багато міщан, які керувалися Магдебурзьким правом.

Одночасно з козаками стали оселятися посполиті, селяни, які пла-

тили податки, але довгий час зберігали право вільного переходу з

місця на місце.

Основою економічного ладу Слобожанщини було хліборобство:

'Жалувані грамоти» закріпляли право володіння землею. Землі було

багато, і поза щедрим наділюванням землями полковників, залиша-

лися ще вільні простори, які кожен міг обробляти, скільки хотів. Ці

землі мали назву «займанщини» і були приватною власністю того,

хто їх обробляв. Старшина діставала великі маєтності, на яких осе-

ляла посполитих і вела велике господарство. Так на Слобожанщині

покладено початок великому землеволодінню. Поволі зростала за-

лежність посполитих від землевласників, повинностей на них, але

багатство землі ще довгий час не викликало потреби в тяжкій експлу-

атації селян."'

Становище козаків ставало дедалі тяжчим. Крім охорони земель

дід татарських нападів, московський уряд використовував слобід-

ських козаків у походах на Гетьманщину проти Виговського, Брю-

ховецьког^, Орлика. До Озівського походу покликано поголовне всіх

слобідських козаків. В 1708-1709 роках вони обороняли Слобідську

Україну від шведів. В 1724 році ходили на Персію, в 1733—на Поль-

щу, в 1736 — на Крим, у 1739 — на Молдавію, в 1746 — брали участі

у війні за австрійську спадщину, в 1756-1762 — в Семилітній війні.

Петро 1 вживав козаків на будування Кизикермеяського укріплення

над Дніпром, у 1697 році. В 1719 році вони будували Ладозький ка-

нал, в 1728 р. — фортеці на кордоні Персії, в 1730 рр. — Українську

лінію. Як і Гетьманщина, Слобожанщина під час воєн постачала для

війська волів, коней, провіяні-. Міщани постачали смолу, вози, ко-

леса, хомути, сідла; висилали до армії майстрів: ковалів, шевців.

Та, не зважаючи на мобілізації, побори, постійні наскоки татар,

країна, завдяки прекрасному підсонню і родючій землі, відзначалася

великим "добробутом: процвітало хліборобство, скотарство, шири-

лись виноградники, сіяли тютюн; продукти господарства йшли на

експорт до Гетьманщини, Москви, за кордон."'

До XVIII ст. московський уряд не накладав руки на автономію

Слобожанщини, тільки Петро 1 у 1700 році запровадив спеціяльний

«компут», до якого записано 3.500 козаків, які мусіли відбувати по-

стійну військову службу. Року 1732 почалися реформи слобідських

полків, які закінчилися скасуванням всього автономного ладу.

Року 1732, під претекстом допомоги козакам, які страждали від

воєн, засновано спеціяльну комісію для обслідування їх матеріяль-

ного стану. Комісія складалася з російських старшин, а слобідські

полковники мали тільки дорадчий голос. Поліпшення матеріяльного

стану почалося від скасування права «займанщини», але землі, якими

в той час володіли козаки, надалі залишалися за ними. Встановлено

«компут» в числі 4.500 виборних козаків. Решта мусіла платити гро-

пгі на їх утримання. Взагалі виборних козаків зареєстровано 22.000, а

підпомічників — 86.000, яких приписано до виборних для обслуги їх.

Поставлено вищого начальника полків — полковника Лесевицького.

Ця реформа дуже не сподобалася козакам, і коли на російський

престіл вступила Єлисавета, вони подали петицію про скасування

цієї реформи. В 1743 році ці реформи скасовано; підпомічників

звільнено від підлеглости виборним козакам і повернено до козаць-

кого стану. «Компут» виборних козаків збільшено до 7.500, але на

Слобожанщину покладено обов'язок утримувати чотири регулярних

полки."'

Проте, такий стан тривав недовго: року 1748 козаків прикріплено

до полків — без права переходити з одного полку до іншого. На Сло-

божанщині заведено з місцевої людности регулярні полки, яким від-

давалося перевагу перед козаками.

Року 1763, за Катерини П, переведено ґрунтовні реформи: вста-

новлено п'ять гусарських полків, комплектованих з охотанків; коза-

ків, підпомічників та ігідсусідків — обернено на «військових обива-

телів» і обкладено податком по 85 коп. з особи. Всього козацького

населення нараховано коло 300.000 душ обох статей. Переходи селян

заборонено. Козацьку старшину переведено на російські ранги; це

було кроком до зрівняння її в правах з російським дворянством. Ча-

стина старшини, свідоміша й принциповіша, виступила з протестом.

Представником цієї старшини був Ізюмський полковник Федір

Краснокутський. Він почав збирати гроші на відрядження до Петер-

бурґу депутації, яка б мала домагатися поновлення давніх прав. Роз-

почалися слідства, арешти. Краснокутського засуджено на прилюдне

побиття, але цю кару замінено конфіскацією маєтку та засланням до

Казані. Гірше було з іншими старшинами, що брали участь в орга-

зації депутації: всіх їх вибито батогами.'"

Року 1767 Слобожанщина вислала до Комісії для складання нових

законів 5 депутатів від дворян, 5 — івід міщан та купців і 5 — від вій-

ськових обивателів. В деяках місцях населення вимагало повернення

козацьких прав; між іншим, в селі Межиріччі депутатів заарешто-

вано, закуто в кайдани і віддано під суд, який присудив їх вибити

нагаями. Були розрухи і по інших місцях, теж жорстоко приборкані.

Шляхетські «накази» (тобто заяви) вражали своїм егоїстичним ха-

рактером: нові дворяни домагалися затвердження їхнього уприві-

лейованого стану, закріплення за ними селян, власних прерогатив

— права винороблення, звільнення від військових постоЇв тощо. Не

було політичних вимог. Важливим було тільки домагання відкрити

університет в Сумах.

«Накази» міщан та купців висловлювали головно побажання еко-

номічного характеру — щодо торгівлі, мита тощо. Але все таки депу-

тати від міщан, Дзюба та Черкас, сміливо виступали в Комісії в Мос-

кві проти старшини, що захоплювала землі та обертала козаків на

підданих; вимагали повернення хуторів, що їх позабирала старшина,

і повернення їх козакам та військовим обивателям. Військові обива-

телі просили про привернення козацьких прав.'"

ПІВДЕННА УКРАЇНА УКРАЇНСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ

З XVII століття південні землі України згідно з офіційними доку-

ментами і традицією вважалися власністю запорозьких козаків. Гра-

мотою С. Баторія (оригінал якої загинув) границя запорозьких воло-

дінь зазначалася від міста Терехтемирова на південь, Дніпром; в кін-

ці XVII ст. північна границя запорозьких володінь намічалася

вздовж рік Тясмину та Самари."'

З XVII ст. відбувався безперервний рух людности на запорозькі

землі, «вольності». Тікаючи сюди з Гетьманщини, Слобожанщини,

Правобережної України, селяни вступали до козаків або оселялися

в степах хуторами та слободами. Крім утікачів, оселялися в північній

смузі запорозьких вольностей козаки та посполиті з сусідніх полків:

Миргородського, Полтавського, Переяславського. Приваблювали їх

родючість землі та ліси, яких не було в тих полках. Одні поверталися

на зиму додому, інші оселялися хуторами та слободами на стало,

поступово просуваючись все далі на південь.

Пізніше поселення гетьманських козаків доходили до рік Орелі,

Самари, Число поселень збільшилося за час перебування запорож-

ців під татарською протекцією, і коли вони повернулися в 1734 році,

то застали північну частину своїх земель заселеною козаками з

Гетьманщини. Були хутори та млини видатної старшини, як полков-

ника Капніста, гетьмана Данила Апостола тощо. Особливо збільшу-

ється колонізаційний рух в 40-их роках після того, як Білгородським

трактатом між Росією і Туреччиною віддано Росії землі, які запорож-

ці вважали своїми; південна межа Російської імперії пересунулася

на південь до лінії від гирла ріки Кінські Води до Великої Берди. На

мапі, що її склав Де-Боскет, зазначено в північній частині запорозь-

ких володінь коло 100 назов; 50°/о їх з'явилося за час відсутности за-

порожців і за перше десятиліття по їх повороті. Російський уряд не

тільки толерував утікачів, а й розсилав своїх агентів по Польщі, які

закликали українських селян вертатися на Україну. Переходили

росіяни-старовіри, які теж засновували слободи,

Головна небезпека для запорожців полягала в тому, що нові пере-

селенці зберігали підлеглість полковому начальству, а не переходили

під владу запорожців. Це непокоїло Кіш, і він звертався до російсь-

кого уряду з проханням повернути йому захоплені землі і виселити

тих, що їх захопили. Однак, жадної підтримки запорожці не знахо-

дили, навпаки — і гетьман наполягав на правах козаків Миргород-

ського та Полтавського полків, і російський уряд збільшував число

укріплень з російськими залогами, підлеглими Київському генерал-

губернаторові. Боротьба загострювалася, запорожці почали були си-

лою виганяти нових переселенців, але все було марне. Протягом

40-их років північна смуга запорозьких «вольностей» була втрачена

для запорожців. Тут панували полковники Миргородського та Пол-

тавського полків і Київський генерал-губернатор, як єдиний військо-

вий командувач на Південній Україні.'"

НОВА СЕРБІЯ ТА СЛОВ'ЯНОСЕРБІЯ

У середині ХУГО ст. російський уряд, щоб покласти край татар-

ським та запорозьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з вій-

ськових поселень. В пригоді стали йому серби, мешканці Австрії, які

просили дозволу переселитися до Росії, щоб уникнути утисків ав-

стрійського уряду, 1 так року 1751 на правобережній частині запо-

розьких «вольностей» постали сербські колонії, для яких приділено

велику площу земель від ріки Кагарлика до ріки Тури, від ріки Бе-

Р^^^^и до Омельника. Там, під командою сербського генерала Хор-

вата, сформувались полки: пандурський піхотний та гузарський.

Вся ця територія дістала назву «Нова Сербія»."'

Нова Сербія підлягала владі Сенату. Вищою місцевою владою над

нею був Київський генерал-губернатор. На місці влада поділялася

між трьох начальників: російським головним командиром, сербським

генералом Хорватом та комендантом фортеці св. Єлисавети. Компе-

тенції цих чинників були розмежовані невиразно, і це викликало між

ними постійне тертя.

Територія Нової Сербії була поділена на роти або шанці. Осеред-

ком кожної роти було укріплене місто. Головним осередком управ-

ління сербських полків-був Новомиргород, де перебували Хорват та

полкові адміністраційні установи.

Збудована над рікою Інгулом фортеця св. Єлисавети стала адмі-

ністраційним центром: в ній перебували — головний командир, ко-

мендант фортеці та російські адміністраційні установи.

Року 1753 до російського уряду звернулась нова група сербів

з проханням дозволити переселитися до Російської імперії на тих

же умовах, на яких перейшли їхні попередники, але — не під ко-

манду Хорвата, а під командою Шевича та Прерадовича. Російський

уряд приділив їм землю для поселення на Лівобережжі, між горіш-

ньою частиною Сіверського Дінця, річками Лозовою, Луганю та Бах-

мутом. Ця територія дістала назву «Слов'яносербії», яку зорганізова-

но за зразком Нової Сербії.

Населення обох провінцій, порівнюючи з українським населенням,

мало упривілейоване становище. Для сербів приділяли більше землі,

давали гроші на «обзаведеніс», наприклад, дано 50.000 рублів на Нову

Сербію. Так само було в Слов'яносербії: всі військові службовці одер-

жували платню, а нездатні до служби за віком — пенсію. Крім того ці

чужинці користувалися правом безмитної торгівлі і були звільнені

від усяких податків.

На допомогу в будуванні міст у Новій Сербії та Слов'яносербії ви-

РЯ^К^М з Гетьманщини козаків, а для захисту військових поселень

стояли російські регулярні військові частини. За ввесь час існування

тих чужинецьких колоній жадний з полків не був укомплектований:

и™Р^лад, у 1762 році замість 11.039 чоловіка в Новій Сербії було

лише 2.847, себто 25«/«. До того треба додати, що як під мілітарним,

так і під економічним та моральним оглядом ті упривілейоваШ ко-

лоністи не стояли на належному рівні. Як вояки виявилися вони

слабими^" значна частина сербів не були військовиками. Серед них

було багато волоцюг, «батярів», навіть «лісових розбійників», — як

характеризували їх сучасники.™

Як уже сказано, Нова Сербія була заснована на території запо-

розьких козаків, яку протягом довгого часу заселяли козаки з геть-

манських полків; там були укріплення, стояли військові залоги. Про-

те, надаючи землю сербським колоністам, Сенат наказав негайно ви-

селити все «безуказне» населення, тобто всіх тих, що оселились там

без дозволу. Отже, вихідці з «Малоросії» повинні були повернутися

на старі місця, а свої двори «добровільно» продати сербам. Абсурд-

ність цього наказу була настільки безперечна, що по якомусь часі Се-

нат дозволив «безуказному» населенню залишитися і «к лучшей

вигоде сербов служить». Так російський уряд визначив ролю укра-

їнської людности супроти упривілейованих чужинців: обслуговувати

їх, задовольняти помешканнями, постачати їм все потрібне. Українці

могли залишатися як джури, ремісники і т. п. Все це мало наслідком

масовий відплив українського населення на Запоріжжя, на Дій, на-

віть на Правобережну Україну. Про це повідомляли Сенат, але він об-

межувався наказами не давати можливости українцям тікати на Пра-

вобережжя і сприяти поверненню їх додому.

Незабаром російський уряд знайшов вихід, яким можна було б

затримати українську людність, а разом з тим створити реальнішу

силу для оборони границь. Року 1753 Сенат ухвалив оселити україн-

ців — «старожилів і вихідців з Польщі» — на смузі землі, призначе-

ній для ще не зформованих сербських рот і «учредить их казаками

так, как слободские полки состоят, а не под владельцами». Так покла-

дено початок Новослобідському полкові з українців, якому приділено

землі за 20 кілометрів на південь від Нової Сербії. Проте, Сенат відмо-

вився передати цей полк під владу гетьмана, а залишив його у своєму

відомстві."' Цікаво, що заснування його викликало різні тлумачення.

А. Скальковський писав, що полк був зформований з молдавців,"

а А. Шмідт — з росіян-старообрядців.^ За Шмідтом пішов і новіший

радянський дослідник В. Голобуцький."' Всі ці автори заперечують,

що це був український полк.

В 1762 році затверджено штат полку: полковник, обозний, суддя

та інша старшина, як у слобідських полках. Було в ньому 20 сотень,

на чолі яких стояли сотники. Коли старшину обирали козаки, від-

сутність «общего желания й вьібору» служили причиною відмови

Сенату затвердити когось на посаді."'

Сотників та сотенну старшину не обирали, а призначав і звільняв

полковник або частіше комендант фортеці св. Єлисавети. Пізніше,

коли Слобідський полк перетворено на Пікінерний, всі сотники ді-

стали офіцерську рангу і стали дворянами.

Земля була розмежована для кожної сотні, і всі старшини мали

рангову посілість, як було в Гетьманщині і Новій Сербії. Заселення

йшло швидко. Не зважаючи на тяжкі умови, постійні напади запо-

рожців, сваволю полкового начальства, людність напливала до Ново-

слобідського полку з Нової Сербії, Гетьманщини, Слобожанщини і

Правобережної України. Крім козацьких слобід, були слободи непо-

козаченого населення — скарбових поселян. Російський уряд сприяв

переходові селян з Правобережної України — поміщицьких селян,

старовірів і навіть військових дезертирів. Таким чином разом з укра-

їнцями переходили і великороси.™ Старовіри ще за Петра 1 стали

тікати з Росії, бо там забороняли їм служити в церквах по старих

книгах, а крім того наказували їм голити бороди. Тут, на території

Слобідського полку, постало багато слобід старовірів-«розкольни-

ків». Селилися вони і на передмісті кріпости св. Єлисавети, припису-

ючись до купців та міщан. Старовіри були найзаможнішими куп-

цями.

Російський уряд організував виклик людей з Польщі, даючи

«осадчим» щедрі нагороди: землю, гроші, ранги. Населення зростало:

року 1760 на території Новослобідського полку було вже 6.165 коза-

ків різних категорій." Хоч становище слобожан було значно гірше,

ніж сербів, які користалися різними привілеями, чимало українців

залишилося в Новій Сербії, як обслуга сербів («джури»), ремісники

тощо. В 1762 році в Новій Сербії було чужинців 1.815, а українців

— 2.438"

Загальний наслідок понад ІО-літнього урядового експерименту

був сумний: чужинецькі колонії не дали ні надійної військової охо-

рони, ні доброго сільського господарства. У 1762 році загалом в Но-

вій Сербії та Слов'яносербії було біля 3.000 душ чоловічої стагі, які

коштували державі великі суми грошей. В самій Ноній Сербії дано

було на устаткування 109.053 рублів та річно видавано по 124.957

рублів. В Новослобідському полку було 6.215 душ чоловіків, а з

українцями із Нової Сербії — 6.879, себто втроє більше, ніж чужин-

ців Нової Сербії, або вдвоє більше, ніж Нової Сербії та Слов'яно-

сербії."'

НОВОРОСІЙСЬКА ГУБЕРНІЯ

Переведена в 1764 році ревізія Нової Сербії та Слов'яносербії ви-

явила великі зловживання чужинецької адміністрації, шахрайство,

непридатність сербських поселенців, як військової заслони і т. п.

Наслідком цієї ревізії Нову Сербію, Слов'яносербію та Слобідський

полк зліквідовано, а на їх місце засновано Новоросійську губернію.

Вона охопила, крім території чужинецьких колоній та Слобідського

полку, трикутник землі на південному заході, між річками Інгулом

та Орлом і на сході — Українську лінію фортець з широкою смугою

землі позад неї, де були ЗО сотень Полтавського, Миргородського,

Лубенського та Переяславського полків з селами, хуторами та 40.000

людности. Далі на сході приєднано Бахмутський повіт, що належав

до Воронізької губернії. Пізніше, 1770 року, до Новоросійської гу-

бернії приєднано велику площу запорозьких земель, відділених но-

вою лінією фортець, що простягалася від Дніпра, від Олександрівсь-

кої фортеці, до Озівського моря і закінчувалась Петровською фор-

тецею."

Звичайно, не лише висновки переведеної ревізії стали причиною

заснування нової губернії: основна причина була в загальній політиці

Катерини II, яка старалась знівелювати всі частини імперії, ігозбав-

ляючи їх будь-якої незалежности. Першою скасована була Гетьман-

щина, другою — фактично — Слобожанщина (офіційно в 1765 році

перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер черга прий-

шла на Нову Сербію, Слов'яносербію та Новослобідський полк.

Новоросійська губернія поділилася на дві провінції: Єлисаветин-

ську, до якої відійшли Нова Сербія та Новослобідський полк, і Кате-

ринославську, до якої відійшли Слов'яносербія та землі поза Укра-

їнською лінією, а пізніше — запорозькі землі на північ від нової,

Дніпровської лінії. Бахмутський повіт увійшов як окрема адміні-

страційна одиниця.*"

На території Новоросійської губернії поселено такі полки: в Єли-

саветинській провінції — гусарські: Чорний та Жовтий (назви від

кольору уніформи); Єлисаветградський пікінерський полк (перетво-

рений зі Слобідського); пізніше додано ще два гусарські полки: Мол-

давський та Бузький. У Катеринославській провінції були: Дніпров-

ський, Донецький та Луганський шкіперські полки і Самарський

гусарський. В Бахмутському повіті був Бахмутський гусарський

полк."*

Адміністрація Новоросійської губернії являла собою дуже склад-

ну картину: цивільні установи існували поруч з військовими і ком-

петенція їх не була точно розмежована. Командири полків та пол-

кові й ротні канцелярії були в той же час адміністраційними органа-

ми для невійськової людности, але деякі категорії населення, як ста-

ровіри, були виключені з компетенції військових командирів.

Головною метою адміністрації було сприяти зростові населення

губернії, закликаючи людей з Польщі, приймаючи втікачів із Запо-

ріжжя і навіть з Російської імперії. Про це виразно сказано в мані-

фесті 1762 року, якій закликав чужинців до Росії, і Наказ Катери-

ни II Комісії для складання нових законів, 1767 року. Але жадний з

цих документів не розробляв так докладно техніки виклику пересе-

ленців та організації поселень, як «Плян заселення Новоросійської гу-

бернії», затверджений Сенатом у 1764 році."* Цей «плян» охоплює все

життя країни, адміністрацію, розподіл землі і закінчується освітою.

Він був діючим правом навіть після скасування Новоросійської гу-

бернії та утворення намісництва.

«Плян» складається з 8 розділів, з яких найважливіші два: про

систему розподілу землі та про порядок заселення.

В основу розподілу землі покладено неподільне спадкове воло-

діння певною дільницею. Залежно від якости землі така дільниця

мала 26 або ЗО десятин. Військовий за неї нічого не платив, але був

зобов'язаний службою; селянин не служив у війську, але платив по-

датки. Крім селян діставали землі і поміщики. Норма поміщицької

дільниці була не більше, як на 48 дворів, які поміщик повинен був

заселити протягом трьох років; якщо він цього не зробив, землю від-

бирали до скарбу. Всі старшини діставали рангові землі; якщо вони

заселили їх — земля переходила у їх власність. Для поміщицького

володіння «плян» ставив умовою постійне перебування власника в

Новоросійській губернії. Якщо поміщик діставав посаду в іншому

місці, він мусів продати комусь свою дільницю або повернути її скар-

бові.

Це обмеження дуже цікаве: автори «пляну» хотіли створити

місцеве заможне дворянство,"" яке не було б закритою кастою: кож-

ний, хто виводив з Польщі своїм коштом переселенців, діставав офі-

церську ранґу, а разом з тим і дворянство. Таким чином у дворян-

ську масу постійно вливалися нові елементи різного походження, бо

організатором переселення міг бути кожний.

Наслідки поміщицької колонізації в Єлисаветградській провінції

були такі: з «вельмож» дістали землю тільки князь Щербатов та два

генерали; 75°/о поміщиків були офіцери місцевих полків; серед них

були і сербські з Нової Сербії та Слов'яносербії, і колишні україн-

ські старшини Новослобідського полку; далі йшли лікарі, цивільні

урядовці, духовенство, купці. Тільки ї"/» припадало на- чужинців.

Інші умови були в Катеринославській провінції, де серед старшини

Миргородського та Полтавського полків були великі землевласники:

обозний Руновський мав 63.000 десятин, обозний Кочубей — 5.000

десятин."- Це пояснюється почасти небезпекою, яка чекала на помі-

щика в Новоросійській губернії: напади запорожців, поляків, татар.

Року 1769 татари зруйнували 50 слобід Єлисаветинської провінції

і багато людей і худоби позабирали з собою. Населення було терори-

зоване, тому багато людей повтікало до сусідніх губерній. Враження

від цього нападу татар було таке, що в губернській канцелярії обмір-

ковувати проект переведення людности південних рот Єлисаветград-

ського пікінерського полку до північних, де населення 15-ти рот мож-

на було розмістити в 5-ох. Бракувало людей і в Чорному та Жовтому

гусарських полках, і в Катерининській провінції."'

Головну масу населення Новоросійської губернії становили посе-

ленці — військові та цивільні. Кожному чужинцеві давали без зво-

роту по ЗО рублів, українцям, що приходили з Правобережної Укра-

їни, та запорожцям — по 12 рубтів, якщо записувався до військових

поселян, і по 6 руб-лів, якщо записувався до скарбової слободи. Сіль-

ське населення було переважно українське, але були серед нього й

чужинці: болгари, волохи, молдавани, вірмени, греки і росіяни —

старообрядці та «однодвірці», що їх уряд селив по Українській лінії.

Чужинці селилися переважно по містах, як купці, ремісники. Бу-

ли значні колонії греків на форштадті, кріпости св. Єлисавети; там

було багато російських купців-старообрядців, серед них значні ка-

піталісти, як Масленнікови, Сенковські та інші, які налагодили торго-

вельні зв'язки з Туреччиною, Францією."'. Вперше 1764 року дозво-

лено оселитися в Новоросійській губернії жидам, які взяли на від-

куп експорт ременю."*

Успіх колонізації був дуже значний. В Новоросійській губернії

наприкінці ц існування, в 1774 році, було коло 155.000 населення.

Приваблювало селян те, що тут була мала панщина — дводенна, а

в разі будь-яких утисків сусідні поміщики охоче приймали селян,

тому що від заселення дільниці залежало чи залишиться вона в його

руках чи ні. А далі лежали запорозькі «вольності», куди легко пере-

ходили незадоволені своїм життям селяни.

Життя Новоросійської губернії було бурхливе: впливало сусідство

з Правобережною Україною, де безперервно протягом ЗО років трива-

ла боротьба, відома під назвою гайдамаччини. Селянство відповідало

повстаннями проти кріпацтва, що все зміцнювалося. З 1734 року пов-

стання охоплювали Брацлавщину, Волинь, Київщину, Поділля. Піс-

ля невдач ватажки-гайдамаки тікали на Запоріжжя та в Новоросій-

ську губернію, там збирали нові загони і знову йшли до Польщі. Чи-

мало ватажків походило з Новоросійської губернії."*

З самого початку створення Новоросійської губернії всі козацькі

полки на її території переформовано на регулярні пікінерські полки.

Старшина дістала офіцерські ранги, а козаки приймалися до тих пол-

ків рядовиками. Щоб позбутися панщини, записувалися до пікінерів

нижчі шари суспільства: селяни, ігідпомічники, але виборні козаки

рішуче відмовлялися від «пікінерного вербунку» і тільки під жор-

стоким примусом*" записувалися в пікінери.

Привід до вияву незадоволення давали накази депутатам в Комі-

сії для складання нових законів. Козаки сотень, що перейшли з Мир-

городського полку, а саме Кременчуцької та Власовської, відмовля-

лися спільно з пікінерами Дніпровського полку, до якого були при-

писані, брати участь в обранні депутата та в складанні наказу. Вони

потай від начальства обрали своїх депутатів: від Кременчуцької

сотні — козака Кочконога, а від Кременчука та Власівки — значко-

вого товариша Денисова (Денисенка). Козаки написали накази депу-

татам, в яких ставили вимогу привернення козацького стану. В Ко-

місії звернули увагу на незаконне обрання депутатів. Денисова за-

арештовано, а Кочконог не з'явився до Комісії."' Денисову пощасти-

ло втекти з-під варти і з'явитися з депутатом лубенського шляхет-

ства, Г. Полетикою, та козаками Слобожанщини і з пікінерами Єли-

саветградського полку. Депутат Єлисаветградського полку подав

супліку Катерині II з проханням привернути козаччину."'

Криваве повстання на Правобережній Україні 1768 року — «Колі-

ївщина» — знайшло відгуки на Запоріжжі та в Новоросійській губер-

нії. З цим рухом зв'язаний «бунт пікінерів» 1769 року. Почався він у

Царицинській сотні Донецького полку з того, що депутат Донецького

полку Тимченко відмовився йти на війну з Туреччиною. Його підтри-

мали Дніпровський та Донецький пікінерські полки. Козаки

з гетьманських полків переходили на бік повстанців. Спроби прибо-

ркати повстання були невдалі. Велика група запорожців прийшла на

допомогу повстанцям і довгий час панувала над Ореллю. На початку