13.

Основою поділу будь-яких договорів, зокрема і міжнародних економічних, є їх класифікація. Найчастіше зустрічаються такі види договорів: 1) односторонні, двосторонні та багатосторонні; 2) оплатні й безоплатні; 3) формальні, реальні й консенсуальні.

При поділі на односторонні й двосторонні договори береться до уваги те, що одна чи дві сторони мають відповідні обов’язки. Якщо договірні зобов’язання має лише одна сторона, то це — односторонній договір, якщо дві — двосторонній договір. Більшість договорів є двосторонніми. До односторонніх належать лише окремі види договорів, наприклад договір дарування.

Двосторонні договори — це такі договори, в яких обидві сторони мають взаємні зобов’язання і відповідні права, тобто коли кожна зі сторін виступає і як кредитор, і як боржник.

Як уже зазначалося, міжнародні економічні договори (угоди) мають в основному двосторонній характер. Прикладом двостороннього договору є Угода між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про торговельне співробітництво.

Друга група договорів — оплатні і безоплатні. Практика міжнародного економічного співробітництва та зовнішньоекономічних відносин свідчить про те, що переважно договори укладаються на взаємовигідній, оплатній основі. Це відповідає одному із уже згадуваних загальних принципів міжнародного права — принципу взаємовигоди. У межах оплатних договорів, коли одна зі сторін отримує якусь користь, вона повинна забезпечити іншій стороні відповідну, як правило, еквівалентну вигоду.

Безоплатними називаються договори, для яких не характерна взаємна компенсація. Інколи їх називають ще добродійними, або благодійними, договорами. Це договори дарування, безвідсоткової позики, звільнення від оплати боргу, надання безоплатних послуг та ін.

Якщо розглядати договори та зовнішньоекономічні угоди (контракти) з погляду яких-небудь фактичних обставин, то їх можна поділити на формальні, реальні та консесуальні.

До формальних договорів слід віднести такі, для укладення яких, крім взаємної згоди сторін, потрібне дотримання певної форми. Відповідно до чинного в багатьох країнах законодавства недотримання форми договору веде до визнання його недійсним з усіма негативними наслідками, що випливають з цього. Як правило, згода, до якої дійшли сторони, має бути викладена у письмовому документі, який підписується сторонами, а якщо це передбачено законодавством, то й зареєстрована у відповідних державних органах (нотаріаті, суді та деяких інших). У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 6) зазначено, що форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом її укладення. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною через недодержання форми, якщо додержані вимоги законів України.

Реальними визнаються договори, в основі яких лежить не лише досягнення згоди, а й їх гарантоване виконання.

Консенсуальні договори — це такі, за якими з усіх суттєвих умов досягнута згода сторін. Вони вважаються укладеними і набирають чинності не в момент виконання, а в момент досягнення згоди.

Існує й інша, набагато ширша, класифікація міжнародних договорів.

Міжнародні економічні договори можна поділити на кілька видів і за їхнім змістом. Розглянемо окремі види цих договорів.

Торговельні договори (інколи вони мають ще й інші назви, а саме: «договір про торгівлю і мореплавство», «договір про торгівлю і судноплавство», «торговельна угода» тощо) встановлюють принципи торговельно-економічних відносин між двома країнами, а також закріплюють певні норми (правила), що створюють правову базу таких відносин. У межах цих договорів вирішуються питання митного збору, торговельного мореплавства, транспорту, діяльності торговельних представництв та іншої діяльності юридичних та фізичних осіб на території відповідної держави.

Угоди про товарообіг укладаються між урядами країн. У них обумовлюються найменування (асортимент) і кількість товарів, які поставляються з однієї країни в іншу протягом відповідного періоду, інші питання.

Угоди про товарообіг тісно пов’язані з угодами про платежі, в яких визначено порядок їх здійснення.

Угоди про економічне і технічне співробітництво, як правило, мають комплексний, дещо універсальний і довгостроковий характер, оскільки в їх межах здійснюється діяльність зовнішньоекономічного характеру в різних галузях економічного і промислово-технічного співробітництва. Прикладами таких угод можуть бути угоди про економічне і технічне сприяння в будівництві підприємств та інших об’єктів.

Угоди про науково-технічне співробітництво передбачають діяльність зовнішньоекономічного характеру на основі дво- і багатосторонніх договорів у конкретних галузях науки і техніки.

Довгострокові програми розвитку промислового і науково-технічного співробітництва — різновид, як правило, двосторонніх договорів, розрахованих на тривалу перспективу в окремих напрямах або галузях співробітництва.

Кредитні угоди — договори, в яких визначаються основні умови та принципи надання міждержавних кредитів.

Угоди про режим інвестицій укладаються між окремими країнами і визначають порядок усіх видів майнових цінностей, що вкладаються у відповідні підприємства, галузі економіки.

Податкові угоди спрямовані на усунення подвійного оподаткування товарів, послуг, що надаються в межах економічного та науково-технічного співробітництва.

Міжнародна договірна практика виробила й інші види договорів та угод, більш детальна характеристика яких буде дана в інших розділах підручника.

14.

Міжнародно-правовий звичай як правило міждержавної поведінки, що в результаті загального та тривалого застосування в економічних відносинах визнається суб'єктами міжнародного права як юридично обов'язкова норма, теж є важливим джерелом міжнародного економічного права.

У цьому визначенні сформульовано три основні характеристики міжнародно-правового звичаю: загальність і тривалість застосування, його юридична обов'язковість ("opinio juris").

Щодо особливості застосування звичаєвих норм у міжнародних економічних відносинах, то треба зауважити, що "більшість" повинна бути не тільки в кількісному, айв якісному відношенні, тобто представляти всі основні політичні та соціально-економічні державні системи (зокрема, необхідно зазначити особливу звичаєво-правотворчу роль розвинутих держав світу), а також усі континенти. При цьому потрібно враховувати практику тих держав, чиї інтереси це зачіпає безпосередньо.

Практичне застосування звичаєвих норм у міжнародному економічному праві є різноманітним. Так, наприклад, у другій половині XIX ст. сформувався звичай щодо недопустимості збройного втручання іноземних держав з метою стягнення боргів з інших держав (доктрини К. Кальво та Л. Драго), який у 1907 р. набув договірного закріплення в Гаазькій конвенції щодо обмеження випадків застосування сили для стягнень за договірними борговими зобов'язаннями. Хоча, на думку деяких учених-міжнародників(Г. Шварценбергера, Я. Броунлі), звичай відіграє обмежену роль у міжнародному економічному праві, оскільки не може бути ефективним регулятором міжнародної публічної політики, проте на його ролі" зокрема у формуванні принципів міжнародного економічного права, не можна не наголосити. Прикладами фіксування і створення звичаєво-правових норм г також рішення міжнародних економічних організацій, серед них прийнята Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 3281 (XXIX) від 12 грудня 1974 р. Хартія економічних прав і обов'язків держав.

15,

Поряд із загальновизнаними основними принципами міжнародного публічного права в МЕП виокремлюють спеціальні принципи, що застосовуються тільки для регулювання міжнародних макроекономічних відносин. Розглянемо спеціальні принципи МЕП.

Принцип суверенітету держави над своїми природними ресурсами та своєю економічною діяльністю. Він випливає із принципу суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності держав. Відповідно до цього принципу кожна держава має право та повинна вільно здійснювати повний постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними ресурсами й економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання та експлуатацію своїх природних ресурсів.

Принцип економічного співробітництва. Він безпосередньо випливає з принципу співробітництва держав незалежно від розбіжностей у їхньому політичному, економічному та соціальному ладі. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 p., проголошує: «Держави співпрацюють в економічній, соціальній і культурній областях, а також в областях науки та техніки та сприяють прогресу у світі в області культури й освіти. Держави повинні співпрацювати у справі сприяння економічному росту в усьому світі, особливо у країнах, що розвиваються». Цей принцип передбачає право на вільний вибір партнерів у міжнародних економічних відносинах, право на одержання вигод від міжнародної торгівлі, право об'єднуватися в організації виробників товарів для розвитку своєї національної економіки тощо.

Принцип взаємної та рівної вигоди передбачає взаємне право держав на справедливий розподіл вигод і зобов'язань між державами з різних економічних питань. Усі держави зобов'язані будувати свої взаємні економічні відносини таким чином, щоб враховувати інтереси інших країн.

Принцип вільного доступу до моря і з нього для країн, що не мають виходу до моря. Він гарантується положеннями Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Деякі вчені в якості принципів МЕП виокремлюють принципи недискримінації, найбільшого сприяння, надання національного режиму, надання преференційного режиму, відмічаючи при цьому, що вони носять суворо «конвенційний характер»¹. Але обов'язковою властивістю будь-якого міжнародно-правового принципу є його звичаєво-правова сила. Інакше він втрачає своє загальне регулятивне значення та стає скоріше винятком, ніж правилом. Виходячи із цього, зазначені нормативні розпорядження слід розглядати як міжнародно-правові режими або стандарти², що використовуються у міждержавних економічних відносинах на підставі міжнародних договорів або в односторонньому порядку.

Режим недискримінації випливає із принципу рівноправності держав і полягає в наданні на основі взаємності однією державою іншій умов, не гірших, ніж ті, що надані третім державам. Він не передбачає пільги, що можуть бути надані у відношеннях між суб'єктами міжнародного права. У той же час режим недискримінації не виключає права держави вживати обмежувальні заходи в області зовнішньої торгівлі. Необхідною умовою правомірності такого вживання є те, щоб подібні обмеження стосувалися всіх іноземних держав.

Режим найбільшого сприяння є похідним від режиму недискримінації, але, на відміну від нього, полягає в наданні однією державою іншій певних пільг, що надані або можуть бути надані третім державам. Зміст цього режиму спрямований на створення для держав рівних прав і можливостей. Сфера застосування режиму найбільшого сприяння закріплюється в міжнародних договорах у спеціальному застереженні (клаузулі) про найбільше сприяння. У цьому застереженні також можуть бути зазначені винятки з цього режиму. Наприклад, відповідно до п. 2 ст. 10 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною, ЄС та їх державами-члена-ми 1994 р. режим найбільшого сприяння не застосовується до пільг, наданих із метою створення митного союзу або зони вільної тргівлі; пільг, що є наслідком створення такого союзу або зони; пільг, наданих окремим країнам відповідно до ГАТТ або інших міжнародних угод на користь країн, що розвиваються; пільг, наданих країнам, що прилягають, з метою сприяння розвитку прикордонної торгівлі.

Національний режим полягає в тому, що держава цілком або частково зрівнює у правах фізичних і (або) юридичних осіб іноземної держави з вітчизняними. Національний режим може надаватися в односторонньому порядку. Так, Україна в односторонньому порядку, незалежно від специфіки відносин з тією або іншою іноземною державою, запровадила національний режим для всіх іноземців, що законно знаходяться на території України.

Преференційний режим передбачає надання «преференцій» (від пізньолатинського praeferentia — «перевага») — торгових пільг, насамперед у відношенні мита для всіх або деяких товарів, що діють у відносинах між окремими державами та не поширюються на товари з інших країн.

16.

17.

Відомо, що закріплені, наприклад, у Статуті ООН основні принципи міжнародного права є базою для міжнародно-правового регулювання міжнародних економічних відносин. Держави — члени ООН, вступивши до цієї міжнародної організації, беруть на себе зобов’язання дотримуватися цих принципів в усіх напрямах зовнішньої діяльності, зокрема і в сфері міжнародних економічних відносин.

У Статуті ООН містяться норми, які сприяють утвердженню рівності «великих» і «малих» націй, економічному прогресу всіх народів. Їх ігнорування членами ООН слід розглядати як порушення норм міжнародного права.

Норми Статуту ООН набувають свого подальшого розвитку у багатьох резолюціях її Генеральної Асамблеї. Так, у резолюції 2625 (ХХV) від 25 жовтня 1970 р., яка схвалила Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, Генеральна Асамблея підкреслила, що ця Декларація є важливим кроком у розвитку міжнародного права і відносин між державами у справі забезпечення дії правових норм.

18.

Серед цих спеціальних принципів міжнародного права можна виокремити такі.

Хартія економічних прав і обов'язків держав (ст. 4) формулює принцип свободи вибору форми організації економічного співробітництва, згідно з яким кожна держава вільна у виборі форм економічних відносин, незалежно від будь-яких відмінностей у політичних, економічних та соціальних системах.

Принцип недискримінації в міжнародному економічному праві передбачає обов'язок для держав не погіршувати (тобто не створювати гірших умов для громадян та інших суб'єктів національного права конкретної держави) відповідний режим економічної діяльності. Наприклад , держава з метою захисту інтересів національного товаровиробника може збільшувати ввізне мито на певний товар взагалі, а не на товар походженням із якоїсь конкретної країни. Тобто не є дискримінацією дії із захисту внутрішнього ринку, якщо вони застосовуються до всіх держав однаковою мірою. Крім того, не є дискримінацією захисні заходи (обмеження та заборона імпорту) стосовно конкретної держави, якщо вони вводяться з метою захисту публічного порядку держави, зокрема життя і здоров'я її громадян. Прикладом було запровадження Україною заборони ввезення яловичини із Великої Британії внаслідок спалаху там захворювання, відомого як "коров'ячий сказ".

Принцип національного режиму, який випливає із загального принципу співробітництва держав, зобов'язує їх забезпечувати іноземним фізичним, юридичним особам, інвестиціям ті самі умови (режим) у рамках своєї території, що і національним фізичним, юридичним особам, інвестиціям, щодо конкретних правил реєстрації, доступу до захисту своїх прав у судах, механізмів захисту інтелектуальної власності тощо.

Принцип взаємної вигоди, закріплений у міжнародних документах, зокрема Хартії економічних прав та обов'язків держав 1974 р., безпосередньо пов'язаний з принципом суверенної рівності та передбачає необхідність урахування обопільних інтересів та досягнення взаємної вигоди в міжнародних економічних відносинах, що повинно, своєю чергою, усунути прояви дискримінації та політико-економічної залежності одних держав щодо інших. У контексті реалізації цього принципу у відносинах із економічно менш розвинутими країнами (країнами, що розвиваються) з метою досягнення міжнародної соціальної справедливості застосовується принцип надання їм певних односторонніх вигод (преференцій) з боку економічно розвинутих країн для досягнення фактичної рівності у взаємних економічних стосунках.

Принцип (режим) найбільшого сприяння (РНС) передбачає юридичне зобов'язання однієї держави (сторони договору) надати іншій державі (стороні договору) найбільш сприятливий режим (права, пільги, привілеї її юридичним та фізичним особам у певній сфері, наприклад торгівлі), який уже наданий чи може бути наданий у майбутньому будь-якій державі. Винятком зі застосування РНС є надання згаданих переваг або пільг для держав-сусідів, які не поширюються на інші, не сусідні держави. Сфера застосування РНС визначається відповідним договором і може бути як загальною (зачіпати всю сферу економічних відносин), так і спеціальною (щодо кількісних обмежень, митних тарифів, податкових умов тощо).

19.

Принцип недискримінації в міжнародному економічному праві передбачає обов'язок для держав не погіршувати (тобто не створювати гірших умов для громадян та інших суб'єктів національного права конкретної держави) відповідний режим економічної діяльності. Наприклад , держава з метою захисту інтересів національного товаровиробника може збільшувати ввізне мито на певний товар взагалі, а не на товар походженням із якоїсь конкретної країни. Тобто не є дискримінацією дії із захисту внутрішнього ринку, якщо вони застосовуються до всіх держав однаковою мірою. Крім того, не є дискримінацією захисні заходи (обмеження та заборона імпорту) стосовно конкретної держави, якщо вони вводяться з метою захисту публічного порядку держави, зокрема життя і здоров'я її громадян. Прикладом було запровадження Україною заборони ввезення яловичини із Великої Британії внаслідок спалаху там захворювання, відомого як "коров'ячий сказ».

20.

Принцип національного режиму, який випливає із загального принципу співробітництва держав, зобов'язує їх забезпечувати іноземним фізичним, юридичним особам, інвестиціям ті самі умови (режим) у рамках своєї території, що і національним фізичним, юридичним особам, інвестиціям, щодо конкретних правил реєстрації, доступу до захисту своїх прав у судах, механізмів захисту інтелектуальної власності тощо.

Принцип національного режиму, тобто юридично обов'язкове положення, закрепляемое нормативно, виступає одним з основних засад міжнародного приватного права. Поширення на іноземців загальних правил і норм, що діють в даній країні щодо власних суб'єктів права, - добре відомий в практиці міжнародних відносин юридичний прийом встановлення відповідних прав, що надаються особам іншої держави, іменований національним режимом. Таким чином, юридичний зміст національного режиму полягає в зрівнянні вітчизняних фізичних та юридичних осіб та таких іноземних в тому, що стосується прав і обов'язків, за винятками, обумовленими національним законодавством. Принцип національного режиму може бути зафіксований національним правом або встановлюватися міжнародним договором, причому і той і інший можуть визначати вилучення з його дії і, отже, звужувати або розширювати його сферу.

21.

Принцип взаємної вигоди, закріплений у міжнародних документах, зокрема Хартії економічних прав та обов'язків держав 1974 р., безпосередньо пов'язаний з принципом суверенної рівності та передбачає необхідність урахування обопільних інтересів та досягнення взаємної вигоди в міжнародних економічних відносинах, що повинно, своєю чергою, усунути прояви дискримінації та політико-економічної залежності одних держав щодо інших. У контексті реалізації цього принципу у відносинах із економічно менш розвинутими країнами (країнами, що розвиваються) з метою досягнення міжнародної соціальної справедливості застосовується принцип надання їм певних односторонніх вигод (преференцій) з боку економічно розвинутих країн для досягнення фактичної рівності у взаємних економічних стосунках.

22.

Відповідно до принципу найбільшого сприяння (коли він включається до міжнародного договору) кожна сторона (держава) зобов’язується надати другій стороні такий режим у тій чи ін. галузі співробітництва (пільги, превілеї, переваги), який вона надасть в майбутньому будь-якій третій стороні. Дотримання цього принципу дає можливість ставити в однакові умови держави та ін. суб’єктів МЕВ. Цей принцип знайшов своє закріплення в Принципах 1964 і Хартії 1974. міжнародна торгівля повинна бути взаємовигідною і здійснюватися на основі РНС; у межах торгівлі не повинні застосовуватися дії, які завдають шкоди торговельним інтересам ін. країн.

23.

Преференційний режим встановлює, як правило, певні торгові і митні пільги. Цей режим може діяти у взаємовідносинах двох держав-партнерів або групи держав. Хоча преференційний режим і є відступом від принципу найбільшого сприяння, проте його застосування рекомендовано "Женевськими принципами" Конференції ООН з торгівлі і розвитку 1964 р. в зовнішньоекономічних відносинах розвинутих держав із тими, що розвиваються, а також між державами, що розвиваються. В цих випадках використання преференційного режиму не розглядається як порушення принципу найбільшого сприяння.

24.

Рішення міжнародних організацій – оскільки вони як правові акти містять у собі відповідні правила та принципи здійснення міжнародних економічних відносин, розраховані на неодноразове їх використання і здебільшого не мають конкретного адресата, їх можна і слід розглядати як джерела міжнародного економічного права. До таких актів належать резолюції Генеральної Асамблеї 00Н, а також її міжнародних організацій. Особливістю їх є те, що вони носять імперативний х-р. Вони не тільки рекомендують, але й повідомляють про правомірність, особливо таких дій (чи бездіяльності), які були б неправомірні при відсутності рекомендаційної норми.

25.

На думку окремих фахівців, допоміжні джерела міжнародного права — резолюції міжнародних організацій, рішення міжнародних судів та арбітражів, внутрішньодержавні закони, рішення національних судів, доктрини — не є джерелами права, оскільки не вважаються результатом процесу створення міжнародно-правових норм. Ці фахівці твердять, що процес формування договірних норм міжнародного права та відповідних норм, що базуються на звичаях, складається з двох етапів: на першому узгоджується волевияв держав щодо правил поведінки, а на другому ці правила визначаються як міжнародно-правова норма.

26. Концепція м’якого права

Інколи в мiжнародному правi (наприклад, за пiдсумками конференцiї голiв урядiв певної кiлькостi держав) має мiсце констатацiя узгодженостi волi, хоча конкретних правил поведiнки учасникiв взаємних вiдносин не пропонується, не кажучи вже про примусовi заходи на випадок дiй, що не вiдповiдатимуть вираженiй ззовнi колективнiй волi. В доктринi, з одного боку, стверджується, що подiбнi домовленостi мають велике морально-полiтичне значення, i нерiдко вони слугують пiдставою для внесення змiн до національно-правового регулювання вiдповiдних питань. Тому запропоновано навiть спецiальний термiн для позначення такого роду узгодження державних воль — м’яке право (soft law), улюбленою сферою дiї якого вважається МЕП. Однак, з iншого боку, в нiй же зазначається, що серйозної правової межi мiж «soft law» i «non-law» (неправом), очевидно, провести неможливо.

Зачасту норми мякого права виступають етапом у процесі формування повноцінних договорів, виражають уявлення про те, яким право має бути.

Під м’яким правом розуміється визначений нормативний масив чи документи, які місять:

а) норми договорів, які визначені неоднозначно щодо свого змісту і не породжують для держав конкретних прав та обов’язків;

б) норми, що містяться в резолюціях міжнародних організацій, комюніке, підсумкових заявах тощо, що не мають юридично обов’язкової сили

Таким чином, в доктрині права намітилися течія визнання «м’якого» права, під яким узагальнено прийнято вважати сукупність правил поведінки, які містяться в актах, що наділені необов’язковою (рекомендаційною) юридичною силою, однак мають певний опосередкований правовий ефект, мають на меті та призводять до практичних наслідків.

Ці акти, якi з матерiальної точки зору вiдтворюють узгоджену волю держав, проте формально не є мiжнародними договорами. Внутрiшня гнучкiсть таких актiв часто значною мiрою вiдповiдає потребам економiчних питань. Найбiльш яскравим прикладом такого роду домовленостей є зустрiчi на найвищому рiвнi так званої «великої сiмки». Наслiдком таких зустрiчей є прийняття спецiального комюнiке, яке навiть не завжди публiкується у повному виглядi. Зрозумiло, що цi комюнiке не є мiжнародними договорами, проте добровiльне i безумовне дотримання досягнутих домовленостей багатьма державами свiту перетворюють цi акти в джерела МЕП.

  Поняття “м’якого” права знаходить визнання в теорії, його широко використовують у практиці міжнародних відносин. До актів “м’якого” права відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові документи РБСЄ/ ОБСЄ, Рамочний Документ “Партнерство заради миру”, Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору.

27. Суб’єкти міжнародного права

(держави, міжнародні організації – 100%, фізичні і юридичні особи, ТНК, - дивись нище)

Суб'єкт права — це особа, організація чи специфічні соціальні утворення(наприклад держава) за якими право визнає здатність бути носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

 Суб'єкти міжнародного економічного права - це учасники міжнародних економічних відносин, що врегульовані нормами міжнародного економічного права або приписами міжнародно-правових актів, які володіють юридичною незалежністю і здатністю самостійно здійснювати права і обов'язки, встановлені даними нормами чи приписами, а також несуть відповідальність за їх порушення або є носіями міжнародної правосуб'єктності.

Ознакою суб’єктів міжнародного права є їх правосуб’єктність, що полягає в чотирьох елементах:

Міжнародна правосуб'єктність включає в себе такі елементи:

1) міжнародна правоздатність;

2) міжнародна дієздатність;

3) міжнародна деліктоздатність;

4) участь у міжнародній нормотворчості.

ДУЖЕ ВАЖЛИВО ЗАЗНАЧИТИ, ЩО Є ПРОБЛЕМА.

Субєктами міжнародного права в загальному вигляді прийнято вважати держави і міжнародні організації. Но в економічних відносинах приймають участь ТНК, юридичні, фізичні особи. Тому є два підходи:

1. Оскільки деякі права та обов’язки фіз. і юр. Осіб регулюються нормами між нар права, їх включають до суб’єктів, «без правотворчої сили»

2. Оскільки фіз. і юр. особи власне не є власне суб’єктами міжнародного права, не мають нормотворчої сили, їх вважають суб’єктами МЕВ але не суб’єктами МЕП, визначаючи їх що до МЕП лише як бенефіциарів (дестинаторів), що отримують вигоду (обмеження) внаслідок прийняття та дії норм МЕП.

28. Особливості правосубєктності держави в міжнародному економічному праві.

Правосубєктність держави є первинною, повною і походить від самого факту існування держави. Міжнародна правосуб'єктність держави є універсальною, тобто держава приймає участь в утворенні норм міжнародного права, може в повному обсязі набувати та реалізовувати права, а також виконувати взяті на собі обов'язки, тобто включає в себе такі елементи:

1) міжнародна правоздатність;

2) міжнародна дієздатність;

3) міжнародна деліктоздатність;

4) участь у міжнародній нормотворчості.

Важливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є її імунітет (дивись наступне питання), яка зводиться до захисту держави від судових та інших дій силового характеру збоку інших держав і їх органів. Імунітет держави витікає з відомого правового принципу "рівний над рівним влади не має" (par in parem imperium non habet).

Государства обладают универсальной международной правосубъектностью (иначе - правоспособностью). Но государства обладают также не только международной, но и гражданско-правовой правосубъектностью и вправе непосредственно участвовать во внешнеэкономической коммерческой деятельности в так называемых "диагональных" отношениях, т.е. в гражданско-правовых отношениях с иностранными физическими или юридическими лицами. Особенностью государств является при этом то, что они могут заключать имущественного характера сделки, не будучи сами юридическими лицами.

Також слід зазначити, що держави, не залежно від їх розміру і положення, є рівними за статусом у міжнародному праві. Проте, в МЕП є виключення, яке передбачає «нерівність заради рівності» у вигляді надання розвиненими державами преференцій державам, що розвиваються. У цілому виділяють три групи держав:

• Розвинуті

• Що розвиваються

• З «перехідною економікою»

Країни що розвиваються мають право на преференції, а розвинені країни забовязані їх надавати. Серед країн, що розвиваються, виділяють:

1. Найбільш розвинені країни, що розвиваються = нові індустріальні країни. Мають ті самі забовзяання перед іншими країнами що розвиваються, як і розвинуті.

2. Наймен розвинені з цих країн – мають додаткові, крім преференцій, пільги.

3. Власне країни що розвиваються. Окрім преференцій від розвинених країн, між ними діє Глобальна система преференцій що до взаємної торгівлі.

Що до країн з перехідною економікою – кожна країна окремо вирішує які країни такими визначати і які пільги їм надавати.

Інше виключення з рівності – різноманітні інтеграційні об’єднання, вільні ринки, зони вільної торгівлі.

29. Юрисдикційні імунітети держав та їх власності: теоретичні та практичні питання.

Государственный иммунитет

Под государственным иммунитетом понимается право государства, его органов и его представителей (особенно дипломатических) не подчиняться властным акциям других государств, их органов и представителей. Этому праву соответствует обязанность государства, его органов и представителей не осуществлять каких-либо властных акций в отношении других государств, их органов и представителей, а также собственности этих государств. Иммунитет в правовом смысле можно иначе назвать - неподвластностью (par in parem non habet imperium - равный над равным не властен).

За своэю природою імунітет є абсолютни (но даже позиций абсолютного государственного иммунитета не значит, что к государству не могут быть предъявлены имущественные и иные требования: они не могут быть без согласия государства предъявлены к нему в судах других государств, но могут предъявляться в судах данного государства)

Когда же государство выступает в качестве так называемого "торгующего государства", т.е. вступает в частноправовые, коммерческие отношения, сделки, т.е. действия jure gestionis, оно утрачивает права на иммунитет в отношении своих иммунных имущественных и иных прав, причем согласно этой концепции и без специального согласия на это данного государства, независимо от того, придерживается ли это государство само концепции абсолютного иммунитета или нет.

1. Дипломатический иммунитет. Это специфическая составная часть государственного иммунитета, регулируемая специально Венской конвенцией о дипломатических сношениях 1961 г., что, впрочем, не означает (как и в отношении государственного иммунитета в целом) невозможности принятия государствами собственных законодательных актов о статусе иностранных дипломатических представительств.

Специфика дипломатического иммунитета в том, что он распространяется ограничительно лишь на лица и имущество, связанные с осуществлением дипломатических сношений между государствами и в интересах беспрепятственного осуществления этих сношений.

Важнейшей составляющей дипломатического иммунитета являются личные иммунитеты дипломатических агентов, членов их семей, лиц административно-технического, обслуживающего персонала и домашних работников сотрудников представительств.

1. Судебный (юрисдикционный) иммунитет, основывающийся на обычно правовой норме: "par in parem non habet jurisdictium". В отличие от дипломатического юрисдикционного иммунитета, применяемого к дипломатическим представителям государств, юрисдикционный государственный иммунитет действует как универсально применимый в международных отношениях государств. Этот иммунитет, исходя из концепции абсолютного иммунитета, означает, что без согласия государства оно во всех случаях не может быть привлечено к суду другого государства. Но с позиций функционального иммунитета "торгующее государство" может быть и без его прямого согласия привлечено к суду иного государства, если спор подпадает под юрисдикцию этого последнего в силу соответствующих применимых норм, определяющих подсудность спора.

2. Иммунитет от предварительного обеспечения иска. Хотя предварительное обеспечение иска есть по существу тоже судебное действие, соответствующий иммунитет в отношении такой судебной акции рассматривается как самостоятельный вид государственного иммунитета, поскольку принудительные меры в большей степени вторгаются в суверенные права государства, нежели рассмотрение судом иска против иностранного государства. Иммунитет от предварительного обеспечения иска означает неприемлемость каких-либо властных, принудительных мер в отношении государственной собственного без согласия данного государства, если исходить из концепции абсолютного иммунитета.

3. Иммунитет от принудительного исполнения судебного (арбитражного) решения. По своему характеру (принудительность, властность действия) исполнение вступившего в законную силу решения по существу дела, хотя и сходно с судебным решением о предварительном обеспечении иска, идет в этом направлении (принудительность и бесповоротность) еще далее. В частности, принудительное исполнение судебного решения, как и предварительное обеспечение иска, в силу в том числе соответствующих международных договоров о правовой помощи, может осуществляться и за пределами национальной юрисдикции суда, рассматривающего дело

4. Иммунитет государственной собственности. Этот вид иммунитета имеет самостоятельное значение. Он распространяется как на государственную собственность, используемую в дипломатических сношениях (например, помещение дипломатических представительств и иное их имущество), так и вообще на любую иную государственную собственность.

5. Иммунитет государственной собственности. Этот вид иммунитета имеет самостоятельное значение. Он распространяется как на государственную собственность, используемую в дипломатических сношениях (например, помещение дипломатических представительств и иное их имущество), так и вообще на любую иную государственную собственность.

30.  Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року.

Існує 2 види імунітету: Абсолютний імунітет Функціональний імунітет

У більшості держав набула поширення теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторговельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не володіє. На вказаній концепції і базується і Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав 1972 p.

У Конвенції прямо закріплена теорія функціонального імунітету. Іноземна держава користується імунітетом відносинах публічного характеру, але не має права посилатися на імунітет у суді іншої держави при вступі до приватно-правових відносини з іноземними особами.

Конвенція розмежовує публічно-правові та приватноправові дії держави. Вона містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості, відшкодування шкоди та ін.). Не застосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов:

• другою стороною у спорі є також держава;

• сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету;

• некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

31. Правонаступництво держав у міжнародному праві

Міжнародне правонаступництво держав — перехід прав та обов'язків від держави-попередниці до держави-наступниці відповідно до норм міжнародного права.

Наука міжнародного права розрізняє дві основні теорії правонаступництва — універсальну та негативну

Згідно з універсальною теорією, держава-наступниця повністю успадковує всі міжнародні права та зобов'язання від держави-попередниці. Негативна теорія — міжнародні права та зобов'язання держави-попередниці не діють по відношенню до держави-наступниці. На практиці жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді.

Інститут міжнародного правонаступництва має переважно звичаєвий характер або базується на міжнародних угодах безпосередньо заінтересованих держав. У рамках ООН були прийняті дві конвенції — Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р. та Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р., але вони набрали незначну кількість ратифікацій (Україна їх ратифікувала). Радою Європи розроблено Європейську конвенцію про громадянство 1997 р., статті 18-20 якої присвячено правонаступництву держав.

Питання міжнародного правонаступництва виникає у разі об'єднання кількох держав у нову, єдину державу, поділу однієї держави на кілька нових держав, відокремлення від держави частини території та утворення на ній самостійної держави (або держав), при входженні однієї (або кількох держав) до складу іншої держави, внаслідок деколонізації та в інших випадках. Об'єктами міжнародного правонаступництва можуть виступати міжнародні договори, державна власність, державні борги, громадянство, членство в міжнародних організаціях і багато іншого.

Україна ще не врегулювала питання, пов'язані з міжнародним правонаступництвом колишнього СРСР. Це стосується делімітації та демаркації державних кордонів, морської економічної зони, розподілу закордонної власності, алмазного та золотого запасів держави-попередниці та ін.

32. Правонаступництво урядів у міжнародному праві

Правонаступництво урядів — перехід прав і обов’язків від одного уряду до іншого при внутрішніх змінах у державі.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі

Від визнання держави як суб'єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втручання у внутрішні справи інших держав. В результаті заяв про визнання «...створюється образлива практика, яка, крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму

Другий підхід, відомий як «доктрина Тобара» (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учасниці брали на себе обов'язок не визнавати уряди, які прийшли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами. Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання de facto уряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів. Визнання de jure нового уряду витікає або з визначеної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру надати це визнання (конклюдент-ні дії).

Засобами визнання є: формальне налагодження дипломатичних стосунків, офіційні привітання новій державі з приводу здобуття нею незалежності і державного суверенітету, декларація про нейтралітет в разі визнання стану війни між державами, укладення довгострокової міжнародної угоди тощо

33.  Основні правові стандарти діяльності ТНК.

У зв’язку з важливістю ТНК, важливим є і питання регулювання їх діяльності. ТНК прагнуть бути не залежними від змін законодавства в приймаючих країнах, а ті убезпечитись від засилля ТНК, виводу їми коштів через трансфертні розрахунки, надмірної експлуатаці місцевих ресурсів тощо.

ООН розробила проект кодексу поведінки ТНК, але він не був прийнятий (дивись наступне питання).

Водночас, існує регулювання діяльності ТНК в рамках різних багатосторонніх угод та регіональних організацій. (питання через одне) Слід перерахувати наступні документи:

1. Декларація про міжнародні інвестиції та багатонаціональні підприємства ОЕСР, що супроводжувалась трьома документами

• «Керівні принципи багатонаціональних підприємств»

• «Національний режим»

• «Стимули й перешкоди для міжнародних інвестицій»

2. «Загальний режим використання іноземного капіталу, товарних знаків, патентів і ліцензій», що орієнтує іноземний капітал на досягнення цілей іноземного розвитку, і рішення № 46 «Режим багатонаціональних підприємств і регулювання використання субрегіонального капіталу», в країнах Андської групи

3. «Угода про сприяння у створенні та розвитку виробничих, комерційних, кредитно-фінансових і змішаних об'єднань» в рамках СНД

Загальна ідея документів – ТНК мають поважати приймаючі країни, їх право та економічну політику, не вмішуватись в їх внутрішні справи та політику, співпрацювати з приймаючими країнами, не займатись корупцією, а також сприяти розвитку приймаючих країн, у тому числі й за рахунок сприяння поширенню технологій.

34. Правові моделі регулювання діяльності ТНК, розроблені в рамках ООН

Універсальне регулювання здійснюється під егідою ООН на підставі рекомендацій спеціально створених органів - Міжурядової Комісії з ТНК і Центру з ТНК. 

У 1975 році ними було розроблено Кодекс поведінки ТНК, положення якого забороняють застосовувати дискримінаційні заходи щодо партнера, закріплюють обов'язки ТНК:

• поважати суверенітет країни перебування;

• виходити з економічних цілей та задач політики, що здійснюється державою перебування;

• поважати соціокультурні цілі, цінності та традиції держави перебування;

• не втручатися у внутрішні справи держави перебування;

• не займатися діяльністю політичного характеру;

• утримуватися від практики корупції;

• дотримуватися законів і постанов, що стосуються обмежувальної ділової практики;

• дотримуватися положень, які стосуються передачі технології та охорони навколишнього середовища.

Проте Кодекс до цих пір не прийнятий.

Основною причиною цього виступали розбіжності між позиціями основних груп учасників переговорів з питань визначення ТНК; співвідношення між зобов'язаннями ТНК і держав; можливості надання національного режиму філіям іноземних ТНК; застосування т.зв. звичаєвого міжнародного права щодо діяльності ТНК; правил націоналізації майна ТНК; юрисдикції при врегулюванні суперечок. Наприклад, якщо країни, що розвиваються вважали, що норми кодексу мають носити імперативний характер і містити головним чином зобов'язання ТНК по відношенню до приймаючих державам, то країни базування ТНК наполягали на включенні в документ взаємних зобов'язань ТНК та їх партнерів. 

Більше того, для ефективної реалізації Кодексу поведінки ТНК необхідно створення органу, повноважного виносити постанови, і міжнародного механізму для застосування відповідних санкцій.

Комісія ООН з ТНК узяла на себе функцію нагляду за виконанням Кодексу та функції координаційного характеру. Центр ООН з ТНК діє як секретаріат цієї Комісії.

35. Регіональні правові моделі щодо діяльності ТНК

Регіональне регулювання діяльності ТНК робиться в рамках ЄС (Європейського співтовариства), ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку), ЛАЕС (Латиноамериканської економічної системи), СНД (Співдружності Незалежних Держав) і ряду інших організацій. У 1976 році були прийняті «Керівні принципи для багатонаціональних підприємств ОЕСР», що стосувалися різних аспектів діяльності ТНК (оприлюднення інформації, конкуренція та ін.) Принципи регулювання діяльності ТНК в ЄС були сформульовані в доповіді Комісії ЄЕС «Багатонаціональні підприємства і законодавство співтовариства» 1973 р. Фактично регулювання в рамках цих організацій звелося до регулювання правил конкуренції та захисту вільної торгівлі. Позиція країн Латинської Америки порозглядати проблемі була виражена в принципах, сформульованих на ХІХ сесії Економічної комісії ООН. У них містилися вимоги, що пред'являються до ТНК на території приймаючої держави. Слід зазначити, що прийняті документи внесли позитивний внесок у зближення латиноамериканських країн, але не надали практичного впливу на діяльність ТНК.

Більш конкретний результат був досягнутий країнами-учасницями Андського пакту (Колумбія, Венесуела, Болівія, Еквадор, Перу і Чилі), які прийняли рішення 220 «Загальний режим використання іноземного капіталу, товарних знаків, патентів і ліцензій», що орієнтує іноземний капітал на досягнення цілей іноземного розвитку, і рішення № 46 «Режим багатонаціональних підприємств і регулювання використання субрегіонального капіталу», яке створило правову основу для установи багатонаціональних компаній (МНК) латиноамериканських країн, які повинні були сприяти подальшому процесу інтеграції в регіоні та надавати особливу сприяння у протиборстві з міжнародним капіталом. Ці документи створили базу для подальшого розвитку законодавства у сфері регулювання діяльності іноземних та багатонаціональних підприємств, що діють в країнах Андської групи.

Особливу увагу, на наш погляд, слід приділити правовому регулюванню діяльності ТНК в рамках СНД, яке спрямоване на створення багатонаціональних компаній як найважливішого компонента інтеграції та інвестиційної діяльності.

Першим нормативно-правовим документом щодо створення ТНК в рамках СНД було «Угода про сприяння у створенні та розвитку виробничих, комерційних, кредитно-фінансових і змішаних об'єднань» від 15 квітня 1994 року, яке стало підставою для прийняття ряду документів про формування ТНК між урядами Білорусі , Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Таджикистану та Росії. У березні 1998 р. була підписана Конвенція про ТНК, яка констатує правові основи співробітництва країн СНД у сфері регулювання створення та діяльності ТНК.