РОЗДІЛ III

Литовсько-польська доба української історії. (XIV – перша половина XVII ст.)

Виникнення козацтва

Вступ

Цей період є найтрагічнішим у нашій історії - ослаблені золотоординським ігом, українські землі були захоплені більш міцними європейськими державами:

1. Угорщина	- ще в XI ст. захопила Закарпаття.
2. Литва	- до 60-70-х років XIV ст. приєднала більшу частину українських земель (Волинь, Ліво- і Правобережну Україну, Поділля) і утримувала їх до 1569 року.
3. Польща	- в сер. XIV ст. захопила Галичину, а з 1569 року до неї перейшли всі литовські володіння в Україні.
4. Молдавія	- в XIV ст. приєднала українську Буковину (в XVI ст. Молдавія разом з Буковиною потрапила в залежність від Туреччини).
5. Московська держава	- постає з кінця XV ст. і відразу починає просуватися в українські землі, захопивши вже в к. XV ст. Чернігово-Сіверщину. Посилаючись на історичну традицію, Москва заявляє про свої права на всі руські землі.

Українська державність на тривалий час зникла, український народ перестав бути господарем у своїх землях.

З цього часу починається боротьба українців за свою державність, за власне існування як окремої національної спільності.

Більша частина українських земель перебувала в цей час у складі Литви та Польщі, тому період і отримав назву - литовсько-польська доба.

Вивчивши цей розділ, Ви будете знати:

• яким чином і чому відбулося розчленування України і втрата нею своєї державності;

• яким було становище України у складі Великого князівства Литовського;

• як утворилася Річ Посполита і які наслідки для українських земель мав їх перехід під владу Польщі;

• як виникло українське козацтво і яку роль воно відігравало в українській історії;

• як розгортався визвольний рух в Україні в кінці XIV- першій пол. XVII століття.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Литовське князівство утворилося в XIII столітті. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316–1341) та його синів Любарта і Ольгерда (1345–1377), Литва здобула більшу частину білоруських, українських, частину російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили ⁹/₁₀ території.

Таке стрімке зростання Литви за рахунок східнослов’янських земель здається парадоксальним і, безумовно, потребує пояснення. То ж розглянемо причини цього явища.

1

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель

) Руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху.

2) Населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступало на боці Литви. У більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визнавали владу Литви. (Добровільно визнав владу Ольгерда і київський князь Федір у 1362 р.). Історики кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як “мирне приєднання”, як “тиху експансію”.

3) Успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360–1370-х років.

Однак, Золота Орда на той час залишалася ще досить сильною і без досягнення політичного компромісу з нею Литва навряд чи змогла б закріпитися на землях Південної Русі. В історичній літературі висловлено гіпотезу про можливість угоди між Ольгердом і татарами у сер. 60-х рр. XIV ст. про збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар. Саме визнання цієї залежності дало можливість Литві дуже швидко підпорядкувати собі землі Русі.

Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо" - таким був принцип їх правління.

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда). У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих – литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали закони на основі “Руської правди”. Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв’язку з цим багато істориків називають Велике князівство Литовське литовсько-руським (О.Єфіменко, В.Антонович, М.Брайчевський та ін.). М.Грушевський доводив, що князівство зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.

З приходом Литви провідну роль в українських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції української державності, київські князі литовського походження, спираючись на українську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь. Вони мали титул “з Божої ласки князів Київських”, карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського князівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.

Як Ви розумієте, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції, відкривала перспективи виходу князівств з-під влади литовського центру. Щоб не допустити цього, Литовський уряд у другій половині XV ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. Вони перетворювалися на звичайні провінції (воєводства) на чолі з намісниками, що призначалися великим Литовським князем. У 1471 році було ліквідоване Київське князівство.

За оцінкою сучасного українського історика В.Смолія, з ліквідацією у 1471 р. Київського князівства була остаточно перервана традиція державного будівництва на українських землях, започаткована ще в давньоруські часи.

Україна на тривалий час втратила свою власну державність. (Процеси державотворення відродило українське козацтво в сер. XVI ст.).

Інколи період XIV – сер. XVI століття розглядається як період занепаду українського руху. Але такі оцінки є безпідставними. На розгортання визвольного руху в цей період вплинула ціла низка факторів.

По-перше, толерантне ставлення уряду Литви до української культури, надання автономних прав удільним князівствам сприяли зростанню етнічної самосвідомості українського населення і його прагненню до державного самовизначення.

Провідною силою визвольного руху у литовську добу виступала патріотична українська знать. Її претензії на самостійність підтримували й удільні литовські князі.

По-друге, перехід уряду Литви у другій половині XV ст. до ліквідації удільних князівств викликав рух опору з боку українського населення і місцевої литовської знаті.

По-третє, важливим чинником визвольного руху стало об’єднання Литви і Польщі, яке розпочалося в кінці XIV століття. По мірі посилення в Україні польського впливу ширився і український визвольний рух.

Об’єднання Литви і Польщі мало принципові наслідки для всього подальшого розвитку українських земель. У зв’язку з цим, нам необхідно приділити увагу питанням про причини та сам процес цього об’єднання, з'ясувати його наслідки для України.

Розглядаючи ці питання, зупинимося також і на конкретних проявах українського визвольного руху.