Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
індз критика.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
478.72 Кб
Скачать

Тема: Інтертекстуальна перспектива у літературно-критичних студіях сучасних дослідників

Вступ

Текст художнього твору як результат індивідуально-авторської мовотворчості митців слова є передусім категорією мовознавчою. Інтертекстуальність – загальновживане поняття текстологічної теорії постмодернізму, де сама ідея текстуальності невіддільна від інтертекстуальності і ґрунтується на ній. Смисл тексту можна розуміти, лише взявши до уваги увесь дискурс, у який вміщений цей текст.

Концепція інтертекстуальності пов’язана з фундаментальною ідеєю неокласичної філософії про активну роль соціокультурного середовища в процесі смислорозуміння і смислопородження. У науково-теоретичному дискурсі поняття інтертекстуальності набуло поширення в ХХ ст. Перші праці, у яких порушувалися проблеми виходу за межі тексту, належать М. Бахтіну, який сформулював концепцію діалогічності та двоголосся. На основі аналізу концепції «поліфонічного роману» М. Бахтіна французькою дослідницею семіотики Ю. Крістевою був запроваджений у 1967 році термін «інтертекстуальність». Теорія інтертекстуальності, сформульована Р. Бартом, Ю. Крістевою, М. Бахтіним, стала продовженням роботи над концепцією «наднаціонального» характеру світової літератури американських літературознавців Р. Уеллека та О. Уоррена.

У другій половині XX – поч. ХХІ ст. проблеми інтертекстуальності стали в центрі наукових досліджень як західноєвропейських (Р. Барт, К. Леві-Стросс, Ж. Деррида, Ж. Женетт, Ю. Крістева, М. Риффатерр, А. Бенкет, О. Розеншток-Хюссі, С. Фіш, Р. Богранд, Р. Лахман, А. Вежбицька, Н. П’єге-Гро, З. Мітосек, Р. Нич та ін.), російських, білоруських (М. Бахтін, Д. Лихачов, Ю. Лотман, Р. Якобсон, Ю. Тынянов, О. Жолковський, Ю. Степанов, І. Смирнов, С. Смольников, О. Кубрякова, Н. Кузьміна, Н. Родіонова, П. Тороп, В. Григор’єв, І. Арнольд, Б. Гаспаров, І. Ільїн, М. Ямпольський, Н. Арутюнова, М. Кожина, З. Тураєва, Н. Фатєєва, І. Штерн, Г. Денисова, Н. Маньковська, В. Мокієнко, К. Сидоренко, С. Іонова, Т. Сильман, Г. Слишкін, О. Дронова, В. Карасик, С. Кураш, В. Манакін, А. Жулинська, І. Шаповалова, О. Стиріна, Е. Усовська, К. Усачова, Г. Стояцька, К. Ісаєнко, А. Троїцька, Т. Литвиненко та ін.), так і українських філософів, літературознавців та мовознавців (О. Селіванова, Ф. Бацевич, В. Кононенко, С. Єрмоленко, В. Жайворонок, Д. Наливайко, І. Бехта, Т. Радзієвська, Н. Слухай, Н. Зборовська, Т. Гундорова, Л. Даниленко, М. Зубрицька, І. Голубовська, К. Серажим, Т. Михед, І. Бетко, Г. Сюта, О. Брайко, Т. Остапчук, А. Маєвський, Г. Райбедюк, І. Приліпко, О. Рябініна, Н. Зражевська, Р. Трифонов). Мовознавчі дослідження феномену інтертекстуальності базуються переважно на художніх текстах.

Сьогодні проблема інтертекстуальності цікавить не лише фахівців з лінгвістичної поетики, але й представників багатьох інших лінгвістичних та загальнофілологічних наук. Поняття інтертекстуальності останнім часом значно розширило свої межі, змінивши уявлення про текст як гомогенну структуру і запропонувавши натомість розуміння тексту як гетерогенної структури. Інтертекстуальність повністю змінює статус тексту: дискретність і різнорідність стають його конститутивними особливостями. Вона також порушує лінійний характер читання тексту, спонукаючи читача до когнітивно-асоціативної діяльності в процесі його сприйняття.

Актуальність дослідження інтертекстуальності українського художнього дискурсу визначається тим, що сучасна лінгвістика на перший план висуває мету комунікативної взаємодії індивідів, орієнтованої на діалогічне взаєморозуміння відповідно до параметрів мови, середовища, культури. Необхідність вивчення мовознавчого аспекту досліджуваного феномену зумовлена тим, що інтертекстуальність вивчалася передусім у зарубіжному і деякою мірою вітчизняному літературознавстві, тому потребує пильної наукової уваги з боку мовознавців. Обрана для дисертаційного дослідження тема просуває розроблення означеної мовознавчої проблеми на шляху її наукового осягнення.

Метою дослідження вважаємо здійснення шляхом текстового аналізу лінгвістичного виміру характерних ознак і проявів інтертекстуальності як структурної і стильової риси літературно-критичних студій сучасних дослідників..

Відповідно до поставленої мети дослідження передбачаємо розв’язання таких завдань: дослідити історію формування й розвитку теорії інтертекстуальності; з’ясувати поняття інтертекстуального підходу; визначити поняття інтертекстуальності як продуктивного інструментарію дослідження системи міжтекстових стосунків; проаналізувати види і форми інтертекстуальності; виявити структурну ознаку інтертекстуальності українського постмодернізму; проаналізувати роман Ю.Андруховича з точки зору інтертекстуального дискурсу.

Об’єкт дослідження – ітретескст.

Предметом дослідження є інтертекстуальна перспектива у літературно-критичних студіях сучасних дослідників.

ПОДСЕКЦИЯ 6. Филология и журналистика. Меркотан Л. Й. аспірантка кафедри української мови. Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

ГЕНЕЗИС ТЕОРІЇ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

Однією з найактуальніших теорій, яка все частіше перебуває в центрі уваги вітчизняних і зарубіжних літературознавців, є теорія інтертекстуальності, апологетом якої вважається М. Бахтін [3], оскільки саме його праця „Проблема змісту, матеріалу та форми у словесній художній творчості” надихнула відомого теоретика постструктуралізму Ю. Крістєву [5; 6] на створення та введення в науковий обіг терміну „інтертекстуальність”. Виникнення проблеми інтертекстуальності є закономірним результатом сучасного розвитку науки про мову, оскільки концепція інтертекстуальності вийшла далеко за межі теоретичного осмислення сучасного культурного процесу, який переживає інтеграцію класичної, неокласичної та постмодерністської наукових парадигм.

Починаючи з 60-х років ХХ ст., відтоді, як категорія інтертекстуальності набула значущості в постструктуралізмі, об'єктом зацікавлення науковців різноманітних напрямів є проблеми інтертексту. Різноманітні погляди на ключові аспекти зазначеної категорії висвітлені в роботах Р. Барта, М. Бахтіна, М. Бологової, Т. Борисової, Б. Гаспарова, Дж. Гопкінса, Ж. Дерріда, У. Еко, Ж. Женет, Л. Жені, І. Ільїна, Г. Косікова, Ю. Крістєвої, Ж. Лакан, Є. Левченко, Ю. Лотмана, Ж.-Н. Марі, Н. П’єге-Гро, С. Рабо, М. Ріффатера, О. Ревзіної, М. Фуко, А. Чувакіна та ін. Незважаючи на

численні рефлексії з приводу феномену інтертекстуальності, у розвідках міжтекстових взаємодій не досягнуто повної узгодженості, тому важливим, на нашу думку, є дослідження генезису категорії інтертекстуальності, що дасть змогу краще зрозуміти сутність зазначеного явища та простежити шлях його розвитку від зародження ідей інтертекстуальності в середині ХХ століття до сучасних інтерпретацій.

    • Ямпольський [15] констатує, що теорія інтертекстуальності базується на „поліфонічному літературознавстві” М. Бахтіна, працях Ю. Тинянова про пародію

і дослідженнях анаграм Фердінанда де Соссюра. Розглянемо зазначені розвідки детальніше.

Основи виникнення та розвитку теорії інтертекстуальності були закладені ще в ранніх роботах М. Бахтіна [3; 4]. Однією з теоретичних ідей М. Бахтіна була ідея поліфонічності як основної засади жанру великої прози. Він перший висловив думку про те, що текст пов'язаний особливими відношеннями не тільки з елементами системи мови, але й з іншими текстами. У своїй праці дослідник приходить до висновку, що „...за кожним текстом стоїть система мови. У тексті їй відповідає все повторене та відтворене й те, що повторюється та відтворюється, все, що може бути

подано поза даним текстом. Проте одночасно кожен текст (як висловлювання) є чимось індивідуальним, єдиним, неповторним, і в цьому весь його сенс... Стосовно цього моменту все, що повторються й відтворюється, стає матеріалом і засобом. Це дещо виходить за межі лінгвістики й філології. Цей другий момент (полюс) притаманний самому тексту, але розкривається він тільки в ситуації й у ланцюгу текстів (у мовленнєвому спілкуванні цієї галузі). Цей полюс пов'язаний не з елементами (які повторюються) системи мови (знаків), але й з іншими текстами (які не повторюються) особливими діалогічними й діалектичними відношеннями” [4, с. 283-284].

Друга важлива концепція М. Бахтіна – це концепція діалогічності та двоголосся. Термін двоголосся російський літературознавець розумів у двох значеннях. По-перше, двоголосся – це характеристика будь-якого мовлення, бо мова є суспільним феноменом і не може бути нейтральною і позбавленою інтенційного характеру. По-друге, двоголосся – це важливий елемент будь-якого прозового твору і дискурсу, бо на кожному слові залишаються сліди, „маркери” чиєїсь сказаності [9, c. 308]. У своїх текстах М. Бахтін розрізняє одноголосі (монологічні) та двоголосі (діалогічні) висловлювання. Одноголосі висловлювання не позначені „слідами цитувань”, і прикладом таких цитувань може бути професійна мова. Двоголосе слово завжди включає перед-існувания іншого голосу й дає змогу почути його відлуння як частину „архітектури” дискурсу. Ідея діалогізму М. Бахтіна дає можливість розглядати текст як невід’ємну ланку безперервного процесу спілкування, а всю світову культуру – як полілог, у якому беруть участь голоси і минулого, і сучасного.

Ще одним вкладом М. Бахтіна у формування теорії міжтекстових зв'язків стали його ідеї про „чуже слово”. Термін „чуже слово” стосується теорії, згідно з якою, всі слова для кожної людини діляться на „...маленький світ своїх слів (які усвідомлюються як свої) та величезний необмежений світ чужих слів” [4, с. 347-348].

„Я живу у світі чужих слів, і все моє життя є орієнтацією в цьому світі, безкінечно різноманітною реакцією на чужі слова, починаючи від їхнього засвоєння (в процесі початкового оволодіння мовленням) та закінчуючи освоєнням багатств людської культури (виражених у слові чи інших знакових матеріалах” [4, с. 347-348]. М. Бахтін вважав будь-який текст діалогічним, тобто є діалогом автора зі всією попередньою та сучасною йому культурою.

Ідеї М. Бахтіна про „чуже слово” та діалогічність стали відправною точкою для побудови сучасної теорії міжтекстових зв'язків.

У дослідженнях вітчизняних лінгвістів, які займаються вивченням праць М. Бахтіна, терміни „поліфонічність”, „чуже слово” були узагальнені поняттям „теорія діалогізму” (І. Арнольд, І. Ільїн).

Біля витоків методологічних засад дослідження інтертекстуальності стоїть також і Ф. де Соссюр. У давній індоєвропейській поезії він виявив особливий принцип складання віршів за методом анаграм. Кожний поетичний текст у цих традиціях будується залежно від звукового складу ключового слова, найчастіше − імені бога (яке зазвичай не називається). Інші слова тексту підбираються таким чином, щоб у них

із певною закономірністю повторювалися фонеми ключового слова. Теорія анаграм дозволяє наочно уявити, яким чином інший текст, прихована цитата організовують порядок елементів у тексті й здатні його модифікувати [5, с. 44-45]. Розвідки Ю. Тинянова, присвячені категорії інтертекстуальності, здійснені крізь призму вивчення пародії. Дослідник убачав у пародії фундаментальний принцип оновлення художніх систем, який ґрунтується на трансформації попередніх текстів.

Ю. Тинянов розглядає пародію як двоплановий текст, у якому незримо присутній текст-попередник. Зіставлення двох планів і надає пародії сенсу, причому завдяки принциповій розбіжності цих планів у пародійному тексті „...відбуваються глибинні семантичні зсуви, запускається механізм смислотворення” [15, с. 32].

Під впливом ідей М. Бахтіна французька дослідниця семіотики Ю. Крістєва сформувала поняття, яке стало одним із основних категорій постструктурного аналізу, поняття інтертекстуальності, яке означає „...здатність тексту вступати у взаємодію з іншими, викликати асоціації з ними” [8, с. 5]. Ідея „діалогу” М. Бахтіна засвоюється Ю. Крістєвою частково і зводиться лише до діалогу між текстами. З’явившись наприкінці 60-х років ХХ століття (хоч назване ним явище досить давнє), термін здобув популярність завдяки семантиці, що виражала взаємозв’язок текстів і явищ у світовому культурному просторі. Ю. Крістєва відкинула традиційні для літературознавства міркування про „авторські впливи” та „текстові джерела”, стверджуючи, що всі знакові системи, від таблиці до вірша, утворюються тим способом, за допомогою якого вони трансформують усі попередні знакові системи. Таким чином, літературна праця є не просто продуктом одного автора, а продуктом його відношень з іншими текстами та з будовою мови.

    • Крістєва пропонує переглянути загальноприйняті уявлення про літературний текст, виходячи із принципів, запропонованих Ф. де Соссюром в „Анаграмах” (1964), зокрема його „параграматичної” концепції поетичної мови, на основі якої дослідниця висуває три основні тези: „А. Поетична мова – це безкінечний код. Б. Літературний текст подвійний: це письмо-читання. В. Літературний текст – це мережа взаємозалежностей” [7, с. 195]. Авторка акцентує увагу на тому, що ці три твердження дозволяють позбутися уявлення про ізольоване становище поетичного дискурсу, бо літературний текст „...включений до сукупної множини інших текстів: це – письмо-репліка щодо іншого (інших) тексту (текстів). Оскільки автор пише в процесі зчитування більш раннього або сучасного йому корпусу літературних текстів, сам він живе в історії, а життя суспільства записується в тексті” [7, с. 199].

Водночас подвійне авторство інтертекстуальності зумовлює необхідність співвіднесення згаданих підходів: за М. Бахтіним, котрий мав на увазі діалогізм, – це взаємодія суб’єктів, за Ю. Крістєвою – об’єктів [8, с. 5]. Дослідниця підкреслює, що „…будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст – продукт вбирання і трансформації якого-небудь іншого тексту. Тим самим на місце поняття інтерсуб’єктивності стає поняття інтертекстуальності, і виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню” [6, с. 429]. Мова, таким чином, іде про різні явища: у першому випадку – інтерсуб’єктну взаємодію, у другому – міжоб’єктну. Якщо М. Бахтін дотримувався філософсько-естетичного підходу, то Ю. Крістєва – структурно-семіотичного, що постулював ідею „смерті автора”. Такі ж погляди – загибелі автора як творчої індивідуальності – згодом поділяли М. Фуко, Р. Барт, Ж. Дерріда. Згідно з ними, свідомість суб’єкта розчиняється в тексті, який здобуває автономію й існує тепер незалежно від автора, тонучи в морі цитат.

„Кожний текст, – стверджує Р. Барт, – виступає як інтертекст; інші тексти існують у ньому на різних рівнях у більш чи менш розпізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти культури теперішньої. Кожний текст являє собою нову тканину, створену зі старих цитат” [2, с. 115]. Твір сприймається як вишивання по канві взірців, як несподівана мозаїка вже бачених, відомих елементів, об’єднаних у нову єдність. Згідно з поглядами Р. Барта, „...будь-який текст є міжтекстом щодо якогось іншого тексту, але цю інтертекстуальність не слід розуміти так, що у тексту є якесь походження; усілякі пошуки „джерел” і „впливів” відповідають міфу про філіації творів, текст же виникає з анонімних, невловимих і разом із тим уже читаних цитат – цитат без лапок” [2, 115]. Такий підхід зумовив абсулітизацію тексту як культурного феномену й нівелювання ролі суб'єкта-творця.

Відгомін діалогізму М. Бахтіна відчутний, крім того, в аналізі подвійних структур, який здійснив Р. Якобсон [14]. Одна структура, на думку вченого, відсилає до іншої: код вказує на код, повідомлення – на повідомлення, повідомлення – на код, а код – на повідомлення. Поетична мова неминуче вбирає в себе „чуже”, імплікує його. Отже, визначні ідеї викликають резонанс, генерують інші, корелюються з уже висловленими.

Таким чином, ідея „діалогу” М. Бахтіна набула діаметрально протилежних модифікацій, які зближувалися визнанням того, що текст реагує на інші.

Теорія інтертекстуальності з початку свого виникнення характеризувалася неоднорідністю й продовжувала розвиватися у двох напрямках: М. Бахтіна – і Ю. Крістєвої, Р. Барта. Різноманітні погляди на ключові аспекти зазначеної теорії призвели до численних відгалужень, термінологічних розходжень, а з боку Ю. Крістєвої – введення нових понять (транспозиція, транстекст), що, проте, не мали такого резонансу, як інтертекстуальність. У російському літературознавстві (завдяки кореляції протилежних підходів) ідеї інтертекстуальності набули значного поширення й розвивалися у визначеному М. Бахтіним напрямку.

Пізніше проблеми інтертексту детально вивчали в літературознавчому (І. Ільїн, Ю. Лотман, І. Смірнов, Н. П'єге-Гро, М. Фуко та ін.), культурологічному (Л. Комісар, А. Устін та ін.) та в лінгвістичному аспектах (О. Золотухіна, Н. Кондратенко, Н. Кузьміна, О. Рябініна, К. Шаповалова, Н. Фатєєва та ін.).Тривалий час інтертекст розглядали лише в межах літературознавчих студій, і лише в останні десятиріччя він став об'єктом вивчення лінгвістів з огляду на те, що „...широка концепція інтертекстуальності, створена саме як літературознавчий і культурно-семіотичний підхід, виявилася важкою для застосування на прикладі конкретного лінгвістичного аналізу” [13, c. 183].

У свої праці Н. Фатєєва [12] розрізняє дві сторони інтертекстуальності – читацьку (дослідницьку) й авторську. Із точки зору читача інтертекстуальність – „... це настанова на (1) поглибленіше розуміння тескту чи (2) вирішення нерозуміння тексту (текстових аномалій) за рахунок встановлення багатовимірних зв'язків з іншими текстами (Т≥1)” [12, с. 16-17]. Із точки зору автора інтертекстуальність – „... це спосіб генезису власного тексту й постулювання власного поетичного „Я” через складну систему відношень опозицій, ідентифікацій та маскування з текстами інших авторів (тобто інших поетичних „Я”)” [12, с. 20].

І. Арнольд, враховуючи різні підходи до тлумачення терміну інтертекстуальність, здійснює певний синтез наукових думок і під цим поняттям розуміє „...включення в текст або цілих інших текстів з іншим суб’єктом мовлення, або їх фрагментів у вигляді маркованих чи немаркованих, перетворених чи незмінних цитат, алюзій і ремінісценцій” [1, с. 346]. Дослідниця наголошує на взаємодії світоглядів і текстів, акцентує увагу на процесуальності інтертекстуальності.

Заслуговують на увагу ідеї П. Торопа, котрий наголошує на необхідності розрізнення поняття „інтекст” та „інтертекст”. Інтекст він пов’язує з тим же джерелом, а інтертекст – не лише з текстовими, а й нетекстовими елементами. На думку вченого, коли мова йде про інтертекст, список джерел не може претендувати на вичерпність чи остаточність, тому дослідник розмежовує поетику інтексту, поетику інтертексту, поетику джерел і поетику „свого – чужого”. Поетику інтертексту він розглядає як комбінацію кількох інтекстів, розрізняючи зовнішню і внутрішню інтертекстуальність. Як підкреслює П. Тороп, „зовнішня інтертекстуальність характеризує можливі контакти готового тексту, його семантичний потенціал, внутрішня інтертекстуальність характеризує породження тексту, принципи поводження з „чужим словом”” [11, с. 55].

М. Ріффатер визначає інтертекстуальність як систему обмежень нашої свободи вибору чи виключень, оскільки саме завдяки відмові від несумісних асоціацій всередині тексту ми приходимо до розуміння їхніх сумісних елементів. Дослідник вважає, що інтертекстуальність є повною протилежністю гіпертекстуальності, оскільки перша будує „впорядковану мережу” обмежень, які стримують читача в напрямку „правильної” інтерпретації, а друга – є „вільним переплетінням” вільних асоціацій [18].

„Стилистический энциклопедический словарь русского языка” за редакцією М. Кожиної визначає інтертекстуальність як текстову категорію, яка „...відображає співвіднесеність одного тексту з іншими, діалогічну взаємодію текстів у процесі їх функціонування й забезпечує прирощення смислу твору” [10, с. 104]. Жоден текст не може виникнути на порожньому місці, він обов’язково пов’язаний з уже наявними текстами.

У довідковому виданні „New Princeton Encyclopedia of Poetry and Poetics” натрапляємо на наступне визначення: „Термін „інтертекстуальність” означає ті умови текстуальності, за допомогою яких здійснюються та описуюються відношення між текстами, і, в багатьох аспектах він синонімічний терміну „текстуальність”. ... тексти, згідно з визначенням, є фрагментами у відкритому та безкінечному просторі відношень з іншими текстами” [17, c. 620].

„Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.” за редакцією М. Зубрицької узагальнює різні підходи до розкриття сутності терміну інтертекстуальності та подає такі найбільш поширені визначення: „Інтертекстуальність (міжтекстуальність) (фран. intertextualité) – термін належить Ю. Крістевій, і означає метод дослідження тексту як знакової системи, що перебуває у зв'язку з іншими системами, а також взаємодії різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються у тексті. У. Еко розглядає інтертекстуальність як вид „пере-кодування”, яке встановлює каркас для пов'язування тексту з іншими подібними текстами. Французький теоретик літератури М. Ріффатер розрізняє інтертекст – сукупність текстів, що повинні співвідноситися із текстом, який розглядаємо, та

інтертекстуальність – процес сприймання значення тексту. Представник Женевської школи феноменологічної критики Ж. Жене звужує термін „інтертекстуальність” до цитування, плагіату та алюзій” [9, c. 608].

На основі систематизації літературознавчих досліджень зазначимо, що під інтертекстом розуміють: внутрішньотекстовий взаємозв’язок різних дискурсів (Л. Дьолленбах, П. Ван де Хевель); будь-який текст як „нову тканину, зіткану зі старих цитат” (Р. Барт, В. Лейч, Ш. Гривель та інші); кілька творів, які виявляють схожість елементів і утворюють міжтекстовий простір (І. Смирнов, Н. Фатєєва, О. Жолковський); текст, що містить цитати (В. Руднєв); підтекст як елемент семантичної структури твору (С. Золян).

Як бачимо, за всю історію свого становлення та розвитку зазначена категорія зазнавала змін свого первісного, наданого йому авторкою, значення. В. Ірвін пише, що цей термін набув майже такої ж кількості значень, скільки є осіб, що його використовують, починаючи з тих, хто залишився вірним первісному значенню цього терміна, і завершуючи тими, хто просто використовує його як модний спосіб говорити про усталені в лінгвістиці терміни [16, c. 228].

Отже, інтертекстуальність є однією з характерних ознак мови художньої літератури. І хоча існує кілька підходів до вивчення інтертекстуальності, а також багато визначень даного поняття, проте спільним є той факт, що інтертекстуальність є важливим культурним явищем, яке стало ознакою сучасності та вимагає ґрунтовних досіджень у галузі лінгвістики.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Арнольд И. В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность : Сб-к статей / И. В. Арнольд. – СПб. : Изд-во Санкт-Петербург. ун-та, 1999. – 443 с.

  2. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / Р. Барт ; [пер. с фр. / сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова]. – М. : Прогресс, 1989. – 616 с.

  3. Бахтин М. М. Проблемы содержания, материала и формы в словесном творчестве / М. М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975. – с. 6-71.

  4. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин. – М. : Искусство, 1979. – 424 с.

5. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть / Жан Бодрийяр ; [пер.С. Н. Зенкип]. − М. : Добросвет, 2000. − 387 с.

  1. Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман / Юлия Кристева // Французская семиотика : От структурализма к постструктурализму : [пер. с фр., сост., втуп. ст. Г. К. Косикова]. – М. : ИГ Прогресс, 2000. – С. 427-457.

  2. Кристева Ю. Избранные труды : Разрушение поэтики / Юлия Кристева : [пер. с фр.]. – М. : РОССПЕН, 2004. – 656 с.

  3. Просалова В. Текст у світі текстів Празької літературної школи : [монографія] / Віра Просалова. – Донецьк : Східний видавничий дім, 2005. – 344 с.

  4. Слово Знак Дискурс : Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. : [за ред. М. Зубрицької]. – Львів : Видавництво „Літопис”, 1996. – 633 с.

10. Стилистический энциклопедический словарь русского языка / [под ред.М. Н. Кожиной]. – М. : Флинта : Наука, 2003. – 696 с.

  1. Тороп П. Тотальный перевод / П. Тороп. – Тарту : Тартуский университет, 1995. – 220 с.

  2. Фатеева Н. А. Интертекст в мире текстов : Контрапункт интертекстуальности / Н. А. Фатеева. – Изд. 3-е, стереотипное. – М. : КомКнига, 2007. – 280 с.

  1. Чернявская В. Е. Лингвистика текста : Поликодовость. Интертекстуальность. Интердискурсивность : [учебн. пособие] / В. Е. Чернявская. – М. : ЛИБРОКОМ, 2009. – 248 с.

  2. Якобсон Р. Лінґвістика і поетика / Роман Якобсон // Слово Знак Дискурс : Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. : [за ред. М. Зубрицької]. – Львів : Видавництво „Літопис”, 1996. – С. 359-377.

  3. Ямпольский М. Б. Память Тиресия : интертекстуальность и кинематограф / М. Б. Ямпольский. – М. : РИК „Культура”, 1993. – 464 с.

  4. Irwin W. Against Intertextuality / William Irwin // Philosophy and Literature. – V. 28. – 2004. – No. 2, October. – P. 227 – 242.

  5. The New Princeton Encyclopedia of Poetry and Poetics. – Princeton University Press, 1993.

  6. Twylight T. Textuality, Intertextuality, Hypertextuality / T.Twylight. – 1992 : [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.technorhetoric.net/2.2/ features/paralogic/textuality.html

УДК 82’0: 81’373.46

М.В. Ізбенко, молодший науковий співробітник (Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка)

Інтертекстуальний підхід: історія і сучасність

   Ця тема досить обширна, тому постараємося не настільки її висвітлити, як окреслити її контури. Інтертекстульний підхід, який передбачає (не беручи до уваги поки що його означення) розуміння твору як вузлика у всесвітній мережі тексту, має довготривалу передісторію в літературознавчій думці. Згідно із самим інтертекстуальним підходом, його варто розглядати як один із вузликів полотна світового літературознавства з відповідними алюзіями та ремінісценціями.

Основні тенденції інтертекстуального підходу – це акцент на створенні будь-якого тексту (твору) із уривків культурних кодів, формул та ременісценцій інших текстів культури, що навколо; зменшення ролі автора та збільшення ролі незалежних від його волі міжтекстових взаємодій; надання особливої ваги явищу цитатності у культурі та свідомості читачів. Вказані тенденції – це саме тенденції, а не цільна теорія. Дискурс інтертекстуального підходу сформувався завдяки працям теоретиків ХХ ст. (Ю. Крістева, Р. Барт, Ж. Дерріда, Ж. Женетт, М. Фуко та ін.), надалі ж, у рецепції наступних дослідників, набув розмаїття. Існують, наприклад, різні класифікації елементів та рівнів того явища, що тут розглядається як інтертекстуальність; дослідники можуть категорично не сприймати тези про смерть автора та "вільну гру" тексту; є певна термінологічна невизначеність щодо понять, пов’язаних із текстом, інтертекстом тощо.    Яким чином артикулюються ці основні, нехай і різноманітні тенденції? Класичними означниками інтертекстуального підходу до літератури стали декілька означень, серед них – те, що запропонував Ролан Барт: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях в більш чи менш впізнаваних формах: тексти культури попередньої і тексти культури, що навколо. Кожен текст є новим полотном, зітканим із старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. – усі вони поглинаються текстом і переплітаються в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, поданих без лапок" [1: 102-103]. У Ж. Женетта певною мірою знайшло відображення твердження про "кожен текст як інтертекст", тільки в іншій термінології: "А гіпертекстуальність? Вона, ясна річ, також є універсальним аспектом літературності; <...> у тому сенсі теж всі твори є гіпертекстами" [2: 117]. У Женетта змістом терміна інтертекст є такі конкретні вияви, як алюзії, цитати і плагіат, а саме поняття інтертекстуальності означає один з рівнів транстекстуальності (Женетт підкреслює, що інтертекст означає у нього поняття вочевидь обмеженіше, ніж у Ю. Крістевої). Таким чином, якраз поняття транстекстуальності у Женетта суголосне не лише Бартівському поняттю тексту, а й тому поняттю, що закріпилося за вживанням терміна інтертекстуальність; сам Женетт приблизно окреслює це поняття як текстуальну трансценденцію. Як різнорівневій властивості, Женетт надає транстекстуальності п’ятирівневу класифікацію. Ріффатер, натомість, розглядає інтертекстуальність так широко, як Женетт – транстекстуальність (за словами самого Женетта, Ріффатер визначає інтертекстуальність значно ширше від нього самого і охоплює чи не все, що Женетт називає транстекстуальністю [3: 109]). Юлія Крістева, яка запровадила термін інтертекстуальність, пише про нього як про "спосіб, у який текст прочитує історію і вписується в неї" [4: 206]. Серед перехресних стежок тлумачень термінів також архітекст – термін, яким Женетт назвав було "літературність літератури" як мережу "типів оповіді, способів оповідання, літературних родів тощо, якими пов’язаний кожен одиничний текст", а тоді зауважив, що цей термін уже запропонувала Луїза Маріна для окреслення "первісного тексту" будь-якого можливого дискурсу, його "походження" (такий зміст цього терміна наближений до того поняття, що сам Женетт називає гіпотекстом, і до змісту терміна передтекст в українській традиції інтертекстуального аналізу); і навіть термін гіпертекстуальність – у Женетта означає один з рівнів транстекстуальних явищ, наслідування-трансформацію через виелімінувану модель (наприклад, епічну модель Гомера), а в застосуванні Людмили Сокол – "демонстрацію й унаочнення закладених у тексті зв’язків". У рецепції українських літературознавців дискурс інтертекстуальності поповнився і дослідженнями, і означеннями. За Л. Сокол, "інтертекстуальність – це присутність у письмовому тексті великої кількості раніше створених текстів, які можуть існувати й поза волею автора" [5: 79]. За визначенням, яке застосовує Наталія Корабльова, "інтертекстуальність <...> трактується як властивість твору асоціюватися з іншими творами; нова відтворююча структура художнього цілого, яка виникає в результаті такого асоціювання, називається інтертекстом" [6: 4]. Означення, яким послуговується Наталія Науменко, таке: "поняття інтертексту найперше означає сукупність цитат, алюзій, ремінісценцій, символів одного твору, що набувають нового значення та забарвлення в контексті іншого твору" [7: 20]. Різноакцентність у визначеннях то на феномені відношення між текстами, то на конотаційних властивостях текстів, то на діалогічній сутності літератури, то на функціональних характеристиках конкретних алюзій та ремінісценцій продовжується у відповідно різних класифікаціях, створених для того, щоб систематизувати види інтертекстуальності на різних рівнях.    Структури і функції відношень твору до інших текстів бувають різними. Насамперед це залежить від того, відношення до якого саме тексту розглядається. Якщо мова йде про відношення твору до тексту культури, що навколо, то механізм такого відношення буде одним, якщо ж мова йде про відношення твору до тексту іншого твору, – інакшим. Інтертекстуальні тези постструктуралістів ХХ століття акцентують на текстовості культури, свідомості, історії, мистецтва, на онтологічній схожості двох механізмів: 1) механізму впливу на літературний твір тексту культури, історії, свідомості та 2) механізму впливу на цей твір тих текстів, які є творами літературними. Однак ця схожість є саме онтологічна (тут – зі сфери розуміння суті літератури), а не структурна і функціональна. Завдання майбутнього дослідження, контури якого ця розвідка лише окреслює, – вияснити типи структур та функцій тих відношень, які існують (об’єктивно чи у нашому сприйнятті) як інтертекстуальні та, якщо можливо, історію сприйняття та інтерпретації цих відношень: 1) відношення твору до тексту культури, що навколо; 2) відношення літературного твору до текстів іншого мистецтва; 3) відношення літературного твору до свідомості автора і до свідомості читача; 4) відношення літературного твору до тексту історії; 5) відношення твору до літературних творів інших авторів. Наприклад, засновник культурно-історичної школи І. Тен у "Філософії мистецтва" висловлює міркування, що їх важко поставити цілком на противагу позиції засадничої приреченості голосу автора-скриптора на виплітання з полотна культурних кодів, сітки свідомих і несвідомих цитат, мережі понятійних координат мови, що довкола. Мовою у цьому випадку є мова певного кола авторів і та спільність у шляхах цілих когорт сучасників-митців, яку описує І. Тен. Метода І. Тена "виходить від того, що розпізнає, як твір штуки не є нічим про себе відосібненим; відповідно до того шукає вона зв’язи, від якої залежить твір штуки і яка дає до нього поясненє" [13: 4]. За цією методою, твір має наглядний зв’язок з "цілою творчістю артиста" [14: 4], і це є першим кроком у розумінні суті твору штуки, другим кроком є, умовно кажучи, літературність (без сумніву, що кожен артист має свій стиль, свою манеру. Однак артист "не стоїть знов сам про себе") – це середовище митців з одними культурними кодами, це школи; і, нарешті, митці в середовищі суспільства і культури – це третій крок у розумінні суті твору штуки: "<...> і та сама родина артистів остає в висшій зв’язи, іменно в зв’язи з суспільностю, серед якої спинилась, і з нею має спільний напрям смаку. Обставини бо в обичаях і духовім житю остають ся ті самі для публіки, що й для артистів. Артисти, се-ж не відокремлені від себе люди. Правда, що тепер крізь відділяючі нас століття чується лише їх голос, та серед того чистого, звучного голосу, що доходить до нашого вуха, замічаємо також заразом гамір і неначе глухий змішаний шепіт многих голосів – могутній, безконечний голос народу, що вколо них співав гармонійно. Та лише сею гармонією були вони великани. І ледво чи й може бути інакше" [16: 7]. Ці слова, що могли б уважатися передвісниками діалогічної концепції Бахтіна (в якій іде мова про голоси у світовому діалозі культури), в українському літературознавстві часто зустрічали суголосні міркування про поета (автора) як виразника голосу-багатоголосся народу: звиклі нам подібні метафори у сприйнятті не викликають на перший погляд ніяких ремінісценцій із цією акцентованою виплетеністю з голосів культури в інтертекстуальних тезах. Однак, як зазначає М. Сорока, "окрім радикальних інтертекстуалістів, існують традиційні інтертекстуалісти, які поєднують постструктуралістську теорію інтертексту з традиційним підходом до літератури" [17: 16]. Плануючи своїм методом досліджувати малярство в Італії, І. Тен враховує поетичні оповідання і прозові легенди, по яких можна пізнати ідеї того часу (а це твори Данте, Ґвідона Кавальканті, інші властиві твори), збірник літописців Мураторі, оточення, пам’ятки того часу, літописи Риму та найважніших італійських держав, описи празників, маскарад і святкових походів [18: 14]. Усі ці об’єкти уваги аналізу та їх відношення до твору (тут навіть малярського) можна описати у інших термінах; наприклад, якщо застосовувати тільки систему Женетта, то мова йтиме: 1) про інтертекстуальність, якщо розшифрування алюзій у творі можна прочитати у одному із врахованих текстів; 2) про паратекстуальність назв та власне аналізовані малярські твори як паратекстуальні врахованим текстам; 3) про метатекстуальність малярських та вербальних творів одного автора; 4) про архітекстуальність як уплетеність у жанрову систему; 5) про гіпертекстуальність вираження наслідувальної моделі стилю, школи, тощо.

Цікавим є Женеттове визначення процесу гіпертекстуального наслідування, яке свідчить швидше про поступове утворення й усталення жанрів з їх законами, аніж про наслідування-як-вплив на тільки один гіпотекст <термін Женетта – М.І >: "Наслідування є також трансформаційним процесом, дуже, однак, складним, оскільки – щоб іще раз обмежитись якнайзагальнішим поясненням – вимагає створення попередньо моделі родової компетенції (назвемо її епічною), видобутої з того досягнення, яким є Одісея (на раз можливо й з кількома іншими), <або будь-якого іншого твору, "Одісея" тут наведена для прикладу – М.І.> яка (модель) дозволяє утворювати необмежену кількість наслідувальних текстів" [19: 114]. Ще у "Поетиці" Аристотеля, яка вважається апологією міметичного принципу (і саме такого розуміння наслідування – як мімезису), помітне розрізнення моделей наслідування ("Так ось ці три відмінності в способі наслідування, як було сказано спочатку: чим [наслідувати], що і як" [20: 648]), і ці моделі характеризуються саме гіпертекстуальними (в термінології Женетта) зв’язками: "<...> з одного боку Софокл як наслідувач подібний на Гомера, оскільки обидва вони наслідують хороших людей, а з другого боку – на Аристофана, оскільки обидва вони виводять в наслідуванні осіб діючих і діяльних" [21: 648]; оскільки саме гіпертекстуальні зв’язки, – унаочнення виелімінуваних моделей, за якими свідомо або несвідомо автори наступні схожі на авторів попередніх, – лежать в основі становлення зв’язків архітекстуальних, тобто в основі становлення жанрової і родової системи в історії письменства та в його дискурсивному сприйнятті. Ця дискурсивна традиція (у європейському варіанті) бере початки саме в античних початках жанрово-родової класифікації.

Протягом багатьох епох властива їм літературність знаходила протиставлення у бажанні бути повністю оригінальним. Очевидно, що між літературністю як стилем вираження оригінальності та літературністю з причин оцінних (твір має бути таким, як еталон, і це є його ціль і вартість, а також причина написання) межа водночас тонка і дуже чітка. Застерігаючи від перетворення літературності (інтертекстуальності) на абсолютну самоціль, Аристотель радив авторам: "... не треба будь-що гнатися за традиційними оповідями, навколо яких будуються трагедії. Та й смішно за цим гнатися, тому що [навіть] відоме є відомим тільки небагатьом, а успіх має однаковий у всіх" [22: 656]; зі слів античного філософа випливає, що успіх може принести навіть (!) невпізнана історія.    Досліджуючи українське бароко, Богдана Криса зазначає, що "такої виразної апеляції до попереднього, а точніше до Тексту, з якого все почалося, не знала жодна, окрім барокової, літературна епоха <...> Це стосується насамперед до прочитання Святого Письма, співвідношення з ним кожного нового твору, сюжет якого стає втіленням раніше написаного чи обіцяного". Сприймання цієї епохи супроводжується широким поняттям книжності, "що в сучасних розмовах про літературу проартикульоване як явище інтертекстуальності" [23: 3]. Як зазначає Леся Біловус, "в епоху Відродження складається уявлення про авторитарність античної літератури, філософії, мистецтва-культури в цілому" [24: 7]. Концепція "прецедентних текстів", яку розробив Ю. Караулов, називає такими тексти переважно класичної літератури, котрі використовуються в художніх творах. У мистецтві к. ХІХ – поч. ХХ ст. запанував концептуальний синкретизм жанрів, у якому перепліталися дискурси літературні, музичні, малярські, створюючи нову гармонію із давно спеціалізованих мистецтв. Особливість і неповторність кожної епохи можна визначати за специфікою її інтертекстуальності: це код-мова певного часу і певної культури, про яку Тен говорив як про середовище, а Умберто Еко – як про "реторичний та ідеологічний світ, комунікаційні обставини, в яких появився твір", та які мусить відчитати чутливий читач, що бажає "смакувати старовинний твір у всій його свіжості" [25: 542]. Вочевидь, кожен час має потребу або принаймні здатність висловлюватися у собі властивих термінологічних координатах. Термінологічні зміни та новоутворення роблять відмінними поняття, заховані за ними, навіть якщо ці поняття мають багато спільного – і цей процес термінологічних нововведень уможливлює пошук немов спочатку. Це явище може стати матеріалом для кращого вивчення психології різних часів – через дослідження тих акцентів, які робить певна епоха, виозначуючи власні термінологічні координати. Такий секрет поетичної творчості, як різнорівнева причетність кожного твору до великого світового гобелену культури, завжди цікавив літературознавців, ставав у пригоді літераторам і був абеткою прочитання (відчитування) сенсу творів для читачів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Ильин И.П. Постмодернизм. Словарь терминов. – Москва: Intrada, 2001. – 300 с. 2. Genette G. Palimpsesty. Literatura drugiego stopnia // Teoria і metodologia badań literackich. – Warszawa: Universytet Warszawski, 1999. – S. 107-154. 3. Genette G. Palimpsesty. Literatura drugiego stopnia // Teoria і metodologia badań literackich. – Warszawa: Universytet Warszawski, 1999. – S. 107-154. 4. Современное зарубежное литературоведение: Энциклопедический справочник. (Страны Западной Европиы и США. Концепции, школы, термины). – Москва: Intrada, 1999. – 290 с. 5. Сокол Л. Гіпертекст і постмодерністський роман // Слово і час. – 2002. – № 11. – С. 76-80. 6. Корабльова Н. В. Інтертекстуальність літературного твору (на матеріалі роману А. Бітова "Пушкінський дім"): Автореф. дис. канд. філол. Наук. – Донецьк, 1999. 7. Науменко Н. Інтертекстуальність музичного символу в образній структурі тексту (в новелах І. Франка, О. Кобилянської, М. Яцкова) // Слово і час. – 2002. – № 11. – С. 20-25. 8. Genette G. Palimpsesty. Literatura drugiego stopnia // Teoria і metodologia badań literackich. – Warszawa: Universytet Warszawski, 1999. – S. 107-154. 9. Бєляєва Н. Історична проза Валерія Шевчука в інтертекстуальному аспекті // Слово і час. – 2001. – № 4. – С. 58-64. 10. Сорока М. Інтертекстуальність поезії Юрія Тарнавського // Слово і час. – 2002. – № 7. – С. 15-21. 11. Остапчук Т. Інтертекстуальне прочитання роману Ю. Тарнавського "Три бльондинки і смерть" на тлі роману Т. Манна "Чарівна гора" // Слово і час. – 2003. – № 11. – С. 44-50. 12. Тен Г. Фільософія штуки / Перекл. Олександра Барвінського. – Торонто: Робітниче Слово, 1917. – 120 с. 13. Тен Г. Фільософія штуки / Перекл. Олександра Барвінського. – Торонто: Робітниче Слово, 1917. – 120 с. 14. Тен Г. Фільософія штуки / Перекл. Олександра Барвінського. – Торонто: Робітниче Слово, 1917. – 120 с. 15. Чопик Р.Б. Ecce Homo: Добра звістка від Івана Франка / Відп. ред.Є.К. Нахлік. – Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2002. – 232 с. 16. Тен Г. Фільософія штуки / Перекл. Олександра Барвінського. – Торонто: Робітниче Слово, 1917. – 120 с. 17. Сорока М. Інтертекстуальність поезії Юрія Тарнавського // Слово і час. – 2002. – № 7. – С. 15-21. 18. Тен Г. Фільософія штуки / Перекл. Олександра Барвінського. – Торонто: Робітниче Слово, 1917. – 120 с. 19. Genette G. Palimpsesty. Literatura drugiego stopnia // Teoria і metodologia badań literackich. – Warszawa: Universytet Warszawski. – 1999. – S. 107-154. 20. Аристотель. Поэтика / У кн.: Аристотель: у 4-х т. – Т. 4. – Москва: Мысль, 1983. – С. 645-680. 21. Аристотель. Поэтика / У кн.: Аристотель: у 4-х т. – Т. 4. – Москва: Мысль, 1983. – С. 645-680. 22. Аристотель. Поэтика / У кн.: Аристотель: у 4-х т. – Т. 4. – Москва: Мысль, 1983. – С. 645-680. 23. Криса Б. Інтертекстуальність у вимірах українського бароко // Вісник Львівського університету: Серія філологічна. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2003. – Вип. 30. – С. 3-6. 24. Леся Біловус. Теорія інтертекстуальності: становлення понять, тлумачення термінів, систематика. – Тернопіль: Видавець Стародубець, 2003. – 36 с. 25. Еко У. Реторика та ідеологія // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької – Львів: Літопис, 2002. – С. 539-548. 26. Бахтін М. М. Эпос и роман. – Санкт-Петербурґ: Азбука, 2000. – 304 с. 27. Genette G. Palimpsesty. Literatura drugiego stopnia // Teoria і metodologia badań literackich. – Warszawa: Universytet Warszawski, 1999. – S. 107-154.

Матеріал надійшов до редакції 16.03.2006 р.

Матковська Г. О.

Національний технічний університет України «КПІ»

Інтертекстуальність як категорія тексту

 

Інтертекстуальність (термін Ю. Крістєвої) є однією з ключових категорій сучасних лінгвістики, герменевтики й літературознавства. Ця концепція виникла на основі концепції діалогізму М.М. Бахтіна. З-поміж суміжних понять і термінів, таких як поліфонія, полілогізм, транспозиція, діалогічність, бівокалічність, транстекстуальність, інтерсемантичність, термін інтертекстуальність вживається найчастіше.

Ю. Крістєва зазначає, що будь-який текст містить у собі фрагменти інших текстів; вони можуть існувати в експліцитній формі у вигляді цитат й імпліцитній формі прихованих алюзій [1, c.170]. Взаємопов’язану систему цих елементів у тексті дослідниця називає інтертекстуальністю. На думку Н. Пьєге-Гро, вона включає не лише експліцитні й імпліцитні інтерференції між творами, а й різноманітні дифузійні явища перезапису [2, c.51].

Текст, за Ю. Крістєвою, створюється у вигляді мозаїки цитації, він акумулює модифіковані тексти попередніх епох, привносить до своєї структури численні культурні артефакти. Відкритість тексту зумовлена існуванням відкритості дискурсу – комунікативної метатекстової єдності, яка охоплює комунікативний, когнітивний, семантичний простір, що співвідносить текст із певною ментальною сферою, моделями (образами й прототипами) текстотворення та з іншими текстами, в яких містяться змістово-тематичні узагальнення [1, с.177].

Семіотичний аспект категорії інтертекстуальності полягає в існуванні відношень між однією мовною знаковою системою та іншою, що преференційно співвідноситься із першою. З точки зору прагматики, інтертекстуальність виступає у якості специфічної стратегії співвідношення з іншими текстами, тобто як спосіб актуалізації одного тексту у внутрішньому просторі іншого. Отже, це поняття охоплює усі можливі віртуальні зв’язки між текстами або їхніми частинами. Тому інтертекстуальність розглядають як категорію «розгерметизації» та відкритості тексту [4, c. 179].

У сучасних дослідженнях пропонують розрізняти дві моделі інтертекстуальності: широку (радикальну) та вузьку. Широка концепція заснована на літературознавчому й культурно-семіотичному підходах. Згідно з нею будь-який текст є інтертекстом, а інтертекстуальність – це суть літературної комунікації. У центрі уваги опиняються не тексти, а лише зв’язки між ними.

Ідею широкої концепції інтертекстуальності підтримувала Ю. Крістєва. Лінгвіст характеризувала її як теорію безмежного, нескінченного тексту, кожен фрагмент якого є інтертекстуальний. У слід за М.М. Бахтіним вона запропонувала ідею відкритого полівалентного тексту, що існує у процесі потенційно нескінченної трансформації [4, c. 181]. Цю точку зору певною мірою поділяли ряд вчених (Ю.М. Лотман, Р. Барт, Ж. Женетт та ін.)

Згідно з вузькою концепцією інтертекстуальності визначають конкретні елементи, які актуалізують міжтекстові зв’язки. В рамках цього підходу приділяли увагу проблемам літературного запозичення, впливу, внутрішніх мотивів твору, досліджували особливості цитат, різноманітних форм чужого мовлення, алюзій, ремінісценцій як текстових включень. Одним із перспективних напрямків дослідження є вивчення інтертекстуальності як текстової категорії.

Відповідно до лінгвістичного тлумачення інтертекстуальність існує лише тоді, коли автор свідомо тематизує взаємодію між текстами, забезпечує її сприйняття читачем за допомогою певних формальних засобів. Така свідомо маркована інтертекстуальність реалізується не лише тоді, коли автор включає до свого тексту фрагменти інших підтекстів. Необхідною умовою є також можливість реципієнта вірно визначити авторську інтенцію і сприйняти текст у його діалогічному співвіднесенні.

У зв’язку з цим С. Хольтіус пропонує термін «інтертекстуальна диспозиція»; він ототожнюється із присутністю у тексті певних інтертекстуальний сигналів або індикаторів, які здатні мотивувати реципієнта віднайти зв’язки певного тексту з іншими [4, c. 187].

С. Загер розрізняє три форми інтертекстуальності:

1.     абстрактна – потенційно можлива інтертекстуальність, яка характеризує широкі культурно-семіотичні відношення у текстовому універсумі (радикальна інтертекстуальність);

2.     актуальна, когнітивна інтертекстуальність – це відношення між текстом та його реципієнтом, які виникають у процесі його декодування та інтерпретації;

3.     текстуально виражена інтертекстуальність – це сукупність засобів вираження між текстового діалогу у текстовій тканині за допомогою різноманітних сигналів, маркерів [5, c. 111].

Ж. Женетт визначає інтертекстуальність як різновид транстекстуальності, він пропонує широку класифікацію між текстових взаємодій, де розрізняють: 1) інтертекстуальність у формі присутності в одному тексті двох або більше текстів (цитата,алюзія, плагіат тощо); 2) паратекстуальність – зв'язок тексту з його заголовком, післямовою, епіграфом тощо; 3) метатекстуальність, що реалізується у вигляді критичних посилань на певний перед текст; 4) гіпертекстуальність – висміювання або пародіювання одного тексту іншим; 5) архітекстуальність – жанровий зв'язок текстів [3, c.140].

Отже, інтертекстуальність – це категорія тексту, що глибоко досліджується у контексті сучасних мовознавчих дисциплін. Визначення цього поняття варіює від широкого – безмежний культурно-семіотичний текстовий універсум, фрагменти якого взаємодіють між собою, до вузького – система маркерів-актуалізаторів, свідомо залучених автором до структури тексту, з метою актуалізації міжтекстових зв’язків. У вузькому сенсі інтертекстуальність реалізується за допомогою таких текстових елементів як цитати, алюзії, посилань, ремінісценцій тощо. За допомогою паратекстуальних елементів (назва твору, назва розділу, епіграф, пролог, епілог тощо) реалізується функція організації архітектоніки тексту.