5.2. Навчальний процес і перевиховання Шляхи підвищення виховної ефективності процесу навчання

Враховуючи те, що основним видом діяльності школяра є навчання, дуже важливо, щоб маленька людина соромилася свого неробства, ненавиділа лінощі і недбальство у навчальній праці. «Найстрашніше горе, — писав В. Сухомлинський, — горе для сім'ї, горе для школи, горе для суспільства, — якщо молодій людині не хочеться знати! Небажання знати — це символічні залізні ґрати, з якими людина закриває від себе безмежне небо, замість символічних потім можуть з'явитися справжні».

Навчальний процес як засіб перевиховання посідає одне з перших місць серед засобів педагогічного впливу. Пробудити в учнів прагнення здобути знання, навчити їх критично мислити й аналізувати свої вчинки, формувати та закріплювати позитивні якості, розвивати потребу до навчання й праці — головна мета навчального процесу.

Розуміючи значення освіти в справі перевиховання, А.Макарен-ко вважав, що перековування характеру й перевиховання особистості можливе тільки на грунті повної середньої освіти. Адже навчання впливає на розширення горизонтів мислення людини, зміну її поглядів, формування моралі, зміцнює і розширює коло її інтересів, спрямовує їх у правильне русло.

Здобута в школі освіта психологічно зрівнює важковиховуваного учня з іншими ровесниками. Освіта дає перспективи майбутнього, допомагає знайти місце вжитті, стати до лав трудівників, а почуття рівності для важковиховуваного учня — це відновлене почуття людської гідності.

Робота з такими учнями передбачає: а) виховання у них інтересу до знань; б) формування необхідних для самоосвіти якостей: уміння зосередитись і бути уважним у роботі, контролювати себе, виробляти силу волі, розвивати пам'ять, уміння працювати з книжкою, додатковою літературою, вести відповідні записи тощо.

Труднощі й неефективність навчально-виховної роботи школи з важковиховуваними учнями зумовлюються тим, що в роботі з ними педагоги не враховують таких особливостей, як: а) деформована мотивація навчальних дій, вчинків; б) невміння планувати майбутні дії, передбачати їх найближчі і віддалені наслідки, проміжні і кінцеві результати; в) невміння самостійно і твердо користуватися раніше набутими знаннями, уміннями і навичками в нових або незвичних умовах; г) нерозвинуті вміння й навички самоконтролю за процесом виконання діяльності, самооцінки її результатів.

Одна з характерних особливостей таких учнів — відсутність у них інтересу до знань. Вони втратили віру в свої сили й здібності, не вірять учителям, бояться їх. Це заважає їм позитивно ставитися до навчання. Тому на кожному уроці доводиться переборювати неповагу до вчителя й школи, пробуджувати віру в свої сили.

Учитель математики Л. Смирнова розповіла, як їй удалося виховати інтерес до свого предмета у семикласниці Наталки П. Дівчина часто отримувала двійки за усні відповіді, не справлялася з контрольними роботами. Глибоке вивчення учениці переконало вчительку, що у Наталки нормальні здібності до математики, але вона не вміє систематично працювати. Вчителька помітила, що дівчина добре розв'язує прості задачі на побудову. Це й стало «ключиком», за допомогою якого вдалося розкрити здібності учениці. Треба було, щоб Наталка повірила у свої сили, випробувала свої можливості спочатку на додаткових заняттях. Самостійне розв'язання задач принесло дівчинці радість творчості. Перші успіхи спонукали її переглянути своє ставлення до математики. Треба було зробити інтерес, що виник, стійким. З цією метою вчителька давала Наталці додаткові завдання на вивчення теоретичного матеріалу і на розв'язування задач, на кожному уроці тримала ученицю в полі зору. Внаслідок копіткої роботи Наталка почала краще вчитися, змінилося її становище у колективі, її ставлення до вчителів і товаришів.

Такі учні нічого не сприймають на віру, тому учитель повинен підтверджувати викладений матеріал думками авторитетів, прикладами з досвіду, унаочненнями, точним аргументуванням.

Цій категорії учнів важко дається навчання, вони потребують постійної допомоги, поки навчаться самі долати труднощі. Зміст допомоги різноманітний: подолання небажання вчитися і ненависті до школи; подолання страху перед поганою оцінкою, висміюванням, компрометацією; відновлення місця в колективі класу і контактів з учителями; озброєння раціональними прийомами розумової праці, надолуження прогалин у знаннях; виконання домашніх завдань; виховання впевненості у можливості вчитися.

Допомога учням надається у вигляді порад і вказівок у доброзичливій формі, а не у формі зауважень, як не треба робити. Замість «не роби так, тому що це погано» краще сказати «спробуй зробити таким чином...». У разі невдачі не слід докоряти, краще підбадьорити учня: «Не вийшло сьогодні, вийде іншим разом».

Дуже важливо правильно організувати учнівську взаємодопомогу. На нашу думку, не слід обмежувати таку допомогу закріпленням за таким учнем сильнішого. Для того, щоб допомогти учневі з кількох предметів, необхідно витрачати багато часу. Тому доцільніше створювати в класах групи навчальної взаємодопомоги з предметів, які формує сам учитель. Педагог держить під постійним контролем роботу всієї групи в кожному класі, допомагає учням, вчить їх, враховує найменші їх успіхи в заняттях з відстаючими. За таких умов відповідь слабшого учня є іспитом для всіх, він бачить вболівання класу і намагається відповісти якомога краще. Це буде реальною відповідальністю не тільки перед учителем і батьками, а й перед колективом, перед самим собою.

Добираючи методи і прийоми навчання, слід пам'ятати, що такі учні характеризуються надмірною рухливістю й збудливістю, але водночас вони і апатичні при словесному викладі навчального матеріалу. Вивести їх з такого стану, зацікавити можна лише активізувавши їх дії, щоб вони самі відкривали щось нове, цікаве. Якщо вчитель зможе створити такі умови, коли дитина була б активною у позитивному напрямку, то з упевненістю можна сказати, що ця активність принесе користь.

Студентці-практикантці під час педагогічної практики вдалося таким чином виправити учня Петра Д. Ось що вона пише з цього приводу: «...Петро ходив по класу під час уроку, смикав дівчат за коси, голосно розмовляв і сміявся, почував себе «господарем». А деколи, навпаки, ставав тихим, замисленим і тоді в його очах світилася доброта. У такі хвилини намагалась викликати його на відверту розмову. Але з цього нічого не виходило. Він відразу ж ставав мовчазним. Видно, недовіряв мені... Лід розтанув несподівано. Йшов урок фізики на тему: «Закони Ома для ділянки кола». Звернулась до класу з проханням, щоб хтось допоміг скласти коло. Кажу: «Цю роботу можу довірити тільки тому, хто це зробить швидко і правильно». І враз піднявся Петро. Викликала його до демонстраційного столика. Бачу, що хлопець хвилюється, йому трохи страшнувато, але не хоче виявитись боягузом. Петро повільно йде до столу. Я його підбадьорюю: «Якщо ти це виконаєш, і лампа, що включена в коло, засвітиться, то будеш віднині головним асистентом учителя фізики. А для цього потрібно бути уважним, зосередженим». Весь-клас притих. Петро склав схему і лампа засвітилася. Це здивувало весь клас. Петро був задоволений. З цього часу він став асистентом учителя фізики, акуратно виконував свої обов'язки, став цікавитися фізикою. Я скористалася з цього і почала приносити йому різні книги, які він з великим інтересом читав, задавав питання, які йому були незрозумілі. Згодом став членом фізичного гуртка. Нове захоплення вимагало більше часу і він перестав водитися з товаришами, які погано на нього впливали. Одного разу після вечора фізики він проводив мене додому. Я відчула, що він хоче мені сказати щось важливе. І він запитав: «Чи зможуть учителі пробачити мені все те, що я витівав у школі?» Я відповіла: «Звичайно, ми раді допомогти тобі стати справжньою людиною, якщо сам цього хочеш». З цього часу Петро почав дійсно змінюватися на очах».

Важковиховувані учні із задоволенням виконують завдання, які викликають інтерес, але неохоче роблять те, що потребує систематичного тривалого напруження. Отже, вчитель на заняттях повинен використовувати пошукові методи навчання, дозувати навчальні завдання, заохочувати.

У ході самостійної роботи на уроці учителі намагаються давати завдання, спрямовані на усунення помилок, допущених ними у відповідях і в контрольних роботах, активізуючи учнів на досягнення нових успіхів у навчальній діяльності; відзначають типові затруднення в роботі, вказують способи їх усунення, надають допомогу в роботі, не допускаючи при цьому зайвої їх опіки, намагаються розвивати самостійність учнів у навчанні.

Позитивно впливає на таких учнів активна робота. Вони не переносять спокою, їх пригнічують монотонність, «заклики» вчителів сидіти тихо.

В. Сухомлинський вважав, що обмеження таких дітей «навчальним матеріалом, обов'язковим для заучування, особливо згубне, — воно отуплює їх, виховуючи звичку до зубріння». Тому радив давати їм більше читати літератури, яка розкриває зміст понять, узагальнень, наукових характеристик у найбільш яскравій, цікавій і захоплюючій формі. У процесі читання додаткової літератури у дітей розвивається мислення, пробуджуються думки.

Важливий стимул активізації навчального процесу — оцінка, якщо вчитель правильно користується нею. Це дає можливість належно оцінити затрачені учнем зусилля. Наприклад, учень прибув до нової школи, написав диктант, допустивши багато помилок. Після додаткових занять зробив у диктанті набагато менше помилок. Успіхи помітні, а оцінка залишається низькою. Відсутність стимулу в цьому разі призводить до втрати учнем віри у свої сили, він перестає працювати над собою. Очевидно, є потреба на певному етапі перевиховання тимчасово відступати від існуючих норм оцінки заради активізації учня, створення умов для позитивного ставлення до навчання.

Варто задуматись і над питанням, наскільки допомагає чи шкодить успішному навчанню учнів низький бал взагалі. Одна з важливих реакцій учня на нього: він перестає думати про урок.

Досвід переконує, якщо запитати учня, якому кілька хвилин тому поставили низький бал, про що йшлося на уроці, він буде мовчати, дивитися відсутнім поглядом, тому що урок йому вже байдужий: ще раз не запитають, а найбільше його хвилює майбутня розмова з батьками. Отже, йому вже не до навчання.

У процесі навчання важких учнів повністю виключаються такі моменти, як залякування труднощами, надмірна суворість, зайві вимоги. Іноді доцільно спеціально піти тимчасово на зниження вимог. Пізніше, коли учень з більшою впевненістю почне оволодівати знаннями, можна поступово підвищувати вимоги, доводячи їх до нормального рівня.

Корисно при опитуванні слабшим учням давати плани, орієнтовні відповіді або дозволити користуватися складеними вдома при підготовці до уроків планами, дозволяти більше часу готуватися біля дошки, робити попередні записи, користуватися наочністю; задавати навідні запитання, які допомагають послідовно викласти матеріал;

створювати під час відповіді спеціальні ситуації успіху; періодично перевіряти засвоєння матеріалу по темах уроків, на яких учень не був присутнім з якоїсь причини; під час опитування й аналізу його результатів забезпечувати атмосферу особливої доброзичливості, бажання допомогти учню подолати прогалини в знаннях і уміннях

Розкривати зміст навчального матеріалу слід так, щоб такі учні поглиблювали знання з моральних норм, культури життя тощо. Підвищення виховної ефективності навчальних предметів можливе за умови, що вчителі попередньо аналізуватимуть навчальні програми, чітко визначатимуть ті виховні моменти, які можна використати на уроці.

Дійовим засобом духовного збагачення школярів володіють усі навчальні предмети, будь-який вид навчально-пізнавальної діяльності. У кожному з них закладені великі виховні можливості, необхідне тільки вміння вчителя побачити і реалізувати їх. Тому успіх виховної роботи у процесі вивчення навчальних предметів в цілому можна забезпечити за умови вдосконалення самої процедури викладання.

Досвідчені вчителі у процесі підготовки до викладу, вивчення навчального матеріалу продумують його зміст з таким розрахунком, щоб поповнити в учнів відомості про норми моралі, про закони суспільства і природи. З урахуванням матеріалу спеціально роблять наголос на такому змісті, який може заповнити прогалини в моральному, правовому, екологічному, естетичному вихованні. Такий підхід здійснюється під час вивчення будь-якого навчального предмета.

Прямолінійна розмова з учнями на моральні теми не завжди ефективна. Тому використовують обхідний маневр. Так, на одному з уроків української мови у сьомому класі вчителька викликала до дошки учня Володимира К., досить безцеремонного, який не поважав ні учителів, ні учнів. Йому запропоновано розібрати речення: «Якщо хочеш, щоб тебе поважали, повинен поважати інших». Під час розбору речення вчитель смислову сторону навмисне не зачіпав. Але учень не витримав і запитав: «Це на мою адресу?». «Чому ж, — відповів учитель, — це формула для всіх. І для тебе, і для мене». Напевне, це був перший випадок, коли Володимир замислився.

Важковиховувані учні не байдужі до змісту матеріалу, який викладає вчитель на уроці. Вони завжди реагують на нього залежно від своїх поглядів і переконань, життєвого досвіду. Маючи негативний життєвий досвід, вони намагаються розглядати явища й процеси, які вивчаються, крізь призму саме цього досвіду.

Оскільки переважна більшість з них унаслідок поганого виховання навчились бачити тільки тіньові сторони нашого життя і не помічати хорошого, вони і при оцінці подій та фактів підходять з таких же позицій. Тому нерідко в ході викладу навчального матеріалу вони висловлюють багатозначні репліки критичного характеру, намагаються

задавати гострі запитання.

Така спрямованість в оцінці явищ і фактів окремими учнями вимагає від вчителя попереднього визначення запитань, на які слід звернути особливу увагу під час вивчення матеріалу, передбачити і бути готовим відповісти на всі запитання учнів. Так, досвідчені вчителі під час вивчення повісті М.Гоголя «Тарас Бульба» із всіх інших питань програми особливо виділяють зраду Андрія, її джерела, з метою довести, що люди нестійкі, які не вміють подолати свої слабкості, здатні на зраду.

Виховні можливості уроку залежать і від того, наскільки ця категорія учнів відверта в своїх висловлюваннях, в ставленні до вчителя. Така відвертість виникає за умови, що вони довіряють вчителю, переконані в його щирості і бажанні допомогти їм виправитись.

Зважаючи на це, навчальний процес має бути гранично індивідуалізованим. Індивідуалізація повинна спрямовуватися передусім на розвиток і зміцнення тих елементів особистості, які мають основний вплив на мотивацію їх навчання і які у минулому були відхиленням від норми. Вчитель має спостерігати й аналізувати поступовий розвиток, оцінювати моральні зміни і в залежності від цього коригувати свої власні впливи, змінювати їх відповідно до зміни особистості. Це дасть можливість помічати навіть невеликі зміни, вказати дитині на них і заохочувати її.

Така спрямованість в оцінці явищ і подій з боку важковиховуваних учнів передбачається вчителем. Він повинен мати на увазі, що під час викладання того чи іншого матеріалу викличе співчуття, а що — скептицизм, у чому учні сумніватимуться, а що візьмуть на озброєння, що відкинуть взагалі. Тоді він зможе впевнено робити наголос на необхідному, відповісти на всі запитання учнів.

Ефективність перевиховання залежить від того, наскільки учень відвертий у своїх висловлюваннях, у ставленні до вчителів. Відвертість виникає тоді, коли вихованець довіряє педагогові.

Досвідчені вчителі на уроках практикують вільні бесіди і дискусії, зацікавлюють учнів своїми власними роздумами, не нав'язуючи їм своїх поглядів і переконань, а логічно в ході роздумів підводять до тої чи іншої моральної норми. Вони привчають учнів виражати свої думки з приводу подій, вчинків, давати їм оцінку. Це примушує школярів глибше задумуватись над сенсом життя, морально-етичними і правовими нормами та сприяє розкриттю їх внутрішнього світу, що полегшує його перебудову.

Підготовка вчителя до уроку вимагає аналізу змісту навчального матеріалу в напрямку вирішення завдань виховання і перевиховання. Вчитель передбачає основні конфліктні ситуації і дисциплінарні питання, які можуть виникнути на уроці, і вміло використовує їх з метою перевиховання. Він продумує, які необхідно створити на уроці ситуації, до кого і з яким питанням звернутися, кого підтримати, які погляди розвінчати, щоб використати всі ці можливості у виховних цілях.

У позаурочний час з такими учнями проводять бесіди про раціональну організацію виконання домашніх завдань, про способи роботи з книгою, довідковою літературою, про порядок виконання домашніх завдань, про прийоми самоконтролю в процесі вивчення навчального матеріалу і при розв'язуванні задач, про способи складання плану відповіді, плану твору, допомагають складати план подолання прогалин в знаннях, план повторення навчального матеріалу.

Таким чином, стосовно до цих учнів у навчальному процесі має домінувати виховна функція. Випливає це з того, що не можна реалізувати навчальну програму, якщо учень негативно налаштований до навчальної діяльності. Як же його навчити, якщо він не хоче вчитися? У даному разі пробудження емоцій є справою важливішою, ніж засвоєння знань. Навіщо такій особі знання, якщо вона не збирається використати їх на добро? Це означає, що вчитель має пам'ятати, що:

• навчальна діяльність повинна передбачати конкретну програму виховної роботи;

• вихованню учнів на уроках мають сприяти сам зміст навчальних предметів, методи навчання, організація діяльності учнів на уроці, оцінка їх діяльності;

• завдання виховання у процесі навчання мають виходити з індивідуальних особливостей таких учнів.