РОЗДІЛ V

Україна в складі Російської

та Австрійської імперій (кінець XVIII - початок ХХ ст.)

Вступ

Україна в цей період не становила єдиного цілого. Вона знаходилася в складі двох імперій:

• 9/10 території України (Слобідська, Лівобережна, Правобережна, Волинь, Південь) - у складі Російської імперії. Ці землі пізніше отримали назву Наддніпрянської України.

• 1/10 території України, а саме Західна Україна (Сх. Галичина, Закарпаття, Півн. Буковина) - у складі Австрійської імперії (Австро-Угорщини).

Поділ України російсько-австрійським кордоном, політика гноблення з боку імперій негативно впливали на формування української нації.

При розгляді цього, надзвичайно насиченого подіями періоду, головна увага буде приділена тим питанням, які відповідають найбільш характерним тенденціям української історії XIX-поч. ХХ ст.

Вивчивши цей розділ, Ви будете знати:

• яку політику щодо України здійснювали уряди Росії та Австро-Угорщини;

• що таке українське національне відродження і які причини його обумовили;

• як розгортався національно-визвольний рух в Україні і якими були його здобутки;

• особливості економічного і соціального розвитку України після ліквідації кріпосного права (в 1848 р. в Австрійській імперії, в 1861 р. - в Росії);

• яким було становище України на початку ХХ ст.;

• у чому проявилася національна трагедія українців у першій світовій війні.

Українське національне відродження XIX століття

Основна риса української історії XIX століття - це національне відродження України, під яким розуміють:

• формування національної самосвідомості українців;

• зростання інтересу до української мови, історії, культури;

• активізацію зв'язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;

• розгортання українського національно-визвольного руху.

Розглянемо причини, які обумовили піднесення національних процесів в Україні.

1

Колонізаторська політика російського та австрійського урядів

. Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури.

В Росії національне гноблення набуло крайніх, жорстоких форм і найбільш яскраво проявилося у циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкування і викладання українською мовою, цинічно заявивши, що "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може". У 1876 р. підписано Емський указ Олександра II, який заборонив ввіз літератури українською мовою, українські п'єси та пісні (їх треба було перекладати на російську), використання української мови в початкових школах, державних закладах. Назва "Україна" була заборонена.

В Австро-Угорщині національне гноблення здійснювалося не в таких грубих формах. Австро-Угорщина, на відміну від Росії, була конституційною монархією (Конституції 1848 р. і 1867 р.): існували певні політичні свободи, рівність громадян, центральний парламент і крайові сейми (зокрема в Галичині і Буковині), вибори до яких здійснювалися за участю всього населення. Українська мова і культура формально не заборонялися.

І хоч права українців всіляко обмежувалися - обмежувалося викладання українською мовою в школах, нею не викладали в жодному вузі, українських представників у виборчих органах влади були одиниці - все ж таки конституційний устрій сприяв зростанню активності українського населення, його організованості. В XIX ст. саме Західна Україна стала центром національного відродження.

2

Історичні корені

. Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух XIX ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту.

3

Формування національної інтелігенції

. Активізації національного руху сприяло зростання української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (у 1661 р. відкрито перший в українських землях університет), Харків (у 1805 р. відкрито перший на Наддніпрянщині університет), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.). В Західній Україні значну роль у національному відродженні відігравало уніатське духовенство. У той час, коли православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського царизму, греко-католицьке духовенство прагнуло бути разом зі своїм народом, відображати його інтереси.

4

Зовнішні впливи

. Важливим фактором національного пробудження стали події європейського життя. Ідеї Великої французької революції кінця XVIII ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812 р., засвідчивши марність сподівань українців на поліпшення їхнього становища, та зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою.

Дамо стислу характеристику національно-визвольного руху в Україні в XIX ст.

Наддніпрянська Україна

• Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру.

У 1798 р. Іван Котляревський видав поему "Енеїда", вперше використавши українську народну мову в якості літературної.

Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну.

Справу І.Котляревського продовжили “Харківські романтики” – літературне об’єднання 20-40-х років, створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та іншими.

Ідейним натхненником "харківських романтиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834 р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.

Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор), Петро Гулак-Артемовський.

Наприкінці XVIII ст. – поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній “Історії Русів”. Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість “Історії Русів” зумовила її широку популярність і значний вплив на розвиток української історичної науки.

Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п’ятитомну “Історію Малоросії” Миколи Маркевича (1842–1843 р.р.)

У другій половині XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.

Поряд з літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Видатний внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.