I

Столипінська реакція

та II Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто "лівими". Маніфест про розпуск II Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний виборчий закон і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу.

Могутня Російська імперія боялася національного відродження України.

З 1907 по 1910 рік тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним провідником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом – голова уряду Росії П.А. Столипін.

З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

Столипінська аграрна реформа в Україні

У Росії з 1906 по 1911 р.р. з ініціативи П.А.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка передбачала:

1. Знищити общинне землекористування і перетворити селян на індивідуальних власників землі - фермерів.

2. Ліквідувати аграрну перенаселеність європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.

У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх - з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля 1 млн.).

Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства.

Але реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

Україна в роки I Світової війни (серпень 1914 -

листопад 1918 р.р.)

Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).

У ході війни до Антанти приєдналися - Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

Характеризуючи положення України у війні, необхідно виділити такі обставини:

1. Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. В російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській - 250 тис.

2. Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції:

Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об'єдналися в Головну Українську Раду - ГУР з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" - був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 р.р.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:

• більшість українських партій, в т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;

• частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

• частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;

• найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

3. У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки (див. карту). Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914 – 1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

4. Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне положення, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України:

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина – прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія – планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України:

Росія, окупувавши в 1914-1915 р.р. Зах. Україну, утворила тут нове генерал- губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Ії митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

Таким чином, перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їх крах.

Виконайте вправу№ 15.

Висновки

• XIX століття ввійшло в історію України як період її національного відродження: зростала національна свідомість українців, відбувалася консолідація української нації, об'єднання українського суспільства національною ідеєю. Розгортався національно-визвольний рух, який пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до активної політичної боротьби. У к. XIX - на поч. ХХ ст., як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні висувається гасло утворення незалежної Української держави. Криком душі свідомого українця стала промова члена Революційної української партії М.Міхновського, з якою він виступив у 1900 р. у Харкові і яка була видана окремою брошурою у Львові під назвою "Самостійна Україна": "Наша нація довго нездужала, а нині вже стає до боротьби. Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або вимремо..."

• Початок ХХ ст. став справжнім українським політичним ренесансом. Значними досягненнями національно-визвольного руху ознаменувалася революція 1905-1907 р.р.

• Справжньою трагедією для українського народу була перша світова війна, яка не лише завдала величезних людських і матеріальних втрат, а й розколола українське суспільство, українські політичні сили.

• Важливими чинниками розвитку України в XIX ст. стали реформи 1848 р. в Австрійській імперії та 1861 р. в Російській імперії, які обумовили соціально-економічну модернізацію українського суспільства.

• Розвитку сільського господарства в Наддніпрянській Україні сприяла Столипінська аграрна реформа 1906-1911 р.р.

• Проте відсутність державності, колонізаторська політика Російської та Австрійської імперій негативно позначалися на соціально-економічному розвитку України, не давали змогу українському народові сповна використати свої потенційні можливості.

Література для поглибленого вивчення

теми V

1. Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. - К., 1992.

2. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - К., 1994.

3. Грицак Я. Нарис історії України - Формування модерної української нації XIX - XX століття. - К., 1996.

4. Гунчак Т. Україна: Перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. – К., 1993.

5. Історія України в особах XIX - XX ст. - К., 1995.

6. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX - XX століть. Соціально-політичний портрет. - К., 1993.

7. Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху XIX століття. - Тернопіль, 1993.

8. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. - К., 1990.

9. Сарбей В.Т. Історія України XIX - поч. XX ст. - К., 1994.

106