1712 Року, після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки,

які вийшли були з Січі в 1709 році, оселилися під протекцією Кримсь-

кого хана в Олешках. їхнє перебування було там дуже тяжке Відірва-

ні від своєї економічної бази, позбавленні можливости провадити тор-

гівлю з Україною, козаки бідували і в 1728 році почали добиватися

у російського уряду дозволу повернутися. Дозвіл їм не дано^ і запо-

рожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд,

щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прий-

няти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чоргом-

лику 1728 та 1729 роки, мусіли повернутися під татарську протек-

цію. 1733 року обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці

візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престіл на боці

Лещинського, погодилася прийняти запорожців.'" Цим разом вони,

мавши підтримку збоку київського генерал-губернатора графа Вейс-

баха, в квітні 1734 року перейшли на «старі» місця і заснували Січ

над р. Підпільною, допливом Дніпра. Цим завдали вони тяжкий удар

плянам Пилипа Орлика, який через своїх емісарів підтримував серед

запорожців рішення боротися з Росією. Цей перехід стався вже після

смерти Данила Апостола, який помер 17 січня 1734 року.'"

Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною

років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворував, хоч увесь

цей час провадир інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення

прав українського народу. Вище дано стислий перелік заходів геть-

мана для впорядкування адміністрації, судів, встановлення порядку

апеляцій, забезпечення української промисловсти, торгівлі. Не зва-

жаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола

в Україні встановлений був, хоч і обмежений сваволею окупанта, по-

рядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшив-

ся рух селян за Дніпро і — навпаки — збільшилося повернення вті-

качів на Лівобережжя, зокрема — повернення запорожців У 1734

році вже після смерти Данила Апостола.

Своїми талантами, зокрема дипломтичним хистом, Данило Апо-

стол не міг дорівнювати Мазепі. Але спокійний, розважний, він був

глибоко переконаний український патріот, який останні роки свого

бурхливого життя присвятив Українській державі, збереженню та

охороні її незалежности, того, що мовою XVIII ст. називали «автоно-

мією». Про щось більше не мріяли українські патріоти. «Його шести-

літнє гетьманування було короткою яснішою смугою на темному тлі

українського життя після упадку Мазепи. Йому вдалося зміцнити

гетьманську владу й авторитет гетьмана супроти російських і місце-

вих українських властей», — характеризував Данила Апостола Д.

Дорошенко.'"

ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ (1734—1750)

Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генераль-

ній старшині, до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже

чекали на його смерть і негайно надіслали наказ резидентові при

гетьмані, генералові Наришкіну, по смерті гетьмана, перебрати

владу. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поно-

вити Малоросійську Колегію, але це реішення наказано було три-

мати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.

Друга Малоросійська Колегія дістала назву «Правління Гетьман-

ського Уряду». Воно складалося з шести осіб: трос росіян і трос

українців; з російського боку були: князь Шаховской, князь Барятин-

ський та пояковник ґур'їв; з українського — генеральний суддя Ми-

хайло Забіла, генеральний осаул Федір Лисенко та генеральний під-

скарбій Андрій Маркевич (той самий, з яким вів боротьбу Данило

Апостол і на якого подано бу^о багато скарг за хабарництво та вся-

кого роду зловживання)."'

Членам Правління наказано було, щоб росіяни сідали по одну

сторону стола, а українці — по другу. Фактично, не зважаючи на ні-

бито «рівність», правителем України став князь Шаховской, який в

усьому керувався «Решительньпии пунктами». Шаховской дістав

від цариці Анни таємну інструкцію добиватися зближення українсь-

кої старшини з росіянами, сприяти мішаним шлюбам, а з другого бо-

ку — не допускати зближення і шлюбів українців з білоруською, а

також з польською та українською — правобережною — шляхтою.

Одними із перших заходів нового Правління було завершення

почину гетьманів Скоропадського та Данила Апостола: укладення

«Зводу» українських законів. Для цього призначено комісію з 12-ох

осіб, яка засідала в Москві. «Звід» закінчено тільки в 1743 році під

назвою «Права, по которьім судигся малоросийский народ» '"

З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду вик-

ликала в Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового

гетьмана. Тоді з Петербургу надіслано кн. Шаховскому таємну ін-

струкцію; ширити серед населення чутки, що всі неполадки, утиски,

податкові тягарі, кривди людності походять від гетьмана, і що без

гетьманів буде ліпше. Але дійсність не відповідала цим чуткам.

У Правлінні почалися зміни: Шаховского змінив князь Баря-

тииський, цього змінив третій правитель і т. д. Незалежно від того,

хто стояв на чолі Правління, воно діяло свавільно, не рахуючись з

інтересами населення та його звичаями і викликало ненависть за

брутальну поведінку.

Князь Барятинський наказав арештувати старого архиепископа

Чернігівського Іларіона Рогалевського за те, що він не допустив до

хреста російського капітана. Року 1737 він наказав виарештуввти

ввесь київський магістрат і перевезти до Петербургу його архів, мо-

тивуючи це тим, що мііцяни забудуть зміст своїх привілеїв. Так само

поводилися інші правителі, переважно німецького походження. Гене-

рал Мигіх, незадоволений сусідами по мастку, синами члена Прав-

ління Андрія Маркевича, подав скаргу до Генерального Суду. Суд

ухвалив вислати на «Українську лінію» Маркевичів як простих ко-

заків. Незадоволений з цього вироку, як надто легкого, Мініх з'явився

до Генерального Суду і брутально вилаяв суддів.'" Тяжко передати

всі ті знущання російського начальства, які переживала старшина.

Князь Шаховской вважав, що російський уряд надто «панька-

еться» з українцями і пропонував передати всю владу одному пра-

вителеві — росіянинові, очевидно, передбачаючи цю посаду для се-

бе.'" Не можна забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким

режимом цариці Анни (1730-1740) та Гі фаворита, жорстокого і бру-

тального німця Бірона.

Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими торту-

рами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не попов-

нювали. За цим ішли страти на колесі (колесування), на дибах, на

палях, вирізування язика, відгинання рук, ніг. Страшні слова —

«слово й діло» були вступом до доносу, і представники влади повинні

були арештувати особу, на яку вказувалось цими словами. «Слово й

діло» ширилося по всій Україні і було постійною, страшною загрозою

для того, хто не задовольняв вимог кожного пройдисвіта, який завж-

ди міг сказати ці страшні слова. Оборони, гарантії безпеки не мав

ніхто. Генеральний обозний Яків Лизогуб, перший член української

групи в Правлінні, зазнав зневаги: у нього переведено трус, забрано

документи, листи.'"

До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, при-

єдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною,

що почалася 1735 року. На Україну впав найбільший тягар цієї війни.

Крім участи козаків у війську, вона мусіла постачати харчі, вози,

коней, волів для обозу, погоничів.

Війна почалася походом російської армії на Крим влітку 1735 ро-

ку. Як і за цариці Софії, похід не вдався через погану організацію по-

стачання. У тій невдалій авантурі загинуло з голоду 12.000 козаць-

них коней. Року 1736 похід почався під командою фельдмаршала Мі-

ніха, який вів 54-тисячну армію, в тому числі 12.730 козаків. Ці ко-

заки були виснажені, погано озброєні і половина їх не мала коней. До

такого стану приведено Україну вже в 1736 році. Ціною великих

жертв Мініх дійшов до Криму і здобув його столицю Уахчесарай, але

мусів спішно відступити, бо в армії прокинулись пошесті. Мініх

утратив половину армії. Особливо великі втрати були в українській

частині армії.

На початку 1737 року татари вдерлися до Полтавського та Мирго-

родського полків. Ці полки втратили тоді біля 7.000 людей; багатьох

із них татари забили, багатьох забрали в полон, забрали з 10.000 ко-

ней, 150.000 овець та рогатої худоби, спаливши кілька сіл і хуторів

вони відійшли. Збитки нараховувано на 345.000 карбованців.

Не зважаючи на всі втрати, в 1737 р. почався новий похід на Оча-

ків та Озів, в якому брали участь гетьманські, слобідсьяі та запорізькі

козаки, разом біля 50.000 чолтавіка. Правда, Очаків здобуто, але са-

мих українців загинуло 5.000. Знову поширились хвороби, які приму-

сили армію відступити. Під час відступу загинуло кілька тисяч укра-

їнських козаків та коло 40.000 коней, взятих з України.

Готуючись до нового походу в 1738 році, російський уряд зреквізу-

вав в Україні 46.000 волів, змобілізував 15.000 козаків та 50.000 селян

для обозів. Російський міністер Волинський, переїжджаючи через

Україну, писав Біронові: «Не залишилося хліборобів, які потрібні,

щоб засіятті хліб, щоб прогодувати самий край.., Багато ланів не

засіяно. — нема кому і нема чим працювати, бо волів, якими тут

срють, усіх забрано й заморено під час походу, а що залишилося, то

тепер забирають. У самому Ніженському полку взято 14.000 волів, а

що з інших полків забрано, про те ще не маю докладних відомостей»

Але це не спиняло від дальших вимог, що їх ставили Україні Мініх

Бірон, Леслі та інші німці на службі Москви.

Року 1738 російсько-українська армія пробилася до середини

Криму і знову відступила через погану організацію. Під час відступу

татари напали на ар'єргард українців і завдали їм тяжких втрат. Ли-

ше 1739 року закінчилася війна, внаслідок якої Росія дістала части-

ну Південної України, яку залишено Запорізькому Військові.

Такі мізерні наслідки мали шестилітні походи, які коштували

Україні колосальних жертв. За ввесь час було притягнуто до війська

157.300 козаків та 205.000 селян, з яких загинуло 34.200 людей та

47,000 коней. Україна зазнала втрат на 1,5 мільйона карбованців —

капосальна цифра як на той час, коли віл коштував пересічно 8 карб

Волів та коней уряд забрав на 146.355 карб., обіцяючи повернути цю

супу — і не повернув. Не повернув і 140.138 карб. за провіянт та фу-

раж. Сільське господарство занепало: в Ніженському полку, що мав

140.000 населення і споживав щороку 1.500.000 пудів збіжжя (24.570

тон), зібрано в 1737 році лише 160.000 пудів. Російський уряд,

загрожуючи карами, заборонив гнати горілку. Але це не рятувало

становища: козаки та селяни перебували в походах, не було кому

сіяти.'" А на Україні стояли в 1737 році 75 російських подзов, в тому

числі 23 кінних, які населення мусіло утримувати. Року 1738 зали-

шилося 50 полків. Протягом 25 років Україна не могла ще поверну-

тися до передвоєнного стану. Наслідком зубожіння збільшилася вте-

ча населення за Дніпро, на Правобережну Україну: міста і села за-

повнювались там утікачами з Лівобережжя.

Року 1740 цариця Анна померла і пресгіл перейшов до її племін-

ниці Анни Леопольдівни, під регенством Бірона. Але незабаром її усу-

нули і пресгіл зайняла Єлисавета, дочка Петра 1.

Єлисавета (1741-1761) внесла в правління інший характер, сприят-

ливіший для України. Німців усували й заміняли росіянами. Нова

цариця була одружена (морганатичне) з українським козаком із села

Лемеші з-під Козельця, Чернігівського полку, Олексієм Розумом.

Ще бувши царівною, вона запізнала його в царській капелі, до якої

Олексія Розума призначено як доброго співака. Царівна Єлисавета

призначила його управителем свого маєтку, а опісля й одружилася

з ниід. Він дістав прізвище «Розумовський» і графський титул. Олек-

сій Розумовський виявив великий такт, не втручався в державні

справи, залишився щирим ухраїнським патріотом і защепив Єлиса-

веті симпатію до України.

Року 1744 Єлисавета, подорожуючи по Україні, побувала в Києві,

де старшина звервулася до неї з проханням дозволити обрати геть-

мана, і вона дала свою згоду. Але вибори гетьмана відкладено, бо

Єлисавета хотіла, щоб гетьманом став молодший брат Олексія Рову-

мовського, Кирило, який ще був замолодий. Тож йото виряджено за

кордон, з ментором, адьюнктом Академії Наук, Г. Тепловим, де слу-

хав він лекцій в університетах Німеччини, Франції, Італії. Кости Ки-

рило поверяувся до Петербургу, його призначили президентом Ака-

демії Наук (йому було тоді 18 років). Він був одружений з родичкою

Єлисавети — Нарішкіною.

Року 1746, коли помер президент Правління Гетьманського Уря-

ду, Бібіков, наступника йому не призначали і Україною правила Ма-

лоросійська Колегія. Року 1745 поновлено Київську митрополію

(після арештування Йоасафа Краковського в Києві були тільки

архиспископи). Тепер архиепископ Рафаїл Заборовський дістав ти-

тул митрополита.'" Року 1747 проголошено царську грамоту про об-

рання гетьмана.

Обрання гетьмана відбулося в Глухові з додержанням усіх старо-

давніх традицій, з великою урочистістю. Проте, оскільки останні

гегьмаіві були накинені російським урядом, Скоропадський та Апо-

стол, могли бути обрані й без російського примусу, бо обидва були

визначними полковниками, добре відомими в Україні, з великими

заслугами перед Батьківщиною, — Кирило Розумовський завдячував

своє «одноголосне» обрання лише царициній ласці, бо ніхто в Укра-

їні, крім хіба односільчан, не знав цього 22-х літнього юнака, що до

15-ти років жив життям звичайного сільського хлопця в селі Леме-

ші. Але був і другий бік медалі: Україна надто тяжко терпіла під

ярмом Малоросійських Колегій, надто ненавиділа російських уря-

довців, і перспектива мати знову гетьмана була привабливою для ба-

гатьох українців.

КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ (1750—1764)

Новий гетьман дістав тяжку спадщину: Україна була зруйнована

війною з Туреччиною. Старшина була пригнічена терором російсько-

го панування, здеморалізована систолою доносів, на якій базувалося

правління Анни та Бірона. Відійшли з цього світу співробітники Ма-

зепи, і на вершині громадського та політичного життя стали нові лю-

ди, що формувалися в добу після Полтавської катастрофи, в сорока-

ліття, яке відділяло Полтаву від почаку гетьманування Розумов-

ського. З родинних традицій пізнавали вони блиск панування Ма-

зепи, коли Київ став дійсно «Другим Єрусалимом», про що мріяли

Сагайдачний, Йов Борецький, Петро Могила та Богдан Хмельниць-

кий. Гнітюча антитеза цих мрій — Малоросійська Колегія та Прав-

ління Гетьманського Уряду викликала в душах усіх, хто був здат-

ний до аналізи, в кого жевріла іскра патріотизму, бажання привер-

нути Батьківщині кращу долю, її права, її автономію."" Такі погляди

знайшов молодий гетьман в рідній йому Україні. Приніс він з собою,

хоч і поверховну, але значну освіту, враження пишного двору ца-

риці Єлисавети, де ще спліталися азійська розкіш з європейським

рококо та багатовіковою західньоевропейською культурою.

Молодий, легковажний Кирило Розумовський все ж таки дав собі

раду в цьому конґльомераті впливів і ввесь час свого гетьманування

залишався тим, чим створила його природа і що сприйняв він з мо-

локом матері, з першими дитячими вражеякшми — залишався укра-

Поцем.

Багато легенд зв'язано з особою Кирила Розумовського та його

оточенням. Дуже довго панувала в російській та українській історіо-

графії легенда про великий вплив Г. Теплова, колишнього ментора

Розумовського, який супроводив його за кордон і приїхав з ним на

Україну, на самого гетьмана й на всю політику Гетьманщини його

часів. Розвідки М. Василенка та І Черкаського ґрунтовно спросту-

вали цю легенду. Дійсно, Г. Теплов приїхав на Україну, але отри-

мав посаду головного управителя гетьманських маєтків, і впливу на

політику гетьмана не мав.'"'

Кирило Розумовський з самого початку свого правління добивався

від російського уряду привернення Україні прав, які втратила вона

після Мазепи, Дещо пощастило йому добитись, але багато його за-

ходів не увінчались успіхом. Звичайно, допомогал» гетьманові при-

язне ставлення до нього, як і до цілої родини Розумовських, цариці

Єлисавети, яка поширювала таке своє ставлення і на всю Україну.

Внаслідок наполегливих заходів гетьмана справи України знову

передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ, під його управ-

ління передано Запоріжжя і Київ. Але тяжко було з фінансовою

автономією України. Року 1754 гетьманові наказано складати звіти

російському урядові про прибутки та видатки державного скарбу.

Не зважаючи на енергійні протести Розумовського, який покликав-

ся на часи Богдана Хмельницького та Дорошенка, йому не вдалося

добитися скасування цієї контролі. Не вдалося й осягнути права віль-

них зносин з чужоземними державами, звільнити Україну від уча-

сти у війнах Російської імперії, які не стосувалися інтересів Укра-

їни, а також від матеріяльних тягарів, зв'язаних з цими війнами.

Україна примушена була брати участь в Семилітній війні Росії з

Прусією, 1757 року мусіла вислати 8.000 погоничів-селян, більша

частина яких загинула в поході. Вислала вона й 1.000 компанійців,

які брали участь у битві під Егередорфом. Року 1760 вислала знову