Зміст лекцій

з дисципліни «Вступ до мовознавства»

на період з 13.10. по 31.10. 2014 року

ЛЕКЦІЯ № 1 (2 години)

Мовознавство та мова

План

1. Мовознавство як наука. Мова і мовлення.

2. Мова як знакова система.

3. Структура мови.

4. Функції мови.

5. Синхронія і діахронія.

6. Мова і мислення.

Основні аспекти теми

1. Мовознавство – наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників.

2. Мова – це система одиниць (або знаків) спілкування і правил їх функціонування, а також інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості. Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовлене вий акт) і результати говоріння (текст).

3. Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації. Він має план вираження і план змісту.

Основні теоретичні положення

Мовознавство, або лінгвістика (від. лат. Lingua „мова”), – наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. Розрізняють конкретне (часткове) і загальне мовознавство. Конкретне мов-во вивчає окремі мови, як, наприклад, українську, польську, англійську або групу споріднених мов – слов’янські, германські, романські тощо. (кожна мова має своєрідну структуру, власні норми). Загальне мов-во вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв’язок із мисленням, культурою тощо. Прикладне мов-во вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці (у викладанні рідної та іноземної мов, у практиці перекладу, при створенні алфавітів, забезпечення спілкування людини з комп’ютером, природною мовою тощо. У мажах загального мов-ва виділяють зіставне (типологічне) мов-во, яке шляхом зіставного вивчення мов виявляє в їх структурі спільні й відмінні риси. Вступ до мовознавства – початковий курс загального мов-ва, Це теоретичний фундамент усіх інших мовознавчих дисциплін, оскільки ознайомлює з основами теорії мови.

Мова – це система одиниць (або знаків) спілкування і правил їх функціонування, а також інвертар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості. Усе те, що мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обгрунтованне швейцарським лінгвістом Ф. Де Соссюром – теоретиків мов-ва й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.

Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовлене вий акт) і результати говоріння (текст). Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

• мова – явище загальне, абстрактне; мовлення – конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, Мову безпосередньо спостерігати неможливо;

• мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення – динамічне. Так, наприклад, сучасна українська мова охоплює період І. Котляревського до наших днів. Її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ тощо. Наприклад, єсенінське Отговорила роща золотая березовым веселым языком. У російській мові немає словосполучення роща отговорила, березовый язык, але в мовленні С. Єсеніна такі „порушення” мовних норм стають яскравим художнім засобом;

мова – явище психічне, а мовлення – психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов’язаний із його породженням і сприйманням;

мовлення – лінійне, мова – нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок. А в мові всі звуки, слова, словоформи існують одночасно;

мова – як соціальне явище протистоїть мовленню як явищу індивідуальному. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди належить конкретним людям.

Мова як соціальне явище має особливі функції: комунікативну (функцію спілкування); мислетворча (функція формування й формулювання думки). З комунікативною функцією пов’язані такі конкретні функції: фактична (контактоустановлювальна); репрезентативна (функція позначення світу речей); емотивна (вираження почуттів, емоцій); експресивна (функція самовираження, створення образу мовця); прагматична (функція ставлення мовця до висловленого); естетична (вираження прекрасного); метамовна (функція використання мови для опису іншої мови). Із мислетворчою функцією пов’язані когнітивна (познавальна); акумулятивна (зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків); інформативна (повідомлення).

Мова є однією зі знакових систем. Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації. Він має план вираження і план змісту. Однак не все, що є в мові, можна вважати знаком, а лише те, що служить для передачі інформації. Наприклад, звуки мови мають план вираження і не мають план змісту. Тому спілкуватися за допомогою лише окремих звуків неможливо. Немає підстав уважати повноцінним знаком і морфему, бо самостійно вона, як правило, значення не виражає, а тільки у складі слова. Наприклад, закінчення –а у слові ріка має значення називний відмінок, однина, жіночий рід. Лексема (слово) має план вираження і план змісту, який реалізується самостійно, тому лексему вважають справжнім знаком. Лексема як знак складається з незнаків (фонем). Мовні знаки є умовними. Про умовність мовних знаків свідчить те, що одне й те саме поняття в різних мовах позначається різними звуковими комплексами укр.. цвях, рос. гвоздь.

Мова є системою. Система – це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати. (наприклад зник звук [у]). Кожна система має свою структуру. Структура – це спосіб організації системи, її внутрішня будова, Так, мова має чотирирівневу будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний, кожен рівень має свою одиницю: фонологічний – фонему, морфологічний – морфему, лексико-семантичний – лексему (слово), синтаксичний – речення. Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов’язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем – лексеми, з лексем – речення.

Парадигматичні відношення – це відношення між одиницями одного рівня на основі спільності або протилежності їх значень. Наприклад, відношення смислової подібності (синонімія); відношення смислового протиставлення (антонімія); відношення смислового включення і супідрядності (гіпонімія), наприклад, ялина, сосна, береза, дуб перебувають між собою в сурядних відношення і в підрядному відношенні щодо гіпероніма дерево.

Синтагматичні відношення – лінійні зв’язки слова, його сполучуванність, контекст. Між значення слова та його сполучуваністю існує тісний зв’язок. Наприклад, укр.. насипати борщу – рос. налить борща.

Мова – явище відносно стабільне. Але в мовознавстві використовуються терміни синхронія – 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані; та діахронія – 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Мова і мислення. Мислення – узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судження й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв’язання, висунення гіпотез тощо. Мова й мислення тісно пов’язані між собою, але мова – це не мислення, а лише знаряддя, інструмент мислення.

Існує три типи мислення: а) чуттєво-образне; б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне).

Чуттєво-образне – мислення конкретними образами, картинами. Воно властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам тощо); технічне (практично-дійове) – здійснюється без участі мови. Воно притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій. Поняттєве (словесно-логічне) – здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру. Люди мислять вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення (“про себе”). У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова. Про те що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Мислення є ідеальним, тоді як мова має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів) аспекти. Будова мислення і будова мови не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення – поняття, судження, умовивід). Ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення. Мислення виникло раніше.

Питання для самоконтролю:

1. Що вивчає мовознавство?

2. Які типи мовознавства розрізняють?

3. Якими параметрами розрізняються мова й мовлення?

4. Назвіть основні мовні знаки.

5. Назвіть рівні мовної системи.

6. Які відношення існують між мовними одиницями?

7. Як мова й мислення пов’язані між собою?

Література

1. Головин Б. П, Введение в языкознание / Б. П. Головин. – М., 1983.

2. Кодухов В.И. Введение в языкознание / В. И. Кодухов. – М., 1987.

3. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства / М.П. Кочерган. – К., 2000.

4. Маслов Ю.С. Введение в языкознание / Ю. С. Маслов. – М., 1987.

5. Реформатский А.А. Введение в языковедение / А. А. Реформатский. – М., 2002.

ЛЕКЦІЯ № 2 (6 годин)