КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ВІННИЦЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ І БІЗНЕСУ

Реферат

з культорології на тему:

«Культура давніх слов'ян»

Студентки ІІ курсу Лиштовської

денної форми навчання Анастасії

групи ГО-23 В Миколаївни

Вінниця 2014

Вступ

Давня історія слов'ян засвідчена численними археологічними знахідками. Витоки слов'янства археологи вбачають іще в хліборобських племенах лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців. Та було б хибним твердити, буцімто чорноліське населення — слов'яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту та господарства, властивих за пізніших часів слов'янам. Століття за століттям — і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов'ян. Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов'ян і собі мандрували, освоюючи значні території і проживаючи там разом з іншими народами. Тож не дивно, що багато вчених зародження слов'ян пов'язують із ширшими теренами — від Одри до Дніпра.

Речові пам'ятки давніх слов'ян мають свої особливості. Протягом тисячолітньої історії становлення слов'янства вони змінювалися. Та в найзагальніших рисах все-таки подібні між собою. Так, поселення слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок. За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. н. е. — з кам'яною піччю на долівці. Померлих співплемінників праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Своєрідними були також знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси.

Від початку І тисячоліття н. е. кількість слов'янських пам'яток невпинно зростає, проте археологам досі не пощастило знайти археологічну культуру до V ст., що повністю б належала праслов'янським чи слов'янським племенам. До V ст. слов'янські пам'ятки входять до складу археологічних культур поряд із пам'ятками інших народів. Так, на межі ер їх виділяють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та переворській (пшеворській), поширеній на території сучасної Польщі.

Давні слов'яни – група племен, які належали до індоєвропейської спільності – предки сучасних слов’янських народів Східної, Центральної і Південної Європи.

Слов'яни – велика група європейських народів, об'єднаних близькістю мов і спільним походженням. У мовному відношенні усталений поділ на східних (українці, білоруси, росіяни), західних (поляки, чехи, словаки, лужичани) і південних (болгари, македонці, хорвати, словенці, боснійці, чорногорці, серби). Слов'янські мови належать до індоєвропейської мовної сім'ї.

Велике переселення народів – грандіозні етнічні переселення, які відбулися в Європі у 4–6 ст. Спричинене гунською навалою Велике переселення народіввикликало утворення ряду варварських королівств – ґотів, вандалів, бургундів, франків, лангобардів та інших. Велике розселення народів призвело і до так званого Великого розселення слов'ян.

Велике розселення слов’ян відбулося в Європі у 6–7 ст., коли слов’янські племена з’являються у Подунав’ї, у глибинних районах Балканського півострова – на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. ВнаслідокВеликого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи, що започаткував формування сучасних слов’янських народів.

Візантія, Візантійська імперія – держава, що існувала у східній частині Римської імперії від кінця 4 до середини 15 ст. Свою назву здобула від давньої колонії на узбережжі Босфору – Візантія, на місці якого імператор Константин у 330 р. заснував столицю держави – Константинополь. Візантія вважалася наступницею Римської імперії, тому візантійці називали себе римлянами – «ромеями», а свою державу «ромейською». Офіційною мовою в 4–6 ст. була латина, а потім грецька.

Ґоти – загальна назва етнополітичного об’єднання германських племен першої половини І тис. н.е. Вихідці зі Скандинавії, які на початку нашої ери переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Тут створили племінний союз, так звану Ґотську державу, розгромлену гунами у 5 ст.

Гуни – Тюркомовний народ, який прикочував у степи України з території Монголії та Китаю, замінивши іраномовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи.

Авари – великий союз кочових племен тюркського походження. У 6 ст. прийшли з Азії через українські землі на Дунай і створили там свою державу Аварський каганат.

Венеди – найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах І ст. та відповідно  найдавніше слов'янське етноплемінне об'єднання. На той час венеди займали землі між Прип'яттю на півночі, Віслою на заході та Середньою Наддністрянщиною на півдні, без чіткого визначення східних рубежів.

Анти – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром та Дніпром. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. У 6 ст. анти разом із іншими слов'янськими племенами брали активну участь у колонізації Балканського півострова, у війнах слов'ян проти Візантії. Остання письмова згадка про антів датується 602 р. у зв'язку з походом аварського карального загону з метою їх винищення. Проте археологічні матеріали свідчать, що поселення антів та їхніх нащадків існували і після того — протягом усього 7 ст. Разом із іншими ранньослов'янськими групами анти причетні до етногенезу східних, західних та південних слов'ян.

Склавини – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром і Дунаєм. Археологічним відповідником склавинів є празько-корчацька культура.

Хронологія

4–6 ст.	Велике переселення народів
6–7 ст.	Велике розселення слов'ян

1. Речові слов’янські пам’ятки

Витоки слов’янства археологи вбачають іще в землеробських племенах Лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців.

Та було б хибним стверджувати, буцімто чорноліське населення – слов’яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту й господарства, притаманних за пізніших часів слов’янам.

Століття за століттям – і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов’ян.

Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов’ян і собі мандрували, опановуючи значні території та проживаючи там разом з іншими народами.

Тож не дивно, що багато вчених зародження слов’ян пов’язують із ширшими теренами – від Одри до Дніпра.

Особливості речових пам’яток давніх слов’ян

Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок.

За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. н. е. – з кам’яною піччю на долівці.

Померлих одноплеменців праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали.

Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі.

У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.

На території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо.

Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.

2. Писемні джерела про слов’ян

Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.).

Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни». Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі.

Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва тієї книги – «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів…» – говорив Йордан про слов’ян.

Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – у Подніпров’ї, склавини між Дністром і Дунаєм.

На думку археологів, було ще одне племінне об’єднання слов’ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – германського, друга – іранського походження); третя, склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.