Фрагмент другий: не злим тихим словом

Катя (С14): Звичайно я не знала, що це буде на такому рівні як в нас оце. Але виглядало так, що філософський факультет це факультет де я буду вчити те, що мені приємно. Всякі гуманітарні предмети. Але університет розчарував мене дуже сильно. Коли я приїхала я зовсім того не очікувала. Ну були якісь такі мрії не здійсненні… Виплеканні уявлення про якийсь там європейський університет, якого рівня викладачі… і я думала, що це буде серйозно. І от я приходжу і приходить викладач і я розумію, що це не цікаво, сумно … і те як він звертається, яка манера поведінки, яка внього манера говорити. Просто я ідеалізувала університет. В університет ідуть всі. Вчаться бо вчаться. Получають диплом, потім ідуть в школу… не розуміють, що вони роблять в цій школі… ці батьки, ці діти… Ну …кароче …я дуже зла на це все. Насправді я вважаю, що і мені не місце в університеті, а …я навіть не знаю, дивлячись на своїх одногрупників…чесно… я тобі не назву людину, якій місце в університеті. Ну немає серед наших одногрупників… Ну… Ну… я навіть не знаю, що ми робимо в цьому університеті. Це не проблема університету це проблема ментальності.

С22 (Сашко): Університет в принципі виконує якісь конкретні функції, так то просто ну це є така собі тиха гавань яка дозволяє.. им.. яка дозволяє ну нічим не перейматися, нікуди не рухатися, а просто от мати цю індифікацію яку як.. я студент. я чимось займаюся, і им.. дає окрему суму грошей що місяця, яка дозволяє не працювати.

Ліс (В9): от університет мені дав таку певну іскру.. не здатися.. не вернутися до дому.. не слухати нікого.. Я здала однин предмет і я розумію, що я над ним працювала.. ну я вивчила це і здала. Коли ти приходиш на першому курсі, ти нічого не вмієш, нє, ну шось там вмієш, але це аматорство. З тебе створюють професіонала. Університет виховує це.. коли ти приходиш на переший курс, проходиш цю школу за 5 років, ти змінюєшся. Коли я приїжджаю до дому в село я вже не та Галя. Я приїжаю от додому, це так ніби, я відвоювала війну і повертаюся на батьківщину) це так само. В мене є кілька людей які не одобрюють цю освіту, кажуть що університет нічого не дав.. що це вкрали 5 років їхнього життя. Це кажуть люди які від університету далекі. Вони на пари не ходили.. здати аби на три. Для менне ж університет як саморозвиток, і для мене життя йде як саморозвиток, а для когось освіта йде як звинувачення держави, яка не дає певних можливостей для розвитку подальшого. Мені здається шо університет і виховує таких людей які ламають оцю консервативну систему. Мені здається що університет, він вірить в людину,..

Марічка (В20): У цих стінах ми досить багато отримали, це була така адаптація до соціуму. Провчившись п’ять років, ти розумєш, шо з більшостю людей ти можеш знайти спільну мову, шо ти можеш до старших людей підійти якось... шо коли в тебе якісь з дипломом проблеми ти там ходиш взнаєш, а де політурний цех, а де його зшити. Ти якось постійно в русі, когось питаєш, шось взнаєш, контактуєш з людьми, а тут ти виходиш в такий вже більш самостійний простір і всі свої проблеми ти мусиш вирішувати в основному сам...ти можеш в когось спитати поради, але вирішувати всеодно доведеться самому...

Любчик (В27 Олег): Що мені дав університет? Університет дав мені зараз я порахую… Приблизно дві тисячі доларів за чотири з половиною роки… ще я розширив коло своїх знайомств – це круто і тим більше в університеті ти насолоджуєшся студентським життям, бо потім почнеться робота, не будеш бачити світа Божого, ти зрозумієш як приємно бути студентом.

Марко (С9): Я в університеті навчився говорити. Я думаю це найкраще, що.. тобто, говорити так, щоб хоча б самому себе зрозуміти під час розмови, ну більш-менш звісно. Проблеми бувають, колосальні проблеми, але, і...аудиторій перестав боятись. Це правда. Це дуже хороше... ну і англійську підтягнув. Вот. Оце я думаю, що дуже добре було.

Віта (В7): Ну, ше справа в тому…у нас як виглядало навчання?! У нас дуже любили зубрити і переказувати те, шо визубрили, власне з книжок, які давали ці викладачі. І починаючи десь з 3 курсу я перестала вчитися. Зовсім. Бо я зрозуміла що, по-перше, я не знайду собі місця праці, це я зрозуміла лише на 3 курсі. Ну, почала розуміти шо попередні ніхто не влаштувався, а потім я настільки в тому всьому розчарувалася… якось… я подумала… я просто… для мене навчання стало просто… мммм… на якомусь енному місці. Я просто ше почала подорожувати, перестала вчитись. Більшість в нас в групі ніби відмінники, відмінниці… Ну, незнаю, це можливо образливо, але ми називали їх «куріци» (сімється). Вони сиділи і вчились. Вони могли прочитати і переказати 20 сторінок якогось тексту, але якщо їм задати банальне дискусійне питання якесь таке для загального розвитку і ці всі куріци мовчали, а я так думала: «А чому всі наші відмінниці мовчать?». Ну чому? Вони ж всі такі розумні, вони в це теж мали знати і розказувати, але просто перед ними немає цих ксероксів. Або може через то, шо це була звичайна дискусія за яку ніхто не ставив балів? Вони жили в коробці, а може це просто трохи легше, коли ти знаєш чіткі правила.

Оля (В7): З першого курсу нас постійно страшили, просто страшили: «Ви не вивчите вас можуть в будь-який момент виключити…» «Ніхто,( ну не так шоб ніхто) за вас ніхто не заступиться», 2 талони вас виганяють – постійно страшно. 1 талон – у вас нема стипендії. Ну, освіта – це має бути шось приємне, сам процес отримання знання шось так одухотворене і це має бути шось дуже…незнаю. Коли відчуваєш шо ти шось нове дізнався, це має бути шось…ну…Шось дуже приємне, має приносити задоволення. А для нас навчання, ну, нам так показують що навчання – це каторга і шо всі ми маємо завжди боятися і… Наприклад 1 курс і у нас там збори і нас всіх страшать шо ви ше не студенти, бо студентом вважається та людина, яка здала першу сесію. Якщо ви не здасте першу сесію вас можуть просто відрахувати і на нас просто наводили паніку. Я навіть в той момент думала шо мене виженуть, притому шо в мене все було гаразд. Я отак йшла і всі так йшли і думали «Боже, сесія!» . Всі так сіли, волосся на голові рвуть «Боже, сесія!». Я приходжу в кабінет і там можна напругу різати ножем, оце відчуття коли заходиш, а всі хвилюються. Паніка ж передається в повітрі, я цього дуже не любила.

Віра (В12): Ну от шо мені смішно, викладач, професор на лекції – ой ви дибіли, ой хто ж моїх дітей, моїх внуків буде..е-е лікувати – а ти сам думаєш, шо ти береш гроші за екзамени за отаки от во (б’є кулаком по чомусь дерев’яному) Хто твоїх внуків буде лікувати ти ж тоді не думаєш – ти береееш. А дійсно хто твоїх внуків буде лікувати. А у нас була така дуже розумна дівчинка і вона всіх цих шість років вчилася, мала повишену стипендію. всі її хвалили, а вона надіялася, шо на інтернатуру всьо-такі проскоче на лікувальника. вона дуже хотіла на лікувальників, її не взяли – сказали гроші платити. Вона тих грошей не мала, бо там в неї шось в сім’ї, тоже, проблема..Мама взагалі не хотіла, шоб вона вчилася, вищу освіту мала. Вона розчарувалася в тому всьому і пішла працювати парехмахером.

Андрій (В22): Все було...ну все було дуже сіре. Було цей університет... там... ну було дуже сіро... так по настрою люди якби були абсолютно замкнені і такі якби трохи з таким бидло-уклоном. (сміх) Хай мене пробачать мої колеги... на той час це було... і... потім я зрозумів що ну насправді ніхто не прийшов вчитися. Люди просто туди якби приліпилися тому що це там якось ну типу ну пристижно і це пристижна спеціальність, це там один із якихось там великих вузів в Україні. Насправді, всі люди це були з моєї групи, це були моє дзеркало. Майже у всіх була така сама надія, щоб вирватись кудись. Вони хотіли вирватись з тієї шкільної схеми. І це вже коли на тобі стоїть штамп «майже дорослий». Ну я так думаю, тому що багато були теж багато було з моїх одногрупників, які теж там приїхали з невеличких міст. І друга річ це було те що почалися ось ці якби гулянки якби так сказати... ось і я якби так трішки, коли відчув свободу почались такі часи такі безбашенні. На той час якби це було... якось було весело... Але потім я вже побачив, що це все так недуже... ну ніяке. Ще до першої сесії в мене абсолютно пропало бажання знаходитися в тому ВУЗі. І вся трагедія заклечається в тому, що я не приклав жодних зусиль щоби щось змінити.

Перець (В24): 5 з половиною років я провчилася, майже 6 в університеті, в мене магістратура, так звучить… магістратура… але я розумію, що я нічого не здобула, я за рік після випуску більше здобула ніж за всі 6 років в універі взагалі. В мене такий спогад: ти зранку прокидаєшся і йдеш на пари, нехай пари до 16 години, і ти маєш прийти, і наїстися по саме пузо і лягти спати, а потім ти йдеш.. бо флаєра роздають в університеті, і ти йдеш в клуб, ти мусиш, бо безкоштовний вхід.. о! класно.. от. а потім в тебе робота є, ти ж хочеш підробити, ти розумієш, що стипухи не вистачає.. такий спосіб ти ведеш і ось так весь час проходе, весь рік, а потім практика. На 10 тижнів нас засилали в село Пшеничне, Васільківського району, вирвані годи короче. По їдеї ми повинні були закріпляти на практиці те, що вивчили за рік. Але було це, як «приниси, падай», покрасьте забор, винесіть це сміття, обшкрябайте цього комбайна. Це ніби, як 10 тижнів деградації. На цей період нас виселяли з гуртожитків, ми не мали право в’їхати назад. Ми були безкоштовна рабсила, нам не платили, навіть не годували. Це нам видавали кімнату, це навіть не кімната.. жахливі умови, всі уммови були на вулиці, і кухні не було навіть. І всі ці 10 тижнів пройшли на мівіні. Це жах! Там був дядько такий, не пам’ятаю, як його звати було.. колишній кагебешнік, дядя Боря - точно! Ну такий матьорий дядько, в нього була була підстрельнута така дирка в плечі і він цим хизувався. І він в гуртожитку гнав самогонку. І постачав це все нашим студентам. І це всі знали. І всі з 2ї години дня, після навчання до нього з баклажками.. мені так стидно. Десь за пів літра 7 грн… 5 з половиную років от таке деградування, абсолютно.

Марічка (С19): Вертаючись до освіти, що вона така дурна. у нас насправді вступають в університети всі...всі, кому не лінь. Всі, хто може вступити... Просто людина там, наприклад, 2 роки твердить, що, вона вступає на юридичний факультет, потім здає ЗНО на якесь доволі ганебні бали і їй вистарчає того, щоби вступити на українську філологію... вона вчиться на тій українській філології, їй не подобається....вона вчиться на державному і ще й стипендію має ....і їй вже все рівно, що вона там хотіла бути юристом чи ще кимось, але вона вступила лиш би вступити. Тому що як?...людина без вищої освіти це ж не реально в сучасному суспільстві...

Бодя (С10): Моя думка така… колись, знову ж десь я прочитав, що в Європі діє правило трьох "S": самостійність, свідомість і третє ес це було... спорт. Самостійність, свідомість і спорт. Наш ректор в університеті зробив свої три ес, це свідчити, служити й спілкування, а проблема в тому, що в більшості, на жаль, випадків я бачу зовсім інакше кардинальне правило трьох ес, яке є в студентів. Це спирт, сєкас, секс і третє є ес, саревнование російською… І типу, що далі, що з цим робити? Це нідочого не призведе, тільки хіба що до страху і так далі, от.

Дмитро (В34): я був впевнений, що там буде класно, я якось навіть не задумувався, що там може бути погано. Коли ти приходиш, ти не розумієш нічого, і думаєш а може то так має бути, бо ти ж навіть не маєш з чим порівняти, ти ж навіть не був в якихось західних університетах, тоді на 2-3 курсах ти щось починаєш розуміти, шось не так, що ти не дуже розвиваєшся. Потім вже в аспірантурі я поїхав на стажування закордон, почав цікавитися західною літературою, я побачив яким воно може бути дуже цікавим, і яким воно в нас було.

Тобто університет був як концтабір, і якщо людина яка не має якихось своїх власних бажань, тобто якщо людина є чемна, то вона буде робити, все що їй скажуть і вона в кінцевому буде дуже дурною буде дуже тупою, буде вона як сказати, ммм.. дуже правильна то взагалі собі в житті ради не дасть.

Юра (В34): Я вважаю, що людина по закінченні університету (по українським міркам) є повністю соціально адаптованою, тому що за 5 років ти навчився давати хабарі, навчився списувати, обманювати, підтасовувати якісь там результати, обманювати тобто навпаки до сьогоднішнього суспільства вона дуже якраз готова, тобто університет це не є ідеальна установа де люди виходять і тут бац вони бачать який жорстокий світ, ні вони бачать якраз таки в університеті який світ жорстокий, може в тому і є позитив, що вони не є в такій структурі де вчать шось таке ідеальне, а тут вони виходять на світ і тут все зовсім протилежне

Валерія (С18): я - платник. Крім навчання я ще працюю. Спочатку за мене платила мама, за навчання. Тепер я намагаюсь сама платити. І просто іде навіть відповідальність, просто за те, шо батьки платили, і якось...батьки завжди очікують чогось від дітей, особливо того, шо вони самі не змогли досягнути. Я не хочу розчаровувати маму. Тому шо краще я закінчу навчання і в мене буде диплом , і дійсно старатись. Ну і моментами, моментами навіть цікаво те що я вчу. Але феномен в тому шо предмети є якісь такі незрозумілі, непотрібні для нас. Ну в принципі інформація, яка мені для навчання, вона мені потрібна тільки для навчання, для галочки , потім я її стараюсь з голови викинути, і навіть не треба старатись, вона сама вилітає, якшо це нецікаво, типу. Наприклад латинські назви тварин, які вимерли.

Діма: Можеш назвати хоч одну назву трварини яка давно померла?

Валерія (С18): Чесно, я вже не пам’ятаю. Це були і тварини і рослини, це було предмет біогеографія.

Діма: Жодної не пам’ятаєш?

Валерія (С18): Нє, чесно нє. В мене от єдине шо погане, це короткочасна пам’ять. Типу, я вивчила, здала і забула.

Діма: І це по всіх предметах так?

Валерія (С18): Е, ні. Є один предмет, книжку яку я двічи прочитала я пам’ятаю: теорії та суспільна економічна географія . Там були, кільця Тюнера, гратки Кристаллера. Він писав про теорії, про розміщення центральних місць. Типу, як розміщується промисловість, сільське господарство, по яких кільцях. Там таке-то, там таке-то. Це я більш меньш пам’ятаю і пам’ятаю там деякі ще моменти. От ми ще вчили, цікаве ще було, розпізнавати, ее, гірські породи, мінерали. Ми їх облизували, щоб знати чі цеее кам’яна сіль, чі цеее шось інші. Ми на них плювали, лили кислоту... ну, це було цікаво.

Діма: Це таке дослідження у вас було?

Валерія (С18): Нє, це було як би, здача була. Ставили нам камінчики, і типу робіть з ними шось, шоб знати який це камінь.

Діма: А який в тебе профільний предмет?

Валерія (С18): Еее, я економ-географ, економічний географ.

Діма: Економічна географія. Тобто, шо ти маєш знати?

Валерія (С18): Е, міждународні організації. Е, країнознавство, е тереторіально-виробничі комплекси, мм, трошки екониміки, трошки суспільних якихось там наук, статистика, ммм...

Діма: Ааа, а шо собою являє ця статистика? Е, тобто шо ви там підраховуєте?

Валерія (С18): Е, будь шо. Ми останній раз, це було практична робота на парі, цікаво було, ми прогнозували типу курс ,еее, валюти. Долара і євро. Але, ну воно, це не було нічим не підкріплено, тільки теорією типу: от я вважаю, шо літом там курс зросте перед Паскою, зросте, тому-шо люди закупляються, отаке. Типу всі таки сиділи: "Та, та, напевно так і буде ... або на наступний рік» ... ну типу, шось такого плану.

Діма: Ага…(посміхається) Які пари в тебе були вчора?

Валерія (С18): Знаєш, я сьогодні рано згадувала, які пари в мене сьогодні. Це для мене дуже складно (посміхається). Вчора... вчора був вівторок, так, вчора був вівторок в мене було ммм, країнознавство, агромічне країнознавство... ми вивчаємо там різні організації...еееммм... шо ми там ще вивчаєм?...

Діма: А що ви вчили на останній парі країнознавства?

Валерія (С18): Ми вчили організації ЄС. Хто входить в члени, хто буде входити в їхні члени, хто претинденти. Вчили де є штаб-квартири ООН, Євросоюзу...ммм...ще вчили еее, як і на які регіони ділиться Європа, там північна, південна, західна, східна , центральна. Чому саме так, за якими ознаками , ну такі штуки. В принципі, це ми вчимо вже четвертий рік .

Діма: Одне й те саме?

Валерія (С18): Ну та, просто предмет міняє назву.

Діма: Слухай, а шоб ти робила якби от у викладача по цьому предмету стався б на парі припадок епілепсії?

Валерія (С18): Ееее позвонила б в швидку?

Діма: А який номер швидкої?(посміхається)

Валерія (С18): Сто три? Чи сто один, чи сто два? (Сміється)

Нас багато в групі! Ми би догадались.

=======================================================================

(муз. МЬІ ЖЕЛАЕМ СЧАСТЬЯ ВАМ)