1.3. Університетська освіта в Україні: основні етапи розвитку

Університетська система освіти є пріоритетним напрямом розвитку української держави, яка забезпечує підготовку висококваліфікованих фахівців різних галузей.

Університетська освіта - це універсальне оволодіння спеціальністю, світовими загальнокультурними цінностями і придбання знань національної історії, культури та економічної думки [22, с. 32].

Місія університетської системи освіти полягає у якісному нав­чанні та формуванні нового рівня свідомості вільної людини, покоління особистостей, кадрового потенціалу, здатних забезпечити баланс між економічним зростанням і соціальним розвитком, спрямованих на об'єднання та відродження самосвідомості нації, цілісної України, але не за рахунок наступних поколінь й без позбавлення їх можливості за­довольняти свої потреби [39, с. 9].

Виникнення й становлення вищої університетської освіти в Україні як суспільно-історичний процес тісно пов'язане з подіями, які мали місце у історичному розвитку держави, і співвідноситься з процесом становлення університетської освіти в інших країнах світу.

Конфлікт православ'я з католицизмом наприкінці XVI та у XVII столітті створив, за словами Д. Чижевського, "ґрунт для утворення двох явищ - релігійної полеміки і національної школи". На його думку "як релігійна полеміка з необхідністю вимагала теологічних студій», так і народна школа, що постала й поширилась зусиллями релігійно-національних організацій - братств, "привела до зорганізування вищої освіти з релігійним забарвленням" [2, с. 24].

Початок університетської науки в Україні знаменувало виникнення наукових осередків - теологічних шкіл, які засновували на українській землі та через які пройшли цілі покоління представників різних верств українського суспільства. Найвідомішою з них була Острозька академія, хоча довгий час такою вважали Києво-Могилянську академію, яка майже 200 років виконувала роль освітнього, наукового і мистецького центру, осередку духовності українського народу та усієї Східної Європи.

Заснована у 1615 році як Київська братська школа, Києво-Могилянська академія продовжила синтез культур: східної (русько-візантійської) і західної (латинської), що був розпочатий у Острозі й братських школах. Той історичний факт, що українці належать до двох християнських віросповідань, духовними цінностями яких живились протягом століть, мав значний вплив на початковий період у історії Києво-Могилянської академії, а відтак і усієї університетської науки в Україні, адже Києво-Могилянська академія "заклала основи наступ­ного інтелектуального і культурного життя другої половини XVIII-XIX століття. Харківський і Київський університети, Київська Духовна академія, хоч і не були прямими спадкоємцями Академії, але живились її здобутками, як і Слов'яно-греко-латинська академія в Москві та Яссах, численні школи в Росії, Білорусії, Сербії" [74, с, 5].

Становлення Києво-Могилянської академії як вищої школи відбувалось в умовах гострої боротьби православ'я й католицизму на Україні,серед позитивних результатів якої можна назвати вивчення і вживання ученими польської та латинської мов, використання у навчальних закладах польської історіографічної думки тощо. Кращі представники української історіографічної і публіцистичної думки кінця XVI - пер­шої половини XVII століття та вчені Академії пізнішого часу захищали дружні стосунки між українським і польським народами. Одночасно вони відстоювали ідеї рівності віросповідання, толерантності у релігійних стосунках.

Києво-Могилянська академія заклала основи університетської освіти в Україні, яка живила національну свідомість та продовжувала на­ціональне буття народу.

У період нової та новітньої історії вища школа в Україні зазнала впливу двох факторів. По-перше, освіта у тій частині України, що входила до складу Росії, відбувалась в умовах абсолютної русифікації у той час, як в регіонах України, які входили до складу Польщі, Австро-Угорщини і Румунії, здійснювались, відповідно, полонізація, мадяри­зація, онімечення й румунізація українського населення. Це стосується і університетів, розташованих на цих територіях. Другим фактором,що негативно впливав на розвиток університетської освіти в Україні,був постійний суворий нагляд колоніальних властей за діяльністю ви­щих шкіл.

Починаючи з 1803 року, російська, а значить і українська, універ­ситетська система поступово закріплює за собою освітню орієн­тацію як головну. Це значною мірою сприяло девальвації класичної університетської ідеї. На відміну від німецької, американської, япон­ської, англійської моделей, наукові дослідження виявились поза межа­ми університетів та поступово почали згуртовуватись у дослідницьких Інститутах Академії наук і галузевих (медична, сільськогосподарська,педагогічна) академіях. Ця тенденція вплинула на поступове перетво­рення університетів у провідні дослідницькі центри, наукові дослі­дження яких відійшли на другий план.

На початку XX століття виникають нові неурядові навчальні закла­ди університетського типу - науково-навчальні комплекси, які проводили підготовку та перепідготовку кадрів, займались розробкою наукових проблем і консультаційною роботою. У новій моделі були закладе­ні основи багаторівневої системи освіти: І ступінь – фундаментальна університетська освіта, ІІ ступінь - професійна підготовка. Уперше в історії вітчизняної вищої освіти у вузах університетського типу та у післяуніверситетській освіті головна увага приділялась саморозвитку особистості [50, с. 60-61].

У червні 1906 року в університетах було введено предметну систе­му навчання, яка передбачала об'єднання дисциплін усіх циклів навколо однієї головної і визначала спеціалізацію студента [29, с. 4].

Головна перевага предметної системи - реалізація особистісного підходу, свобода у викладанні та навчанні, саморозвиток особистості і формування її творчої самостійності. Принциповою відмінністю пред­метної системи: від курсової стало те, що співвідносились цілі, зміст,форм навчального процесу з потребами студентів й викладачів. Ця система була зорієнтована на сильного студента і талановитого викладача.

Період університетської освіти з 1920 по 1933 роки відзначений різноманітними експериментальними формами, серед яких — діяльність інститутів народної освіти.

Для цього періоду характерна перебудова університетів за принци­пом вузького професіоналізм); яке призводило до витіснення фунда­ментального змісту університетської освіти та ліквідації університетів як особливого типу навчальних закладів. Розчленування університетів на складові частини і створення на цій основі замкнених навчальних структур суперечило логіці розвитку університетської освіти. Воно неспівпадало з об'єктивним процесом інтеграції наук, які сприяли виник­ненню на їх стиках нових напрямків та галузей наукових знань. Харак­терною особливістю розвитку університетської освіти того часу було нехтування національними культурними традиціями.

Серед недоліків тогочасної університетської освіти можна вказати на те, що більшість абітурієнтів університетів походили з лав робіт­ників та селянства і не мали закінченої середньої освіти. Через це у січні 1925 року вищі навчальні заклади змушені були повернутись докурсової системи навчання. В її основу було покладено суворий графік навчального процесу з розподілом усіх дисциплін навчального плану,навчальною й виробничою практиками, а також - заліками та екза­менами по курсах і семестрах. Курсове навчання стало оптимальною формою організації підготовки спеціалістів в умовах адміністративно-командної системи управління вищою освітою.

З середини 30-х років починається період уніфікації університет­ської освіти, який полягав у скасуванні статутів університетів, а разом з тим - їх самостійності, у розробці та затвердженні однотипних для всіх університетів навчальних планів, програм. Це порушувало при­родній хід перетворення університетів у науково-освітні і виробничі комплекси, що було характерним для розвитку університетської освіти у Західній Європі.

У 1941 році з початком Великої Вітчизняної війни відбулася еваку­ація Київського, Дніпропетровського та Одеського університетів і пе­дінститутів України до міста Харкова та їх об'єднання з Харківським університетом. На початку 1942 року на основі Харківського та Київ­ського університетів був створений Об'єднаний Український держав­ний університет [50, с. 61-63].

Наприкінці 1943 року українські університети почали повертатися у рідні міста.

У повоєнний період система університетської освіти в Україні продовжувала свій розвиток: відкривались і реорганізовувались нові університети, велась підготовка за новими спеціальностями та профілями.

18 жовтня 1945 року постановою Ради Народних комісарів та ЦКВКП(б) було відкрито Ужгородський державний університет – перший вуз на Закарпатті.

Рада міністрів СРСР та ЦК КПРС сумісною постановою від 30 серп­ня 1954 року запропонували вищим навчальним закладам проводити підготовку спеціалістів широкого профілю, яка забезпечувалась роз­ширенням загальнонаукової фундаментальної підготовки за рахунок скорочення об'єму спеціальних дисциплін та зменшення навчального часу, який відводився на їх вивчення [29, с. 25].

Наступний період розвитку університетської освіти в Україні можна умовно поділити на дві фази: модернізація університетської освіти за умов союзного централізму (1970-1991роки) та її оновлен­ня у самостійній державі з 1991 по 2004роки.

У середині 70-х років було зроблено спробу удосконалення фор­мування висококваліфікованих спеціалістів в умовах університетів. У зв'язку з цим намітились наступні тенденції: прагнення залучити студентів до наукової діяльності, озброїти їх глибокими спеціальними знаннями і практичними уміннями, ігноруючи при цьому професійну підготовку; значне підвищення рівня професійної підготовки в універ­ситеті. У кінці 80-х років починає запроваджуватись диференційова­них підхід до підготовки випускників університетів.

У 90-х роках відбувались значні зміни у змісті та структурі університетської освіти. Почала проявлятись тенденція до встановлення оптимального науково обґрунтованого балансу між дисциплінами різ­них циклів, теоретичними і практичними блоками. У системах університетської освіти більше уваги приділялося спеціалізації студентів, яка і здійснювалась у багатьох університетах практично з перших курсів.

Серед стратегічних напрямів становлення вищої освіти України цього періоду - розширення зв'язків учених України з провідними нау­ковими центрами зарубіжних країн; участь вищих навчальних закладів України у міжнародних програмах академічного обміну та спілкуван­ні, розширення можливостей для здобуття вищої освіти громадянами України у навчальних закладах інших країн [50, с. 63-64].

Приєднання України до Болонського процесу 19-20 травня3005 року у місті Берген (Норвегія) стало новим етапом розвитку української університетської освіти.

Болонський процес - це структурна реформа вищої освіти у європейському просторі, яка базується на системі заходів європейських державних установ (рівня міністерств освіти), універси­тетів, міждержавних та громадських організацій, які мають від­ношення до вищої освіти, спрямованих на досягнення цілей, сфор­мульованих у Болонській декларації [З, с. 10].

Головною метою приєднання України до Болонського процесу ста­ло прийняття заходів щодо входження національної системи освіти і науки у європейський простір з реалізацією певних вимог, критеріїв та стандартів, а саме:

1. Перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості у здобутті певно­го освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямом під­готовки відповідно до її здібностей і забезпечення її мобільності на ринку праці.

2. Формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами,програмами, термінами навчання й джерелами фінансування задо­вольняла б потреби кожної людини та держави в цілому.

3. Підвищення освітнього та культурного рівня суспільства, створення умов для постійного навчання впродовж усього життя.

4. Запровадження у системі вищої освіти і науки України передового досвіду розвинутих країн світу, її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.

5. Пошук рівноваги між масовою фундаментальною й елітарною осві­тою, з одного боку, та вузькою спеціалізацією і професійною доско­налістю, з іншого.

6. Мотивоване залучення студентів до навчання.

7. Сприяння привабливості та конкурентоспроможності Європейського простору вищої освіти і науки для інших регіонів світу [8, с. 33-34]. Болонський процес пропагує зростання ролі університетів як цен­трів ініціювання, створення та поширення нових знань у суспільстві,адже саме вони готують майбутніх фахівців, професіоналів найвищого ґатунку [4, с. 28].

У процесі становлення університетської освіти в Україні можна виділити декілька етапів, кожен із яких позначений характерними ри­сами, а саме:

1. Етап зародження і становлення університетської освіти (XVII-XVIII століття).

2. Етап перевтілення університетів у освітні центри при ігноруванні їх науково-дослідного потенціалу (з 1803 року).

3. Етап становлення університетської освіти в Україні після Великої Жовтневої соціалістичної революції.

4. Етап розвитку університетської освіти після Великої Вітчизняної війни.

5. Етап модернізації університетської освіти за умов союзного центра­лізму (1970-1991 роїш) та її оновлення у самостійній державі з 1991по 2004 роки [50, с. 57].

6. Етап реформування університетської освіти відповідно до вимог Бо­лонського процесу

Історія розвитку університетської освіти свідчить про те, що в Україні система вищої освіти пройшла великий шлях становлення і базуєть­ся на науковій основі та національних традиціях.