Розділ 2. Новини: самої інформації недостатньо

Одного разу хтось запитав Ернеста Хемінгуея, чому він знову і знову переписував останній розділ роману «Прощавай, зброє» — кажуть, 44 рази. Він відповів: «Щоб правильно розставити слова».

Це завжди боротьба — правильно розставляти слова, і для Хемінгуея, і для менш талановитих авторів. Перше, що спадає на думку, рідко коли є найкращим. Писати — це мистецтво переглядати власні думки, подумати вдруге.

Скромні рядові журналісти працюють під тиском, від якого не потерпають романісти, але думати вдруге треба й тут — навіть якщо є лише кілька хвилин, як це часто буває.

Просто збирати інформацію вже недостатньо в той час, коли американців просто завалюють нею інші джерела — від постійно зростаючого інтернету до найменшого кабельного телевізійного каналу, націленого на певну аудиторію. Роблячи повідомлення, ми маємо не тільки подавати достовірну інформацію, а ще й витримувати шквал конкуренції.

Вже багато років тиражі газет не ростуть, і звичка читати, зокрема серед молоді, зникає в атмосфері електронної магії. Недивно, що «потрібно стати дружніми до читача» стало демагогічним лозунгом у новинному бізнесі.

Ми можемо обійтися без лозунгу, однак думка зрозуміла: ви повинні писати до читачів, а не повчати їх, мовою, що відповідає їхньому життю й щоденному досвіду — мовою простою, але не нудною, стисло, проте невимушено, літературною мовою, але ні помпезно, ні зарозуміло. Звісно, є легші способи заробити на життя, та, з іншого боку, що приносить більше задоволення, ніж уміння, мистецтво розповідати — те, що ми робимо, коли робимо усе можливе?

Ясність, точність, відчуття деталі та інші достоїнства рідко приходять самі по собі. Їх треба терпляче добиватися і зрощувати.

З самого початку, перед тим як взятися за написання матеріалу, журналіст має поставити перед собою три запитання:

1. Чи сказав я те, що збирався сказати? Авторові нижченаведеного речення зробити цього не вдалося:

Управління внутрішніх справ пізніше визнало, що молодому чоловікові, Кевіну Вайту, було надано нові документи, у тому числі свідоцтво про народження 10-річного хлопчика, який помер 1980 року без дозволу своїх батьків.

2. Чи зробив я це якомога стисліше? Автор наступного речення, з матеріалу про пожежу в Каліфорнії, цілком можливо, дав ствердну відповідь.

Дванадцять рятувальних машин швидкої допомоги були готові доставити постраждалих до найближчих лікарень.

Але, якщо подумати вдруге, стає зрозуміло, що шість із цих 12 слів зайві. Машини швидкої допомоги — це рятувальний транспортний засіб; вони не байдикують; вони завжди перевозять постраждалих, а не здорових та міцних; і вони рідко шукають віддалену лікарню. Шість слів — це все, що потрібно: Дванадцять «швидких допомог» перебували в готовності.

3. Чи написав я якомога простіше?

Відносини між Конгресом і державними чиновниками — це відносини симбіозу.

Звичайно, слово симбіоз чудово підходить, воно добре для певної аудиторії. Та як його зрозуміють пересічні читачі? Чому б не сказати:

«Конгрес і державні чиновники годують одне одного» або «залежать одне від одного»? Ці вирази передають зміст простою мовою.

Компанія очікує могутнього синергетичного ефекту від об’єднання.

Синергетичний ефект — це корпоративний жаргон (і рідко коли правда). Довше, але менш загадково:

Компанія очікує, що після об’єднання підприємства працюватимуть продуктивніше, ніж раніше.

Деталь, — можете зауважити ви. Але увага до деталі лежить в основі доброї журналістики. Як сказав би спортивний коментатор, це гра дюймів. Знехтуйте словосполученнями — і речення перетворюється на чорну діру, з якої не може втекти навіть промінь світла. Поставте не на те місце означення — і серйозний пасаж стає грубим фарсом. Дайте неозначеному займеннику вільно плавати без якоря, і ви створите таємничу історію про те, хто кому і що зробив.

Не втішає та думка, що багато читачів здатні зрозуміти неточні речення. Вони не зобов’язані цього робити. Вони не зобов’язані будувати здогади, робити паузи, повертатися назад або пробиратися через трясовину зайвих слів. Вони знайдуть собі якесь краще заняття.