4). Посилення литовсько-російської боротьби за «Збір земель Русі» (1480 – 1569рр.)
Наприкінці XV ст. на південних і північно-східних кордонах Литви оформилися ідержави з агресивною зовнішньою політикою. Московська держава претендувала на велику частину території ВКЛ: 1485 р. московський цар Іван III (1440-1505 рр.) привласнив собі титул правителя "всея Русі", що підкреслювало претензії Москви на всі території колишньої Київської КР. На початку XVI ст. до Москви відійшли від Литви Смоленське князівство, Чернігів, Новгород, Путівль тощо. Війни з Московією тривали майже безперервно (1500-1522 рр.).
У 1475 р. Кримське ханство потрапило під васальну залежність Османської імперії та вже в 1478 р. перший раз зробило військовий похід в Україну. У 1482р. був спалений і пограбований Київ. Військові походи кримських татар стали повсякденністю. Постійні війни послабили ВКЛ. Але, незважаючи на це, у 1558р. Литва вступила в Лівонську війну (1558-1583 рр.) з Московською державою, що остаточно підірвало сили Литви та послужило зовнішнім фактором укладання з Польщею остаточної унії. Внутрішньою причиною було намагання литовського дрібнопомісного дворянства збільшити свої політичні права подібно до польської шляхти. 1 липня 1569 р. була підписана Люблінська унія, яка створила єдину Польсько-Литовську державу з одним королем, сеймом, грошовою одиницею - Річ Посполиту (РП). Литва залишалася автономною державою зі своїм законодавсьвом, фінансами, військом та адміністрацією. Польща захоплювала українські території, було створено 7 воєводств: Російське, Белзьке, Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське і Подільське. Формою правління була дворянською республікою з обмеженою королівською владою. Король обирався на спеціальному (елекційному) сеймі, уся його діяльність була регламентована, не передавав владу в спадщину, усі державні справи вирішував польний сейм.
Соціально-економічний розвиток українських земель.
У литовську - польську добу відбулися важливі зміни і соціальній сфері. У XVIст. завершилося формування консолідованого, чітко окресленого законом шляхетського стану. Стрижнем шляхти в українських землях були 30 родів литовської та давньоруської династій. Наступною ланкою шляхти були пани (феодали). Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Натомість вона отримувала широкі політичні та економічні права й привілеї.
Досить впливовим станом суспільства було духовенство. Становище православнихпогіршується, натомість зростає вплив католицтва. Третім станом були міщани. На вершині міської піраміди перебував патриціат, потім бюргерство і плебс.
Абсолютну більшість українського народу становило селянство. На протязі
цього періоду різні категорії селян перетворюються на одну верству - кріпаків. Однак, не зважаючи на намагання влади, значна частина селянства України, особливо придніпровських бережних земель, продовжувала зберігати особисту свободу й у першій половині XVII ст.
Основою економіки було землеробство та традиційні промисли. Українські землі приймали участь у торгівлі. Дніпро обслуговував транзитну Московсько-ординську торгівлю. У цей час в Україні розповсюджується Магдебурзьке право (з 1339 р. м. Санок, 1356 р. – Львів, 1374 р.- Кремінець. 1494-1497 рр. - Київ). Такі міста звільнялися від управління й суду в них чиновників та феодалів, мали право на самоврядування. Міста перетворювалися на центри ремесла й торгівлі. Професійний поділ був дуже значний. У Львові налічувалося 36 ремісничих спеціальностей. Для захисту власних інтересів ремісники та торговці почали створювати цехи. Це сприяло ослабленню позицій феодалів, "європеїзації" України, розвитку ремесла та торгівлі. Але це сприяло і посиленню іноземної колонізації, переселенню в українські міста німців, вірмен, євреїв тощо.
У ХІV-ХVІ ст. зростає велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське(за рахунок захоплення пустищ, общинних земель, купівлі маєтків, освоєння нових земель). Тоді ж почала розвиватися фільваркова система господарювання, яка базувалася на експлуатації залежної робочої сили. Її існування передбачало розвиток панщини. У 20-х рр. XIV ст. селянин Сяноцької землі мав відробити на пана 14 днів протягом року, у XVІ ст. панщина сягала 6 днів на тиждень. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до обов'язкових селянських робіт на пана, обмеженні прав і свобод селянства.
У 1557 р. була дена аграрна реформа під назвою "Устава на волоки". Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на волоки, ділянки землі розміром 16-21 га. Під фільварок відводились кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях. Володільник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити грошовий чинш 12 грошів, данину продуктами. Було остаточно ліквідовано залишки прав власності вільних селян. Остання крапка у законодавчому оформленні кріпосного права була поставлена третім Литовським статутом (1588 р.): селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном: шляхти мав право карати на смерть своїх кріпаків, селян-утікачів розшукували протягом 20 років. Використання праці залежних селян забезпечило піднесення фільваркового господарства.
Найважливішою рисою промислів XVII ст. стало зародження в середині них мануфактурного способу виробництва - попередника великої машинної індустрії. Фільваркове господарство на кріпосній праці й елементи мануфактурного виробництва прискорили економічний розвиток України. Головну статтю експорту в Свропу становив хліб, худоба, природні багатства.