1.1. Дослідження творчості в сучасній психологічній науці.

Творча активність особистості являє собою складну, багатогранну і багатофункціональну психологічну компоненту, окремі аспекти якої досить плідно вивчаються у вітчизняній та світовій психології. Залежно від належності до психологічних напрямів, шкіл, наукової спрямованості дослідників проблема постає у тому чи іншому ракурсі, висвітлюються окремі грані психологічної природи творчості, пропонуються різні, нерідко варіативні або ж суперечливі, протилежні концепції творчості, охоплюючи широкий спектр досліджень – від концептуальних, орієнтованих на розробку загально психологічної теорії творчості, до генетико – психологічних, спрямованих на виявлення особливостей розвитку творчої активності особистості, її здатності до різних видів продуктивної діяльності. Отже продуктивність побудови моделей розгортання творчої активності в старшому шкільному віці у нашому дослідженні має вирішуватись у площині діалогу існуючих схем, у площині інтеграції наукових знань. Подібна широта охоплення тканини сучасних психологічних знань є не лише виправданою, а й необхідною, оскільки об’єктом вивчення виступає не більше і не менше, як цілісна індивідуальність, унікальне психологічне утворення – творча активність особистості, що розвивається.

В складні соціально-економічні періоди розвитку суспільства особливої гостроти набуває соціальне замовлення на творчу особистість. Уданий соціальний період саме творчі особистості можуть вивести суспільство на новий діалектичний виток розвитку із стереотипних рамок минулого, сприяти творенню на кращих традиціях і досвіді, які склалися в макросоціумі. Зміни в макросоціумі, руйнування соціальних стереотипів минулого сприяють творчому самовдосконаленню і продуктивній самоактуалізації креативної особистості, з одного боку. З іншого, “вростання” (в термінології Л.С.Виготського) людини в соціальний світ – процес суперечливий, різнорідний, активно асимілюючий власний історичний та сучасний світовий досвід, духовну спадщину людства, який знаходиться на шляху само – творення, самоусвідомлення, пошуку відповідей на питання (подібно підлітковому віку) “Хто я?”, “Який Я”, “Яким маю бути?” – складне і неоднозначне. Запозичуючи виокремлені М.Мід типи культур з точки зору специфіки впливу суспільства на процес формування особистості (постфігуративна, конфігуративна, префігуративна), можна віднайти окремі пояснення тих труднощів у вихованні нашого сучасника, з якими зустрічається сучасне суспільство кінця ХХ століття.

Так, постфігуративні культури відзначаються тим, що в них “дорослі не можуть уявити собі ніяких змін і тому передають своїм нащадкам лише почуття наступності життя, прожите дорослими – це схема майбутнього для дітей” /72, 342/. Отже, ці культури є стабільним і інертними, в них дуже велику силу мають традиції, розвиток їх – повільний і послідовний. Практично єдиним методом виховання виявляється наслідування, тобто розвиток особистості дитини визначається настановами дорослих і способами їхнього життя, які наслідуються і проростають в особистість підростаючого покоління. Такі культури, за твердження М.Мід, ґрунтуються на минулому і зберігаються через особливе відношення молоді до старих людей, які є втіленням постфігуративного суспільства. До постфігуративного типу належать не лише примітивні культури планети, як це встановила М.Мід, але й багато сучасних країн та утворень всередині країни (діаспори, секти тощо). Найсуттєвішими особливостями постфігуративних культур, згідно М.Мід, є “відсутність сумнівів і усвідомленості”, що є підґрунтям їх живучості. Взагалі, “уявна стабільність і почуття незмінної наступності, характерні для цих культур, і були закладені в моделі культури як такої” /72, 335/. З іншого боку, постфігуративні культури, безумовно стримують розвиток індивідів, що до них входять, і особливо – розвиток індивідуальних проявів своєрідності і неповторності кожної особистості. Це призводить до конфліктності, невротичності і, кінець кінцем, виростає в суттєве протиріччя, що розв’язується появою нового типу культури – конфігуративної. “Це культура, в котрій переважаючою моделлю поведінки для людей, що належить даному суспільству, виявляється поведінка їхніх сучасників” /72, 342/. І хоча цей тип культури містить в собі залишки постфігуративності в плані наслідування старшим в нормах поведінки, він вимагає виховної системи, оскільки в смислі ідеалів, цінностей і інших “високих проявів самі по собі старші зразком вже не є. Крім того необхідність цієї системи викликана й тим, що конфігуративні суспільства є більш відкритими, але, водночас, і більш жорсткими та невизначеними у ставлені до дітей, ніж постфігуративні. Власне конфігуративність ми спостерігаємо зараз а країнах Заходу, вона була притаманна і Радянському Союзу. В конфігуративних суспільствах іноді виникають кризові явища, які М.Мід описує так: “Ця криза може виникнути різними шляхами: як наслідок катастрофи, що знищує майже все населення, а особливо старших, що грають найсуттєвішу роль в керівництві даним суспільством; в результаті розвитку нових форм техніки, що невідомі старшим, в результаті звернення в нову віру, коли новозвернені старші намагаються виховати своїх дітей в дусі нових ідеалів, не усвідомлених ними самими ні в дитячому, ні в юнацькому віці, або ж як підсумок заходів, свідомо здійснених якою-небудь революцією, яка стверджує себе введенням нових і інших стилів життя для молоді” /72, 343/. Чи не про сучасну Україну це написано?

М.Мід вважає, що подібна криза повинна народити новий тип культури – префігуративну, “де дорослі вчаться також у своїх дітей”. Це – культура, в якій домінуючим є не минуле, а майбутнє, і в ній встановлюються принципово нові системи взаємовідносин між поколіннями. Якщо повернутися до нашого суспільства, використовуючи термінологію М.Мід, слід говорити про майже повну руйнацію постфігуративності і глибоку кризу конфігуративності. Дійсно, абсолютна більшість старших втрачають виховний авторитет (моральну еталонність) через свою некомпетентність і неспроможність реалізувати себе в новій системі взаємовідносин. Звернення ж офіційної педагогіки, як до еталону, до далекого минулого нашої країни виявляється дуже сумнівним і малоефективним, перш за все через те, що ідеали, які там знаходимо, ніколи не були близькими і важливими самим вихователям. Отже вони не можуть їх трансформувати молоді. (Здається, треба чекати, коли молоді самі себе виховують і прийде префігуративне суспільство). Звідси, неминуче виникає необхідність осмислення, зміни виховної парадигми, виокремлення продуктивних шляхів формування творчої особистості як цінності суспільства. (До речі, дана проблема вже тривалий час досить плідно розробляється у вітчизняній психологічній науці).

Останнім часом гострота і актуальність дослідження творчої активності особистості зумовлює переглянути традиційні підходи до розуміння психологічної природи творчої діяльності й одного з її важливих механізмів – творчої активності. Аналіз традиційних теорій цієї ділянки педагогічної психології дозволяє виявити досить багато перспектив в альтернативних наслідках досліджень психологічного феномену творчої активності особистості старшокласників.

При всьому різноманітті поглядів на зміст поняття “творчість”, останні можна в найбільш загальному вигляді розглядати як загально-психологічні концептуальні (абстрактно-логічні), філософсько-економічні (індуктивно-логічні) і особистісні (логіко-операційні). До перших відноситься, приміром, погляд на творчість Я.А.Пономарьова як на механізм розвитку, форму прояву розвитку, як взаємодію, що веде до розвитку. За основу тут приймається поняття розвитку у тому розумінні, яким воно склалося в матеріалістичній діалектиці (розвиток як універсальна властивість матерії). Другі, найбільш чисельні, визначення акцентують увагу на критеріях новизни, оригінальності, незвичності і т.п. у тому їх змісті, який ставить акт творчості у розряд явищ, що далеко виходять за межі широко доступного, а тому унікальних, доступних “обраним”. Типовим прикладом даного напрямку звучить дефініція: “Усякий творчий акт унікальний, і при цьому не лише новизною свого результату, але й оригінальністю шляхів, засобів і способів його отримання” /202, 204/. Унікальний результат, шлях до нього, унікальна і сама особистість, яка його породила. Але, як відзначив у свій час М.Ліфшиць "там, де все виключне, нема нічого унікального" /96, 3/.

Третя, психологічна точка зору, належить В.О.Моляко: "Творчість є діяльністю, яка сприяє створенню, відкриттю чого-небудь раніше для даного суб'єкта невідомого" /116, 21/. Підкреслимо: суб'єктивно нового. Ця психологічна дефініція і складає вихідну точку нашого дослідження, оскільки така трактова творчості відображає не відомчу приналежність автора, а реальний, повсякденно фіксований в практиці життєдіяльності людини акт переживання (у різних його формах) нею нового: від блискучої іграшки, що вперше потрапила в поле зору немовляти, , до тьмяної, останньої надії на обрії життя старця. Творчість звільнюється в цьому визначенні від містифікації і повертається своєму споконвічному і істинному володарю, творцю свого і нашого світу – особистості. Звідси стає можливою запропонована автором класифікація видів творчості – наукова, літературна, технічна, музична, військова, ігрова, винахідницька, – так і будь-яка інша, яка визначається даним розумінням творчості [116].

Дозволимо собі не обмежитися класифікацією В.А.Моляко, в якій відокремлення видів творчості швидше пов'язане з різними видами діяльності – гра, уміння, праця, праця винахідника, вченого, художника (в термінології С.Л.Рубінштейна) /160, 49-93/. Ще В.С.Мясіщев наголошував, що різноманітність і багатство особистості визначається структурою її відношень, серед яких: відношення людини до інших людей, відношення до себе і відношення до предметів зовнішнього світу /162, 35-36/. А відтак, сфера творчості охоплює також міжособистісну взаємодію, творення власної особистості, свого життєвого шляху. Те, що особистість відзначається індивідуальною своєрідністю, має своє, неповторне індивідуальне обличчя, а становлення особистості є діалектичним процесом "саморуху", детермінованим суспільними умовами та спонукуваним внутрішніми протиріччями, що виникають у його процесі, свого часу відзначав Г.С.Костюк /86, 59-65/. Показовим є зростання уваги сучасних вітчизняних психологів (В.Г.Панок, Т.М.Титаренко, Л.Уманець, Н.В.Чепелєва та ін.) до проблем життєвого шляху особистості – моделюванню нею власного "Я" та світу, в якому живе, механізмів та етапів розгортання життєвого шляху, самореалізації та самоздійснення. "Кожна людина є творцем власної біографії, головним режисером тієї унікальної вистави, якою є її життя ", – вказує Т.М.Титаренко, і далі: "Життєвий шлях є не лише траєкторією особистості. Він окреслює й творчий внесок кожної людини в історію суспільства" /124, 136/. Можна стверджувати, що творчість є формою здійснення особистістю власного життя.

Продуктивним у даному контексті видаються погляди зарубіжних дослідників (Дж.Келлі, А.Маслоу, К.Роджерса, Г.Олпорта, Е.Фромма та ін.). Зокрема, Дж.Келлі вважає, що людина діє як дослідник у повсякденному житті. Не слід розуміти його точку зору спрощено, як таку, що кожна людина буквально є вченим. Людина не просто пасивно реагує на своє оточення, а активно формує своє ставлення до нього (тлумачить дійсність, інтерпретує поведінку іншого, будує гіпотези, за допомогою яких прагне передбачити і контролювати події життя, включаючи в цю діяльність психічні процеси аналогічні науковому пошуку вченого), її життя є постійною боротьбою за осмислення реального світу, досвіду; саме ця якість дозволяє людині творити власну долю, тим паче, що вона "завжди прагне до майбутнього через вікно теперішнього" /192, 438/. На визнанні пріорітета творчої сторони в людині (чи не найвизначнішій в концепції гуманістичної психології) будуються погляди А.Маслоу. Творчість, за А.Маслоу, є невід'ємною властивістю природи людини, яка потенційно є в усіх людей від народження. А тому не вимагає спеціальних талантів чи здібностей: "Щоб бути творчим, нам не треба писати книги, складати музику чи створювати живописні полотна. Порівняно небагато людей робить це. Творчість – універсальна функція людини, яка веде до всіх форм самовираження" [192, 486]. Для А.Маслоу, творчість є вираженням здоров'я особистості, що проектується на весь світ і є окрасою усякої діяльності, в якій приймає участь людина /36, 79/.

Таким чином, ми спостерігаємо дійсно широке охоплення проблеми творчості в різних напрямах сучасної психології.

Особливим є питання про біологічні (природні) механізми творчого процесу. Питання не побічне і другорядне, а серйозне і таке, що має своїх давніх і сучасних прибічників. Спробуємо визначити суть його, що має для психології важливе значення. Полягає воно в тому, що незважаючи на визнання сучасними психологами фундаментальних положень культурно-історичної теорії походження вищих психічних функцій і наявність великого досвіду експериментальних розробок, які підтверджують їх істинність, доводиться констатувати уявлення (в явних і неявних формах) про фатальну і пряму залежність вищих психічних процесів і здібностей людини від її успадкованих біологічних здібностей у вигляді педагогічних упереджень. Педагоги нерідко поступаються довічній "мудрості природи", яка задає природні межі розвитку здібностей людини у формі, однак, вже загадкових "задатків", а звідси і цілком раціоні міркування з приводу навчання і виховання школярів. І це не дивлячись на доведену експериментально і обгрунтовану самою практикою навчання теорію О.М.Леонтьєва про прижиттєве формування психологічних функцій і здібностей , не зважаючи на головний висновок автора, який полягає в тому, що "у людини біологічно успадковані властивості не визначають її психічних здібностей. Здібності людини не містяться віртуально в її мозку. Віртуально мозок містить в собі не ті чи інші специфічні людські здібності, а лише здібності до формування цих здібностей" /94, 208/. В аналізі позиції щодо біологічних механізмів творчого процесу зішлемося на думку Е.В.Ільєнкова, яку ми безумовно розділяємо: "Не треба звалювати відповідальність за соціально обумовлені відмінності на ні в чому не повинну природу. Ні в психічних відмінностях, ні в психічній тотожності людей вона ні краплі не винувата. У психічних явищ зовсім інша "субстанція", аніж у мозку – людська праця, колективна діяльність людей, яка перетворює природу, в тому числі і природу органічного тіла самої людини. Природа, створивши мозок кроманйонця, зробила усе, що могла, і зробила добре: створила чудовий орган, здатний до всього саме тому, що наперед, анатомічно він не здатний ні до чого крім одного – унікальної здібності засвоювати будь-які способи роботи. А вже яке саме використання із цього чудесного дарунку природи зробимо, це залежить від нас, і тільки від нас самих, від висоти розвитку нашої культури /74, 153/.

Важливою характеристикою творчої активності як особистісної категорії є динамізм, творча спрямованість, "внутрішня рухливість". Вона виражається у продуктивній спрямованості, відкритості і високій мотивації до творчої діяльності. Творча активність мотивується внутрішньо-особистісним та ситуативно-соціальним станами на основі усвідомлення особистісного чи соціальної суперечності.

Психологи виділяють декілька рівнів розвитку активності у залежності від соціальної й індивідуальної спрямованості. Так, К.К.Платонов розрізняє вісім рівнів активності, починаючи з фізичної просторово-часової реакції, до суспільного буття [131].

Виділяються різноманітні рівні активності людини у поведінці та діяльності відповідно рівню організації суб'єкта: індивід-особистість-індивідуальність (Б.Г.Ананьєв); організм-індивід-особистість (М.Г.Ярошев-ський); індивід-суб'єкт-особистість (Ш.А.Надирашвілі) [8,20].

Поряд з визначеними формами виявлення творчої активності, нами виділяється особистісна, як комплексна функція, яка стимулює виявлення творчого потенціалу і активізує механізм реалізації творчих здібностей.

У психології виділяються три підходи в дослідженні категоріальної системи творчої активності:

1. творча активність як особистісна категорія якості, яка пов'язана з розвитком і самоактуалізацією особи;

2. творча активність як продуктивний процес;

3. творча активність яка дає результат діяльності, пов'язаної зі створенням нового.

Творча особистість активно спрямована на діяльнісний процес, який актуалізується в творчому результаті, що сприяє самоактуалізації особистості, яка динамічно розвивається на новому діалектичному витку формування суб'єкта. В цьому виявляється діалектична закономірність творчої концепції розвитку особистості. Виходячи з трьохмірності системного трактування творчої активності у педагогічній психології з'являється можливість структурувати систему поглядів та їх цілісне вивчення [137].

Творча активність як особистісна категорія умовно диференціюється на свідому сферу, яка базується на дивергентному мисленні і підсвідому сферу, що залучає уяву, фантазію, асоціативні зв'язки, інтуїцію, емпатію, ідентифікацію і антиципацію. Їх взаємозв'язок підкреслює взаємообумовленість цих продуктивних процесів у структурі творчої особистості [114]. Реалізуючись у діяльності, вона обов'язково здійснює вплив на творчий процес, який актуалізується в творчому результаті. Подібно їєрархії потреб, виділених А.Маслоу, творчий результат виражається не тільки в матеріальних і духовних цінностях, але й в особистісному перетворенні, в ході створення не тільки суб'єктивного , але й об'єктивно нового продукту. Творчий результат можна реально побачити, на відміну від процесу, який здебільшого прихований від спостерігача і дослідника. Таким чином, творча активність особистості, що стимулює творчий процес, актуалізується в продуктивному результаті. Він є не тільки створенням об'єктивно чи суб'єктивно нового продукту, нової речі (матеріальної цінності), а одночасно і створенням творчої особистості [106].

Психологічні концепції активної свідомості (другої половини XIX – початку XX ст. в ідеях В.Джемса, К.Штумпфа, Н.Аха та ін.) були засновані на традиційному філософсько-психологічному розгляді понять "свідомість" і "активність особистості". Творча активність пов'язана зі здібністю до саморуху, самозміни і саморозвитку. Ідея творчої активності імпліцитно включається у контекст провідних психологічних концепцій творчості. Вона підкреслює вибірковий характер психічних процесів. Цікавим є трактування активності як ступеня активного пристосування особистості до навколишнього середовища. "Під словом "активність" чи "енергія", – пише А.Ф.Лазурський, – слід розуміти аж ніяк не вольові зусилля у вузькому смислі цього слова (як це роблять часто психологи волюнтаристичного толку), а дещо значно більш широке, що лежить в основі всіх взагалі наших душевних процесів і виявлень [90, 13].

Творча активність визначається мірою залучення особистості до перетворювально-творчої діяльності на основі творчого потенціалу. Досліджуючи творчий потенціал особистості, М.М.Поддьяков [144] виділяє в структурі життєвого досвіду дитини психічні утворення двох типів: досить стійкі, стабільні психічні структури (консервативний компонент) і надзвичайно рухливі, незавершені, які знаходяться в процесі розвитку (компонент, що розвивається). М.М.Поддьяков вважає, що останні психічні утворення грають надзвичайно важливу роль у психічному розвитку дитини. "Вони мають високу внутрішню активність, несуть в собі могутній енергетичний заряд, легко входять у взаємодію з іншими психічними утвореннями, породжуючи нові несподівані образи, уявлення, знання. Входячи в протиріччя з консервативним компонентом, вони чинять на нього революційний вплив, стимулюючи його перебудову, його розвиток. Цей процес супроводжується підвищенням інтелектуальної і емоційної активності. Володіючи підвищеною пластичністю і здатністю уподібнюватися, нестійкі дифузні структури чинять вирішальний вплив на всю структуру досвіду дитини – при їх перевазі вона набуває евристичного характеру" [144, 29].

Творча активність є умовою виявлення і розвитку творчого потенціалу особи, та механізмом реалізації її творчих здібностей. Вона виявляється в трьох категоріальних формах: в особистості як творчому потенціалі у вигляді інтеріоризації, потім у соціумі як творчому процесі діяльності у вигляді екстеріоризації з метою створення і розповсюдження творчого досвіду, і в кінці, знову в особистісній інтеріоризації як творчому особистісному новоутворенні, набуваючи на основі накопиченого творчого та інтелектуального досвіду нової форми особистісного саморозвитку.

Творчий потенціал особистості актуалізується в творчому процесі і в результаті. "Проте сама сутність творчого процесу , в основі якого лежить внутрішня, а не зовнішня мотивація – мотивація самоактуалізації, перебуває в суб'єктивній активності, активності, яка не залежить від ситуації", – стверджує В.Н.Дружинін [144, 10].

Підсвідомий процес творчої активності базується на загальному потенціалі особистості. З’ясування сутності поняття "творчий потенціал особистості " неможливе поза вивчення потенційних і актуальних характеристик цілісної особистості, що розкриті в працях Б.А.Ананьєва, В.Т.Асєєва, Н.В.Кузьміної, А.М.Матюшкіна, Я.О.Пономарьова, С.Л.Рубінштейна, Д.Н.Узнадзе та ін. Діалектичний процес переходу потенційного в актуальне реалізується через розвиток творчого потенціалу особистості в процесі продуктивної діяльності при формуванні самосвідомості творчої індивідуальності. Основна ідея полягає в тому, що людина характеризується не тільки у реальному функціонуванні, а й в потенційному проектуванні. Динаміка і розвиток креативності виступають як діалектичний перехід потенційного в актуальне рефлексування на основі ретроспекції та моделювання перспектив. Потенційне моделювання забезпечує прогноз, а потім і реальне функціонування за можливості передбачення і варіативності втілення. Творчий потенціал реалізується і розвивається у процесі продуктивної діяльності. Це пов'язано з механізмом внутрішньої активності суб'єкта і продуктивністю творчих свідомих і підсвідомих процесів. Н.В.Кузьміна відзначає, що "енергопотенціал людини – одна із найважливіших характеристик її творчого потенціалу. Від рівня творчого потенціалу залежить якість креативної самореалізації і творчої індивідуальності. В цьому тандемі виявляється якісно нова гармонійна єдність (конгруентність) підсвідомого і продуктивно-свідомого процесів у структурі особистості.

Творчий потенціал як категорія динамічної структури особистості включає комплекс творчих здібностей, які виявляються і розвиваються в продуктивній діяльності, а також комплекс психічних новоутворень особистості, які формуються протягом її вікового розвитку. А.Н.Лук розглядає творчий потенціал як синтез логічного, продуктивного мислення і уяви: "...легкість генерування ідей, чи складання гіпотези з усякого питання, і гнучкість інтелекту..."/101, 50/. Він розуміє його як динамічну інтегровану структуру, яка включає комплекс новоутворень, що грунтуються на дивергентному мисленні, уяві, асоціативних зв'язках, багатстві інтуітивних процесів, емоцій та емпатії, які удосконалюються в процесі творчої діяльності. Творчий потенціал має тенденцію до самовираження і досягнення відповідності своїх можливостей, а мотивація творчої особистості часто виявляється в тенденції до ризику, зумовленої бажанням досягти і перевірити межі своїх можливостей.

З гносеологічної точки зору уже у своїх первинних формах креативність є особливим станом організму, який виражається в необхідності пошуку усе нових і нових засобів і способів задоволення потреб його розвитку. Важливою характеристикою творчого потенціалу і його складових є творча активність, яка виявляється в активній спрямованості на продуктивний об’єкт.

Потенційне функціонування творчої активності забезпечує прогнозування, а потім і реальне функціонування її при можливості передбачення і варіативності втілення. В процесі продуктивної діяльності творчий потенціал реалізується і накопичується в творчій активності особистості. Реалізація творчого потенціалу в інноваційній діяльності незмінно пов’язана з механізмом інтелектуальної активності суб’єкта, продуктивністю підсвідомих процесів. Від творчого потенціалу як підсвідомого процесу залежить рівень творчої самореалізації і саморозвитку. Це якісно нова гармонійна єдність підсвідомого та інтелектуально-свідомого в структурі творчої активності.

Необхідно підкреслити, що зміст творчої та інтелектуальної активності залежить від індивідуального творчого потенціалу, рівня внутрішньо творчого процесу і розумового (ментального) досвіду. М.А.Холодна звертає увагу на те, що, співвідносячи інтелектуальну обдарованість з особливостями організації індивідуального ментального (розумового) досвіду, ми можемо сказати, що будь яка дитина, “заповнена” особистим ментальним досвідом, який визначає характер її інтелектуальної активності в тих чи інших конкретних ситуаціях. Склад і будова цього досвіду у кожної дитини різні, тому можна говорити про розрізнення потенціалу індивідуальної обдарованості. На жаль, на сьогоднішній день психологічна наука не має засобів, які дозволяли б достатньо та надійно визначати змістовні і часові межі еволюції індивідуального досвіду [144, 18].

С.Л.Рубін штейн характеризував активність як прояв “внутрішнього” у взаємодії з “зовнішнім”. ”У цьому виражається методологічний принцип, згідно якому, зовнішні причини (зовнішні впливи) завжди діють тільки опосередковано, через внутрішні умови”, – стверджував С.Л.Рубінштейн [160, 38]. Вони виявляються в загальній закономірності розвитку творчої особистості. Творча активність у формі екстеріоризації та інтеріоризації базується на принципі взаємозв’язку усвідомленого як свідомого процесу творчої активності і неусвідомленого, як підсвідомого процесу творчої активності, в структурі творчої особистості.

За одиницю творчої активності умовно приймаємо творчий акт особистості [136]. Творчий акт як одиниця творчої активності виникає в підсвідомому процесі на основі емоційно-інтуїтивної структури особистості. Тому шлях творчого пізнання і розвитку творчої активності неможливий без вивчення підсвідомих і безсвідомих процесів. Підсвідомість визначається як психічне відображення, в якому образ дійсності та відношення до неї суб’єкта не виступає як предмет спеціальної рефлексії, а складає єдине ціле. Безсвідоме відрізняється від усвідомленого тим, що відображувана ним реальність зливається з переживаннями суб’єкта, його відношенням до дійсності [180].

Один з яскравих виразників німецького екзистенціоналізму – К.Ясперс, осмислюючи природу безсвідомого і свідомості, пише, що наша свідомість спирається на без свідоме, вона весь час виростає з без свідомого і повертається до нього / 119 /.

Соціальне середовище впливає на свідомість, яке життєво пов’язане з підсвідомою сферою. Інформаційно-особистісно значимий досвід, який вироблений у свідомості, кристалізується в неусвідомленому. Творча активність визріває всередині психологічного континууму: “безсвідоме – свідоме”. Це єдина сфера психіки, вільна від “цензури звичок” і відкрита для творчості. В момент інсайту виявляється і усвідомлюється внутрішній смисл об’єкту мислення. Він “розшифровується” певним “вирівнюванням” інформаційного потоку між вербальними і невербальними системами. Дослідники вважають, що психічно цей стан переживається як спокійна напружена увага, подібно стану між сном і бадьорістю. Отже, можна зробити висновок, що:

1. чисто логічних відкриттів не існує;

2. відкриття здійснюється на безсвідомому рівні як спалах ідей після попередньої свідомої роботи.

Розуміння сутності неусвідомлених процесів у вітчизняній психології традиційно пов’язане з дослідженнями М.О.Бернштейна, А.С.Прангішвілі, П.В.Симонова, Д.М.Узнадзе та ін. [167, 169].

Зокрема, досліджуючи неусвідомлені процеси діяльності мозку, П.В.Симонов виділяє три групи принципово відмінних один від одного явищ [168, 6-7]. Перша група явищ – безсвідомі, такі як біологічні потреби індивіда в їжі, воді, продовженні роду, в уникненні загрози і пробуджувані ними вроджені поведінкові акти. До них відносяться безумовні рефлекси, в тому числі найскладніші інстинкти, генетично задані риси темпераменту, особливості тілесної конституції, що впливають на психіку і поведінку. В системі З.Фрейда ця група явищ близька до поняття “воно”, яке “прагне задовольнити інстинктивні потреби при збережені принципу задоволення” [188]. К.Юнг уточнив розуміння безсвідомого, увівши уявлення про особистісне і колективне безсвідоме, розкривши на значному транскультурному матеріалі роль символів у психодинаміці. Він з дивовижною проникливістю оцінив роль уявлення в структурі підсвідомого. “Якщо порівняти (Юнга) з Фрейдом, то Юнга ми знайдемо більш глибоке і багатше розуміння перетворюючої і зцілюючої потенціальності – здібності людини до уявлення /202, 260/. У К.Юнга особистість виходить за межі своєї персональності в силу зв’язку з колективним безсвідомим і з єдиною для всіх символікою, предтечею трансперсональної психології. При цьому невпізнане наповнюється певним смислом і змістом. Отже, згідно психоаналітичним концепціям, витоки творчості – у колективній підсвідомості людства, а геніальні особистості, проникаючи в глибинні рівні колективної підсвідомості, як з «артезіанського колодязя» черпають перли винаходів і творінь людського розуму, огортаючи його в результативну форму. Колективна підсвідомість окремого індивіда входить коріннями в творчу структуру всесвіту, тобто в нескінченність. Викликаючи ж на бій нескінченність, людина встромлює шпагу в саму глибину своєї власної душі [110, 24].

Друга група – сфера підсвідомості, до якої відноситься все, що було усвідомлено, чи може бути усвідомлено в певних умовах. Сюди відносяться:

1) автоматизовані моторні акти і навики (ходіння, письмо...);

2) засвоєні суб’єктом соціальні норми і догми, що стали його переконанням;

3) мораль, правила поведінки, в основі яких закладена совість як “веління обов’язку”.

Існують два основних джерела надходження інформації в підсвідомість: минулий досвід і механізм імітаційного наслідування. Поряд з раніше усвідомленим досвідом, що наповнює підсвідомість конкретним за своїм походженням змістом, існує і прямий канал впливу на підсвідомість у якості наслідувальної поведінки. Так дитина за рахунок імітації неусвідомлено фіксує еталони поведінки, які знаходить у своєму найближчому оточенні. Вони з часом стають внутрішніми регуляторами її вчинків. Процес набуття “особистісного знання” розглянутий М.Полані на прикладі засвоєння умінь і дій. “Спостерігаючи за вчителем і прагнути перевершити його, учень підсвідомо засвоює норми мистецтва, включаючи і ті, які невідомі самому вчителеві /133,87/.

Третя група неусвідомлених процесів за П.С.Симоновим – над- свідомість. У діяльності мозку, – як відзначає П.В.Симонов, – творчий початок відображений у механізмах надсвідомості. Над свідомість – це неусвідомлене рекомбінування раніше накопиченого досвіду, яке збуджується і спрямовується домінуючою потребою в пошуку засобів її задоволення. Надсвідомість не зводиться до випадкового комбінування слідів, що зберігаються в пам’яті. Її діяльність тричі канонізована:

1) раніше накопиченим досвідом, включаючи присвоєний досвід минулих поколінь;

2) завданням, яке перед над свідомістю ставить свідомість, наштовхуючись на проблемну ситуацію;

3) домінуючою потребою[168].

Таким чином, розуміння психологічної природи творчості потребує врахування специфіки впливу без свідомого. Однак, відзначимо, що творча активність особистості, виявляючись у перетворюючій діяльності, передбачає певні зміни, перш за все, у свідомості діючого суб’єкта, виступаючи як невід’ємна умова перетворювальної, пізнавальної діяльності суб’єкта, вона змінюється у відповідності до зміни рівня і характеру її змісту. Вона є визначальною рисою творчості особистості.

Досліджуючи ціннісно-смисловий аспект творчої активності учнів Р.О.Семенова [144] помітила, що не тільки позитивні, але й негативні симптоми, мають вплив на виявлення творчих здібностей особистості. Цей вплив виражається у підвищеній збудженості, емоційно-вольовій нестійкості, зниженні працездатності й агресивності до оточуючих. Тобто у цих учнів є небезпечна схильність до різних спадів у їхній творчій активності, особливо у напружених ситуаціях (при досягненні кінцевого результату діяльності в умовах дефіциту часу або інформації, конфліктів з однокласниками, дорослими і т.п.). Тому встановлення причин таких спадів має важливе значення для надання своєчасної допомоги учням з метою подолання тих чи інших труднощів, з якими вони інколи зіштовхуються у період навчання» [ 144, 51].

Отже, творча активність – це особистісна категорія, яка є умовою виявлення і розвитку творча потенціалу особи, та механізмом реалізації її творчих здібностей. Творчий акт як одиниця творчої активності, виникає в підсвідомому процесі на основі емоційно-інтуїтивної сфери та свідомому процесі на основі інтелектуально-когнітивної сфери.

Творча активність характерна для особистості, залученої в активно-пошукову діяльність, яка можлива у тому випадку, якщо мотив не знаходить свого втілення в уже наявному, раніше створеному матеріалі. Людська діяльність у процесі свого розвитку створює все більш складний світ предметів і явищ, в який входить окремий індивід. “Розпредмечування” людської діяльності вимагає від індивіда все більш розвинених засобів і способів творчої активності у своїй індивідуальній діяльності. Такий, в основному, механізм розвитку творчої активності. Діалектика розвитку полягає у тому, що особистість не винаходить форми і способи активності, а засвоює їх як багатство людської практики. Разом з тим, творча активність у кожному конкретному випадку для кожного окремого індивіда виступає як суб’єктивне утворення, що несе суб’єктивну насолоду від особистої пошукової діяльності.

Спроби побудувати загальну теорію творчого процесу, привели до того, що вчені стали шукати загальні риси, властиві усяким різновидам творчих процесів. Все частіше стверджують, що процес, який лежить в основі всіх видів творчості, один і той самий. Принципові позиції в аналізі творчого процесу розглядали А.Н.Лук, В.О.Момеко, Я.О.Пономарьов, П.М.Якобсон та ін. [101; 115; 134; 203].

Я.О.Пономарьов, розуміючи творчість як джерело і механізм розвитку особистості, підкреслив поетапність протікання даного процесу[134]. Важливо враховувати перехід від свідомо організованих, логічно обґрунтованих пошуків, до інтуїтивного вирішення проблеми, спосіб пошуку, якого спочатку не усвідомлювався. Усвідомлення інтуїтивно знайденого рішення формулюється в логічно довершену нову якість. Я.О.Пономарьов виділяє чотири фази творчого процесу:

1) довільний логічний пошук;

2) інтуїтивне вирішення як осяєння, інсайт (усвідомлюється тільки результат вирішення проблем, а спосіб не усвідомлюється);

3) вербалізація інтуїтивного вирішення;

4) формалізація вербалізованого вирішення і надання знайденому вирішенню логічної довершеності [134, 17].

Всі фази більшою мірою логічні, ніж психологічні, тобто описують процеси, які мають бути, але не завжди всі вони реалізуються у дійсності. Інколи дуже складно встановити логічні мости між ними, або вони настільки єдині, що неможливо їх розділити. Однак, у наукових цілях, для більш глибокого вивчення творчого процесу, необхідно їх диференціювати. Загальною вихідною позицією моделювання етапів творчого процесу є триєдність творчих стратегій: виникнення ідеї; процес втілення задуму, матеріалізація ідеї і її впровадження.

Ми, в своєму дослідженні умовно виділяємо п’ять етапів розвитку творчої активності. І етап пов’язаний з виникненням проблеми чи ідеї. Ідея, гіпотеза чи проблема виникають у свідомості на основі суперечності. Ідеї виникають на основі внутрішнього діалогу особистості. Аналогічної думки дотримується біолог П.Медавар: “На будь-якому рівні наукове розуміння починається з образної , упередженої ідеї про те, що може бути істиною... на будь-якому рівні наукові роздуми являють собою взаємодію двох аспектів думки, діалог двох голосів – фантазуючого і критичного – діалог, якщо хочете, можливого і дійсного”[109, 109]. У початковий період важливий рівень особистісної компетентності в проблемі. Відкриття і випадок сприяють підготовленому процесу. Задум виникає, на основі суперечностей часто як образ-ідея. Зародження і усвідомлення задуму відбуваються в процесі узагальнення і переносу наявних знань у досвіді особистості з метою його алгоритмізації.

ІІ етап. Пошук рішення проблеми і дозрівання ідеї чи гіпотези в інкубаційній формі. Збір інформації і на її основі пошук стратегій і тактик вирішення. Всі процеси на основі дивергентного мислення здійснюються, в основному, у свідомості, яка порівнює, аналізує, узагальнює і систематизує зібрану інформацію.

ІІІ етап. Інсайт, інтуїтивне вирішення проблеми, яке здійснюється на основі антиципації у підсвідомому процесі. Для досягнення творчого результату важливим фактором є ефект антиципації, або передбачення, як процесу екстеріоризації та впровадження. Вона пов’язана з актуалізацією нової ідеї, соціально чи особистісно значимої. Творчий процес можна диференціювати на логічно-когнітивне (усвідомлене) та інтуїтивне (неусвідомлене) перетворення в їх взаємозв’язку. Інтуїція, уявна, антиципація як процеси передбачення майбутнього результату, допомагають знайти найоптимальніше найоригінальніше вирішення проблеми. Втілення ідеї, гіпотези і задуму здійснюються у свідомості.

ІV етап. Відкриття і реалізація замислу винаходу. Верифікація замислу гіпотези і впровадження її у практику, як досвіду значимих творчих результатів. Реалізація на основі верифікації відбувається у різних проблемно-пошукових ситуаціях і протікає по-різному в кількісному і якісному вигляді: одні реалізуються за декілька хвилин, інші тривають роками.

V етап. Самоактуалізація творчої особистості і збагачення продуктивного досвіду творчої активності на основі втілення і реалізації замислу винаходів. Самоактуалізація творчої особистості на основі накопичення екстеріоризаційного та інтеріоризаційного досвіду здійснюється в продуктивному процесі діяльності.

Актуалізуватися – означає етап становлення особистості як реального факту, а не лише потенційного. К.Роджерс вважав, що особистість має спадкову тенденцію до актуалізації, й прагнення до неї виявляється у цілеспрямованому задоволені потреби в самоактуалізації у її життєвій реальності. Самоактуалізація припускає реалізацію особистісного потенціалу та самоудосконалення людини. За визнанням А.Маслоу, люди повністю реалізують усе, на що вони здатні. Важливим моментом само актуалізації є прийняття відповідальності за свої дії. Цей процес допускає реалізацію особистісного потенціалу та самоудосконалення людини.

Самоактуалізація як багатомірна особистісна категорія, складається з різноманітних особистісних орієнтацій. На основі теорії самоактуалізації А.Маслоу, ідей Ф.Перла, а також “критичних поведінкових індикаторів”, Е.Шострем визначила основні параметри, які складають самоактуалізацію: ціннісні орієнтації, гнучкість, сентизивність та спонтанність поведінки, самоповага, схильність до гармонійного сприйняття навколишнього середовища, яка виражається у пізнавальній потребі, і творча спрямованість, що реалізується в процесі творчої активності. Виділені особистісні якості, які визначають параметри самоактуалізації, можуть бути перспективною програмою психологічного особистісного розвитку школярів.

Розглядаючи різні підходи до вивчення творчого мислення, диференціюючи різні напрями, необхідно виділити цілісно-поведінковий і пізнавальний плани розумової діяльності. З позиції системно-психологічного вивчення творчого мислення, як відзначали психологи В.Н.Пушкін і Г.В.Шавиріна, “дослідження динаміки пізнання проблемної ситуації (гностичної динаміки) дозволяють розглядати розумовий процес як функцію роботи цілісної системи гностичної саморегуляції, в якій має місце сумісне функціонування регулятора пізнання і управляючого пізнавального процесу” 146, 55-56. Інтелектуально-когнітивна сфера особистості взаємопов’язана з емоційно-інтуїтивною.

Емоційно-інтуїтивна сфера розглядається, як важливий внутрішній механізм творчої активності. Емоція являє собою особливу форму відображення суб’єктом дійсності, за допомогою якої здійснюється психічна регуляція загального і пошукового направлення й динаміки поведінки 69. Саме в емоціях відкривається зв’язок змісту відображеного, з потребами суб’єкта відображення.

Обговорюючи питання генезису творчої активності, необхідно відзначити, що корені її виникнення знаходяться в емоційній сфері дитини. У дитинстві позитивні емоції відіграють важливу роль у системі регуляційних процесів, оскільки вольова регуляція лише починає складатися в дитинстві. За визначенням О.М.Леонтьєва, особливості емоцій в тому, що вони безпосередньо відображають відносини між мотивом та реалізацією, що відповідає цим мотивам діяльності 93. Емоції в діяльності людини виконують функцію оцінки та результатів. Вони організовують діяльність, стимулюють та направляють її. Емоції є безпосереднім відображенням і переживанням відносин, що склалися, а не їх рефлексією. Емоції здатні передбачати рішення проблемної ситуації і події, котрих ще не має, і виникають у зв’язку з уявою про пережиті раніше в різних ситуаціях. Почуття, як і творча активність, виконують у житті та діяльності людини, в її спілкуванні з оточуючими людьми провідну роль. Вони часто стають мотивом поведінки творчої активності особистості.

До основних емоційно-інтуїтивних факторів творчої активності відноситься емпатія як здібність збагнути особливості емоційного світу іншої людини, які виявляються у формі співпереживання, співчуття, жалості. Це виражається в здібності емоційно відгукуватися на переживання іншої людини, що досить важливо при сумісній творчій діяльності. У співтворчому процесі виділяють три види емпатії – емоційну, інтелектуальну і предикативну. Емоційна, основана на механізмі відгуку, прийняття переживань іншої людини як своїх особистих і виражається у співпереживанні, тобто переживанні особистістю почуттів в партнера через ототожнення з ним, оскільки ці почуття мали місце в минулому досвіді суб’єкта, і співчутті, тобто переживанні особистістю з приводу почуттів іншої людини без співвідношення з собою. Інтелектуальна, або когнітивна, яка виражається в уявнім програванні того, що може пережити людина в процесі співтворчості. При цьому дуже важливий “когнітивний консонанс”, взаємна погодженість одно розумових уявлень. Протилежним є “когнітивний дисонанс”, який визначається як характеристика когнітивної системи, що відноситься до внутрішньої емоційної дисгармонії. Предикативна, або прогностична є здатністю передбачати майбутній емоційний стан у себе і в іншої особистості. Це вищий рівень продуктивності емпатії, яка виражається в здатності передбачити емоційну атмосферу відносин, відчути рівень найбільш сприятливих їх перспектив. Емпатія відноситься до рівносторонніх проявів сфери, яка дуже важлива в дослідженні творчої активності.

Інтуїція є важливим і, мабуть, найскладнішим, мало вивченим компонентом творчої активності. В інтуїції виділяються дві точки зору з проблеми диференціювання логічного та інтелектуального компонентів у її структурі. Інтуїція – це своєрідне "наїтіє" людини, здібність неначебто "раптово" згадувати істину на основі накопиченого досвіду, наявних знань про дану проблему.

В основі філософського інтуїтивізму лежать ідеї раціональної інтуїції Р.Декарта, інтуїтивного знання Спінози, чиста інтуїція Канта, метафізична "інтуїція" Бергсона, "бачення суті" Гуссерля, аксіологічний в етичний інтуїтивізм Д.Росса, М.Шелера та ін. На інтуїцію та її природу дивилися з різних точок зору ідеалістичних і теологічних поглядів. Інтуїція трактувалась як ірраціональне, містичне явище у середньовічних теологів, як "внутрішнє споглядання". Спіноза вважав інтуїцію "третім родом" пізнання, найбільш достовірним і важливим пізнанням, що захоплює суть речей. Вона часто розглядалась як містична здібність пізнання, несумісна з логікою і життєвою практикою.

Інтуїція – це не тільки озаріння, але й досвід. Тому Б.М.Кедров писав: "Без попередньої, інколи досить тривалої тяжкої роботи думки вченого чи винахідника, ніяка інтуїція не могла б дати плідного результату" /80, 28/. Інтуїція заснована на здатності індивіда відображати в ході інформаційної взаємодії з навколишнім, поряд з прямим (усвідомленим), побічний (неусвідомлений) продукт. Результати інтуїтивного пізнання з часом логічно доводяться і перевіряються практикою. Остаточне вирішення формується у підсвідомості, а звідти "спливає у свідомость" у готовому виді, як озаріння. В інтуїтивнім процесі відбувається актуалізація неусвідомленої інформації. Формування уявлень на основі асоціативного виникнення неусвідомленої чи забутої інформації, що часто відносяться до образно-просторового типу мислення, приводять до раптового бачення пошукової проблеми та її вирішення. "Інтуїція – це швидке вирішення, яке вимагає довгої підготовки, здатність швидко розбиратися в складній ситуації і майже раптово знаходити вірне вирішення" пише Б.М. Теплов [178, 318].

Ефект інтуїції викликає в особистості здивування і стимулює творче натхнення. Незбагненність результату, спонтанність і неусвідомленність інтуїтивного процесу часто приводить до думки про те, що інтуїцію розвивати чи складно, чи зовсім неможливо. Нестандартність ситуацій, жорсткий часовий режим, інколи недостатність інформації про причини поведінки особистості, стимулюють психолога опиратися на професійну інтуїцію, яка часто пропонує нам раптовий цілісний, гармонійний і якісний результат.

Свідомий контроль кожного етапу дозрівання ідеї не бажаний. Він часто відкидає спонтанно виниклу ідею на основі інтуїтивного процесу і порушує зв’язок втілення творчої ідеї. Для розвитку інтуїції необхідно бути чутливим до найменших "підсвідомих сигналів". А це відбувається ефективно тоді, коли особистість немов би "очищує свої сенсорні канали" сприймання навколишнього світу.

Важливим фактором творчої активності і засобом засвоєння суспільного досвіду є уява. В.В. Давидов розглядав уяву як важливе новоутворення дитини. Уява як психічний процес, полягає в створенні нових образів шляхом переробки образів, отриманих у попередньому досвіді, та продукуванні нових, ще не існуючих у природі. Уява і фантазія допомагають побачити та прогнозувати мету і наслідки своїх дій, проектувати динаміку розвитку продуктивних процесів.

Творча уява і багатство фантазії виражаються у незвичному комбінуванні елементів реальної дійсності й отриманні нових співставлень, які не зустрічаються в дійсності. Уява як психічний процес являє собою діяльність свідомості і виражається в створенні нових образів на матеріалі минулих сприймань. При такому підході, важливо провести яку-небудь чітку межу між уявою і творчістю.

Трохи відрізняється в цьому відношенні позиція А.В. Брушлинського. Під уявою А.В. Брушлинський розуміє дещо, що не підкоряються законам логічного опису і в сучасній психології не вивчене [128]. Не важко сперечатися про той факт, що основним у психологічній характеристиці творчої активності є розгляд створення в уяві образів предметів і явищ, які раніше не зустрічалися у практиці суб’єкта, що пізнає. Це своєрідна психічна, діяльність, яка характеризується високою продуктивністю в створені нових і оригінальних образів. "Діяльність уяви залежить від досвіду, від потреб та інтересів, у яких ці потреби виражаються, від комбінованої здібності справлятися в цій діяльності, втілення продуктів уяви в матеріальну форму; залежить далі від технічного уміння і від традицій, тобто від тих образів творчості, які впливають на людину [41 ,25].

До особливостей уяви відносять її перетворюючий характер. Як відмічав С.Л. Рубінштейн, уявляти – це означає перетворювати, створювати нове [160,121/. Новизна продукту – важлива характеристика уяви, – "... привнесення нового в саморух наших вражень так, що внаслідок виникає деякий новий, раніше не існуючий образ, складає саму основу тієї діяльності, яку ми називаємо уявою [41, 18]. Суб’єкт у процесі уявлення виділяє та фіксує найбільш значимі для нього особливості предметів, явищ дійсності, він видозмінює форму та характер отриманої інформації у відповідності із своїми оцінками, своїм емоційним ставленням. Тому, в процесі уяви отримання строго певного, стабільного результату, навіть в схожих умовах, неможливе.

Антиципація також входить до основних факторів розвитку творчої активності. Феномен антиципації у тому, що вона об’єднує інтуїтивну і конгітивну сфери. Інтуїтивне передбачення здійснюється на емоційно-інтуїтивних процесах і проектуванні перспектив майбутнього на основі пізнавальних процесів. Таким чином, антиципація базується на інтуїтивних і когнітивних функціях психіки. Отже, "поняття антиципація включає два важливих для психологічного аналізу моменти. По-перше, мається на увазі вгадування наперед, передбачення і очікування тих чи інших подій, тобто виявлення когнітивної функції психіки, – пишуть Б.Ф. Ломов і Є.Н. Сурков; по-друге, готовність до зустрічі з цими подіями і упередження їх діяльності, тобто виявлення регулятивної функції психіки. Це поняття охоплює досить широке коло психічних явищ, які відносяться до різних форм і рівнів упереджуючого відображення дійсності" [99, 22]. Воно виражається в здібностях до інтуїтивного і когнітивного передбачення динаміки розвитку творчої активності та моделювання продуктивного результату. "Антиципація – це здібність (у самому широкому смислі) діяти і приймати ті чи інші рішення з певним часово-просторовим упередженням у відношенні до очікування майбутніх подій" [40, 531].

Антиципація як психологічний феномен має значення в структурі творчої діяльності, особливо при проектуванні перспектив майбутнього. Функції творчої активності виявляються у феноменах антиципації, у взаємозв'язку з уявою, що дозволяє розглядати специфічні інтегральні характеристики творчих явищ.

Прагнення багатьох дослідників акцентувати інтелектуальне тлумачення творчої активності за рахунок емоційних характеристик приводить до роз'єднання психічних сфер: інтелектуальної та емоційної. Неадекватність подібного механічного обґрунтування традиційних підходів до вивчення проблеми приводила до взаємоуособленості чи зовнішньому об'єднанню розрізнених явищ в деякий загальний конгломерат без необхідного поглиблення вихідних уявлень про внутрішні підсвідомі процеси творчої активності, що підкреслювалось рядом психологів (Л.М. Анциферова, Л.С. Виготський, Я.О. Пономарьов, М. Г. Ярошевський та ін.).

Співробітництво логічного і емоційного у сфері творчої активності ми знаходимо працях А.Маслоу він виділяє дві фази творчості: імпровізацію і натхнення. Творча особистість у стані натхнення втрачає минуле і майбутнє і живе тільки теперішнім моментом, вона повністю заглиблена, зачарована і завантажена теперішнім, поточною ситуацією, яка здійснюється тут і тепер, предметом своїх знань [106]. На наступній стадії, при розробці, підключається логічний розвиток ідей. Не викликає сумніву той факт, що тільки у взаємодії емоційно-інтуїтивних та інтелектуально-когнітивних процесів відбувається динаміка розвитку творчої активності старшокласників. Підсвідомі емоційно-інтуїтивні процеси тісно пов'язані зі свідомими інтелектуально-когнітивними, вони існують у взаємозв'язку із взаємодинамікою.

Когнітивна сфера базується на пізнавальних процесах, включає творче мислення, інтелект, інтелектуальну активність, оригінальність та гнучкість мислення рефлексію, самооцінку, які складають модель категоріальної системи розвитку їх творчої активності.

Важливим фактором творчої активності є творче мислення. Воно здатне абстрагуватися від реальних можливостей, варіантів і на шляху пошуку нових, відкривати невидимі існуючі потенційні можливості інтелекту у внутрішнім свідомім інтелектуально-когнітивнім процесі творчої активності. Виділяються два типи мислення: конвергентне (репродуктивне, нетворче) і дивергентне (відкрите, конструктивне, творче) та відповідно два типи особистості: "інтелектуалів" і "творчих". Творчі особистості характеризуються оригінальністю процесу свідомості, емоційною лабільністю, імпровізаційністю та високим рівнем інтелекту.

Для інтелекту суттєво є спрямованість, яка залежить від мотивації та домінуючих потреб особистості, що пов’язують її з зовнішнім світом, від характеристики суб’єктивності людини, її внутрішнього світу. Особистістю актуалізуються лише ті знання, які допомагають їй освоїти пізнання об’єкта і включити його у свій блок знань.

Поняття інтелекту по різному трактувалося в психологічній науці. Створено приблизно сім моделей інтелекту, вбираючих у себе структурні компоненти, змістовну сторону, операційні механізми. Однією з перших виділилась модель інтелекту Дж.П.Гілфорда, яка включає декілька груп інтелектуальних здібностей:

- здатності пізнання: відкриття, повторне відкриття чи впізнавання;

- пам’ять: зберігання того, що було пізнане;

- два види продуктивного мислення:

1) конвергентне мислення припускає якість результату на основі однієї правильної відповіді (кращий чи звичайний);

2) дивергентне мислення припускає варіативність відповідей, альтернативний вибір через пошук у різних напрямках;

- оцінка: якості, правильності, відповідності чи адекватності того, що ми знаємо, пам’ятаємо і створюємо за допомогою продуктивного мислення.

Інтелект є властивістю людини як свідомої істоти, що включає здатність мати наміри і планувати свої дії; передбачати наслідки своїх вчинків; знати свої цілі та уміти будувати пропозиції; контролювати свої потреби, уміючи перенести час їх задоволення; здатність і думці переміщувати у "просторі можливостей", звертатися до минулого та майбутнього; інтелект відображає дійсність у такий спосіб, який дозволяє її змінювати; в інтелекти приховується можливість соціального ризику (відмова від традицій, відкриття нового).

Таким чином, у психології є багато підходів до даної предметної галузі. Творча активність – це високо мотивований стан особистості. Вона спрямована на пошукову діяльність на основі творчого потенціалу, у формі екстеріоризації та інтеріоризації. Цей процес базується на принципі взаємозв’язку підсвідомого і свідомого. Творча активність виражається у творчому стані особистості: активно-пошукової, перетворюючої та утворюючої. Вона стимулює динаміку утворюючого процесу і втілюється в продукті творчої діяльності.

Отже, творча активність:

1. суб’єктивне утворення особистостей;

2. високо мотивований стан особистостей за умови значимості творчої діяльності;

3. мотивована спрямованість на пошукову діяльність, яка втілюється в готовності та відкритості до творчої діяльності;

4. виступає у формі механізму емоційно-інтуїтивної, інтелектуально-когнітивної та активно-пошукової перетворюючої діяльності.

Методологічний шлях пізнання творчої та інтелектуальної активності в процесі розвитку творчої індивідуальності розглядається з позиції і унікальності особистості творця, здатності його до творення нових матеріальних і духовних цінностей. Методологія як шлях пізнання, розвитку творчої, індивідуальної особистості, багатогранна. Концепція детермінізму заснована на визначенні об’єктивного, закономірного взаємозв’язку явищ, матеріального і духовного світу, у творчій індивідуальності, які відображаються в основних процесах творчої діяльності. Розкриємо деякі, найбільш значимі аспекти цієї фундаментальної проблеми.

Існує багато тлумачень індивідуальності. Індивідуальність – це неповторна своєрідність особистості, сукупність якостей, що відрізняють даного індивіда від всіх інших. У найбільше загальному плані індивідуальність характеризується єдністю в її якісних відмінностях, що протиставляється типовому як загальному, властивому всім елементам даного класу. Е.В.Ільєнков у роботі "З чого починається особистість" виділяє умови виникнення індивідуальності. Людська індивідуальність існує тільки там, де одне органічне тіло людини знаходиться в особливім соціальнім відношенні до самого себе, опосередкованим через відношення до іншого, такого ж тіла за допомогою штучно створеного "органу", "зовнішньої речі" – за допомогою засобу спілкування [75]. Таким чином, Е.В.Ільєнков виводить індивідуальність особистості з розвинутої здатності, яка знаходиться в соціальному відношенні до самої себе чи самовідношеннях в термінах "Я-концепції".

Творчий індивідуальний профіль особистості виявляється у винахідливості, оригінальності, не стереотипності, творчій уяві, продуктивному мисленні, асоціативному сприйманні, кмітливості, інтуїції, емпатії, культурі почуттів і натхненні. Серцевиною творчої індивідуальності є продуктивна самосвідомість, під якою розуміємо: усвідомлення неповторності особистості при порівнянні себе з іншими; сукупність творчих виявлень і уявлень про себе, що мають складну структуру; цілісність і гармонійність, внутрішню єдність індивідуальних творчих особливостей; динамічність процесу особистого саморозвитку особистості і становлення її як творця; створення своєї індивідуальності з метою нестандартного вираження і виявлення себе; самоствердження особистості, розвитку почуття власної гідності та самосвідомості.

Внутрішні протиріччя процесу розвитку творчої індивідуальності полягають в тому, що з одного боку, він є соціалізацією особистості, тобто наслідуванням соціального досвіду, з іншого – індивідуалізацією, тобто розвитком неповторності й унікальності особистості. С.Л.Рубінштейн, протиставляючи "індивідуальні властивості особистості" і "особистісні властивості індивіда", писав, що властивості особистості ніяк не зводяться до її індивідуальних особливостей. Вони залучають і загальне, і особливе, і одиничне. Особистість тим значиміша, чим більше в індивідуальному заломлюванні в ній представлено загальне [162, 309]. Таким чином, розвиток в особистості індивідуального прямо пропорційний удосконаленню ній творця. Чим більше у ній індивідуального і неповторного, тим більш вона досконала.

Людина як суб’єкт індивідуальної творчості – це окремо взята творча особистість, яка наділена різноманітними творчими якостями і прагне ці якості привести в рух, реалізувати у напрямі назовні від себе, перетворюючи світ, чи всередину себе, тобто постійно змінюючи, вдосконалюючи себе саму. Суттєвою, найбільш інтимною властивістю творчої особистості, з точки зору Д.Б.Богоявленської є інтелектуальна ініціатива, яка розуміється "як продовження мисленнєвої діяльності за межами ситуативної заданості, не обумовленої ні практичною нуждою, ні зовнішньою чи суб’єктивною негативною оцінкою роботи" /19, 22/. Розглянемо детальніше уявлення щодо механізмів творчості Д.Б.Богоявленської, які вирішуються автором в процесуально-діяльнісній парадигмі.

Діяльність завжди здійснюється особистістю. Її цілі і мотиви здійснюють вплив на рівень виконання діяльності. Якщо цілі особистості лежать поза самою діяльністю – людина працює за суто прагматичної мети отримання матеріальних чи соціальних дивідендів (приміром, гроші, престиж тощо), то діяльність (що здійснюється на рівні дії) виконується у кращому випадку добросовісно і її результат навіть при блискучому виконанні не перевищує нормативно необхідного. Відмічаючи високі здібності такої людини, не слід говорити про її високий творчий потенціал, оскільки творчість передбачає співпадання мотиву і цілі, тобто захопленість самим предметом, поглиненість діяльністю. У цьому випадку діяльність не призупиняється навіть тоді, коли виконана вихідна задача, реалізована початкова ціль. Те, що людина робить з любов’ю, вона постійно вдосконалює, реалізуючи все нові задуми, народжені в процесі самої роботи. В результаті новий продукт її діяльності значно перевищує початковий задум. В цьому випадку можна говорити, що має місце розвиток діяльності за ініціативою самої особистості (фактично саморозвиток діяльності), чим і є творчість.

Таким чином, творчі здібності розглядаються Д.Б.Богоявленською не як особливий, самостійний вид здібностей, який виступає в якості окремої модальності, а притаманні любому виду праці. Інакше кажучи, творчість – це здатність не просто до вищого рівня виконання будь-якої діяльності, а до її перетворення і розвитку. Самочинний розвиток діяльності, який здійснюється поза утилітарною потребою, за власною волею, вільним вибором (за Богоявленською "ситуативно нестимульована продуктивна діяльність") – це і є прояв справжнього суб’єкта діяльності. Таким чином, не особлива специфічна здібність, а позиція суб’єкта діяльності визначає можливість творчих досягнень.

Одиницею аналізу творчості з точки зору Д.Б.Богоявленської є інтелектуальна активність. Висхідне поняття "інтелектуальна активність" розглядається автором не традиційно як синонім діяльності чи її тонусу (що обумовлюється не в останню чергу первинним тлумаченням слова activus: діяльний, енергійний), а пов’язане з більш пізньою традицією, розробленою в працях Н.А.Бернштейна – як ініціативна початку з середини. Це – інтегральна властивість людини, яка забезпечує ситуативно не стимульовану ззовні можливість виходу за межі заданої ситуації, діяти поза вимог ситуації, тобто дозволяє вийти за рамки зовнішньо доцільної діяльності і здійснити власне цілепокладання /19, 10/. (У такому розумінні "інтелектуальна активність" є конкретною презентацією марксовського розуміння творчості як предметно-практичної діяльності, в процесі якої людина виходить за межі "раніше встановленого масштабу", за рамки простої доцільності, пізнаючи і перетворюючи оточуючий світ і саму себе). Інтелектуальна активність – виключно особистісна властивість, здатність цілісної особистості, інтегральна властивість, основними компонентами якої є інтелектуальні (загальні розумові здібності) і не інтелектуальні (перш за все мотиваційні) фактори розумової здібності.

Згідно Д.Б.Богоявленської, доцільно розрізняти три прояви інтелектуальної активності – стимульно-продуктивний, евристичний, креативний:

- стимульно-продуктивний – діяльність може мати продуктивний характер, але кожного разу це визначається дією якого-небудь зовнішнього стимулу. Вищі прояви на цьому рівні відображають високий ступінь розвитку розумових здібностей;

- евристичний – діяльність набуває творчого характеру. Маючи достатньо надійний спосіб рішення, людина продовжує аналізувати склад, структуру своєї діяльності, співставляє між собою окремі задачі, що приводить її до відкриття нових, оригінальних, зовнішньо більш винахідливих способів рішення. Кожна знайдена закономірність переживається самим суб’єктом діяльності як відкриття, творча знахідка. У той же час вона оцінюється як новий, "власний" спосіб, який дозволить йому вирішити поставлені перед ним задачі;

- креативний – самостійно знайдена емпірична закономірність не використовується як прийом рішення, а виступає у якості нової проблеми. Відшукані закономірності піддаються доказу шляхом аналізу їх вихідної генетичної основи. Тут, власне, вперше виникає феномен справжнього цілепокладання. Дія індивіда набуває породжуючого характеру і все більше втрачає форму відповіді: його результат ширший, ніж вихідна ціль. Таким чином, творчість, власне, починається там, де перестає бути тільки відповіддю, тільки рішенням раніше поставленої задачі. При цьому вона залишається і рішенням, і відповіддю, але разом з тим у ній є дещо "зверх того" [22].

Онтогенетичний аспект психології творчості залишається актуальним і викликає підвищену увагу як науковців, так і практичних працівників (психологів та педагогів). Традиційними є питання щодо витоків творчої активності людини, ролі генетичного фактору в її формуванні (так звана проблема задатків), значення освіти та соціального оточення в цілому. Досить плідним, на наш погляд, для осмислення закономірностей розвитку творчої активності людини в онтогенезі може стати звернення до гіпотези В.В.Давидова про роль уяви в становленні особистості.

Щоб повніше зрозуміти сутність положень автора і оцінити їх вишуканість слід звернутись, насамперед, до поглядів на особистість і її розвиток, які для самого В.В.Давидова є фундаментальними. Центральна думка формулюється таким чином: "Розуміння особистості як цілісного і самодіяльного суб’єкту, що відтворює суспільні зв’язки, дозволяє співвіднести, на наш погляд, проблему особистості і проблему творчості як процесу створення нових форм суспільного життя /54, 45/. Важливим є те, як саме співвідносяться у автора ці проблеми. Їх специфічне поєднання народжує тезу про те, що особистістю є творчо ("вільно") і талановито діюча людина, що створює нові форми існування /54, 47/. Отже, для В.В.Давидова творчість є вихідною сутністю і всезагальною основою особистості. Взагалі, слід зазначити, що творча активність як атрибут особистості розглядається далеко не лише Давидовим, адже той факт, що лише особистість здатна до творчості є і безперечним, і дуже гарно помітним. Але тут мова йде дещо про інше – реально перед нами, мабуть, найкоротше і найзмістовніше визначенні особистості. Розгляд творчості як дійсного підгрунтя особистості призвів до того, що, свого часу, і сам В.В.Давидов, і його наукова школа пережили звинувачення в інтелектуалізмі: ніби-то така постановка питання означає, що дійсними особистостями є люди, які постійно створюють щось нове. А оскільки таке відбувається найчастіше в галузі розумової праці, то інші люди ніби-то й не є справжніми особистостями. Уважне прочитання праць В.В.Давидова, Ф.Т.Михайлова, Е.В.Ільєнкова [54, 112, 76] засвідчує, що ніхто з них не думав так спрощено. Всі вони сходяться на тому, що творчість є основою особистості: Ф.Т.Михайлов акцентує той момент в житті людини, що стосується присвоєння культурно-історичного досвіду: присвоєння означає не просто оволодіння, переживання, тобто створення у власній активності свого власного внутрішнього світу на основі світу зовнішнього [112]. Фраза Е.В.Ільєнкова про те, що особистість може робити все, що роблять інші, але хоча б трішечки не так, по-своєму, і в цьому вона по-справжньому незамінна і безцінна, теж означає оцінювання творчої активності як вихідної [76]. Ми, однак, ніде не бачимо спроби відокремити власне соціальний аспект творчості (рівень користі від того, що створено), адже вказані філософи аналізують зовсім інший аспект дійсності – власне, простір внутрішнього світу людини. І тут ніхто не може сумніватися, що цей світ створюється самою людиною, і лише постільки, це відбувається, людина і стає особистістю. Видно, що тут дуже близько до теорії самоактуалізації А.Маслоу [105], але вітчизняна теоретична традиція, на наш погляд, точніша: ще від С.Л.Рубінштейна ми знаємо, що створення особистістю свого внутрішнього світу відбувається, в реальності, в процесі створення світу зовнішнього – світу своїх стосунків і продуктів діяльності [162]. Рубінштейн, звичайно, абсолютно правий, коли говорить, що актуальна потреба людини спрямовувати свою творчу активність на себе означає, насправді, відліт від активного життя і деградацію. Здається, А.Маслоу починає помічати цей суттєвий нюанс лише в останній своїй роботі [105].

В своїй останній книзі В.В.Давидов уточнює позицію, і саме тому у визначенні вперше з’являється термін “свобода”. Будь-яка дія людини є творчою в тій мірі, в якій вона є вільною, тобто породженою своїм внутрішнім світом (це дуже близько, як бачимо, до поняття інтринсивної мотивації Г.Хекхаузена та “переживання особистісної причетності” де Чармса) [189]. В цьому смислі найпершим і найпростішим репрезентантом творчої активності є, безумовно, акт цілепокладання. Не дуже зрозуміло, чому дослідники явища цілепокладання так настійливо намагаються розвести в ньому мисленеві дії і уяву, адже дуже гарно видно, що воно не тільки не розводиться, але, більше того ці дві сторони покладають і передбачають одне одного. Мета завжди створюється, отже не може бути ніякої мови про відсутність тут уяви, а з іншого боку – мета не може називатися метою, якщо в її створенні не приймає участь мислення – тоді це марення. Взагалі-то , це настільки зрозуміло, що навіть не цікаво. Набагато важливіше те, що відбувається в системі “мета – результат – наслідки” (ця площина на наш погляд, і є ключовою в акті цілепокладання, а зовсім не площина “мета – засіб”, як це розуміється деякими дослідниками). У переживанні суб’єктом колізій, пов’язаних співвідношенням мети, і результату і наслідків дії, ми бачимо, крім всього іншого, уяву, так би мовити, в чистому вигляді. З цього приводу, звернімось до В.В.Давидова: “В психології відома, – зазначає він, – така характерна риса образів уяви як гнучкість і динамічність, що дозволяє людині виокремлювати різні властивості своїх образів, а потім об’єднувати їх. Якусь властивість власного образу людина, може відокремити від інших властивостей, а потім перенести її на такий образ, котрий сам по собі її не має – тоді й виникає новий образ. Якщо, керуючись цим новим образом, людина зможе перетворити будь-який реальний предмет, то тим самим з’являється й нова “річ”/54, 128/. Якщо перенести це на процес вільної дії і виходити з того, що мета є образ бажаного результату, то виявиться, що думка Давидова має цікаве продовження. Адже нова “річ” є результатом, і його співвідношення з метою – “первинним образом” є завжди проблематичним (в гострому випадку результат може навіть суперечити меті), а з іншого боку, і сама дія, і результат обростають масою супроводжуваних ефектів, тобто – наслідків. Отже, внутрішня психологічна динаміка суб’єкта являтиме собою постійну до- і перебудову вихідного образу. Дана активність, безумовно, є творчою, і вона, безумовно, являє собою роботу уяви як такої.

Слід відзначити, однак, що акт цілепокладання є дійсно репрезентантом, але не витокою творчої активності. Якщо критерієм особистості вважається наявність у індивіда творчих можливостей, то висхідними рисам, які їх зумовлюють є, вважає В.В.Давидов, “потреба індивіда в активному творінні. Ця потреба є смислоутворюючою і тим самим підпорядковує собі інші потреби предметно – речового характеру, пов’язані із споживанням” [54, 56]. Схоже, що ця потреба онтогенетично з’являється дуже рано, і стосується вона моделювання дитиною нових стосунків з дорослими. Ми спостерігали дитину від року до двох, виокремивши в її поведінці цікаву форму активності, спрямовану на порушення деяких норм поведінки в родині. В принципі, такі дії були предметом дослідження в дитячій психології [64], автори кваліфікують їхню суть, як розвиток засобів привертання уваги дорослого до себе. Це, безумовно вірно, але тут далеко не вся суть. Відзначимо, що дитина цього віку, якщо вона живе в нормальній сім’ї (а наш досліджуваний був саме таким), не має великих проблем з дефіцитом уваги з боку дорослих, а з іншого боку – вона має дуже багато різних інших засобів привернути цю увагу (причому, як старих, “перевірених”, так і нових), і загалом, вона дійсно їх активно і “всебічно” використовує. Між тим, наші спостереження засвідчують, що досліджувана система активності є дійсно відокремленою і несхожою на інші. Можна було б подумати, що такі дії привертають увагу дитини новою реакцією дорослих. Це – санкціонування. Але, з іншого боку, санкціонуються не лише вони (санкціям підлягає вередування, небажання їсти, деякі фізіологічні прояви тощо, отже це зовсім не нова реакція дорослого). Слід мати на увазі також певну парадоксальність самого вислову – “санкції подобаються”, адже вони пов’язані з дискомфортним переживанням. Між тим, поведінка ця дуже важлива: зацікавлює те, що вона має мало не нав’язливий характер.

Забігаючи в кімнату, де стоїть телевізор, Арсен (1,5 року) майже зразу прямує до апарату і натискує на кнопки, що йому робити забороняють. Його лагідно відговорюють, кажуть, що так не можна і відводять від телевізора. Але він – повертається, роблячи це безліч разів. Хлопчик явно показує, що йому абсолютно не цікаво, що відбувається з телевізором, а цікаво йому те, що це заборонено, що з ним спілкуються з цього приводу і отже цікаво повертатися до апарату знову і знову. Нам скажуть, і ми згодимось з тим, що це така гра, але ж, що викликає її, навіщо вона? Якщо процес має продовження, воно пов’язане зі зміною тону. Тепер дорослі вже не такі лагідні, вони забороняють, підвищують голос і взагалі починають робити багато неприємних речей. Але дитина, практично ніколи не відступає одразу. Арсен обов’язково пройде весь сценарій, і злякається, і розлютиться, і розплачеться. І це вже якось важко назвати грою і розвагою. У нього є кілька таких ситуацій (кидає виделку або ложку, намагається їсти руками з тарілки, грається з дідусем “забороненими” речами типу запальнички або пачки цигарок і т.д.) Крім того, він досить активно “шукає нові пригоди”. Не завжди, звичайно, ситуації є повністю розгорнутими. Іноді, на жаль, вони завершуються досить швидко. Але, безумовно, є прагнення і задоволення від такої поведінки. Повторимось, ми дійсно згодні з тим, що такі дії – це і привертання уваги, і комунікація, але не це є головним. Ця “заборонена територія” виникає, звичайно, випадково, але вона притягає тим, що дитина в ній вперше ( ще задовго до кризи 3-х років) робить так, як хоче сама. Нам здається, це є перші вільні дії, і в цьому їх сенс. Потреба створення нового тут власне має вигляд потреби створити нового себе (відчуття “Я” виникає і не може не виникнути тут, оскільки воно вперше стає виокремленою інстанцією, яка репрезентує і перетворює і внутрішні імпульси і зовнішні впливи).Саме це нове чудове відчуття приваблює дитину і змушує продовжувати поведінку навіть в негативному емоційному “режимі”. В побутовій психології говорять про “ранню впертість”, і це дуже вірно, адже ж впертою може бути тільки особистість. Чому ми вважаємо таку поведінку творчою? По – перше, тут дитина створює власну мету. Наші спостереження надійно засвідчують, що ця мета вже дуже складна: вона не в тому, щоб натиснути на кнопку або скинути зі стола виделку. Метою є нова модель комунікації, де дитина є “я – суб’єкт”. Ця мета – образ завжди добудовується, оскільки результат не “хоче” з нею співпадати, а з іншого боку – не очікувано для дитини виникають численні наслідки, які теж слід пережити. Постійність, “нав’язливість” таких ситуацій викликана необхідністю “програвання” переживань, що виникають. До речі, такою поведінкою дитина стимулює, на наш погляд, і творчість дорослого – кінець кінцем виникає новоутворення “не можна”. (До речі, коли тобі говорять “не можна”, це означає, що з тобою... рахуються, тобто виникає суб’єктність стосунків).

В цілому, наші спостереження підтверджують висновки В.В.Давидова і В.А.Роменця [158], які на іншому експериментальному матеріалі доводять, що творча активність виникає раніше 3-х років (криза “Я сам”). Ми б сказали сміливіше: виникнувши у зіткненні з системою норм, ця активність відкриває дитині світ, де можна – світ гри, казки і художньої творчості. Коли творча активність “розряджається” в образ уяви, а не в реальну поведінкову дію (Л.С.Виготський назвав це “другим” проявом почуття), виникає другий пласт свідомості – і це вже доросла свідомість. Дитині – таки вдається побудувати модель іншої комунікації “іншого світу”, і вона якимось, поки що невідомим, чином розуміє, що це – її творіння і воно – не реальний світ. Можливо, саме тут ми знайдемо дійсне пояснення символізму. “Виникнення особистості дитини пов’язане, – зазначає В.В.Давидов, – не з формуванням у неї стійких і супідрядних мотивів (хоча й не дуже важливо), а перш за все з тим, що саме в дошкільному віці інтенсивно розвивається уява як основа творчості, створення нового” [54, 125-126].