- •79057, М. Львів, вул. Генерала Чупринки, 103/54
- •Стислий зміст
- •1.2. Основні ознаки об'єктно-орієнтованого програмування 31
- •2.2. Розроблення реальної навчальної програми 40
- •2.4. Поняття про логічну та циклічну настанови 49
- •17.1. Поняття про узагальнені функції 364
- •17.2. Узагальнені класи 371
- •1.1.1. Причини створення мови програмування с
- •1.2. Основні ознаки об'єктно-орієнтованого програмування
- •1.2.1. Поняття про інкапсуляцію
- •1.2.2. Поняття про поліморфізм
- •1.2.3. Поняття про успадкування
- •2.1.1. Введення коду програми
- •2.1.2. Компілювання програми
- •2.1.3. Виконання програми
- •2.1.4. Порядкóвий аналіз програми
- •2.1.5. Оброблення синтаксичних помилок
- •2.2. Розроблення реальної навчальної програми
- •2.2.1. Присвоєнням значень змінним
- •2.2.2. Введення даних у програму
- •2.2.3. Деякі можливості виведення даних
- •2.2.4. Введення нового типу даних
- •2.3.1. Основні поняття про функції
- •2.3.3. Передавання аргументів функції
- •2.3.4. Повернення функціями аргуметів
- •2.3.5. Спеціальна функція main()
- •2.4. Поняття про логічну та циклічну настанови
- •2.4.1. Логічна настанова if
- •2.4.2. Циклічна настанова for
- •2.5.1. Поняття про блоки програми
- •2.5.2. Використання крапки з комою і розташування настанов
- •2.5.3. Практика застосування відступів
- •2.6.1. Поняття про ключові слова
- •2.6.2. Розроблення ідентифікаторів користувача
- •2.6.3. Використання стандартної бібліотеки
- •3.1. Оголошення змінних
- •3.1.1. Локальні змінні
- •3.1.2. Формальні параметри
- •3.1.3. Глобальні змінні
- •3.2. Модифікатори типів даних
- •3.3. Поняття про літерали
- •3.3.1. Шістнадцяткові та вісімкові літерали
- •3.3.2. Рядкові літерали
- •3.3.3. Символьні керівні послідовності
- •3.4. Ініціалізація змінних
- •3.5.1. Поняття про вбудовані оператори
- •3.5.2. Арифметичні оператори
- •3.5.3. Оператори інкремента і декремента
- •3.5.5. Оператори відношення та логічні оператори
- •3.6. Запис арифметичних виразів
- •3.6.1. Перетворення типів у виразах
- •3.6.2. Перетворення, що відбуваються під час використання типу bool
- •3.6.3. Операція приведення типів даних
- •3.6.4. Використання пропусків і круглих дужок
- •4.1. Використання настанови вибору if
- •4.1.1. Умовний вираз
- •4.1.2. Вкладені if-настанови
- •4.1.3. Конструкція if-else-if
- •4.2. Використання настанови багатовибірного розгалуження switch
- •4.2.1. Особливості роботи настанови
- •4.2.2. Організація вкладених настанов багатовибірного розгалуження
- •4.3. Використання настанови організації циклу for
- •4.3.1. Варіанти використання настанови організації циклу for
- •4.3.2. Відсутність елементів у визначенні циклу
- •4.3.3. Нескінченний цикл
- •4.3.4. Цикли часової затримки
- •4.4. Використання інших ітераційних настанов
- •4.4.1. Ітераційна настанова while
- •4.4.2. Ітераційна настанова do-while
- •4.4.3. Використання настанови переходу continue
- •4.4.4. Використання настанови break для виходу з циклу
- •4.4.5. Організація вкладених циклів
- •4.5. Використання настанови безумовного переходу goto
- •4.6. Приклад використання настанов керування
- •5.1. Одновимірні|одномірні| масиви
- •5.1.1. На межах масивів "прикордонної застави" немає
- •5.1.2. Сортування масиву
- •5.2. Побудова символьних рядків
- •5.2.1. Оголошення рядкового літерала
- •5.2.2. Зчитування рядків з клавіатури
- •5.3. Застосування бібліотечних функцій для оброблення рядків
- •5.3.1. Використання функції strcpy()
- •5.3.2. Використання функції strcpy()
- •5.3.3. Використання функції strcmp()
- •5.3.4. Використання функції strlen()
- •5.3.5. Використання ознаки завершення рядка
- •5.4.1. Двовимірні масиви
- •5.4.2. Багатовимірні|багатомірні| масиви
- •5.5. Ініціалізація масивів
- •5.5.1. Ініціалізація "розмірних" масивів
- •5.5.2. "Безрозмірна" ініціалізація масивів
- •5.6. Масиви рядків
- •5.6.1. Побудова масивів рядків
- •5.6.2. Приклад використання масивів рядків
- •6.1. Основні поняття про покажчики
- •6.2. Використання|із| покажчиків з операторами присвоєння
- •6.2.1. Оператори роботи з покажчиками
- •6.2.2. Важливість застосування базового типу покажчика
- •6.2.3. Присвоєння значень за допомогою покажчиків
- •6.3. Використання покажчиків у виразах
- •6.3.1. Арифметичні операції над покажчиками
- •6.3.2. Порівняння покажчиків
- •6.4. Покажчики і масиви
- •6.4.1. Основні відмінності між індексуванням елементів масивів і арифметичними операціями над покажчиками
- •6.4.2. Індексування покажчика
- •6.4.3. Взаємозамінність покажчиків і масивів
- •6.4.4. Масиви покажчиків
- •6.4.5. Покажчики і рядкові літерали
- •6.4.5. Приклад порівняння покажчиків
- •6.5. Ініціалізація покажчиків
- •6.5.1. Домовленість про нульові покажчики
- •6.5.2. Покажчики і 16-розрядні середовища
- •6.5.3. Багаторівнева непряма адресація
- •6.6. Виникнення проблем під час використання покажчиків
- •6.6.1. Неініціалізовані покажчики
- •6.6.2. Некоректне порівняння покажчиків
- •6.6.3. Не встановлення покажчиків
- •7.1. Правила дії областей видимості функцій
- •7.1.1. Локальні змінні
- •7.1.2. Оголошення змінних в ітераційних настановах і настановах вибору
- •7.1.3. Формальні параметри
- •7.1.4. Глобальні змінні
- •7.2. Передача покажчиків і масивів як аргументів функціям
- •7.2.1. Виклик функцій з покажчиками
- •7.2.2. Виклик функцій з масивами
- •7.2.3. Передача функціям рядків
- •7.3. Аргументи функції main(): argc і argv
- •7.3.1. Передача програмі числових аргументів командного рядка
- •7.3.2. Перетворення числових рядків у числа
- •7.4. Використання у функціях настанови return
- •7.4.1. Завершення роботи функції
- •7.4.2. Повернення значень
- •7.4.3. Функції, які не повертають значень (void-функції)
- •7.4.4. Функції, які повертають покажчики
- •7.4.5. Прототипи функцій
- •7.4.7. Організація рекурсивних функцій
- •8.1. Способи передачі аргументів функціям
- •8.1.2. Використання покажчика для забезпечення виклику за посиланням
- •8.2. Посилальні параметри
- •8.2.1. Механізм дії посилальних параметрів
- •8.2.2. Варіанти оголошень посилальних параметрів
- •8.2.3. Повернення посилань
- •8.2.4. Створення обмеженого (безпечного) масиву
- •8.2.5. Поняття про незалежні посилання
- •8.2.6. Врахування обмежень під час використання посилань
- •8.2.7. Перевантаження функцій
- •8.2.8. Поняття про ключове слово overload
- •8.3. Передача аргументів функції за замовчуванням
- •8.3.1. Можливі випадки передачі аргументів функції за замовчуванням
- •8.3.2. Порівняння можливості передачі аргументів функції за замовчуванням з її перевантаженням
- •8.3.3. Особливості використання аргументів, що передаються функції за замовчуванням
- •8.4. Перевантаження функцій і неоднозначності, що при цьому виникають
- •9.1. Специфікатори типів даних
- •9.1.1. Застосування специфікатора типу даних const
- •9.1.2. Застосування специфікатора типу даних volatile
- •9.2. Специфікатори класів пам'яті
- •9.2.1. Застосування специфікатора класу пам'яті auto
- •9.2.2. Застосування специфікатора класу пам'яті extern
- •9.2.3. Статичні змінні
- •9.2.4. Регістрові змінні
- •9.2.5. Походження модифікатора register
- •9.3. Порозрядні оператори
- •9.3.1. Порозрядні оператори і, або, що виключає або і не
- •9.3.2. Оператори зсуву
- •9.4.1. Перерахунки – списки іменованих цілочисельних констант
- •9.4.2. Створення нових імен для наявних типів даних
- •9.4.3. Оператор "знак запитання"
- •9.4.4. Складені оператори присвоєння
- •9.4.5. Оператор "кома"
- •9.4.6. Декілька присвоєнь "в одному"
- •9.4.7. Використання ключового слова sizeof
- •9.5.1. Оператори динамічного розподілу пам'яті
- •9.5.2. Ініціалізація динамічно виділеної пам'яті
- •9.5.3. Динамічне виділення пам'яті для масивів
- •9.5.4. Функції виділення та звільнення пам'яті у мові програмування с
- •10.1. Робота зі структурами
- •10.1.1. Основні положення
- •10.1.2. Доступ до членів структури
- •10.1.3. Масиви структур
- •10.1.4. Приклад застосування структури
- •10.1.5. Присвоєння структур
- •10.1.6. Передача структури функції як аргументу
- •10.1.7. Повернення функцією структури як значення
- •10.2. Використання покажчиків на структури і оператора "стрілка"
- •10.2.1. Особливості використання покажчиків на структури
- •10.2.2. Приклад використання покажчиків на структури
- •10.3. Посилання на структури
- •10.3.1. Використання структур під час передачі функції параметрів за посиланням
- •10.3.2. Використання як членів структур масивів і структур
- •10.4. Бітові поля структур
- •10.5. Особливості використання об'єднань
- •10.5.1. Оголошення об'єднання
- •10.5.2. Анонімні об'єднання
- •10.5.3. Використання оператора sizeof для гарантії переносності коду програми
- •11.1. Потреба об'єктно-орієнтованого програмування
- •11.1.1. Процедурні мови програмування
- •11.1.2. Поділ програми на функції
- •11.1.3. Недоліки структурного програмування
- •11.1.4. Неконтрольований доступ до даних
- •11.1.5. Відображення картини реального світу
- •11.2. Поняття про об'єктно-орієнтований підхід
- •11.2.1. Виробнича аналогія
- •11.3. Основні компоненти об'єктно-орієнтованої мови програмування
- •11.3.1. Поділ програми на об'єкти
- •11.3.2. Визначення класу
- •11.3.3. Поняття про успадкування в класах
- •11.3.4. Повторне використання коду
- •11.3.5. Поняття про типи даних користувача
- •11.3.6. Поняття про поліморфізм і перевантаження операторів
- •11.5. Вивчення основ створення об'єктно-орієнтованих програм
- •11.6. Поняття про універсальну мову моделювання
- •12.1. Базові поняття класу
- •12.2. Конструктори і деструктори
- •12.2.1. Параметризовані конструктори
- •12.2.2. Альтернативний варіант ініціалізації членів-даних об'єкта
- •12.3. Доступ до членів класу
- •12.4. Класи і структури – споріднені типи
- •12.5. Об'єднання і класи – споріднені типи
- •12.6. Вбудовувані функції
- •12.7. Створення масивів об'єктів
- •12.8. Покажчики на об'єкти
- •13.1. Поняття про функції-"друзі" класу
- •13.2. Перевантаження конструкторів
- •13.3. Динамічна ініціалізація конструктора
- •13.4. Присвоєння об'єктів
- •13.5. Передача об'єктів функціям
- •13.5.1. Конструктори, деструктори і передача об'єктів
- •13.5.2. Потенційні проблеми під час передачі параметрів
- •13.6. Повернення об'єктів функціями
- •13.7. Створення і використання конструктора копії
- •13.7.1. Використання конструктора копії для ініціалізації одного об'єкта іншим
- •13.7.2. Використання конструктора копії для передачі об'єкта функції
- •13.7.3. Використання конструктора копії під час повернення функцією об'єкта
- •13.7.4. Конструктори копії – а чи не можна знайти щось простіше?
- •13.8. Ключове слово this
- •14.1. Перевантаження операторів з використанням функцій-членів класу
- •14.1.3. Особливості реалізації механізму перевантаження операторів
- •14.1.4. Значення порядку слідування операндів
- •14.2. Перевантаження операторів з використанням функцій-не членів класу
- •14.2.1. Використання функцій-"друзів" класу для перевантаження бінарних операторів
- •14.2.2. Використання функцій-"друзів" класу для перевантаження унарних операторів
- •14.2.3. Перевантаження операторів відношення та логічних операторів
- •14.3. Особливості реалізації оператора присвоєння
- •14.4. Перевантаження оператора індексації масивів ([])
- •14.5. Перевантаження оператора "()"
- •14.6. Перевантаження інших операторів
- •14.6.1. Приклад перевантаження операторів класу рядків
- •15.1. Поняття про успадкування
- •15.2. Керування доступом до членів базового класу
- •15.3. Використання захищених членів класу
- •15.3.1. Використання специфікатора доступу protected для надання членам класу статусу захищеності
- •15.3.2. Використання специфікатора protected для успадкування базового класу
- •15.3.3. Узагальнення інформації про використання специфікаторів public, protected і private
- •15.4. Успадкування декількох базових класів
- •15.5. Використання конструкторів і деструкторів під час реалізації механізму успадкування
- •15.5.1. Прядок виконання конструкторів і деструкторів
- •15.5.2. Передача параметрів конструкторам базового класу
- •15.6. Повернення успадкованим членам початкової специфікації доступу
- •15.7. Віртуальні базові класи
- •16.1. Покажчики на похідні типи – підтримка динамічного поліморфізму
- •16.2. Віртуальні функції
- •16.2.1. Поняття про віртуальні функції
- •16.2.2. Успадкування віртуальних функцій
- •16.2.3. Потреба у застосуванні віртуальних функцій
- •16.2.4. Приклад застосування віртуальних функцій
- •16.2.5. Суто віртуальні функції та абстрактні класи
- •16.2.6. Порівняння раннього зв'язування з пізнім
- •16.2.7. Поняття про поліморфізм і пуризм
- •17.1. Поняття про узагальнені функції
- •17.1.1. Шаблонна функція з одним узагальненим типом
- •17.1.2. Шаблонна функція з двома узагальненими типами
- •17.1.3. Безпосередньо задане перевантаження узагальненої функції
- •17.1.4. Перевантаження шаблону функції
- •17.1.5. Використання стандартних параметрів у шаблонних функціях
- •17.1.6. Обмеження, які застосовуються під час використання узагальнених функцій
- •17.1.7. Приклад створення узагальненої функції abs()
- •17.2. Узагальнені класи
- •17.2.1. Створення класу з одним узагальненим типом даних
- •17.2.2. Створення класу з двома узагальненими типами даних
- •17.2.3. Створення узагальненого класу для організації безпечного масиву
- •17.2.4. Використання в узагальнених класах аргументів, що не є типами
- •17.2.5. Використання в шаблонних класах аргументів за замовчуванням
- •17.2.6. Безпосередньо задані спеціалізації класів
- •18.1. Основи оброблення виняткових ситуацій
- •18.1.1. Системні засоби оброблення винятків
- •18.1.2. Використання функцій exit() і abort() для завершення роботи програми
- •18.1.3. Перехоплення винятків класового типу
- •18.1.4. Використання декількох catch-настанов
- •18.2. Варіанти оброблення винятків
- •18.2.1. Перехоплення всіх винятків
- •18.2.2. Обмеження, що накладаються на тип винятків, які генеруються функціями
- •18.2.3. Повторне генерування винятку
- •18.3. Оброблення винятків, згенерованих оператором new
- •18.4. Перевантаження операторів new і delete
- •19.2.3. Класи потоків
- •19.3. Перевантаження операторів введення-виведення даних
- •19.3.1. Створення перевантажених операторів виведення даних
- •19.3.2. Використання функцій-"друзів" класу для перевантаження операторів виведення даних
- •19.3.3. Створення перевантажених операторів введення даних
- •19.4. Форматоване введення-виведення даних
- •19.4.1. Форматування даних з використанням функцій-членів класу ios
- •19.4.2. Встановлення ширини поля, точності та символів заповнення
- •19.4.3. Використання маніпуляторів введення-виведення даних
- •19.4.4. Створення власних маніпуляторних функцій
- •19.5. Файлове введення-виведення даних
- •19.5.1. Відкриття та закриття файлу
- •19.5.2. Зчитування і запис текстових файлів
- •19.5.3. Неформатоване введення-виведення даних у двійковому режимі
- •19.5.4. Зчитування і запис у файл блоків даних
- •19.5.6. Приклад порівняння файлів
- •19.5.7. Використання інших функцій для двійкового введення-виведення
- •19.5.8. Перевірка статусу введення-виведення
- •19.6. Використання файлів довільного доступу
- •19.6.1. Функції довільного доступу
- •19.6.2. Приклади використання довільного доступу до вмісту файлу
- •19.7. Використання перевантажених операторів введення-виведення даних під час роботи з файлами
- •20.1. Динамічна ідентифікація типів (rtti)
- •20.1.1. Отримання типу об'єкта у процесі виконання програми
- •20.1.2. Приклад rtti-застосування
- •20.1.3. Застосування оператора typeid до шаблонних класів
- •20.2. Оператори приведення типів
- •20.2.1. Оператор приведення поліморфних типів dynamic_cast
- •20.2.2. Оператор перевизначення модифікаторів const_cast
- •20.2.3. Оператор неполіморфного приведення типів static_cast
- •20.2.4. Оператор перетворення типу reinterpret_cast
- •20.2.5. Порівняння звичайної операції приведення типів з новими чотирма cast-операторами
- •21.1. Простори імен
- •21.1.1. Поняття про простори імен
- •21.1.2. Застосування настанови using
- •21.1.3. Неіменовані простори імен
- •21.1.4. Застосування простіру імен std
- •21.2. Застосування покажчиків на функції
- •21.2.1. Передача покажчиком на функцію її адреси іншій функції
- •21.2.2. Пошук адреси перевантаженої функції
- •21.3. Поняття про статичні члени-даних класу
- •21.5. Застосування до функцій-членів класу модифікаторів const і mutable
- •21.6. Використання explicit-конструкторів
- •21.7. Синтаксис ініціалізації членів-даних класу
- •21.8. Використання ключового слова asm
- •21.9. Специфікатор компонування функцій
- •21.11. Створення функцій перетворення
- •22.1. Огляд стандартної бібліотеки шаблонів
- •22.2. Поняття про контейнерні класи
- •22.3. Робота з векторами
- •22.3.1. Доступ до вектора за допомогою ітератора
- •22.3.2. Вставлення та видалення елементів з вектора
- •22.3.3. Збереження у векторі об'єктів класу
- •22.3.4. Доцільність використання ітераторів
- •22.4. Робота зі списками
- •22.4.1. Використання базових операцій для роботи зі списком
- •22.4.2. Сортування списку
- •22.4.3. Об'єднання одного списку з іншим
- •22.4.4. Зберігання у списку об'єктів класу
- •22.5. Поняття про відображення
- •22.5.1. Робота з відображеннями
- •22.5.2. Зберігання у відображенні об'єктів класу
- •22.6. Алгоритми оброблення контейнерних даних
- •22.6.1. Підрахунок кількості елементів
- •22.6.2. Видалення і заміна елементів
- •22.6.3. Реверсування послідовності
- •22.6.4. Перетворення послідовності
- •22.6.5. Дослідження алгоритмів
- •22.7. Використання класу string
- •22.7.1. Огляд функцій-членів класу string
- •22.7.2. Зберігання рядків у інших контейнерах
- •23.1.1. Директива #define
- •23.1.2. Директива #error
- •23.1.3. Директива #include
- •23.2. Директиви умовного компілювання
- •23.2.1. Директиви #if, #else, #elif і #endif
- •23.2.2. Директиви #ifdef і #ifndef
- •23.2.3. Директива #undef
- •23.2.4. Використання оператора defined
- •23.2.5. Про значення препроцесора
- •23.2.6. Директива #line
- •23.2.7. Директива #pragma
- •23.3. Оператори препроцесора "#" і "##"
- •23.4. Зарезервовані макроімена
- •23.5. Деякі поради студентам
- •24.1. Удосконалення процесу розроблення програмного забезпечення
- •24.1.1. Безпосередній процес розроблення пз
- •24.1.2. Каскадний процес розроблення пз
- •24.1.3. Використання ооп
- •24.1.4. Сучасні підходи до розроблення пз
- •24.2. Моделювання варіантів використання
- •24.2.1. Поняття про діючі суб'єкти
- •24.2.2. Поняття про варіанти використання
- •24.2.3. Поняття про сценарії
- •24.2.4. Застосування діаграм варіантів використання
- •24.2.5. Описи варіантів використання
- •24.2.6. Перехід від варіантів використання до класів
- •24.3. Предметна область програмування
- •24.3.1. Рукописні форми
- •24.3.2. Прийняття допущень і спрощень
- •24.4. Програма landlord: етап удосконалення
- •24.4.1. Встановлення діючих суб'єктів
- •24.4.2. З'ясування варіантів використання
- •24.4.3. Опис варіантів використання
- •24.4.4. Передбачення додаткових сценаріїв
- •24.4.5. Використання діаграм дій uml
- •24.5. Перехід від варіантів використання до класів
- •24.5.1. Аналіз переліку іменників з опису варіантів використання
- •24.5.2. Уточнення переліку іменників
- •24.5.3. Визначення атрибутів
- •24.5.4. Перехід від дієслів до повідомлень
- •24.5.5. Побудова діаграм класів
- •24.5.6. Побудова діаграм послідовностей
- •24.6. Кроки написання коду програми
- •24.6.1. Написання заголовного файлу
- •24.6.2. Створення початкових *.Срр файлів
- •24.6.3. Вимушені спрощення коду програми
- •24.6.4. Взаємодія користувача з програмою
- •24.6.5. Труднощі написання коду програми
- •24.7. Резюме
22.7.2. Зберігання рядків у інших контейнерах
Оскільки клас string визначає тип даних, можна створити контейнери, які міститимуть об'єкти типу string. Розглянемо, наприклад, вдаліший варіант програми-словника, яку було показано вище.
Код програми 22.20. Демонстрація механізму використання відображення string-об'єктів для створення словника
#include <vcl>
#include <iostream> // Для потокового введення-виведення
#include <conio> // Для консольного режиму роботи
#include <map> // Для роботи з асоціативними контейнерами
#include <string> // Для роботи з рядками
using namespace std; // Використання стандартного простору імен
int main()
{
map<string.string> dictionary;
dictionary.insert(pair<string.string>(
"дім", "Місце мешкання."));
dictionary.insert(pair<string.string>(
"клавіатура", "Пристрій введення даних."));
dictionary.insert(pair<string.string>(
"програмування", "Процес розроблення програми."));
dictionary.insert(pair<string.
string>("STL", "Standard Template Library"));
string s;
cout << "Введіть слово: "; cin >> s;
map<string.string>::iterator p;
p = dictionary.find(s);
if(p != dictionary.end())
cout << "Визначення: " << p->second;
else
cout << "Такого слова у словнику немає.\n";
getch(); return 0;
}
Розділ 23. Особливості роботи препроцесора С++
Завершальний розділ навчального посібника присвячено особливостям роботи препроцесора C++. Препроцесор C++ – це частина компілятора, яка піддає Вашу програму різним текстовим перетворенням до реальної трансляції початкового коду програми в об'єктний. Програміст може давати препроцесору команди, звані директивами препроцесора (preprocessor directives), які, не будучи формальною частиною мови програмування C++, здатні розширити область дії його середовища програмування. Препроцесор C++ містить наступні директиви.
#define |
#error |
#include |
#if |
#else |
#elif |
#endif |
#ifdef |
#ifndef |
#undef |
#line |
#pragma |
Як бачите, всі директиви препроцесора починаються з символу "#". Тепер розглянемо кожну з них окремо.
Необхідно пам'ятати! Препроцесор C++ прямий нащадок препроцесора С, і деякі його засоби виявилися надмірними після введення у мові програмування C++ нових елементів. Проте він, як і раніше, є важливою частиною С++-середовища програмування.
23.1. Поняття про директиви препроцесора C++
23.1.1. Директива #define
Директива #define визначає ім'я макросу.
Директива #define використовують для визначення ідентифікатора і символьної послідовності, яка буде підставлена замість ідентифікатора скрізь, де він трапляється у початковому коді програми. Цей ідентифікатор називається макроім'ям, а процес заміни макропідстановкою (реалізацією макророзширення). Загальний формат використання цієї директиви має такий вигляд:
#define макроім'я послідовність_символів
Звернемо Вашу увагу на те, що тут немає крапки з комою. Задана послідовність_символів завершується тільки символом кінця рядка. Між елементами ім'я_макроса і послідовність_символів може бути будь-яка кількість пропусків.
Отже, після внесення цієї директиви кожне входження текстового фрагмента, що є визначеним як макроім'я, замінюється заданим елементом послідовність_символів. Наприклад, якщо виникає бажання використовувати слово UP як значення 1 і слово DOWN як значення 0, оголосіть такі директиви #define.
#define UP 1
#define DOWN 0
Дані директиви змусять компілятор підставляти 1 або 0 кожного разу, коли у файлі початкового коду програми трапиться слово UP або DOWN відповідно. Наприклад, у процесі виконання настанови
cout << UP << " " << DOWN << " " << UP + UP;
на екран буде виведено наступне: 102
Після визначення імені макросу його можна використовувати як частину визначення інших макроімен. Наприклад, наступний програмний код визначає імена ONE, TWO і THREE і відповідні ним значення.
#define ONE I
#define TWO ONE+ONE
#define THREE ONE+TWO
Важливо розуміти, що макропідстановка – це просто заміна ідентифікатора відповідним рядком. Отже, якщо виникає потреба визначити стандартне повідомлення, використовується програмний код, подібний цьому.
#define GETFILE "Введіть ім'я файлу"
//...
Препроцесор замінить рядком "Введіть ім'я файлу" кожне входження ідентифікатора GETFILE. Для компілятора ця cout-настанова
cout << GETFILE;
насправді виглядає так.
cout << "Введіть ім'я файлу";
Ніякої текстової заміни не відбудеться, якщо ідентифікатор знаходиться в рядку, поміщеному в лапки. Наприклад, у процесі виконання наступного коду програми
#define GETFILE "Введіть ім'я файлу"
//...
cout << "GETFILE – це макроім'я\n";
на екрані буде відображена ця інформація
GETFILE – це макроім'я
а не ця:
Введіть ім'я файлу – це макроім'я
Якщо текстова послідовність не поміщається на рядку, її можна продовжити на наступній, поставивши зворотну косу межу у кінці рядка, як це показано у наведеному прикладі.
#define LONG_STRING "Це дуже довга послідовність, \
яка використовується як приклад."
Серед С++-програмістів прийнято використовувати для макроімен прописні букви. Ця домовленість дає змогу з першого погляду зрозуміти, що тут використовується макропідстановка. Окрім того, краще за все помістити всі директиви #define у початок файлу або включити в окремий файл, щоб не шукати їх потім за всією програмою.
Макропідстановки часто використовують для визначення "магічних чисел" програми. Наприклад, у Вас є програма, яка визначає деякий масив, і ряд функцій, які отримують доступ до нього. Замість "жорсткого" кодування розміру масиву за допомогою константи краще визначити ім'я, яке б представляло розмір, а потім використовувати це ім'я скрізь, де повинен знаходитися розмір масиву. Тоді, якщо цей розмір доведеться змінити, Вам достатньо буде внести тільки одну зміну, а потім перекомпілювати програму. Розглянемо такий приклад.
#define Max_size 100
//...
float balance[Max_size];
double index[Max_size];
int num_emp[Max_size];
Необхідно пам'ятати! Важливо пам'ятати, що у мові програмування C++ передбачено ще один спосіб визначення констант, який полягає у використанні специфікатора const. Проте багато програмістів "прийшли" у мові програмування C++ з С-среди, де для цих потреб звичайно використовувалася директива #define. Тому Вам ще часто доведеться з нею стикатися у С++-коді програми.
Макровизначення, що діють як функції
Директива #define має ще одне призначення: макроім'я може використовуватися з аргументами. Під час кожного входженні макроімені пов'язані з ним аргументи замінюються реальними аргументами, вказаними у коді програми. Такі макровизначення діють подібно до функцій. Розглянемо такий приклад.
Код програми 23.1. Демонстрація механізму використання "функціональних" макровизначень
#include <iostream> // Для потокового введення-виведення
using namespace std; // Використання стандартного простору імен
#define MIN(а, b) (((a)<(b))? а: b)
int main()
{
int x, y;
x = 10; y = 20;
cout << "Мінімум дорівнює: " << MIN(x, y);
getch(); return 0;
}
У процесі компілювання цієї програми вираз, визначено ідентифікатором MIN(а, b), буде замінено, але х і у розглядатимуться як операнди. Це означає, що з out-настанова після компілювання виглядатиме так:
cout << "Мінімум дорівнює: " << (((х)<(у))? х: у);
По суті, таке макровизначення є способом визначити функцію, яка замість виклику дає змогу розкрити свій код у рядку.
Макровизначення, що діють як функції, – це макровизначення, які приймають аргументи. Круглі дужки, що здаються надмірними, в які поміщено макровизначення MIN, необхідні, щоб гарантувати правильне сприйняття компілятором замінюваного виразу. Насправді додаткові круглі дужки повинні застосовуватися практично до всіх макровизначень, що діють подібно до функцій. Потрібно завжди дуже уважно відноситися до визначення таких макросів; інакше можливо отримання несподіваних результатів. Розглянемо, наприклад, цю коротку програму, яка використовує макрос для визначення парності значення.
Код програми 23.2. Демонстрація неправильної роботи програми
#include <iostream> // Для потокового введення-виведення
using namespace std; // Використання стандартного простору імен
#define EVEN(a) a%2==0? 1: 0
int main()
{
if(EVEN(9 + 1)) cout << "парне число";
else cout << "непарне число ";
getch(); return 0;
}
Ця програма не працюватиме коректно, оскільки не забезпечена правильна підстановка значень. У процесі компілювання вираз EVEN(9 + 1) буде замінений таким чином.
9+1 %2==0 ? 1 : 0
Нагадаю, що оператор "%" має вищий пріоритет, ніж оператор додавання "+". Це означає, що спочатку виконається операція ділення за модулем (%) для числа 1, а потім її результат буде складний з числом 9, що (звичайно ж) не рівно 0. Щоб виправити помилку, достатньо помістити у круглі дужки аргумент, а в макровизначенні EVEN, як це показано в наступній (виправленій) версії тієї ж самої програми.
Код програми 23.3. Демонстрація коректної роботи програми
#include <iostream> // Для потокового введення-виведення
using namespace std; // Використання стандартного простору імен
#define EVEN(a) (a)%2==0? 1: 0
int main()
{
if(EVEN(9 + 1)) cout << "парне число";
else cout << "непарне число";
getch(); return 0;
}
Тепер сума 9+1 обчислюється до виконання операції ділення за модулем. У загальному випадку краще завжди брати параметри макровизначення у круглі дужки, щоб уникнути непередбачених результатів, подібних описаному вище.
Використання макровизначень замість справжніх функцій має одну істотну перевага: оскільки програмний код макровизначення розширюється в рядку, і немає ніяких витрат системних ресурсів на виклик функції, швидкість роботи Вашої програми буде вища порівняно із застосуванням звичайної функції. Але підвищення швидкості є платнею за збільшення розміру програми (через дублювання коду функції).
Необхідно пам'ятати! Незважаючи на те, що макровизначення все ще трапляється у С++-коді програми, макросах, що діють подібно до функцій, можна замінити специфікатором inline, який справляється з тією ж роллю краще і безпечніше. (Пригадайте: специфікатор inline забезпечує замість виклику функції розширення її тіла в рядку). Окрім того, inline-функції не вимагають додаткових круглих дужок, без яких не можуть обійтися макровизначення. Проте макроси, що діють подібно до функцій, все ще залишаються частиною С++-програм, оскільки багато С/С++-програмісти продовжують використовувати їх за звичкою.
