Позитивізм та його різновиди

У кінці XIXст. впливовим став позитивістський напрям з його ус­тановкою на точне знання. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Поширення позитивізму віддзеркалювало бурхливий розвиток західної цивілізації на індустріальному шляху, де без таких знань не можна було ступити і кроку.

«Перший позитивізм» виник у 30-40-х роках XIXст., його за­сновниками були 0. Конт(1798-1857), який і запровадив термін «позитивізм», Г. Спенсер (1820-1903), Дж. Ст. Мілль (1806-1873) та ін. Головним досягненням цього періоду с розроблений О. Контом закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства:

• теологічна стадія, коли людство воліло знаходити надприродні пояснення природних явищ;

• метафізична стадія, коли філософія оперує абстрактними по­няттями та сутностями, так само далекими від реального стану справ, як і релігійні пояснення;

• позитивна, наукова стадія, яка, на думку перших позитивістів, тільки-но розпочалася. Наука повинна бути позитивним знан­ням, яке спирається на дані досвіду. Справа науки — конста­тувати, описувати, класифікувати факти встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання — «метафізичні», тобто ненаукові.

Другий позитивізм (емпіріокритицизм) набув певного поширен­ня в кінці XIX— на початку XXст. Його засновниками були австрій­ський фізик і філософ Е. Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р. Авенаріус (1843-1896).

На перший план були поставлені проблеми теорії пізнання. Виріши­ти їх вважали теоретики другого позитивізму можна на підставі «закону зайвої витрати пізнавальних зусиль» та «критики чистого досвіду». Замість того, щоб продовжувати вигадувати якісь абстрактні сутності, справжнє пізнання має використовувати тільки ті поняття, які укорінені в досвіді, мають матеріальний еквівалент. Тому, наприклад, можна міркувати над взаємодією між атомами та рухом, але не треба казати про «матерію як об'єктивну реальність».

Третій позитивізм (неопозитивізм) (М. Шлік, Р. Карнал,Л. Вітгенштейн,

Б. Рассел, А. Тарський) відрізнявся від попередніх подальшим звуженням свого предмета. Відмовившись від зазіхань створити все-охопну систему знань чи бодай теорію знання наукового, представники третього позитивізму зосередили зусилля на визначенні загальновиз­наного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі верифікації, тобто перевірки наукових положень через Тх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Усі можливі положення (висловлювання) поділялися ними на:

а) безглузді (наприклад, «Місяць примножує трикутне»), які не підлягають верифікації;

б) осмислені, але не зіставлювані з чуттєвим досвідом, отже, «ме­тафізичні» («існує Бог», «душа безсмертна»), які теж не можуть бути верифіковані;

в) висловлювання, які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними і, отже, верифікувати.

Четвертий позитивізм пов'язаний з іменами К. Полпера і Томаса Куна. Він набув поширення від 50-60-х роках XXст. К. Поппер протиставив процедурі верифікації принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати. Якщо теорія взагалі

не піддається такому способу спростування, то вона не є науковою. Відсутність спростовуючих фактів ще не є підтвердженням безумовної істинності теорії. Питання про таку істинність завжди залишається відкритим, і розвиток теоретичного знання здійснюється через висування все нових гіпотез та їх спростування.

Робиться ряд цікавих спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій. Зазна­чені вище дослідники оперують поняттям «парадигма» — прийнята модель, зразок постановки і розв'язання наукових проблем; «зміна парадигм», яка означає наукову революцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму.

Контрольні завдання:

1. Опрацюйте текст і складіть докладну характеристику філософії екзистенціалізму та позитивізму.

2. Дати відповіді на питання:

2.1 Дайте характеристику екзистенціалізму.

2.2 Назвіть основних представників екзистенціалізму.

2.3 Коли з’явився позитивізм?

3. З’єднайте назви філософських напрямів з іменами їх засновників.

Екзистенціалізм	К. Полпер і ТомасКун.
Перший позитивізм	Е. Мах
Другий позитивізм (емпіріокритицизм)	Хайдеггер, К. Ясперс
Четвертий позитивізм	О.Конт; Г.Спенсер

Теми рефератів:

1. Екзистенціальна філософія.

2. Позитивістська філософія.

3. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм.

Тема: Духовний вимір людського буття. Поняття про свідомість, її особливості та функції.

Мета: сформувати поняття «свідомість», розкрити її структуру, розкрити взаємозв’язок суспільства і свідомості людини.

Знання, навички, якими необхідно оволодіти:

Вміти аргументовано доводити власну думку, аналізувати факти та робити висновки з використанням теорій К. Маркса та З.Фрейда.

Вид навчальних завдань для самостійного вивчання:самостійне вивчення теми із розробкою конспекту.

Форми поточного контролю:усне опитування на початку лекції.

План.

1. Свідомість. Ознаки свідомості.

2.Функції та структура свідомості.

3.Теорія З.Фрейда.

4.Теорія К.Маркса.

Термінологічний словник до теми:

Свідомість, ознаки та функції свідомості, свідоме, несвідоме, надсвідоме.

Література:

1. Философия: учеб. пособие для вузов / Отв. ред. В.П. Кохановский. – 6-е изд. – Ростов н/Д.: Феникс, 2003. – 576 с.

2.Загальна психологія – Сергєєнкова О.П. К.: Центр учбової літератури, 2012. – 296 с.

Теоретичний матеріал:

Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-історичною діяльністю людей. Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає. Свідомість як категорія філософії традиційно розглядається науковцями. Зародження цих ідей почалося ще в античності, коли сформувались два філософські напрямки - ідеалізм та матеріалізм. З точки зору першого - ідеалізму - свідомість трактується як власне людська форма психіки, початок і умова буття, матеріалісти розглядають свідомість як результат відображення людиною дійсності, продукт пристосування та активного ставлення до буття. Однак щодо більш точної інтерпретації цього поняття виникає величезна кількість невирішених питань, тому вивчення та трактування поняття свідомості і по сьогодні залишається відкритою науковою проблемою. Свідомість характеризується певними особливостями.

Ознаки свідомості

Т аб. 1 Ознаки свідомості

Свідомість поза людським буттям неможлива: свідомість народжується в бутті, створює буття, відображає буття. Таким чином, свідомість виконує такі функції:

Функції свідомості

Таб. 2 Функції свідомості.

Так, пізнавальна функція свідомості проявляється в накопиченні, переробці та використанні інформації щодо навколишньої дійсності; регулятивна-в контролі поведінкових та емоційних проявів; прогностична - в побудові образів майбутнього, плануванні подальшого життя; рефлексивна - в пізнанні людиною самої себе як суб'єкта психічної діяльності; комунікативна функція свідомості полягає в організації та підтриманні спілкування з іншими людьми.

Структура свідомості.

Таб. 3 Структура свідомості

Попри те, що прояви свідомості мають системний та інтегрований характер, вчені для зручності вивчення цього феномену виробили структуру, що має такі компоненти: Цілком очевидно, що структура свідомості взаємопов'язана з її функціями, майже кожний компонент відповідає за певну функцію, наприклад, знання - за пізнавальну і прогностичну, рефлексивна функція забезпечується роботою самосвідомості тощо.

Рівні психіки людини.

Психіка - це складний комплекс, який працює за певними закономірностями. Як складові цього комплексу виокремлюють несвідомий, підсвідомий, свідомий і над свідомий рівні, які взаємопов'язані і взаємодіють між собою. Кожен рівень виконує свої необхідні функції у цілісному функціонуванні всієї психіки. Усі вони надзвичайно важливі під час життєдіяльності людини. Свідомість є особливою формою психічної діяльності, орієнтованої на відображення й перетворення дійсності. У зоні ясної свідомості знаходить своє відображення мала частина психічного.

Т аб. 4 Рівні психіки.

Сигнали, що потрапили в зону ясної свідомості, людина використовує для усвідомленого управління своєю поведінкою. Інші сигнали психіка також використовує для регулювання деяких процесів, але на підсвідомому рівні. Типові завдання, які часто трапляються у звичайній ситуації, людина розв'язує підсвідомо, реалізуючи автоматизми. Автоматизми підсвідомості розвантажують свідомість від рутинних операцій (ходьба, біг, професійні навички тощо) для нових завдань, що в даний момент можна розв'язати лише на свідомому рівні. Підсвідомість - це уявлення, бажання, потягу, почуття, стани, психічні явища та акти, які колись упродовж життя "вийшли" зі свідомості, виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, без чіткого і зрозумілого усвідомлення, але за певних умов їх можна повернути назад і усвідомити З. Фрейд вивчав сновидіння, помилкові дії, невротичні симптоми як прояви підсвідомого. Проникнути в підсвідомість можна за допомогою таких методів, як аналіз описок, обмовок, запам'ятовувань, фантазій і снів людини, а також методу вільних асоціацій, проективних тестів тощо. Явища людської психіки дуже різноманітні. Психічна діяльність може виходити за межі підсвідомого, переміщуючись також на несвідомий рівень. Несвідомість - це сукупність психічних явищ, актів і станів, які виявляються на глибокому рівні функціонування психіки й цілковито позбавляють індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльність. Несвідоме виявляється і у так званих імпульсивних діях, коли людина не усвідомлює наслідків своїх вчинків. Наші наміри не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як ми б цього хотіли. Іноді, здійснивши той чи інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона зробила саме так. Виявляється несвідоме і в наших психічних процесах. Навіть мислення людини може відбуватися на несвідомому рівні. Уява, інтуїція, творчість взагалі неможливі без несвідомих компонентів. Надсвідомість - утримує психічні явища, акти й стани, які виникли внаслідок взаємодії зі Всесвітом, а також психічні механізми такої взаємодії. До над свідомих явищ відносять творче натхнення, що супроводжується раптовим "осяянням" новою ідеєю, а також випадки миттєвого розв'язання завдань, які тривалий час не піддавались свідомим зусиллям, і ті, явища, які називають парапсихічними, тощо. Наприклад, різка зміна погоди, пори року впливають не тільки на фізичне самопочуття людей, а й на їхній настрій. Оскільки людина має справу з комплексним використанням фактів свідомості та поведінки, вона може заглиблюватися в сфери неусвідомлюваного психічного.

Теорія З.Фрейда.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (id, ig), "Я" (ego, его) та "Над-Я" (super-ego, super-ero). Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно". Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетич-но, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного. Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмисленню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії розвитку людського роду.

Теорія Маркса.

Соціальне несвідоме обумовлено соціальними відносинами. Суспільство вкладає поняття в психіку людини. Це відбувається на несвідомому рівні, в основі цього лежать виробничі відносини. Реальне життя формує зміст свідомості людини. Люди - часто не усвідомлюють, що їх свідомість обумовлена їх способом життя. Несвідоме, за Марксом, має соціальний характер, а тому його подолання може відбутися тільки в ході суспільних змін. Людина не може стати вільною від рабства несвідомого поодинці: необхідне звільнення всього суспільства. Маркс шукав перешкоди в суспільстві, що заважають людині вільно реалізувати свої здібності. Він створив теорію такого суспільства, де ці здібності можуть розвиватися безперешкодно, відповідно людському в людині. Таким суспільством він вважав комунізм. Комунізм, з його точки зору, це насамперед контроль людей над своїм способом життєдіяльності і спілкування. Маркс діяв як «соціальний психоаналітик» (Е. Фромм). Він прагнув звільнити свідомість людей від диктату несвідомого шляхом усунення тих соціальних і економічних сил, які формують думки і переживання людей. Для цього необхідно змінити суспільство.

Контрольні завдання:

1.Дайте визначення поняттю «свідомість». Назвіть основні функції свідомості. Поясніть, чому свідомість властива тільки людині?

2. Яке визначення поняття «несвідомого» ви вважаєте правильним?

а) ідеальне, б) рефлекторні дії;в) явища, процеси, властивості і стани, які впливають на поведінку, але не усвідомлюються людиною; г) інтуїтивні дії.

3. Дати характеристику теорії несвідомого з точки зору З. Фрейда.

4. Дати характеристику теорії соціальної несвідомості К.Маркса.

Теми рефератів:

1.Свідомість, функції та сфери свідомості.

2.Уяви філософської свідомості в стародавньому світі та середньовіччі.

3.Уяви філософської свідомості в Новому часі.

4. Проблема підсвідомого в історії філософії.

Тема: Основний зміст пізнавальної діяльності.

Мета: розкрити сутність специфіки філософського пізнання.

Знання, навички, якими необхідно оволодіти: розуміти основні функції пізнання, орієнтуватися у філософських принципах пізнання світу.

Вид навчальних завдань для самостійного вивчання: самостійне вивчення теми із розробкою конспекту.

Форми поточного контролю: усне опитування на початку лекції.

План.

1. Специфіка філософського пізнання.

2. Процес пізнання людиною навколишнього світу.

3. Структура пізнання.

4. Методи теоретичного пізнання.

Термінологічний словник до теми:

Феноменологія, методологія,гносеологія, оптимізм, скептицизм, агностицизм, поняття, судження, умовиводи.

Література:

Философия: учеб. пособие для вузов / Отв. ред. В.П. Кохановский. – 6-е изд. – Ростов н/Д.: Феникс, 2003. – 576 с.

Теоретичний матеріал:

Специфіка філософського пізнання.

Філсофію пізнання поділяють на:

1.Феноменологію, яка вивчає механізми пізнання, будову і властивості людської духовності.

2. Гносеологію, яка вивчає процес пізнання.

3. Методологію, яка вивчає методи пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія.) - один з основних розділів філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, закономірності переходу від знання явищ до осягнення їх сутності, методи та шляхи досягнення істини та її категорії. В основі наукової гносеології лежить матеріалістична діалектика, яка водночас є логікою і в певному розумінні збігається з теорією пізнання.

Гносеологічна проблема в історії філософської думки.

З самого початку виникнення, філософія прагнула оволодіти не лише таємницями буття, але й секретами пізнання цих таємниць. Вона так чи інакше ставила її вирішувала питання про можливість адекватною відображення буття у свідомості людини, досліджувала шляхи й методи пізнання.

У спробах відповісти на питання про принципову можливість пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм, агностицизм.

Оптимізм - це філософське вчення, послідовники якого визнають принципи та можливість пізнання світу. Ця філософія ґрунтується на визнанні принципу матеріальної гідності світу, врахуванні всього досвіду Історії людського пізнання суспільно-історичної практики, (сучасна філософія є можливість керування діалектико-матеріалістичним методом і керуючись до найновіших результатів науки.

Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пі знайомості світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії І погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо.

Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді віджиле, але й те що зберігає цінність.

Філософський скептицизм виник в епоху розкладу античного суспільства. В подальшій історії людства він якісно змінювався, модернізувався. Загалом скептицизм відіграє неплинну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини. Проте певною мірою він є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму.

Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу нарівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об’єктивної дійсності.

Термін „агностицизм” уперше застосував англійський природодослідник Г.Гекслі. хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії. На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб’єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об’єктивної дійсності, а з нашими відчуттями. Розмірковуючи таким чином. Юм дійшов висновку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями. І.Кант визнавав об’єктивне буття речей, проте категорично заперечував можливість пізнання їх сутності.

Процес пізнання людиною навколишнього світу.

Сутність та проблему пізнання не можна осмислювати ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття “суб’єкт” і “об’єкт”. Суб’єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб’єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, оскільки він оволодів створеним людством світом культури - знаряддям предметно - практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб’єктом і об’єктом - пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно - практичного. Пізнання - це специфічна взаємодія суб’єкта і об’єкта кінцевою метою якого є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе: суб’єкт, об’єкт і зміст пізнання тобто знання.

Суб’єкт - це те, що протистоїть об’єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. ”Об’єкт пізнання - це лише та частина об’єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб’єктом. При цьому саме виділення об’єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об’єктивної реальності.

Аналіз характеру взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання передбачає з’ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об’єктивного світу і відповідні мисленні образи. Наукова філософія при розв’язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:

- принцип об’єктивності;

- принцип пізнаваності світу;

- принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;

- принцип відображення:

- принцип творчої активності суб’єкта пізнання.

Структура пізнання.

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання — чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).

Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв’язку: Будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у „знятому” вигляді містяться результати мисленого пізнання. Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об’єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття її уявлення.

Відчуття відображення зовнішніх властивостей предметів об’єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку.

Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об’єктивним за змістом і суб’єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередкованої суспільні умови, в яких перебуває людина.

Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов’язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС.

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об’єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйнятій дає інформацію про об’єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об’єкта на органи чуття. Об’єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об’єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини внаслідок складної синтезуючої діяльності кори головного мозку. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпіністи тощо), змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповідної майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття показників численних приладів потрібно у 8-10 разів більше часу, ніж досвідченому.

Уявлення — це відтворенний у пам’яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі момент узагальнення, то їх розглядають як перехідну лапку від чуттєвого раціонального пізнання.

Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленній обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, то дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об’єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для органів чуття.

Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом —той клас предметів, які відображаються вданому понятті.

Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — множина. Із понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило. — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише людина уявлення — і тварини.

Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.

Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки-висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При ньому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).

Методи теоретичного пізнання.

Аналіз — це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення.

Синтез — це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємо-обумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє розчленування його на складові і розгляд кожної з них. Це завдання виконує аналіз. Він дає можливість виділити суттєве, те, що становить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Тобто, діалектичний аналіз є засобом проникнення в сутність речей. Але, відіграючи важливу роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різноманітного, єдності різних визначень. Це завдання виконує синтез. Отже, аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообу-мовлюють один одного на кожному етапі процесу теоретичного пізнання.

Абстрагування — це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності. Зрозуміло, що абстрагування розчленовує, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Однак саме це і дає змогу більш глибоко вивчити окремі сторони предмета "в чистому вигляді". А отже, і проникнути у їхню сутність. Узагальнення — це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального. У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція. Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею. Дедукція — це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Результати ідеалізації — не довільні. У граничному випадку вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретацію їх, виходячи з даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "мисленим експериментом", внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються чи узагальнюються закони їх функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності. Логічний метод — це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого.

Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зверненим. А раціональна пізнавальна діяльність зводиться в досвіді до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається в досвіді, і пояснюється як такий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв’язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.

Контрольні завдання:

1. Як поділяють філософію пізнання?

2. Дати характеристику оптимізму, скептицизму та агностицизму.

3. Назвати основні методи теоретичного пізнання.

З’єднайте лінією речення у лівому стовпчику з відповідним йому словом у правому.

Методи пізнання вивчає Феноменологія

Процес пізнання вивчає Методологія

Механізми пізнання вивчає Гносеологія.

Теми до рефератів:

1.Використання методів теоретичного пізнання в сучасній філософії.

2. Філософське пізнання людиною навколишнього світу.

Тема: Філософський аналіз суспільства.

Мета: сформувати поняття, сутність та основні підходи до розуміння суспільства.

Знання, навички, якими необхідно оволодіти: розуміти основні функції суспільства, орієнтуватися у філософських підходах вивчення суспільства.

Вид навчальних завдань для самостійного вивчання: самостійне вивчення теми із розробкою конспекту.

Форми поточного контролю: усне опитування на початку лекції.

План.

1. Поняття «суспільство».

2. Основні підходи до розуміння суспільства.

Термінологічний словник до теми:

Суспільство, релігійно-міфологічна модель, натуралістична концепція громадського життя, ідеалістична модель, діалектико-матеріалістичної концепції розвитку суспільства.

Література:

1 .Данильян О.Г., Тараненко В.М. Основи філософії: Навчальний посібник Харків: Право, 2003. - 352 с.

Теоретичний матеріал:

Основні підходи до розуміння суспільства.

Людське суспільство - одне із найскладніших з відомих науці явищ дійсності. Питання, чому виникає суспільство, за якими законами воно розвивається, чому одне суспільство змінює інше, хвилювали мислителів усіх часів і народів.

Термін "суспільство" - поняття багатозначне. Його можна розглядати як у широкому, так і у вузькому розумінні. У вузькому розумінні він має такі значення:

1) суспільство як сукупність суспільних відносин. Відомо, що суспільні відносини - це те специфічне, що відрізняє соціальні утворення від інших систем матеріального світу. І кожне суспільство є не просто сукупністю людей, а являє собою єдину систему соціальних відносин, цілісний соціальний організм, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів;

2) суспільство як певний етап людської історії (первісне суспільство, індустріальне суспільство, інформаційне суспільство тощо);

3) окреме, конкретне суспільство, що є самостійним суб'єктом історії (українське суспільство, американське суспільство і т. д.).

Суспільство вивчає безліч наук: соціологія, історія, археологія, історія держави і права та багато інших, кожна з яких має свій аспект вивчення суспільства. Має такий аспект і філософія. Соціальна філософія при вивченні суспільства акцентує увагу на сутності і закономірностях розвитку суспільства, на цілях, рушійних силах, змісті і спрямованості історичного процесу. Соціологію ж в основному цікавить соціальна структура суспільства, тобто спосіб організації і зв'язку елементів суспільства в єдиний організм, історія вивчає розвиток матеріального і духовного життя суспільства в різні історичні періоди тощо. Соціальна філософія під поняттям "суспільство" має на увазі продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних не на основі спільності, а на основі спільних інтересів і договору. Поняття "суспільство" - ширше, ніж поняття спільність, тому не всяка спільність є суспільством, але будь-яке суспільство має риси спільності. Поняття "народ" означає спільність людей, пов'язаних, насамперед, походженням, мовою, культурою і, як правило, певною територією. Під поняттям "нація" мають на увазі форму організації життя одного народу (чи кількох близьких), пов'язаних державністю, економічними, політичними і духовними відносинами людей. Держава ж являє собою продукт історичного розвитку людського суспільства, форму організації життя народів і націй, засновану на праві і законі. Усі розглянуті поняття, як це ми бачимо з даних визначень, тісно пов'язані між собою і взаємно перетинаються. Отже, коли виникло суспільство і що воно являє собою? Встановлено, що суспільство на нашій планеті не існувало споконвіку. Воно має свою історію виникнення і розвитку. Першими відомими науці соціальними організмами були первісні племена, потім рабовласницькі державні утворення Давнього Сходу, створені людьми наприкінці ІУ тис. до н. е. у родючих долинах рік Нілу (Єгипет), Тигру і Євфрату (Месопотамія), Інду і Гангу (Індія), Хуанхе і Янцзи (Китай). Звідси можна зробити висновок, що перехід людства від общинної форми існування до суспільства відбувся понад 5 тисяч років тому.

Основні підходи до розуміння суспільства. Існує безліч точок зору на суспільство і причини його виникнення. Можна припустити, що різних інтерпретацій суспільства стільки ж, скільки існує філософських напрямів в історії філософської думки. Усі їх розглянути досить складно, однак, при певному спрощенні, їх можна об'єднати в кілька теоретичних концепцій (моделей). Однією з перших концепцій розуміння суспільства і джерел його розвитку є релігійно-міфологічна модель, що виникла в епоху рабовласництва. Суспільство, як і окрема людина, крізь призму даної моделі розглядалися в системі загального світового (Божого) порядку - космосу (Бога), що виступає джерелом і першоосновою всього сущого. Стихійна реалізація історичної необхідності породжувала і підтримувала в людей упевненість в існуванні долі, у Божій обумовленості існуючих відносин, порядків, а також усіх змін, що відбуваються. Тому Боже (космічне) першоджерело існування суспільства і діючих у ньому законів і моральних норм - основна тема древніх міфів. Історики і філософи Античності також розглядали суспільство не як особливе утворення, що розвивається за власними законами, а як компонент космічного буття. Звідси випливає релігійно-міфологічний характер їх поглядів. Якщо релігійно-міфологічна концепція виникла на ґрунті античної філософії, то теологічна концепція зародилася в надрах схоластичної філософії, та філософії Середньовіччя. Антична філософія, попри розбіжності у поглядах її представників на суспільство, мала космологічний характер, оскільки тим цілим, у яке включалося все суще, у тому числі й суспільство, була природа (космос). Середньовічне ж мислення було теоцентричним: реальністю, що визначає усе суще, у тому числі і в громадському житті, для нього була не природа, а Бог. У найбільш повному вигляді ця концепція набула розвитку у вченні Аврелія Августина, а пізніше Фоми Аквінського. Августин вважав, що вся історія визначається Божою волею, а всі вади суспільства пояснюються первородним гріхом Адама і Єви. Розвиваючи ці ідеї, Фома Аквінський стверджував, що нерівність людей є вічним принципом громадського життя, а поділ на стани встановлений Богом.У Новий час поширилась натуралістична концепція громадського життя, представниками якої були Ісак Ньютон, Рене Декарт, Шарль Луї Монтеск'є, Джон Локк та ін., хоча перші натуралістичні ідеї можна знайти ще у творах давньогрецьких філософів. Так, наприклад, Демокрит висловлював думку про те, що все громадське життя має природне походження, Аристотель же висунув ідею про природне походження соціального розшарування людей. У чому ж сутність даного підходу? Натуралізм (від лат. natura - природа) як філософський принцип розглядає соціальні явища винятково як дію природних сил: фізичних, географічних, біологічних і т. ін. Відповідно до даного принципу тип суспільства і характер його розвитку визначаються кліматичними умовами і географічним середовищем (географічна школа - Лев Мєчников, Василь Ключевський та ін.), біологічними, расовими, генетичними особливостями людей (соціальний дарвінізм: Томас Мальтус, Людвіг Гумплович, Вільям Самнер; расово-антропологічна школа: Жозеф Артур де Гобіно й ін.), космічними процесами і ритмами сонячного випромінювання (Олександр Чижевський, Лев Гумільов). Таким чином, натуралізм вищі форми буття зводить до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти. Головний недолік даної концепції полягає в ігноруванні якісної своєрідності людини, у приниженні людської активності, у запереченні людської волі. На відміну від натуралістичної концепції ідеалістична модель ізолює людину від природи, перетворює духовну сферу громадського життя на самодостатню субстанцію. Такс ідеалістичне розуміння історії виникає в результаті абсолютизації духовного фактора в людському бутті і знаходить своє відбиття в принципі: "Ідеї правлять світом". Вершиною об'єктивно-ідеалістичної моделі розуміння суспільства є погляди Гегеля, який висловив ряд геніальних здогадів про закономірності розвитку суспільства. За Гегелем, історія рухається вперед не як стихійний процес. Вона складається з дій окремих людей, кожна з яких прагне реалізувати свої здібності та егоїстичні цілі. Однак внаслідок дій людей, що дбають про свій інтерес, виникає щось нове, що відрізняється від їхніх первісних задумів. У цьому, вважає Гегель, і полягає "хитрість історичного розуму", саморозвиток і самопізнання якого і являє собою власне історичний процес. Таким чином, якщо з погляду натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого початку виконує світовий розум (об'єктивний ідеалізм), нічим не обмежена людська активність, насамперед духовно-вольова (суб'єктивний ідеалізм). Недоліки натуралістичної й ідеалістичної моделей намагалися розкрити творці діалектико-матеріалістичної концепції розвитку суспільства, німецькі філософи, соціологи Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. У чому полягає сутність соціальної концепції марксизму? З погляду марксизму, що ґрунтується на роботах Чарльза Дарвіна, Льюїса Моргана, процес формування суспільства своїм вихідним пунктом має виокремлення людини з тваринного світу при формуванні у предків людини соціально-спонукальних мотивів у поведінці. Завдяки цьому, крім природного добору, вступає в силу і соціальний добір. У процесі такого "подвійного" добору виживали і вважалися перспективними ті найдавніші спільності людей, що у своїй життєдіяльності підкорялися певним соціально значущим вимогам, наприклад, бути згуртованими, допомагати одне одному, турбуватися про долю нащадків і т. ін. Так поступово в ході історичного розвитку людина, образно кажучи, ставала на рейки соціальних законів, сходячи з колії біологічних закономірностей. Процес соціалізації людини здійснювався в першу чергу в процесі праці, навички до якої постійно вдосконалювалися, передавалися від покоління до покоління, утворюючи таким чином речовинно-фіксовану "культурну" традицію. Праця, стимулюючи людей до спільної діяльності, обумовила виникнення і розвиток різноманітних видів спілкування, виникнення членороздільної мови, утворення виробничих відносин. Таким чином, праця і виробничі відносини, що виникли на її основі, є головними матеріальними силами, які привели до появи і вдосконалення власне людської форми існування - суспільства. К. Маркс, аналізуючи закономірності розвитку вже сформованого суспільства, значно розширює сферу дії матеріалізму і поширює її на сферу суспільних відносин. Цей підхід надалі почали називати матеріалістичним розумінням історії. Відповідно до цього підходу система виробничих відносин становить у суспільстві першооснову - базис, на якому формуються всі інші відносини людей - правові, політичні, ідеологічні і т. д. Тепер кілька слів про сучасні підходи до суспільства. Усі сучасні соціально-філософські і соціологічні концепції людини і суспільства так чи інакше розглядають його як сукупність соціальних взаємозв'язків і взаємодій людей у процесі задоволення їхніх потреб. Наприклад, одна з найвідоміших концепцій суспільства, створена Максом Вебером (1864-1920), зветься інтерпретацією соціальної дії. Головною ідеєю веберівської концепції, та й усієї його соціології, є обґрунтування можливості максимально раціональної поведінки, що виявляється у всіх сферах людських взаємин. Згідно з цією концепцією соціальна дія має зміст, якого вона не має в природі. Для розуміння цього змісту необхідна відповідна інтерпретація. У цьому і полягає головна ідея Вебера: завжди і скрізь, в усі епохи природу суспільства необхідно розуміти як тлумачення змісту соціальних дій людей. Необхідно додати, що під соціальною дією мають на увазі не будь-яку дію, а дію, "суб'єктивний зміст якої належить до поведінки інших людей". Виходячи з такого підходу, не можна вважати дію соціальною, якщо вона є суто наслідуваною, афектною чи коли вона орієнтується на яке-небудь природне явище. Ще одна з відомих сучасних концепцій людини і суспільства-так звана концепція методологічного індивідуалізму, що склалася на основі ідей марксизму, тейярдизму, неофрейдизму і соціобіологізму, розглядає суспільство як продукт індивідуальної взаємодії. На думку Карла Поппера (1902-1994), суть даної концепції полягає в тому, що кожне колективне явище ми повинні розглядати як результат дій, взаємодій, цілей, надій і думок окремих людей і як результат створених і охоронюваних ними традицій. Відповідно до цього розуміння соціальна сутність індивіда запрограмована не тільки суспільством, а й космо-природно-товарно-соціальним буттям, оскільки людина є космо-природно-товарно-соціальною істотою. Тут потенційна духовність космосу реалізується людиною в його об'єднаннях. Цікаві новаторські ідеї в підході до суспільства містять і інші сучасні філософські концепції: герменевтика, феноменологія, аналітична філософія, постмодернізм та Таким чином:

1. Суспільство в широкому розумінні - це відокремлена від природи частина матеріального світу, що являє собою історично розвинену форму життєдіяльності людей, основою якої є людська праця, суспільне виробництво. У вузькому розумінні - це певний період історії людства.

2. Суспільство являє собою найскладнішу з відомих систем об'єктивної реальності, що охоплює сукупність соціальних об'єктів і суб'єктів, їхніх властивостей і відносин, які утворюють цілісний соціальний організм.

3. Як один із елементів об'єктивної дійсності суспільство підлягає всім загальним закономірностям її розвитку. Це з одного боку, а з другого - це особлива, специфічна частина дійсності, що характеризується, крім загальних закономірностей, своїми власними. Таким чином, і пізнання суспільства, суспільних явищ мас свою специфіку.

Контрольні завдання:

1.Суспільство це…

2. Назвіть головні ознаки суспільства…

3. Назвіть сутність релігійно-міфологічної моделі суспільства.

4.Натуралістична концепція суспільства це…

5.Ідеалістична модель суспільства має ознаки…

6.Діалектико-матеріалістична концепція суспільства це…

Теми до рефератів:

1.Основні філософськи підходи до розуміння суспільства.

2.Сутність суспільства та його головні ознаки.

3.Суспільство як система, що само розвивається.

Тема: Філософська концепція людини.

Мета: сформувати поняття «сутність людини», «сенс людського життя».

Знання, навички, якими необхідно оволодіти: розуміти основний сенс людського життя. Розвивати вміння аналізувати факти та робити висновки.

Вид навчальних завдань для самостійного вивчання: самостійне вивчення теми із розробкою конспекту.

Форми поточного контролю: усне опитування на початку лекції.

План.

1. Філософське поняття «людини».

2.Проблема людини в історії філософії.

Термінологічний словник до теми:

Людина, індивід, особистість.

Л ітература: Данильян О.Г., Тараненко В.М. Основи філософії: Навчальний посібник Харків: Право, 2003. - 352 с.

Теоретичний матеріал:

Проблема людини належить до "одвічних" проблем філософії. З різного роду тлумаченнями сутності людини ми зустрічаємось практично в усіх значних філософських творах. Це є переконливим свідченням того, що питання розуміння і вивчення себе і собі подібних з давніх часів були предметом постійної уваги людини. Протягом століть розширювалось коло практичної діяльності людини, все нові сфери об'єктивної дійсності ставали ареною цієї діяльності, все повніше оволодівала вона законами дійсності, вчилась використовувати їх у своїй практиці. І разом з цим перед людиною постійно поставали питання про сутність її буття, про сенс життя, про цілі існування в цьому світі, про систему життєвих цінностей та багато інших, які вимагали і не знаходили переконливих, беззаперечних відповідей. Але людина наполегливо не припиняла своїх пошуків. Історія пізнання людини свідчить про складність та суперечливість даної проблеми. Кожна філософська концепція (попри певні недоліки та історичну обмеженість) додавала їй нових рис, відкривала нові грані в пізнанні людини. У філософії Давньої Греції панував космологізм у розумінні людини. Філософи мілетської школи твердили: людина містить усі основні елементи стихії, космосу. Демокріт підкреслював: якою мірою Всесвіт є макрокосмосом, такою ж мірою і людина є мікрокосмосом. У другій половині V ст. до н. е. у Греції з'являються софісти. Вони зберегли успадкований від давньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її як частини природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. Устами Протагора вони проголошують тезу: "Людина - міра всіх речей..." Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ. її він поставив у центр своєї філософії. Учень Сократа Платон розрізняв у людині безсмертну душу (виявлення світу вічного та ідеального) і тіло (виявлення всього тимчасового та суєтного). Інакше розумів природу людини Аристотель. Людину він розглядає як "політичну тварину", вершину світової ієрархії. Вона, з одного боку, внутрішньо пов'язана з природою, а з другого - протистоїть їй, оскільки у неї є душа - причина і початок людського тіла. Європейська середньовічна філософія, опираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла проблему співвідношення між Богом і людиною. Що ж головне у цьому співвідношенні? Найважливішим для людини є спасіння, котре християнство розуміє як сходження недосконалої особи до найдосконалішої - Бога. Поняття особи було введено Августином Блаженним. Він підкреслював, що Бог є сама особа, персона (від лат. persona). Тому і людина, яку створено за образом і подобою Творця, теж є особою. Щоправда, внаслідок гріхопадіння вона втратила досконалість і цілісність. Суттєвими складовими або іпостассю особи є воля, інтелект і пам'ять. Через них проходять шляхи вдосконалення людської душі і єднання її з Богом. Оригінальність духу Відродження полягає у відкиданні будь-яких принципів обмежень земного розвитку людини. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. На місце Бога вона ставить "людино бога" (Федір Достоєвський). Набуваючи статусу дійсно богоподібної істоти, людина робилася головним предметом духовних пошуків. Вона шукає опори передусім у собі, у своїй душі і у своєму тілі. Вище за все вона ставить своєрідність та унікальність індивідуума. Оригінальність і відмінність від інших стають найважливішими проявами особистості. Отже, смисловим стрижнем Ренесансу є сповнена пафосу ідея про самодостатність і автономність особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Ренесанс - це разом узяті теорія і практика гуманізму. Філософія Нового часу вважала істинно людським у людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII ст. особливого значення надавала розуму як специфічній особливості людини. Наприклад, Рене Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: "Мислю - отже, існую". Раціоналістичний підхід до людини об'єднувався в Декарта з натуралістичним: він розглядав людину як реальний зв'язок бездушного і мертвого тілесного механізму з розумною душею, яка має волю і мислить. Багато уваги проблемі людини приділяли і такі філософи Нового часу, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Д. Дідро. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як суб'єкта духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала, духу, розуму. І. Кант наголошував на моральному характері природи людини, Йоганн Фіхте - на ролі діяльності в житті людини, Георг Гегель - на духовності, Людвіг Фейєрбах - на любові до ближнього. Фейєрбах розглядає людину як природну істоту, як вищий щабель природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукт та суб'єкт суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Карл Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, "незапрограмованість" раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя. Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. На початку XX ст. у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот - проблема людини стає невід'ємною частиною досліджень практично всіх філософських напрямів, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. З'явилося безліч концепцій людини. Залежно від того, що слід вважати суто людським у людині (природне, соціальне, духовне), їх умовно об'єднують у три групи.

Перша група - біологізаторські концепції. Домінуючою рисою цих концепцій є уявлення про людину як про переважно природну істоту, життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості якої обумовлені природними (біологічними) чинниками. До таких концепцій належать: психологізм, натуралізм, волюнтаризм, натуралістичний дуалізм. Друга група - соціологізаторські концепції. Вони ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, яким відводиться роль лише передумови соціального життя і які не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. До таких концепцій належать: конвенціоналізм, соціологізм, панлогізм, соціологічний аналіз.

Третя група сучасних концепцій людини - спіритуалізм (від лат. spiritualis-духовний). Вона об'єднує погляди, за якими в основі розкриття сутності людини лежить її внутрішній духовний світ (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості), і проголошує первинність індивідуального "Я" як духовного стрижня особистості. До цієї групи належать такі течії: суб'єктивний антропологізм, антропологічний матеріалізм, релігійний антропологізм, спіритуалістичний дуалізм.

Такі три основні групи сучасних концепцій людини. Вони містять як позитивні, так і негативні моменти. До позитивних слід віднести:

а) конкретно-наукове спрямування дослідження людини;

б) об'єктивність наукових досліджень;

в) доведення принципового значення основних чинників існування людини.

До негативних моментів належать, передусім, однобічність біологізаторського, соціологізаторського та спіритуалістичного підходів, які розривають цілісність вивчення людини, що веде до абсолютизації однієї зі сторін, складових частин людського єства. Відомо, що людину не можна пізнати, якщо підходити до неї як до автономної складної істоти, яка існує незалежно від природи та суспільства. Вона є і природною, і соціальною, бо є водночас продуктом і природи, і суспільства, їх головною дійовою особою. Завдання полягає в тому, щоб синтезувати позитивний філософський досвід дослідження людини.

Висновки

1. Філософське пізнання має гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських роздумів є людина і її існування у світі. Усі філософські проблеми, хоч би якими абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Невипадково І. Кант питання "що таке людина?" формулює як основне питання філософії.

2. Людина - це біосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне й духовне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, релігійному, політичному. Всі ці форми вияву людського єства співіснують в органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.

3. Людина - це така істота, яка своєю діяльністю створює власну історію, в процесі чого формується, змінюється і розвивається її сутність. Тобто сутність людини не є історично незмінною. Вона змінюється разом із розвитком людини, людства, акумулюючи в собі зміст людського, зміст культури, соціальних цінностей. 4. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. З цим пов'язане питання про зміст і мету життя, роздуми над яким є для багатьох вихідним пунктом у виробленні "лінії життя".

Контрольні завдання:

1. Людина це…

2. Філософське поняття людини в історичному контексті.

3. Назвіть основні властивості людини.

4. З’єднайте лінією речення у лівому стовпчику з відповідним йому словом у правому:

Істота, що належить до людського роду.	Індивід.
Окрема людська одиниця.	Особистість.
Неповторна людина, що усвідомлює свою неповторність і намагається її підтримати.	Людина.

Теми рефератів:

1. Людина як головний суб’єкт історії.

2. Цінності в житті людини.

3. Зміна цінностей у сучасному світі та стратегія майбутнього.

Тема: Цінності в житті людини і суспільства.

Мета: сформувати поняття «цінностей» в житті людини.

Знання, навички, якими необхідно оволодіти: розуміти природу цінностей їх структуру та місце в життєдіяльності людини.

Вид навчальних завдань для самостійного вивчання: самостійне вивчення теми із розробкою конспекту.

Форми поточного контролю: усне опитування на початку лекції.

План.

1. Поняття «цінності» у філософії.

2. Матеріальні та духовні цінності.

3. "Предметні" та "суб'єктні" цінності.

4. Загальнолюдські цінності.

Термінологічний словник до теми: Поняття «цінності». Матеріальні та духовні, предметні та суб’єктні, загальнолюдські цінності.

Література:

1.Філософія: Підручник для вищої школи. – Х.: Прапор, 2004р . За редакцією В.Г.Кремня, М.І. Горлача;

2. Философия: учеб. пособие для вузов / Отв. ред. В.П. Кохановский. – 6-е изд. – Ростов н/Д.: Феникс, 2003. – 576 с.

Теоретичний матеріал:

Проблема цінностей у філософії.

Філософське вчення про природу цінностей, їх структуру та місце в життєдіяльності людини називається аксіологією (від гр. аксіс – цінність і логос – вчення).

Починаючи з освоєння знарядь праці, а потім вдосконалюючи їх, людина навчилася задовольняти власні елементарні потреби, почала виокремлювати головне і другорядне, необхідне, постійне і тимчасове у своєму житті. Поступово осмислювалася значимість предметів і явищ навколишнього світу для окремого індивіда, групи, суспільства, тобто визначалася їх цінність.

Цінність – це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності.

Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини, уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі, суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму власного ставлення до них.

Формування поняття "цінність" пройшло складний історичний шлях. Доцільно торкнутися лише історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття.

Цікавим твердженням давньогрецької філософії є те, що найвищим мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. Відома теза Протагора: "Людина є мірою всіх речей".

В античній і середньовічній філософії ціннісні характеристики включалися в саме життя, розглядалися як притаманні йому, нерозривні з реальністю. Дослідження цінностей як таких стало можливим тоді, коли поняття реальності розщепилося на реальність у власному розумінні й цінність як об'єкт людських уподобань, пристрастей та прагнень.

Категорія цінності найбільш ґрунтовно була розроблена класичною німецькою філософією, особливо І. Кантом. І. Кант поняття цінності пов'язує з поняттям доброї волі. Сама по собі добра воля має цінуватися незрівнянно вище, ніж будь-що здійснене нею на користь якоїсь схильності. Важливим у кантівському аналізі поняття цінності є те, що це поняття він співвідносить з людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, – зі світом природи бажань. Цей аспект І. Кант називає відносною, зумовленою цінністю. Основну увагу він звертає на суб'єктивний аспект цінності, який і прагне висвітлити. Водночас підкреслює наявність і об'єктивного аспекту, але детально його не розробляє. Кантівську концепцію цінності сприйняли в основному, з деякими змінами, всі представники класичної німецької філософії.

Сучасна соціально-філософська література характеризується різноманітністю поглядів на природу цінностей та їх розуміння. Вони зрештою є або конкретизацією проблеми, наміченої в німецькій класичній філософії, або розробляються через протиставлення останній.

Найбільш аргументованим, поширеним і прийнятним є твердження, згідно з яким цінності є предметом потреб та інтересів людини. Цими предметами виступають речі, явища чи ідеї, думки. Залежно від цього виділяють дві групи цінностей:

– матеріальні – це знаряддя і засоби праці, предмети і речі безпосереднього споживання;

– духовні – це ідеї, теорії, думки: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські, релігійні, екологічні тощо.

Залежно від ціннісного ставлення людини до світу цінності визначаються як "предметні" та "суб'єктні".

"Предметними" цінностями виступає все розмаїття предметів людської діяльності, суспільних ВІДНОСИН та включених до їх кола природних явищ як об'єктів ціннісного відношення. Вони оцінюються В плані добра і зла, істини чи хибності, краси чи потворності, допустимого чи забороненого, справедливого чи Несправедливого тощо.

"Суб'єктні" цінності – способи та критерії, на основі яких проводяться самі процедури оцінки відповідних явищ, закріплюються в суспільній свідомості і культурі, виступаючи орієнтирами діяльності людини. Це – настанови й оцінки, вимоги й заборони, цілі та проекти, які відображаються у формі нормативних настанов.

Розмаїття цінностей передбачає класифікацію за їх рівнем. Так, виділяються цінності особистості, соціальних та професійних груп, національні, загальнолюдські.

В наш час особливої ваги набувають загальнолюдські цінності. Вони є регуляторами поведінки всього людства, виступаючи найважливішими критеріями, стимулами і знаряддями пошуку шляхів взаєморозуміння, злагоди і збереження життя людей планети. Слід мати на увазі, що загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний характер. Їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від їх розуміння в сучасному інформаційному суспільстві.

У сучасній філософії поки що немає єдиного бачення того, що є загальнолюдськими цінностями. Немає основи, яка б давала змогу визначити єдині, загальнозначимі цінності для всіх народів, систем та культур. Спостерігається надзвичайне розмаїття думок щодо поняття "загальнолюдське".

Можна виділити деякі цінності, які, беззаперечно, є загальнолюдськими:

– цінність людського життя;

– смисл життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

– цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища;

– відвернення загрози термоядерної війни;

– забезпечення свободи, демократизації усіх сфер ЛЮДСЬКОЇ життєдіяльності – економіки, політики, культури тощо.

Подальший конкретно-історичний аналіз сутності та розвитку цінностей є важливою стороною наукового дослідження і розуміння історії суспільства та культури.

Контрольні завдання.

1. Що таке: цінність?

3. Назвати відомі вам групи цінностей?

4. Яке місце посідають цінності в структурі людської діяльності?

6. У чому особливості ціннісного образу?

7. Чи може існувати людина без сенсу життя?

8. Чи однакові цінності у різних людей, від чого це залежить?

Теми рефератів.

1. Проблема цінностей в історії філософії, в історії людської діяльності.

2. Проблема критерію ціннісного вибору.

3. Ціннісна свідомость: зміст, тенденції розвитку.

4. Ціннісні орієнтації в структурі діяльності.

5. Класифікація цінностей.

Тема: Релігійні конфесії в Україні.

Мета: зрозуміти місце релігії в культурному сенсі, закономірності релігійного процесу та вплив його на формування українського суспільства і людську особистість.

Знання, навички, якими необхідно оволодіти: розкрити головні проблеми релігійних конфесій в Україні, а також знати сучасний стан релігій.

Вид навчальних завдань для самостійного вивчання:робота з підручником та самостійне вивчення теми із розробкою конспекту.

Форми поточного контролю: перевірка конспектів та усне опитування на початку лекції.

План.

1. Церква і релігійні організації в Україні.

2. Сучасна релігійна ситуація в Україні.

Термінологічний словник до теми:

Асоціація релігіє знавців, релігійна свідомість, Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква Київського Патріархату, Українська православна церква Московського Патріархату, Греко-католицька і Римсько-католицька церкви.

Література: Сидоренко О.П.Релігієзнавство: Підручник, - 2-ге видання.,перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 470с.

Теоретичний матеріал:

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

За даними Української асоціації релігіє знавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р.1 У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних видання.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей:

• Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Разом із тим, майже 85 % опитаних заявили, що вони пройшли обряд хрещення, тобто формально є християнами, а половина невіруючих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння під час релігійних свят і матеріально підтримують церкву.

• Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву, ще третина — по дві-три.

• Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла. Отже, ці поняття набувають у них не стільки релігійного, скільки морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто вагається між вірою й безвір'ям, та шоста частина невіруючих і атеїстів одночасно визнають переселення душ, що суперечить християнському віровченню. До речі, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % українців, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії "справжніх віруючих". Це переважно одинокі жінки похилого віку, які жили у сільській місцевості. Приблизно такі ж результати дало тривале міжнародне дослідження сучасної релігійності у Росії. У СПІА — навпаки. На середину 80-х років понад 90 % американців вважали себе віруючими, 60 % були членами релігійних організацій, 50 % регулярно відвідували богослужіння.

• Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків з лібералізації радянської державної політики стосовно релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. На 1 січня 2003 р. віруючими називали себе 80 % дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 релігійної громади, то у західних областях цей показник у 2—3 рази вищий.

• Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Ця особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

• Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними.

• Наявна проблема кадрів: якщо православні і католицькі релігійні об'єднання відчувають потребу у кваліфікованих кадрах священнослужителів, то у протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад. Спостерігається розкол в українському православ'ї. Нині в Україні діють:

1) Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (в миру Багана), предстоятель — митрополит Мефодій (у миру Кудряков);

2) Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП), яку очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (у миру Денисенко);

3) Українська православна церква Московського Патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (в миру Сабоданом).

Отже, сучасне українське православ'я розколоте. Його утворюють три церкви. Суттєвою особливістю відносин ніж ними є брак порозуміння. Це одна з визначальних рис вітчизняного православ'я у сфері внутрішніх і міжрелігійних відносин. Увесь час на різних його рівнях ведуться розмови про необхідність об'єднання всіх його гілок. Однак церкви висувають суперечливі вимоги, що цілком або частково виключають саму можливість їхнього об'єднання. Вони звинувачують одна одну у зраді Святому Письму, у політичних пристрастях, вилучають одна в одної храмові будівлі, релігійні цінності, фінансові надходження і навіть релігійні навчальні заклади.

Взаємовиключне різноголосся у поглядах, уявленнях, переконаннях та ідеалах, у ціннісних орієнтаціях і соціальних настановах церковного керівництва різних православних конфесій в Україні незмінно відбивається на їхній пастві розгубленістю, невпевненістю, розчаруванням, психологічними хвилюваннями і навіть взаємною неприязню і конфліктами.

На 1 січня 2003 р. діяльність православних церков в Україні характеризувалася приблизно такими даними.

Українська православна церква Московського Патріархату налічувала 10 042 релігійні громади, 144 монастирі з 4046 ченцями, 8285 священиків, 8542 культові споруди (1018 — у процесі будівництва), 16 навчальних закладів, 3245 недільних шкіл, 116 періодичних видань. Громади були об'єднані у 34 єпархії з управліннями у всіх обласних центрах (крім Ужгорода), а також у Мукачеві, Хусті, Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Глухові, Горлівці, Тульчині, Кривому Розі, Володимирі-Волинському, Овручі. Найменшу кількість парафій ця церква мала у Галичині, найбільше — у Чернігівській, Сумській, Полтавській та Хмельницькій областях. Підготовка священнослужителів і церковнослужителів здійснювалася в основному у Київських духовній академії та семінарії, а також у семінаріях Одеси, Луцька, Мукачева, Хмельницького, Чернігова і селища Городок (Рівненська область). УПЦ-МП належать такі християнські святині, як Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра і Свято-Успенська Почаївська Лавра. Офіційний друкований орган церкви — журнал "Православний вісник". В Одесі знаходиться Александрійське подвір'я — офіційне представництво Александрійської православної церкви при Московському патріархаті.

Українська православна церква Київського Патріархату налічувала 3196 релігійних громад, 31 монастир, 2514 священнослужителів, 2206 культових споруд (308 — у процесі будівництва), 17 навчальних закладів, 881 недільну школу, видавала 25 періодичних видань. Найбільшим впливом ця церква користується у Галичині, Волинській, Рівненській, Чернівецькій і Київській областях, причому саме на три галицькі області припадало дві третини парафій цієї церкви. Почали з'являтися громади УПЦ-КП у Криму і Закарпатській області. До складу церкви входило 29 єпархій. Кадри духовенства готувалися у Київських духовних академії та семінарії, а також у семінаріях Львова, Луцька, Івано-Франківська, Тернополя, Ногінська (Московська область) і на теологічному факультеті Чернівецького університету. Офіційний друкований орган — журнал "Православний вісник". Керує церквою Вища церковна рада на чолі з патріархом, її ієрархи підкреслюють, що УПЦ-КП є національною церквою і тому претендує на статус державної.

До складу УПЦ-КП входить на правах автономії митрополія Західної Європи і Канади, що об'єднує православних греків, італійців, французів, німців та представників інших національностей. Очолює автономію митрополит Міланський і всієї Лангобардії, якому підпорядковані архієпископи Паризький і Тюрінзький та Ванкуверська єпископія. У1996 р. до УПЦ-КП приєдналися також грецькі православні, які не визнають переходу Елладської церкви на григоріанський стиль (старостильники), об'єднані у Грецький екзархат УПЦ-КП з трьома єпархіями.

Українська автокефальна православна церква налічувала 1110 зареєстрованих і незареєстрованих релігійних громад, 3 монастирі, 676 священнослужителів, 789 культових споруд, що вже діяли чи споруджувалися, 7 навчальних закладів, 248 недільних шкіл, б періодичних видань. До її складу входять єпархії: Київська, Львівська, Галицька, Тернопільська, Луцько-Волинська, Хмельницька, Дніпропетровська, Харківсько-Полтавська та Чернігівська. Більшість парафій знаходяться на Львівщині та Тернопільщині. В Закарпатській, Чернігівській, Вінницькій, Кіровоградській, Чернівецькій, Сумській та Запорізькій областях парафій УАПЦ немає.

Крім православних, в Україні діють ще греко-католицька і римсько-католицька церкви. Складна ситуація історично склалася і навколо цих церков.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) утворена на західноукраїнських землях внаслідок укладення Берестейської унії 1596 р. Справа в тому, що наприкінці XVI ст. майже вся Україна входила до складу держав, що у період Середньовіччя були форпостами Ватикану на сході Європи, — Угорської феодальної держави, яка панувала на Закарпатті, і Польського королівства, щоб середині XIV ст. захопило Галичину і Західне Поділля. Решта Правобережжя, тобто Волинь, Київщина, Брацлавщина і частина Лівобережжя, що у ХІV ст. були захоплені Литовською державою, внаслідок політичних комбінацій між польськими і литовськими феодалами згідно з Люблінською унією 1569 р. також відійшла до складу Речі Посполитої.

Отже, по території сучасної України пролягала межа між зонами домінування православ'я і католицизму. На цій межі і точилася боротьба за вплив на релігійні громади. її результатом стало об'єднання Київської митрополії з католицькою церквою, проголошене у Бересті на соборі 1596 р. Унія зберігала за новою церквою православну обрядовість, особливості організації православної церкви, проте панівним вважалося віровчення католицизму. Главою уніатської церкви визнавався Папа Римський.

Унія спричинила розкол українського народу за конфесійною ознакою. У тій частині України, що перебувала у складі Російської імперії, уніатську церкву було ліквідовано у 1839 р. (Правобережжя, Волинь) та у 1875 р. (Холмщина). В Україні у складі СРСР цю церкву було заборонено у 1946 р., після чого вона продовжувала діяти нелегально до 1989 р., коли була поновлена у правах.

Сьогодні розгортається процес відбудови УГКЦ. її мережа повністю відновлена на рівні ЗО—40-х років — періоду найвищого розвитку. Вона складається з більш як 3400 парафій, що обслуговуються 2075 священнослужителями, 90 монастирів (1096 ченців і черниць), 6 місій, 2654 культових споруд (349 — у процесі будівництва), 14 навчальних закладів, у тому числі Львівська богословська академія, 907 недільних шкіл, 26 періодичних видань. Єпархії УГКЦ існують у СІЛА, Канаді, Польщі та інших країнах. Є громади також у Росії, Казахстані, Білорусі, Литві. Переважна більшість парафій (97 % ) діють у західних областях України. Очолює церкву (крім Мукачівської єпархії, безпосередньо підпорядкованої Ватикану) верховний архієпископ. Сьогодні цю посаду обіймає кардинал Любомир Гузар.

Загалом УГКЦ активно впливає на національне відродження, розвиток національної свідомості і культури українського народу. Важливою ознакою суспільної діяльності УГКЦ є зусилля з подолання застарілої ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними поступово налагоджуються нормальні цивілізовані контакти, їхні ієрархи беруть участь у спільних заходах (церемоніях і святах), висловлюють прагнення до християнської єдності, створюють в окремих областях екуменічні ради для погодження міжконфесійних і між церковних непорозумінь.

Римсько-католицька церква (РКЦ) існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення католицької митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. Тому прихильниками цієї церкви є головним чином представники польської меншини.

У 1991 р. Папа Іоанн Павло П відновив діяльність римсько-католицьких діоцезій (від лат. — управління) в Україні і призначив єпископів у Львові, Кам'янці-Подільському й Житомирі, а в 1996 р, — у Луцьку. Зі свого боку Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, і в 1992 р. Папа призначив першим апостольським нунцієм (послом) в Україні архієпископа Антоніо Франко. У 2001 р. Папа проголосив митрополита Львівського архієпископа Мар'яна Яворського кардиналом.

РКЦ практично завершила свою розбудову. Нею були утворені Львівська архідіоцезія як її духовний центр, інші управлінські та духовно-навчальні структури. На 1 січня 2003 року РКЦ мала 840 зареєстрованих громад, 77 місій, 477 священнослужителів, 269 з яких — іноземці, 771 культову споруду (.64 — у процесі будівництва). Крім Львівської архідіоцезії до її складу входять ще

6 діоцезій (Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Харківсько-Запорізька та Одесько-Сімферопольська). Парафії Закарпатської області об'єднані в апостольську адміністратуру, підпорядковану безпосередньо Ватикану. Триває процес відкриття католицьких духовних шкіл. Вже діють коледж святого Фоми Аквінського у Києві, вища духовна школа Святого Духа у Городку на Поділлі, духовна семінарія у Ворзелі під Києвом, духовна семінарія у Брюховичах біля Львову (всього7 навчальних закладів і 504 недільні школи). Діє видавництво монахів-домініканців "Кайрос", великим накладом видається релігійна періодика (15 періодичних видань). Відкриваються монастирі домініканців, кармелітів, францисканців тощо.

Основні зусилля РКЦ на сучасному етапі спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала у період найбільшого впливу католицизму в Україні — у ХУШ—XIX ст. Водночас католицькі громади беруть активну участь у розбудові національної державності і духовному відродженні народу, у подоланні міжконфесійної ворожнечі, що її постійно підтримували всі попередні режими. РКЦ стає, зрештою, повноправним членом нашого церковного життя. її ієрархи та інші духовні особи беруть участь у роботі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, що є прообразом майбутнього єднання віруючих різних конфесій.

Однак слід відверто констатувати, що відносини між православними і Римсько-католицькою церквами в Україні залишаються дуже суперечливими. Духовенство УПЦ-МП, наприклад, продовжує вважати, що Римський Патріархат відколовся від вселенського православ'я у 1054 р. через власну гординю і що з тієї пори латинство стало використовуватись у боротьбі з охоронницею Божественної істини — святою православною церквою. Претензії до православ'я залишаються і в РКЦ. Кризу поглиблює також грубе втручання у внутрішньо церковні справи представників політичних партій і рухів, а також окремих зарубіжних центрів, що таким способом виборюють "свої канонічні українські території".

У цілому сучасну релігійну ситуацію в Україні можна більш глибоко і ґрунтовно уявити за допомогою виокремлення семи умовних релігійно-територіальних регіонів.

1. Волинський регіон — Волинська, Рівненська та Тернопільська (північ) області. Тут здебільшого діють парафії УПЦ-КП і УПЦ-МП. Серед протестантів переважають п'ятидесятники. Найбільшими осередками релігійного життя є Почаївська лавра, Успенський Зимненський монастир та Корецький ставропігійський монастир.

2. Галицький регіон — Львівська, Івано-Франківська та більша частина Тернопільської області. В регіоні повністю переважає греко-католицизм. Серед православних церков впливовими е УАПЦ та УПЦ-КП. Найбільші осередки релігійного життя — Львів (собор святого Юра, Успенська церква, кафедральний костьол Римської католицької церкви), Івано-Франківська область (Гошівський монастир), Тернопіль, Бучач, Крехів.

3. Закарпатський регіон. У ньому зосереджені 8,3 % парафій УПЦ-МП, 7,4 % — УГКЦ, 11,5 % — Римсько-католицької церкви, 50,4 % громад свідків Єгови, існують реформатські громади та послідовники багатьох інших релігійних об'єднань, що діють в Україні, проте немає парафій УАПЦ. Найбільшими осередками релігійного життя є міста Ужгород і Мукачів.

4. Подільсько-Буковинський регіон — Хмельницька, Вінницька і Чернівецька області. Тут переважають парафії УПЦ-МП, УПЦ-КП, старообрядницькі та католицькі (латинського обряду) громади з центрами релігійного життя у Кам'янці-Подільському, Вінниці, Чернівцях, Хмельницькому, Білій Криниці. Об'єктами шанування є могили білокриницьких митрополитів, а також священників Алімпія і Павла, чиїми зусиллями нібито було засновано старообрядницьку Білокриницьку організацію. Місцевими святинями є джерело святого пророка Іллі у Деражнянському районі Хмельницької області та Аннина гора з церквою святої праведниці Анни у Чернівецькій області.

5. Центральний регіон — Київська, Житомирська, Чернігівська, Сумська, Полтавська та Кіровоградська області. У регіоні переважають парафії УПЦ-МП і УІЩ-КП. У ньому знаходяться головні релігійні святині держави (Києво-Печерська лавра, Софійський собор) та об'єкти паломництва (мощі святих отців Києво-Печерських, мощі святої великомучениці Варвари і священно-мученика митрополита Київського Макарія, якого у 1497 р. вбили татари під час здійснення ним літургії, усипальниця святої великої княгині Ольги, могила цадика рабі Нахмана в Умані та ін).

6. Південно-східний регіон — Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька та Луганська області. У регіоні домінує УПЦ-МП, а найважливішим осередком релігійного життя є Харків.

7. Південний регіон — Одеська, Херсонська і Миколаївська області та Автономна Республіка Крим. У ньому переважає УПЦ-МП, проте тут зосереджена найбільша кількість мусульманських та іудаїстських громад. Він також є одним із головних центрів старообрядництва, Німецької та Шведської євангелічно-лютеранських церков. Найбільший релігійний осередок — Одеса, де об'єктом поклоніння є "стопа" апостола Андрія Первозваного у Свято-Успенській Одеській патріаршій обителі. В Одесі розташовані також лютеранські кірхи, синагоги, центр старообрядницької єпархії.

Така складна георелігійна ситуація в Україні відображає напруженість сучасного релігійного процесу. Це вимагає від органів державної влади постійної уваги до нього, вивчення його, взаємодії з керівництвом церков, сект, релігійних об'єднань, пошуку шляхів порозуміння між ними (без втручання в їх суто релігійні справи).

Отже, релігійний плюралізм в Україні, значна активізація в останні роки на його ґрунті різноманітних псевдо релігійних рухів, окультних шкіл і сект — очевидне свідчення релігійної кризи в суспільстві. Навіть православна церква, єдина з церков у вітчизняній історії, що функціонувала незмінно всі десять століть свого існування, і та сьогодні гостро потребує підтримки, захисту і відродження. На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що духовний авторитет усіх релігій, що діють у країні, може бути відновлений шляхом укріплення їх спеціальними суб'єктами — істинно віруючими і здоровою частиною повністю деполітизованого духовенства.

Контрольні завдання:

1.Чи є сьогодні криза православ'я? Доведіть свою думку.

2. На яких засадах відбувався процес запровадження католицизму на українських землях? Наведіть приклади.

3. На вашу думку, чи всі релігійні об'єднання національних меншин в Україні мають однакові права? Обґрунтуйте свою думку.

Теми рефератів:

1. Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні.

2. Основні релігійні конфесії в сучасній Україні.

3. Християнство, протестантизм та інші релігійні конфесії в Україні.