2. Деонтологічна концепція природного права і. Канта.

Одну із найважливіших концепцій природного права, що виникла в контексті світової філософії права XXстолетія - неокантіанское праворозуміння.

Як відомо, І. Кант здійснив «коперніковскій переворот» не тільки в теорії пізнання, а й у сфері природного права. Дбайливо ставлячись до гуманістичного пафосу попередніх теорій природного права, Кант подолав їх натуралізм, - «природне право» було таким соціуму законом, що, подібно до закону природи, висловлював природну необхідність, - і звернувся до розуміння духовної, перш за все до етичної природі права, що випливає з самосвідомості особистості. Іншими словами, Кант виводить природний право не з природних прагнень і якостей людини, а з глибинної суті його духу, з практичного розуму і цей розум є не засобом знаходження принципів, а їх джерелом. Саме зі сфери практичного розуму Кант виводив закон волі. Тому у Канта загальний правовий закон говорить: «Роби зовні так, щоб вільний прояв твого свавілля було сумісним зі свободою кожного, згідно зі загальним законом». Тобто загальний правовий закон є законом моральним, бо накладає на людину обов'язок виконання права як максими його поведінки. Цей обов'язок у свою чергу випливає з кантівського категоричного імперативу. Таким чином для оцінки позитивного права Кант використовує моральний критерій.

Таким чином, ідея природного права як категоричного імперативу, проблему критерію оцінки позитивного вдачі, норми практичного права є основними положеннями філософії права Канта. З цього теоретичного джерела підписуватиму-розробляються ідеї послідовників великого німецького філософа.

Серед тих, хто найбільш повно усвідомив ідеї Канта у сфері моральності та права і пішов далі свого вчителя, крім вже названого Г. Радбруха слід назвати Штаммлера Р., Г. коге-ну, Віндельбанда В., Наторпа П., Дель Віко, П. Новгородцева та ін Для концепцій природного права, що виникли на основі вчення І. Канта про право, є універсальним принцип даності «істинного» права лише через суб'єктивне мислення. Вихідний пункт неокантіанство - не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права та права ідея, які вже після накладаються на дійсність, але незалежні від неї (Р. Штаммлер, Г. Радбрух).

У контексті кантовский положень про співвідношення належного і сущих, формального і фактичного доводять неокантіанців, що закономірності соціального життя і суспільного розвитку є закономірностями юридичної форми. При цьому під закономірностями і цілями суспільного життя та суспільного розвитку маються на увазі апріорні ідеї розуму, а також апріорні ідеї права.

З цих позицій неокантіанців критикували марксистське учення про визначальну роль економічних відносин і про вторинний (духовно-побутовому) характері права, стверджуючи, що суспільне життя обумовлена правовим регулюванням.

Білет № 8

1. Зміст і структура правової реальності

В широкому розумінні правовою реальністю є вся сукупність правових явищ: правових норм, інститутів, правовідносин, правових доктрин, правової ідеології, правового менталітету. У вузькому значенні під правовою реальністю розуміють лише базисні правові реалії, відносно до яких усі інші правові явища є похідними. Тому під правовою реальністю у різних наукових школах прийнято розуміти правові норми (нормативізм), правовідносини, або ж «правові емоції» (психологічний напрям). Будучи фундаментальною науковою категорією теорії права, правова дійсність є складною та багаторівневою системою взаємопов’язаних та взаємоузгоджених елементів, які у сукупності становлять автономну сферу людського буття Серед них можливо виокремити: 1) теорію права, ідею права (природне право); 2) правові норми та закони (позитивне право); 3) правовий досвід та суспільну практику (правове життя). Ідея права або ж теорія права є вихідним, логічно першим елементом правової реальності, що зосереджує всю істинність права як такого. В цьому аспекті ідея права являє собою найбільш загальний, абстрактний вираз сутності права, його «проект», ідеальність правового буття. До цього елемента правової дійсності прийнято відносити суб’єкт права, цінності права і питання єдності прав та обов’язків учасників правовідносин. Другий елемент правової реальності являє собою позитивне право, тобто систему санкціонованих державою норм (законів), основна мета яких полягає у реалізації ідей права. Втілення правових ідей у закон віддзеркалюється у структурі нормативно-правових актів, які мають у своєму складі такі елементи як суб’єкт (той, кому адресована норма), цінності (те, що захищає норма) і відповідні права та обов’язки учасників правовідносин. Наступним рівнем правової дійсності є безпосередня реалізація ідей права у життя, тобто право реалізація, яка полягає в усвідомленні та здійсненні суб’єктом своїх прав відносно інших учасників правових відносин. Елементи правової реальності взаємопов’язані та взаємоузгоджені та утворюють в сукупності єдину автономну сферу людського буття — світ права. Сутність правової реальності, як наукової категорії, виявляється через призму людської свідомості, свідомого віддзеркалення у ній картини права. Правова реальність є ідеальною категорією, тобто вона являє собою особливий вид буття — вид ідеального буття, суть якого тлумачиться як «те, що має бути» (у нашому випадку «право, яким воно має бути насправді»). До характерних ознак правової реальності можна віднести ті, що вона: є особливою формою суспільного буття; є ідеальною категорією та поєднує в собі об’єктивний і суб’єктивний аспекти буття права та нерозривно пов’язана зі свідомістю, чуттєвістю, практикою [6, c. 65]; здійснює вплив на учасників суспільних відносин; тісно пов’язана з культурними, економічними та політичними чинниками, що існують у суспільстві; охоплює все коло правових феноменів (явищ) — як фундаментальних, так і похідних від них, як негативних так і позитивних; забезпечує процес утворення права, його тлумачення та застосування; відображає загальну динаміку правового життя соціуму, процес розвитку окремих правових інститутів та реальні зміни, що в них відбуваються; є показником ціннісно-духовного та культурного рівня розвитку суспільства. Отже структура правової реальності складається з співвідношення природного і позитивного у права, а також форми його здійснення до яких можна віднести наступні рівні права:ідею права, норми права, і закони та правове життя. Враховуючи вищевказане, можна визначити правову реальність як складний багатоаспектний феномен ідеальної реальності, який являє собою гармонійну єдність внутрішнього (суб’єктивного) та зовнішнього (об’єктивного) аспектів буття права і складається з фундаментальних правових сутностей та інших, похідних від них правових явищ, що об’єктивно існують у полі правової матерії та здійснюють вплив на учасників суспільних відносин.